Список Шиндлера бесплатное чтение

Від автора

У 1980 році я зайшов до крамниці, де продавалися сумки, у Беверлі-Гіллз, Каліфорнія, і поцікавився ціною на портфелі. Крамниця належала Леопольду Пфефферберґу, який своїм життям зобов’язаний Шиндлеру. І саме біля полиць з імпортною італійською шкіргалантереєю в крамниці Пфефферберґа я вперше почув про Оскара Шиндлера, німецького бонвівана, торгівця, серцеїда, суперечливого чоловіка, і про те, як він порятував у часи, які нині називають Голокостом, багатьох представників різних суспільних верств приреченого народу.

Ця книжка про дивовижну історію Оскара передусім ґрунтується на розповідях п’ятдесятьох людей, яких порятував Шиндлер і які нині живуть у семи країнах: Австралії, Ізраїлі, Західній Німеччині, Австрії, США, Аргентині та Бразилії. Почуте було доповнено поїздкою разом із Леопольдом Пфефферберґом до тих місць, де відбувається основна дія книги: це Краків, який прийняв Оскара; Плашув, де був розташований страшний табір Амона Ґьота; вулиця Липова на Заблочі, де досі розташована фабрика Шиндлера; Аушвіц-Біркенау, звідки Оскар визволяв жінок. Розповідь також заснована й на документальній та іншій інформації, наданій тими нечисленними спільниками Оскара, з якими я міг зв’язатися, а також багатьма його повоєнними друзями. Чимало матеріалів про Оскара зберігаються організаціями «Євреї Шиндлера» і «Яд Вашем», Організацією пам’яті мучеників і героїв, — це теж стало у великій пригоді для написання роману, разом із письмовими свідченнями з приватних джерел, документами й паперами Шиндлера: деякі надані «Яд Вашем», а деякі — товаришами Оскара.

Розповідати реальну історію, використовуючи тканину і засоби романної оповіді, — річ не рідкісна для сучасного письменства. І я теж тут чиню так — і тому, що саме ремеслом прозаїка володію, і тому, що роман видається найбільш підхожою формою для розповіді про особу таких масштабів і суперечностей, як Оскар. Я намагався, однак, утримуватися від домислу, бо він позбавить ваги реальні деталі оповіді, і відділяти міфи від реальності, адже навколо такої фігури, як Оскар, міфи виникають часто. Іноді з’являлася необхідність у розумних межах відтворити ті розмови, про які Оскар та інші їх учасники практично не залишили згадок. Але більша частина оборудок, розмов та інших подій викладені за детальними спогадами Schindlerjuden («євреїв Шиндлера»), самого Шиндлера та інших свідків Оскарового незаконного милосердя.

Я хотів би передусім подякувати трьом людям, урятованим завдяки Шиндлеру: Леопольдові Пфефферберґу, судді Моше Бейському з Верховного суду Ізраїлю і Мечиславу Пемперу — ці люди не лише передали авторові цих рядків спогади про Оскара й надали документи, котрі зробили оповідь точнішою, а й прочитали першу редакцію цієї книжки, внісши свої поправки. Ще чимало людей — і врятовані Шиндлером, і його повоєнні товариші — розмовляли зі мною і щедро ділилися інформацією у вигляді листів і документів. Серед них — фрау Емілія Шиндлер, пані Людмила Пфефферберґ, д-р Софія Штерн, пані Гелена Горовіц, д-р Джонас Дреснер, подружжя Генрі і Маріана Роснери, Леопольд Роснер, д-р Алекс Роснер, д-р Ідек Шиндель, д-р Данута Шиндель, пані Регіна Горовіц, пані Броніслава Каракульська, пан Річард Горовіц, пан Шмуель Шпрінгманн, покійний пан Джейкоб Штернберґ, пан Єжи Штернберґ, Льюїс Фаґен і його дружина, пан Генрі Кінстлінґер, пані Ребекка Бау, пан Едвард Гойбергер, подружжя Гіршфельдів, пан Ірвінґ Ґловін і його дружина та багато інших. У моєму рідному місті пан Е. Корн і його дружина не лише поділилися зі мною спогадами про Оскара, а й усіляко підтримували. В «Яд Вашемі» д-р Йозеф Керміш, д-р Шмуель Краковський, Віра Праушніц, Хана Абелльс і Гадасса Мьодлінгер люб’язно надали мені доступ до документальних матеріалів людей, урятованих Шиндлером, у тому числі їхніх фотографій і відеозаписів.

І нарешті, я б хотів віддати належну шану тим старанням, яких доклав покійний пан Мартін Ґош, бажаючи прославити ім’я Оскара Шиндлера в усьому світі, і подякувати його вдові пані Люсіль Ґейнс за участь у цьому проекті. Усі ці люди доклали зусиль до того, щоб приголомшлива історія Оскара Шиндлера уперше була увічнена у великому прозовому творі.

Том Кініллі

Пролог

Одного вечора пізньої польської осені молодий чоловік у дорогому пальті поверх двобортного смокінга, у петлиці якого сяяла велика свастика (золото на чорній емалі), вийшов із фешенебельного житлового будинку по вулиці Страшевського, поблизу старого центру Кракова, і побачив, що на нього чекає водій, дихаючи парою біля прочинених дверей величезного блискучого — навіть у цій листопадовій сутіні — лімузина «адлер».

— Обережно, гере Шиндлере, — сказав водій. — Бруківка обмерзла, як серце вдови!

Ця маленька передзимова сцена вже багато про що може сказати. Високий пан до кінця своїх днів носитиме двобортні піджаки, а що він є до певної міри інженером, то часто роз’їжджатиме на великих шикарних машинах. Цей німець, на той час впливова для німецької історії особа, завжди лишатиметься чоловіком того типу, до якого польський шофер може спокійно звертатися з незграбним дружнім жартом.

Але за таким простим зачином нам не розгледіти усієї історії. Адже це історія прагматичної перемоги добра над злом — причому перемоги реально вимірюваної, яка надається до статистичного підрахунку. Коли ви описуєте події, дивлячись із протилежної точки, з боку людожера, ведете лік передбачуваним і вимірюваним перемогам, які здобуває зло, — неважко бути мудрим, дивитися пронизливо і скоса, утриматися від лицемірного пафосу. Неважко показати невідворотність, з якою зло охоплює все те, що можна назвати нерухомістю сюжету, хоча добро врешті збагатить твір деякими рухомими статками, такими як гідність і самопізнання. Фатальне людське зло — хліб оповідача, первородний гріх і амніотичні води історика. А от писати про чесноту — справа ризикована.

Та й слово «чеснота» — настільки небезпечне, що мусимо одразу пояснити: гер Оскар Шиндлер, який ризикував своїми шикарними черевиками на слизькій бруківці в елегантних старих кварталах Кракова, не був молодим чоловіком великих чеснот — принаймні в загальноприйнятому розумінні. У цьому місті він винаймав квартиру зі своєю коханкою-німкенею, одночасно підтримуючи тривалий роман зі своєю польською секретаркою. Його дружина Емілія вважала за краще залишитися вдома, у Моравії, хоча вряди-годи приїжджала навідати чоловіка до Польщі. Треба, проте, відзначити, що до всіх своїх жінок він ставився як люб’язний і щедрий коханець. Але в нормальну інтерпретацію поняття «чеснота» така поведінка все одно не вкладається.

До того ж він любив випити. Інколи він пив просто задля веселощів, інколи — зі знайомими бюрократами, есесівцями заради більш посутніх цілей. У нього була рідкісна здатність лишатися притомним, не втрачати голову, навіть випивши чимало. Але це знов-таки — якщо триматися вузького визначення моральності — в жодному разі не виправдовує гультяйства. І хоча добродійство гера Шиндлера документально підтверджено, неоднозначності йому надає те, що він працював у межах — чи то пак за рахунок — тої аморальної і дикої системи, яка наповнила Європу таборами з різними, але завжди нелюдськими умовами і створила принижену, замовчувану націю в’язнів. Тож, напевне, найкраще почати з делікатного питання химерної моральності гера Шиндлера і з тих місць і людей, до яких вона його привела.

У кінці вулиці Страшевського машина проїхала попід темною брилою замку Вавель, звідки юрист Ганс Франк, фаворит Націонал-соціалістичної партії, керував окупованою Польщею. Як і належить замкові велетня-людожера, жодне вікно не світилося. Ні гер Шиндлер, ні водій не озирнулися на вавельські вали, коли машина завернула на південний схід, до річки. На мості, що вів до Подґужа через Віслу, яка бралася кригою, вартові, що мали запобігати пересуванням партизанів та інших порушників комендантської години між Подґужем і Краковом, уже звикли до цієї машини, до обличчя гера Шиндлера, до водієвого пасіршайну (дозволу на вільне пересування). Гер Шиндлер часто їздив через цей кордон: зі своєї фабрики (де також мав квартиру) до міста у справах або ж зі своєї квартири на Страшевського на свій завод у передмісті Заблоче. Звикли вони бачити його й поночі в офіційному чи напівофіційному вбранні, коли він прямував до когось у гості, на вечірку чи на побачення; можливо, як і сьогодні, він і раніше проминав їх дорогою до табору примусової праці Плашув, що за десять кілометрів від міста, куди вирушав на дружню вечерю до гауптштурмфюрера СС Амона Ґьота, такого собі високопосадового гедоніста. Про гера Шиндлера ходила слава, що він не скупився на добрі напої, роблячи різдвяні подарунки, тож його машині було дозволено без особливої затримки проїхати через Подґуже.

Можна не сумніватися, що на цьому історичному етапі гер Шиндлер, хоч як любив смачно поїсти й випити, відчував скоріше гидливість, ніж радість, передчуваючи гостину в коменданта Ґьота. Та й, по правді, посиденьки з Амоном завжди викликали в нього відразу. Проте антипатія, яку відчував гер Шиндлер, була особливого роду — давнє, піднесене несприйняття, десь таке, з яким на середньовічних картинах праведники споглядають проклятих. Тож ця емоція скоріше лоскотала нерви Оскара, ніж пригнічувала його.

Поки «адлер» мчав понад трамвайними рейками через колишнє єврейське гетто, гер Шиндлер, умостившись на чорному шкіряному сидінні, як завжди, курив цигарку за цигаркою. Але палив він поважно, без поспіху. У його руках не відчувалося жодного напруження, кожен рух був вишуканим. Його манери були манерами людини, яка знає, звідки з’являться наступна цигарка і наступна пляшка коньяку. Тільки він міг би сказати, чи приклався до фляжки, проминаючи заніміле, чорне село Прокоцим, де в око впадав ешелон вагонів для перевезення худоби на львівській лінії — у тих вагонах могла бути піхота, в’язні, а то й — хоча малоймовірно — справді худоба.

За селом, приблизно у десяти кілометрах від центру міста, «адлер» повернув праворуч на вулицю, яка за іронією долі мала назву Єрусалимська. Ця морозяна ніч загострювала кожен обрис, і гер Шиндлер розгледів під горою спочатку зруйновану синагогу, потім убогі силуети місця, яке в ті дні правило за Єрусалим, — табір примусової праці Плашув, барачне містечко, де мешкали двадцять тисяч наляканих євреїв. Сторожа біля воріт — українці й вояки СС — ввічливо привіталася з гером Шиндлером, адже він їм був знайомий не менше, ніж солдатам на мості.

Біля будівлі адміністрації «адлер» попрямував табірною дорогою, викладеною єврейськими могильними плитами. Це місце ще два роки тому було єврейським цвинтарем. Комендант Ґьот, вважаючи себе великим поетом, у плануванні табору вдавався до будь-яких метафор, що спадали йому на думку. Ця метафора розбитого могильного каміння тяглася через весь табір, ділячи його надвоє, але не продовжувалася на схід до вілли самого коменданта.

Праворуч, за бараками охорони, стояв колишній єврейський морг. Здавалося, це місце проголошувало, що тут усі смерті є природним зношуванням і що всіх покійників уже приготовано до похорону. По суті, в моргу нині були стайні коменданта. Хоча гер Шиндлер уже звик до цього видовища, він цілком міг іронічно гмикнути, побачивши це знову. Можна припустити, що той, хто реагував на всі іронічні деталі нової Європи, приймав їх у себе, робив своїм вантажем. Але гер Шиндлер мав неабияку силу нести отакі вантажі.

В’язень на ім’я Польдек Пфефферберґ також цього вечора йшов на віллу до коменданта. Лісєк, дев’ятнадцятирічний ординарець Ґьота, прийшов у барак до Пфефферберґа з перепустками, підписаними в молодшого офіцера СС. Ординарця непокоїла незмивна смуга по краю комендантської ванни, і Лісєк боявся, що комендант Ґьот його поб’є, якщо побачить таке неподобство перед ранковим купанням. Пфефферберґ, який учив Лісєка в школі на Подґужі, нині працював у табірному гаражі й мав доступ до розчинників. Тож вони удвох пішли до гаража по щітку і банку очищувальної рідини. Наближатися до вілли коменданта завжди було непевною справою, зате на віллі можна було отримати їжу з рук Гелени Гірш, служниці-єврейки, яку Ґьот часто бив. Ця великодушна дівчина також була ученицею Пфефферберґа.

Коли «адлер» гера Шиндлера був іще за сотню метрів до вілли, загавкали пси: німецький дог, вовкодав та інші, яких Амон тримав на своїй псарні поза віллою. Сама ж вілла була квадратна в плані, з мезоніном. Верхні вікна виходили на балкон. Будинок оточувала тераса з балюстрадою. Амон Ґьот полюбляв сидіти надворі влітку. Від часу приїзду до Плашува він погладшав. Наступного літа з нього буде товстий сонцепоклонник. Але у цій своєрідній версії Єрусалима з нього ніхто не сміятиметься.

Цього вечора біля дверей чергував унтершарфюрер (сержант) СС у білих рукавчиках. Він віддав честь і пропустив гера Шиндлера в будинок. У передпокої ординарець-українець Іван узяв у гера Шиндлера пальто і капелюх. Шиндлер хлопнув себе по нагрудній кишені костюму, перевіряючи, чи на місці подарунок для господаря — позолочений портсигар, придбаний на чорному ринку. Амон добряче заробляв на стороні, тож для нього була б образою річ дешевша, ніж позолочена.

Біля подвійних дверей до їдальні грали брати Роснери: Генрі на скрипці, Лео на акордеоні. На вимогу Ґьота вони скинули заляпані фарбою малярські роби, в яких працювали вдень, і вбралися у вечірній одяг, який для таких нагод тримали в бараках. Оскар Шиндлер знав, що, хоча комендант був у захваті від їхньої музики, їм завжди нелегко гралося на цій віллі. Музиканти занадто зблизька бачили Амона. Вони знали його непередбачуваність і схильність до розправи на місці. Вони грали старанно й плекали надію, що їхня музика не викличе в нього раптового, незбагненного нападу гніву.

Цієї ночі за столом у Ґьота мало сидіти семеро чоловіків. Крім Шиндлера і господаря серед гостей були Юліан Шернер, очільник СС у краківському генерал-губернаторстві, і Рольф Чурда, голова краківського відділу СД, колишньої Служби безпеки Гейдріха. Шернер мав звання оберфюрера (в СС приблизний відповідник полковника); Чурда ж був оберштурмбаннфюрером (аналог підполковника). Сам Ґьот був у званні гауптштурмфюрера, тобто капітана. Шернер і Чурда були найпочеснішими гостями, адже цей табір був їм підпорядкований. Вони були старшими за коменданта Ґьота, якому не так давно минуло тридцять, а Шернер — шеф поліції СС — зі своєю лисиною, повнотою та окулярами взагалі мав вигляд літньої людини. Але й при цьому, з огляду на далекий від помірності спосіб життя його протеже, різниця у віці між ним і Амоном не здавалася такою вже великою.

Найстаршим у компанії був гер Франц Бош, ветеран Першої світової війни, начальник усіляких майстерень — законних і незаконних — у таборі Плашув. Він був «економічним радником» Юліана Шернера і мав у місті ділові інтереси.

Оскар зневажав Боша й обох поліцаїв — і Шернера, і Чурду. Проте мав заручитися їхньою підтримкою заради того, щоб його особливий завод на Заблочі мав право на існування, — тож регулярно надсилав їм подарунки. Де в чому поділяли почуття Шиндлера лише двоє гостей — Юліус Мадріч, господар фабрики з пошиття уніформи у таборі Плашув, і управитель Мадріча Раймунд Тіч. Мадріч був десь на рік молодший від Оскара і гера коменданта Ґьота. Це був чоловік підприємливий, але гуманний, і якщо він просив узаконити існування своєї прибуткової фабрики на території табору, то разом із тим вимагав, щоб майже чотири тисячі в’язнів, яких він найняв, у жодному разі не потрапили в машину смерті. Управитель Раймунд Тіч, віком трохи за сорок, худенький мовчазний чоловічок, схильний іти з гостини рано, таємно провозив у вантажівках харчі для своїх в’язнів-працівників (за таку діяльність йому міг світити фатальний строк в есесівській в’язниці на вулиці Монтелюпі або ж в Аушвіці) і поділяв думку Мадріча.

Отакий гурт регулярно збирався на віллі гера коменданта Ґьота.

Чотири жінки в дорогих сукнях і з вигадливими зачісками, які сиділи поряд із чоловіками, були молодші за будь-кого з них. То були висококласні повії з Кракова — польки й німкені. Деякі з них також були тут нерідкісними гостями. Їхня кількість створювала можливість джентльменського вибору для двох боєздатних офіцерів. Коханка Ґьота, німкеня Майола, зазвичай залишалася на своїй квартирі в місті під час таких бенкетів Амона. Вона ставилася до Ґьотових вечірок як до суто чоловічих гулянок, занадто брутальних для її чутливої натури.

Без сумніву, поліцаї з комендантом на свій лад симпатизували Оскару. Щоправда, щось у ньому було дивнувате. Мабуть, вони були схильні вважати, що справа тут у походженні. Шиндлер був судетським німцем: таким провінціалом, як арканзасець для мангеттенця чи ліверпулець для уродженця Кембріджа. За деякими ознаками він був не зовсім нормальний, зате платив добре, знав, де взяти дефіцитний товар, умів пити й мав неквапливе, грубувате почуття гумору. Такого чоловіка вітають усмішкою і кивком через кімнату, але немає жодної розумної потреби підскакувати з місця чи галасувати, побачивши його.

Скоріш за все, есесівці помітили, що прийшов Шиндлер, за трепетом серед панночок. Тогочасні знайомці Оскара згадують його легку магнетичну привабливість, яка особливо сильно діяла на жінок, у яких він мав незмінний, навіть непристойний успіх. Два поліцейські начальники — Чурда і Шернер — тепер, мабуть, звертали увагу на гера Шиндлера заради того, щоб втримати жіночу увагу. Ґьот теж підійшов потиснути йому руку. Комендант був такого самого зросту, як Шиндлер; і цей атлетичний зріст створював враження ненормальної для такого молодого чоловіка повноти: неначе огрядність якимсь чином начепили поверх його статури. Проте обличчя Ґьота було практично без жодного ґанджу; тільки очі п’яно поблискували. Комендант без міри вживав місцеве бренді.

Щоправда, до гера Боша, економічного генія Плашува й СС, йому було далеко. Той мав синій ніс: весь кисень, який по праву належав судинам його обличчя, роками вигоряв у синьому спиртовому полум’ї. Шиндлер, киваючи Бошеві, уже знав, що той, як завжди, замовлятиме в нього товар.

— Вітаємо нашого промисловця! — протрубив Ґьот, а тоді офіційно відрекомендував Оскара присутнім дамам.

Брати Роснери заграли щось зі Штрауса; погляд Генрі переходив зі струн до порожнього кутка кімнати, а Лео всміхався до клавіш акордеона.

Тепер гер Шиндлер знайомився з дамами. Цілуючи їхні простягнуті ручки, Оскар дещо співчував оцим краківським трудівницям, знаючи, що пізніше на них чекає таке залицяння, після якого лишатимуться синці й рубці. Але поки що гауптштурмфюрер Амон Ґьот був іще не п’яним садистом, а зразковим віденським світським паном.

Розмова перед вечерею була цілком звичайна. Балакали про війну; шеф СД Чурда переконував високу німкеню, що війська надійно утримують Крим. Тим часом шеф СС Шернер розповідав іншій панночці, що одному обершарфюреру СС, славному хлопцеві, якого він знає ще від гамбурзьких часів, відірвало ноги, коли партизани кинули бомбу в ресторан у Ченстохові. Шиндлер говорив про фабричні справи з Мадрічем і Тічем. Цих трьох підприємців поєднувала справжня дружба. Гер Шиндлер знав, що щупленький Тіч постачає незаконну кількість хліба з чорного ринку в’язням, які працюють на швацькій фабриці Мадріча, і що більшу частину коштів на це дає сам Мадріч. Це була елементарна людяність, адже прибутки в Польщі були такі великі, що, на думку Шиндлера, могли вдовольнити навіть найзахланнішого капіталіста й виправдати маленькі незаконні витрати на додатковий хліб. У випадку Шиндлера контракти з Rustungsinspektion — Інспекцією з озброєння, підрозділом, який оформлював клопотання й призначав контракти на виробництво усіляких товарів, яких потребувала німецька армія, — були настільки вигідні, що навіть перевершили той рівень успіху, якого він собі бажав в очах батька. На жаль, більш ні про кого, хто б так само закуповував для працівників хліб на чорному ринку, Мадріч, Тіч і Шиндлер не чули.

Приблизно перед тим, як Ґьот мав погукати гостей до столу, гер Бош підійшов до Шиндлера, передбачувано взяв його під лікоть і повів за двері, коло яких грали Роснери, щоб під прикриттям бездоганної музики обговорити справи.

— Бачу, справи йдуть добре, — мовив Бош.

Шиндлер усміхнувся.

— Справді бачите, гер Бош?

— Авжеж, — відказав той.

Звісно, Бош міг читати офіційний бюлетень Головного комітету з озброєння, де оголошувалися контракти, підписані з фабрикою Шиндлера.

— Мені цікаво, — нахиливши голову, сказав Бош, — з огляду на сьогоднішній бум, спричинений, врешті-решт, нашим загальним успіхом на різних фронтах… Мені цікаво, чи не хотіли б ви зробити шляхетний жест. Просто невеличкий жест.

— Звичайно, — відповів Шиндлер.

До горла йому підступила легка нудота, як завжди, коли він розумів, що його хочуть використати, а водночас набігло якесь майже радісне відчуття. Контора шефа поліції Шернера двічі скористалася своїм впливом, щоб витягти Шиндлера з в’язниці. А поліція нині була б рада знову створити таку нагоду.

— Моя тітонька в Бремені потрапила під бомбардування, бідолашна старенька, — вів далі Бош. — Усе пропало! Двоспальне ліжко! Серванти — уся мейссенська порцеляна, посуд! Чи не могли б ви трохи поділитися з нею посудом? І, може, парочку каструльок — отих великих супниць, що у вас робляться на DEF?

«Deutsche Emailwaren Fabrik»[1] — це і була та сама справа, яка процвітала в Шиндлера. Німці скорочено називали її DEF, а поляки з євреями мали для неї іншу спрощену назву — «Емалія».

Гер Шиндлер сказав:

— Гадаю, це можна влаштувати. Ви б хотіли, щоб товар було передано безпосередньо їй чи через вас?

Бош навіть не всміхнувся.

— Через мене, Оскаре. Я б хотів додати від себе листівочку.

— Звичайно!

— Ну, то домовилися. Хай буде по шість дюжин усього — супових мисок, тарілок, кухлів для кави. І півдюжини отих каструль.

Гер Шиндлер, закинувши голову, щиро, хоч і обережно, розсміявся. Але розмовляв люб’язно. Таким він і був. Він спокійно розкидався подарунками. Просто Бош, здається, щоразу переймався за котрогось свого родича, постраждалого від бомбардувань.

Оскар пробурмотів:

— Ваша тітонька тримає сиротинець?

Бош знову поглянув йому в очі: у цього п’яниці задніх думок не було.

— Вона не має засобів до існування. То зможе виміняти щось за зайвий посуд.

— Добре, скажу секретарці, хай подбає.

— Отій полячці? — спитав Бош. — Красуні?

— Атож, — погодився Шиндлер.

Бош спробував присвиснути, але, перебравши бренді, не зміг скласти до ладу губи й видав якесь глухе пирхання.

— Ваша дружина, — як чоловік чоловікові, промовив він, — напевне, свята.

— Так і є, — сухо погодився гер Шиндлер. Хай Бош просить скільки хоче посуду, а про його дружину просторікувати ні до чого.

— Ну скажіть, — мовив Бош, — як вам вдається зробити, щоб вона до вас не чіплялася? Вона ж, певне, знає… А ви, схоже, гарненько тримаєте її в рамках.

Тепер на лиці Шиндлера не залишилося й тіні гумору. Будь-хто міг прочитати на його обличчі неприкриту відразу. Він приглушено прогарчав зовсім не звичним голосом Оскара:

— Приватне життя не обговорюю.

— О, пробачте. Не хотів… — залопотів Бош. Він кинувся незв’язно перепрошувати.

Гер Шиндлер не так любив гера Боша, щоб пояснювати йому цієї важливої ночі, що контроль тут ні до чого, що матримоніальні негаразди мають причиною різницю темпераментів — аскетичного у фрау Шиндлер і гедоністичного в гера Шиндлера, які зійшлися докупи з власного бажання й усупереч мудрим порадам. Але Оскар гнівався на Боша навіть на глибшому рівні, ніж сам би міг визнати. Емілія була надзвичайно схожа на покійну матір Оскара, фрау Луїзу Шиндлер. Гер Шиндлер-старший покинув Луїзу в 1935 році. Тож Оскар нутром відчував, що, розпитуючи про їх із Емілією шлюб, Бош також принижує шлюб старших Шиндлерів.

Старий п’яниця й далі перепрошував. Бош, який мав шмат від кожного пирога в Кракові, тепер пітнів, боячись втратити свій посуд.

Гостей погукали до столу. Служниця принесла і подала суп із цибулі. Гості їли й розмовляли, брати Роснери грали, дещо наблизившись до столу, але так, щоб не заважати служниці й Іванові з Петром — українським ординарцям Ґьота. Гер Шиндлер, сидячи між високою дівчиною, яку облюбував Шернер, і миловидою тендітною полькою, яка розмовляла німецькою, помітив, що обидві панночки уважно дивилися на служницю. Та була вбрана у звичайну форму покоївки — чорну сукенку з білим фартухом. Вона не мала ні жовтої зірки на рукаві, ні жовтої позначки на спині. Але, без сумніву, вона була єврейкою. А ще увагу жінок прикувало її лице. У нижній частині обличчя були помітні синці, і можна було подумати, що Ґьотові дуже незручно демонструвати прислугу в такому стані перед гостями з Кракова. І жінки, і гер Шиндлер могли добре розгледіти і ці синці на обличчі, і ще більш страхітливу лілову пляму, яка час від часу проглядалася з-під комірця біля худої ключиці.

Проте Амон Ґьот аж ніяк не збирався залишити служницю на задньому плані без пояснення ситуації. Навпаки, він розвернув до неї стілець і широким жестом вказав на неї товариству. Гер Шиндлер не бував у цьому домі вже півроку, але обізнані особи казали йому, що між Ґьотом і цією дівчиною встановилися отакі збочені стосунки: у колі друзів він використовував її як тему для розмови. Лише під час візитів старших офіцерів з-за меж Кракова Ґьот її нікому не показував.

— Пані та панове! — вигукнув він, як конферансьє в якому-небудь кабаре, з удавано п’яною інтонацією. — Дозвольте відрекомендувати вам Лену. Проживши в мене п’ять місяців, вона тепер добре готує й поводиться!

— Наскільки я бачу, — зауважила висока панночка, — вона була зіткнулася з кухонними меблями.

— І могла, сука, зіткнутися ще разок, — весело булькнув Ґьот. — Так. Ще разок. Правда, Лено?

— Він із жінками суворий, — похвалився шеф СС своїй високій сусідці.

Може, Шернер нічого такого й не хотів сказати, адже він казав про жінок узагалі, не лише єврейок. Тільки тоді, коли Ґьотові нагадували про національність Лени, він карав її додатково — чи то просто на очах у гостей, чи потім, коли друзі коменданта роз’їжджалися додому. Шернер, Ґьотів начальник, міг би наказати тому припинити бити дівчину. Але це мало б негарну форму і затьмарило б веселощі дружньої вечірки на віллі Амона. Шернер приходив сюди не як начальство, а як друг, товариш, гуляка, поціновувач жінок. Амон був химерним типом, але таких вечірок більше ніхто влаштувати б не міг.

Тоді на столі з’явилися оселедці під соусом, потім свинячі ніжки, чудово приготовані й подані Леною. Вони пили важке червоне угорське вино до м’яса, тож брати Роснери перейшли на палкий чардаш, повітря в кімнаті поважчало, і всі офіцери поскидали кітелі. Далі точилися балачки про військові контракти. Мадріч, виробник уніформи, питав про свою фабрику в Тарнові. Чи вона теж так само добре працює за контрактом Інспекції з озброєння, як його плашувська фабрика? Мадріч звертався до Тіча, свого аскетичного управителя. У Ґьота раптом став стурбований вигляд, наче він посеред вечері згадав про якусь термінову справу, що її слід було з’ясувати допіру по обіді і яка тепер кличе його з темряви кабінету.

Краків’янки нудьгували, і тендітна полька з блискучою помадою на губах — років чи то двадцяти, чи, може, вісімнадцяти — поклала руку на правий рукав гера Шиндлера й промурмотіла:

— Ви часом не солдат? Вам би так личила форма!

Усі, навіть Мадріч, захихотіли. Так, трохи Шиндлер попоходив у військовій формі, доки його демобілізували в 1940 році — частково через те, що його організаційні здібності були дуже важливими для воєнних дій. Проте гер Шиндлер мав такий вплив, що служба у вермахті йому ніколи не загрожувала. Мадріч розсміявся з виглядом знавця.

— Ви чули? — звернувся оберфюрер Шернер до всіх за столом. — Ця мила панночка подумала, що наш промисловець — солдат! Уявляєте — рядовий Шиндлер? Загорнувшись у ковдру, сьорбає суп із миски власного виробництва. Де-небудь у Харкові!

Уявити в такому вигляді елегантного, шикарного гера Шиндлера справді було кумедно, і він сам сміявся разом з усіма.

— Таке було, — почав Бош, намагаючись клацнути пальцями, — таке було з… як там отого, варшавського?

— Тьоббенс, — нагадав Ґьот, зненацька оживившись. — З Тьоббенсом таке було. Майже.

Шеф СД Чурда підтвердив:

— А, точно. З Тьоббенсом таке ледь не сталося.

Тьоббенс був варшавським промисловцем. Більшим за Шиндлера чи Мадріча. Надзвичайно успішним.

— Гайні, — вів далі Чурда, маючи на увазі Генріха Гіммлера, — поїхав до Варшави і сказав там відповідальному за озброєння: вижени всіх жидів з фабрики Тьоббенса к дідьчій матері, а самого Тьоббенса — в армію і… і на фронт. Так, на фронт! А тоді Гайні сказав моєму знайомому, який там, нагорі, працює: перевір усю його бухгалтерію з мікроскопом!

Тьоббенс ходив у фаворитах Інспекції з озброєння, яка щедро забезпечувала його контрактами, а він, зі свого боку, не скупився на подарунки. Тож Тьоббенса було врятовано завдяки протестам з боку Інспекції, поважно повідомив усім Шернер, а тоді, перехилившись через свою тарілку, дуже помітно підморгнув Шиндлерові: «У Кракові такого ніколи не буде. Ми всі тебе занадто любимо».

І тут ні з того ні з сього, мабуть щоб продемонструвати ті теплі почуття, які присутні мали до підприємця гера Шиндлера, Ґьот важко зіп’явся на ноги і підспівав без слів мелодії з «Мадам Баттерфляй», яку жваві брати Роснери виконували з таким старанням, як працює будь-який робітник фабрики, життя котрого висить на волосині, в гетто, доля якого також під загрозою.

На той час Пфефферберґ і ординарець Лісєк були нагорі у ванній Ґьота, відчищаючи оту вперту смугу. Їм було чути музику Роснерів, вибухи сміху, голоси. Унизу саме пили каву, а побита Лена принесла гостям тацю й без пригод повернулася на кухню.

Мадріч і Тіч швидко випили свою каву й відкланялися. Шиндлер готувався зробити те саме. Тендітна полька, здається, була проти, але цей будинок йому не підходив. У домі Ґьота було дозволено все, але Оскар відчував, що його обізнаність у межах поведінки есесівців у Польщі кидала неприємне світло на кожне сказане тут слово, кожну випиту чарку, не кажучи вже про можливі інтимні стосунки. Навіть якщо повести дівчину нагору, неможливо забути, що твоїми братами по насолоді є Шернер, Бош і Ґьот, що вони — чи на сходах, чи у ванній, чи у спальні, — ймовірно, зараз роблять те саме. Гер Шиндлер, аж ніяк не чернець, радше був би ченцем, ніж мав жінку в Ґьота.

Він через голову дівчини розмовляв із Шернером про воєнні справи, про польських бандитів, про те, що попереду важка зима. Щоб дівчина розуміла, що Шернер йому брат, а в брата він жінку нізащо не забиратиме. Проте, побажавши на добраніч, він поцілував їй руку. Він бачив, що Ґьот у своїй сорочці з коротким рукавом залишає їдальню, бреде до сходів, підтримуваний однією з дівчат, яка сиділа біля нього за столом. Оскар перепросив і наздогнав коменданта. Він поклав Ґьотові руку на плече. Той повернув голову й спробував сфокусуватися.

— Ой, — пробурмотів він. — Ти вже йдеш, Оскаре?

— Мені час додому, — відповів Шиндлер. Удома на нього чекала Інґрід, коханка-німкеня.

— Ах ти ж жеребець! — сказав Ґьот.

— Ну, до тебе мені далеко, — відповів Оскар.

— Та чого ж, я в цьому ділі взагалі олімпієць. Ми йдемо… а куди ми йдемо? — Він питально поглянув на свою супутницю, але відповів на запитання сам. — Ми йдемо на кухню перевірити, чи добре Лена миє посуд.

— Ні, — засміялася панночка, — не туди! — Вона розвернула Ґьота до сходів. Це була така чесна жіноча солідарність — захистити оту нещасну побиту дівчинку на кухні.

Шиндлер спостерігав за цією парою, що нетвердо пнулася сходами, — вайлуватим офіцером і худенькою дівчиною, яка його підтримувала. Ґьот скидався на людину, яка проспить завтра не менш як до обіду, проте Оскару була відома дивовижна енергійність коменданта і те, як працював його внутрішній годинник. О третій ночі Ґьот міг навіть надумати встати, щоб написати листа батькові у Відень. О сьомій, поспавши лише годину, він уже стоятиме на балконі з піхотною гвинтівкою, готовий стріляти в будь-якого повільного в’язня.

Коли Ґьот і дівчина дійшли до першого сходового майданчика, Шиндлер обережно позадкував коридором углиб будинку.

Пфефферберґ і Лісєк зачули коменданта значно раніше, ніж очікували: він зайшов у свою спальню й щось белькотів своїй супутниці. Вони тихо зібрали своє приладдя, прокралися з ванни у спальню й постаралися непомітно вискочити в коридор. Ґьот, який і далі перекривав їм шлях до відступу, здригнувся, бо, побачивши палицю від щітки, подумав, що у ванній сховалися вбивці. Коли ж вийшов Лісєк і, затинаючись, почав пояснювати, до коменданта дійшло, що це всього-на-всього в’язні.

— Гере коменданте, — почав був Лісєк, якого не без причини кинуло в холодний піт. — Дозвольте доповісти, ваша ванна не відмивалася…

— А, — відказав Амон, — то ти викликав спеціаліста. — Він кивнув хлопцеві. — Ходи-но сюди, любий.

Лісєк зробив крок вперед — і тут же був збитий з ніг таким потужним ударом, що впав головою під ліжко. Амон знову покликав його, наче дівчину мали б розважити його ніжності щодо в’язнів. Юний Лісєк підвівся й, заточуючись, побрів до коменданта по додачу. Коли хлопець устав другий раз, Пфефферберґ, досвідчений в’язень, уже чекав чого завгодно — аж до того, що виведуть у сад, де їх, врешті, матиме розстріляти Іван. Натомість комендант просто заревів на них, щоб забиралися геть, що вони миттю зробили.

Коли Пфефферберґ за кілька днів почув, що Лісєка застрелив Амон, то подумав, що це сталося й через оту історію з ванною. Насправді річ була зовсім в іншому: злочином ординарця було те, що він запряг коня в коляску для гера Боша, не спитавши дозволу коменданта.

На кухні вілли служниця, яку насправді звали Гелена Гірш (Леною Ґьот називав її через лінощі, як вона завжди казала), підвела очі й побачила у дверях одного з гостей. Вона відставила таріль із залишками м’яса і застигла в напруженій, уважній позі.

— Гере… — вона подивилася на його смокінг і замислилася, як же до нього звернутися, — гере директоре, я оце саме відкладала кістки для собак гера коменданта…

— Будь ласка, будь ласка, — промовив гер Шиндлер, — вам не треба доповідати мені, фройляйн Гірш.

Він обійшов стіл. Він, здається, навіть не збирався наближатися до неї, але їй усе ж було лячно, чого він хоче. Хоча Амон полюбляв бити її, національність завжди рятувала від прямих домагань. Але деякі німці не так перебирали расою, як Амон.

Проте такого тону вона чути не звикла, навіть від тих офіцерів СС і сержантів, які заходили на кухню поскаржитися на Амона.

— Ви мене не знаєте? — спитав він, достоту як відомий футболіст чи скрипаль, гордість якого було ображено тим, що його не впізнали на вулиці. — Я — Шиндлер.

Лена кивнула.

— Гере директоре, — сказала вона, — звичайно, я чула… і ви тут бували й раніше. Пам’ятаю…

Він лагідно обійняв її. Він відчував, яка вона напружена, коли торкнувся її щоки губами.

— Це не такий поцілунок, — тихо промовив він. — Якщо вам треба знати, я вас поцілував, бо співчуваю.

Вона не стримала сліз. Гер директор Шиндлер міцно, по-східноєвропейськи, цмокнув її в лоба — так поляки прощаються на вокзалі. Вона побачила, що в нього теж сльози на очах.

— Цей поцілунок тобі від них… — Він махнув рукою, вказуючи кудись у пітьму на те чесне людське плем’я, що спало на багатоповерхових нарах чи ховалося по лісах, на отих людей, яких вона, приймаючи удари гауптштурмфюрера Ґьота, ніби затуляла собою.

Гер Шиндлер відпустив її й сунув руку в бічну кишеню, звідки дістав велику цукерку. По суті, вона теж видавалася чимось довоєнним.

— Сховайте де-небудь, — порадив він.

— У мене тут їжі не бракує, — відказала Гелена так, наче гордість не дозволяла зізнатися в тому, що вона голодує. Їжа її турбувала найменше. Гелена розуміла, що живою з дому Амона не вийде — але аж ніяк не через голод.

— Якщо не схочете з’їсти, то обміняєте на щось, — відповів гер Шиндлер. — Та й чом би вам не спробувати трохи поправитися? — Він відступив назад і оглянув дівчину. — Мені про вас казав Іцхак Штерн.

— Гере Шиндлере… — пробурмотіла дівчина. Вона опустила голову і кілька секунд акуратно, ощадливо поплакала. — Гере Шиндлере, він любить мене бити на очах в отих жінок. Коли я працювала тут перший день, він мене побив за те, що я викинула кістки, які лишилися після їжі. Прийшов у підвал уночі і став питати, де вони. Йому, розумієте, для собак було треба. Тоді він мене й побив. Я йому сказала… Не знаю чому, зараз я вже такого не кажу. Я спитала: за що ви мене б’єте? А він: тепер — за те, що питаєш, за що я тебе б’ю!

Вона похитала головою і знизала плечима, немовби дорікаючи собі, що забагато сказала. Додати їй нічого не хотілося — вона не могла ділитися всією історією своїх покарань, періодичного потерпання від кулаків гауптштурмфюрера.

Гер Шиндлер схилився до неї з довірою.

— У вас жахлива ситуація, Гелено, — звернувся він до дівчини.

— Та нехай, — відказала вона. — Я вже змирилася.

— Змирилися?

— Колись він мене пристрелить.

Шиндлер похитав головою, і Гелена подумала, що він безтурботно закличе її не втрачати надії. Раптово гарний костюм і доглянутість гера Шиндлера перетворилися на провокацію.

— Ради Бога, гере директоре, я ж розумію. Ми з малим Лісєком у понеділок були на даху, збивали лід. І побачили, як гер комендант вийшов з дому, спустився у двір просто під нами. І прямо на сходах витяг гвинтівку й застрелив жінку, яка йшла повз нього. Жінку з вузлом. Просто в горло. Просто жінку, яка кудись ішла. Розумієте? Ні товстішу, ні худішу, ні повільнішу, ні швидшу за будь-кого іншого. Не знаю, чому він так зробив. Що більше спостерігаєш гера коменданта, то краще розумієш: у нього немає якихось правил. Не можна собі сказати: якщо я робитиму отак, то я в безпеці…

Шиндлер стиснув її руку в долоні:

— Послухайте, люба моя фройляйн Гелено Гірш, попри все тут усе ж краще за Майданек чи Аушвіц. Якщо берегти своє здоров’я…

Вона сказала:

— Я гадала, на кухні коменданта буде легко. Коли мене перевели сюди з табірної кухні, інші дівчата мені заздрили.

Печальна усмішка розгорнулася на її губах.

Шиндлер заговорив голосніше. Він немовби виголошував закони фізики:

— Він вас не вб’є, бо ви занадто йому подобаєтеся, люба моя Гелено. Ви йому так подобаєтеся, що він навіть не чіпляє вам зірку. Він нікому не хоче показувати, що йому подобається єврейка. Ту жінку він застрелив, бо вона нічого для нього не значила, вона була однією з багатьох, не ображала його і не радувала. Ви це розумієте. Але ви… це не є пристойно, Гелено. Але це життя.

Їй уже дехто казав таке — Лео Йон, заступник коменданта. Йон був унтерштурмфюрером СС (аналог молодшого лейтенанта). «Він тебе не вб’є, — казав він, — до самого кінця, Лено, бо ти приносиш йому дуже багато задоволення». В устах Йона ці слова звучали по-іншому. А гер Шиндлер просто прирікав її на болісне виживання.

Здається, гер директор побачив, яка вона вражена. Він пробурмотів якісь слова підтримки. Пообіцяв прийти знову. Він спробує витягти її звідси.

— Витягти? — спитала Гелена.

— Так, витягти з цієї вілли, — пояснив він, — на мою фабрику. Ви ж чули про мою фабрику. У мене фабрика емалевих виробів.

— А, так, — таким тоном дитина з міських нетрів говорила би про Рів’єру. — «Емалія» Шиндлера. Чула про неї.

— Бережіть своє здоров’я, — повторив Оскар. Здається, він розумів, що це — головне. Складалося враження, що в цих словах він спирався на своє знання подальших намірів Гіммлера, Франка.

— Гаразд, — погодилася Гелена.

Вона розвернулася до серванта з порцеляною і відсунула його від стіни — такої сили від худенької дівчини гер Шиндлер аж ніяк не очікував. Гелена витягла зі стіни за сервантом цеглину і вийняла звідти пачку грошей — окупаційні злоті.

— У мене сестричка на табірній кухні лишилася, — промовила вона. — Молодша. Я хочу, щоб ви використали ці гроші на те, щоб її викупити, якщо її матимуть саджати в ті вагони для худоби. Гадаю, ви про такі речі часто дізнаєтеся наперед.

— Я цим займуся, — сказав Шиндлер легко, зовсім не тоном серйозної обіцянки. — А скільки там?

— Чотири тисячі злотих.

Він легковажно взяв цю пачку, яку Гелена так берегла, і сунув у бічну кишеню. Там усе ж грошам безпечніше, ніж у ніші за Ґьотовим сервантом.

Отак ризиковано й починається історія Оскара Шиндлера — з готичних фашистів, з гедонізму СС, з худенької побитої дівчини і з фантастичної фігури, поширеної приблизно настільки ж, як шльондра із золотим серцем, — хорошого німця.

З одного боку, Шиндлер заповзявся пізнати вповні обличчя цієї системи, жахливе обличчя під вуаллю бюрократичної пристойності. Він знав ще раніше, ніж більшість наважувалася собі уявити, що означає слово Sonderbehandlung, — буквально воно означає «особливе поводження», а насправді за ним стоять піраміди посинілих тіл у Белжці, Собіборі, Треблінці і в тому комплексі на захід від Кракова, який у поляків називали Освенцім-Бжезінка, а світу він більш відомий під німецькою назвою Аушвіц-Біркенау.

Але він ділок, торгівець за своєю природою і ніколи не стане відверто плювати цій системі межи очі. Він уже зменшив оті піраміди, і, хоча він не знав, що протягом ближчих двох років вони зростуть у розмірі й чисельності та перевищать Маттергорн, він знає, що гора все ж здатна йти до Магомета. Хоча він і не може передбачити бюрократичні зміни, але гадає, що місце для праці євреїв і потреба в ній знайдуться завжди. Тому він, зайшовши до Гелени Гірш, так наголошував на здоров’ї. І він певен цього, і отам, у темному робочому таборі Плашув, безсонні євреї перевертаються з боку на бік і переконують себе, що жоден режим — і цьому є безліч свідчень — не може собі дозволити просто так нищити численний ресурс безкоштовної праці. Тільки тих, хто падає з ніг, харкає кров’ю, підхоплює дизентерію, відвозять до Аушвіцу. Гер Шиндлер і сам чув, як в’язні на Аппельпляці в таборі Плашув, встаючи до ранкової перевірки, тихо говорять: «Принаймні зі здоров’ям у мене ще гаразд», — таким тоном у нормальному житті про це говорять тільки літні люди.

Тож цього майже зимового вечора виходить, що гер Шиндлер уже і давно, і недавно працює на порятунок окремих людських життів. Підприємець зайшов далеко: він настільки порушив закони Райху, що заслужив уже кількаразове повішення, відсічення голови, ув’язнення в холодних бараках Аушвіцу чи Ґрьосс-Розену. Але він іще не знає, скільки це насправді буде коштувати. Хоча він Шиндлер і витратив грубі гроші, йому невідомо, скільки ще він матиме в це вкласти.

Не будемо приписувати цьому чоловікові віру й переконаність у перемозі настільки рано, тож ця історія й починається з простих, повсякденних добрих дій — поцілунку, лагідної розмови, шоколадки. Гелена Гірш уже не побачить своїх чотирьох тисяч — принаймні в тому вигляді, у якому їх можна взяти в руки й перелічити. Але й до сьогодні вона не ображається на легковажне поводження Оскара з грошима.

Розділ 1

Бронетанкові дивізії генерала Зігмунда Ліста, рухаючись на північ із Судетів, узяли в лещата з двох флангів перлину Південної Польщі — славне місто Краків — 6 вересня 1939 року. І по їхніх свіжих слідах у це місто, яке на ближчі п’ять років буде в його руках, увійшов Оскар Шиндлер. Хоча за місяць він охолов до націонал-соціалізму, йому все одно було добре видно, що оцей Краків із залізничною розв’язкою і поки що скромною промисловістю має стати жвавим містом за нового режиму. Все, Оскар уже не буде продавцем. Тепер бути йому магнатом.

Не так просто сходу відшукати в родинній історії Оскара, звідки в нього взялося імпульсивне бажання рятувати людей. Він народився 28 квітня 1908 року в Австрійській імперії Франца-Йосифа, серед пагорбів Моравії, у провінції давньої австрійської землі. Його малою батьківщиною було промислове місто Цвіттау, куди якась добра комерційна нагода привела предків Шиндлера з Відня на початку ХVІ століття.

Гер Ганс Шиндлер, батько Оскара, схвалював імперський порядок, з культурної точки зору вважав себе австрійцем, розмовляв німецькою за столом, по телефону, під час ділових перемовин, у моменти ніжності. Проте коли у 1918 році гер Шиндлер і його сім’я виявилися громадянами Чехословацької Республіки Масарика і Бенеша, це, здається, не особливо засмутило старшого Шиндлера, а його на той час десятирічного сина — ще менше. Юного Гітлера, якщо вірити Гітлеру дорослому, навіть у дитинстві мучив оцей розрив між містичною єдністю й політичною окремістю Австрії і Німеччини. Жоден подібний невроз позбавлення спадщини не отруював дитинство Оскара Шиндлера. Чехословаччина була такою лісистою, неляканою, крихітною республікою, що її німецькомовні громадяни приймали свій статус меншості з гідністю, хай навіть криза й деякі дрібні вибрики уряду внесли певне напруження в їхні стосунки з державою.

Цвіттау, рідний край Оскара, являв собою запорошене вугільним пилом містечко біля південних схилів гірського масиву Єсеніки. Навколо нього деякі пагорби були частково сплюндровані промисловістю, а частково вкриті хвойним лісом — ялиці, сосни, ялини. З огляду на те, що в місті мешкала велика громада судетських німців, у ньому була німецька граматична школа, до якої ходив Оскар. Там він пройшов курс реальної гімназії, яка мала випускати інженерів — гірняків, механіків, цивільних, — тих, які добре вписувалися в промисловий пейзаж містечка. У самого гера Шиндлера був завод з виробництва сільськогосподарської техніки, і ця освіта готувала Оскара успадкувати батьків завод.

Шиндлери були католицькою сім’єю. Те саме можна сказати й про родину Амона Ґьота, який на той час теж завершував свій курс із науки й готувався складати іспити на атестат зрілості у Відні. Оскарова мати Луїза була жінкою енергійно побожною, її одяг за тиждень просочувався пахощами ладану, що хмарами підіймався під час меси у церкві Святого Моріца. Ганс Шиндлер був із тих чоловіків, які приводять жінку до релігії. Він любив коньяк, полюбляв сидіти в кав’ярнях. Пахощі його подиху, підігрітого бренді й добрим тютюном, і міцної приземленості линули від цього доброго монархіста — пана Ганса Шиндлера.

Його сім’я мешкала на сучасній віллі, оточеній садами, що відокремлювали місто від промислової частини. У сім’ї було двоє дітей — Оскар і його сестра Ельфріда. Проте свідчень, яким був побут цієї родини, не залишилося, хіба що найзагальніші. Наприклад, нам відомо, що фрау Шиндлер засмучувалася, що її син, як і батько, не був дуже побожним католиком.

Але дуже важким їхнє життя назвати не можна. У тих невеликих згадках про дитинство, які проскакували в Оскара, годі знайти щось темне. Сонце просвічує між ялинового гілля в садку. У закутках давнього літа достигають сливи. Якщо він частину червневого ранку проводить на службі Божій, то на віллу все ж великого почуття гріховності не приносить. Він сонячного дня виводить батькову машину з гаража і порпається в її моторі. Або ж сидить на ґанку і возиться з карбюратором мотоцикла, який збирає.

Оскар товаришував з кількома єврейськими хлопцями середнього достатку, чиї батьки відправили їх до німецької граматичної школи. Ці діти не нагадували сільських ашкеназі — химерних, ортодоксальних, — говорили вони не лише ідишем і були дітьми єврейських ділків, не дуже перейнятих старими звичаями. На Ганацькій рівнині, коло Бескидів, у подібній єврейській сім’ї народився Зиґмунд Фрейд — не так уже задовго до часу, коли в поважній німецькій родині у Цвіттау з’явився на світ сам Ганс Шиндлер.

Здається, пізнішій історії Оскара має передувати якась пригода з дитинства. Мабуть, колись Оскар, ідучи додому зі школи, захистив від хуліганів якогось єврейського хлопчика. Цього цілком могло й не бути, та й добре, що ми не знаємо напевне, бо інакше це було б банально. Та й один юний єврей, якому Оскар не дав розквасити носа, все ж нічого не доводить. Адже й сам Гіммлер потім нарікатиме у промові до однієї зі своїх айнзацгруп, що в кожного німця є товариш-єврей:

— Єврейський народ має бути знищений! — стверджує кожен член Партії. Так, такою є наша програма: усунення, знищення євреїв — ми цим займемося. — А потім вони всі починають топтатися на місці, усі ці вісімдесят мільйонів достойних німців, і в кожного з них є свій хороший єврей. Усі решта, — вони свині, звичайно, так, а ото — Єдиний Єврей…

Спробувавши все ж пошукати в тіні Гіммлера якогось коріння пізніших доброчинств Оскара, знаходимо сусіда Шиндлерів, ліберального рабина доктора Фелікса Кантора. Раббі Кантор був учнем Авраама Ґайґера, німецького лібералізатора юдаїзму, який стверджував, що зовсім не зле і навіть добре бути не лише євреєм, а й німцем. Раббі Кантор не був твердолобим провінційним ученим. Він одягався за сучасною модою і розмовляв німецькою вдома. Місце, куди він ходив для молитви, доктор Кантор називав храмом, а не на старий лад синагогою. До його храму ходили єврейські лікарі, інженери і власники текстильних фабрик у Цвіттау. Приїжджаючи до інших місць, вони розповідали там іншим підприємцям: «Наш ребе доктор Кантор — він пише статті не лише до єврейських журналів у Празі і Брно, а й для щоденних газет!»

Два сини ребе Кантора ходили до тієї самої школи, що й син його сусіда Шиндлера. Обидва хлопці були достатньо розумні, щоб врешті-решт мати змогу стати рідкісними професорами-євреями в німецькому Празькому університеті. Ці стрижені під їжачка німецькомовні вундеркінди бігали наввипередки в коротких штанцях навколо літніх садів. Бігали професорчуки, бігали й малі Шиндлери, ганялися одне за одним. А Кантор поглядав, як вони вискакують з-за живоплоту й знову ховаються, і, мабуть, думав, що слова Ґайгера, Ґретца, Лазаруса і всіх отих німецько-єврейських лібералів ХІХ століття справджуються. Ми живемо як освічені люди, з нами вітаються німецькомовні сусіди — пан Шиндлер при нас навіть відпускає єхидні зауваження про чеських урядовців. Ми — і світські вчені, і мудрі тлумачі Талмуду. Ми належимо і ХХ століттю, і прадавньому роду-племені. Ми нікого не ображаємо, і нас ніхто не ображає.

Згодом, у середині 1930-х років, рабин перегляне цю оптимістичну точку зору і вирішить, що його сини врешті-решт не зможуть відкупитися від націонал-соціалістів ступенем із німецької мови — що в новітній техніці чи світській науці не можна єврею знайти прихист, та й сам рабин як біологічний вид не буде прийнятним для німецьких законодавців. У 1936 році Кантори всією сім’єю переїдуть до Бельгії. Відтоді Шиндлери про них не чули.

Раса, кров, земля мало важили для юного Оскара. Він був із тих хлопців, для яких найпривабливішою моделлю Всесвіту був мотоцикл. І його батько — механік за вдачею — як видається, підтримував синове захоплення шаленими машинами. В останньому класі школи Оскар ганяв навколо Цвіттау на червоному «ґаллоні», двигун п’ятсот кубічних сантиметрів. Шкільний приятель Оскара Ервін Траґач із невимовною тугою дивився, як червоний «ґаллоні» з дирчанням носиться вулицями містечка і привертає увагу тих, хто прогулюється на площі. Як і Канторові розумники, мотоцикл також був дивом — єдиний «ґаллоні» на весь Цвіттау, — не тільки єдиний італійський «ґаллоні» на п’ятсот кубиків у Моравії, а й, можливо, єдина така машина на всю Чехословаччину.

Навесні 1928 року, в останні місяці юності Оскара, перед тим літом, коли він закохається й вирішить одружитися, він виїхав на площу містечка на «мото-ґуччі» з об’ємом двигуна двісті п’ятдесят кубічних сантиметрів — таких «мото-ґуччі» було лише чотири на всю Європу поза Італією, і то вони належали мотогонщикам міжнародного класу — Ґісслеру, Гансу Вінклеру, угорцеві Йоо і Полу Колачковському. Були, мабуть, такі містяни, які, похитавши головою, казали, що гер Шиндлер геть розбалував сина.

Але це було наймиліше і найцнотливіше літо Оскара. Аполітичний хлопчина у вузькому шкіряному шоломі заводив мотор свого «мото-ґуччі» у перегонах з місцевими фабричними командами на пагорбах Моравії, дитина із сім’ї, у якій верх політичної витонченості — поставити свічку за Франца-Йосифа. Ген за соснами, за поворотом уже маячить неоднозначний шлюб, економічне баговиння, сімнадцять років фатальної політики. Але на лиці мотоцикліста немає ані тіні знання про це, він просто мружиться від вітру в лице гримасою гонщика, який — тому що він новачок, тому що він не професіонал, бо всі його рекорди ще не поставлені, — готовий платити за успіх більшу ціну, ніж старі, специ, котрі мають боротись із часом.

Його перші перегони були в травні — пагорбами з Брно до Собеслава. То було висококласне змагання, тож принаймні та дорога цяцька, яку подарував синові заможний гер Ганс Шиндлер, не припадала порохом у гаражі. Він прийшов третім на своєму «мото-ґуччі» за двома «терро», прискореними англійськими блекбернівськими моторами.

На наступний тур він поїхав далі від дому, на автодром Альтфатер на пагорбах біля саксонського кордону. Німецький чемпіон на машині з двомастами п’ятдесятьма кубічними сантиметрами, Вальфрід Вінклер брав участь у цьому змаганні, як і ветеран Курт Генкельманн на «DKW» із водним охолодженням. Зібралися всі саксонські професіонали — Горовіц, Кохєр, Клівар; тут були чорні «терро-блекберни», трохи «ковентрі іґлів». Було й три «мото-ґуччі» разом із Шиндлеровим, а ще важка артилерія класу триста п’ятдесят кубічних сантиметрів і команда «BMW» п’ятсот кубічних сантиметрів.

Для Оскара це був, можна сказати, найкращий, найчистіший день. Хлопець ішов урівень із лідерами на перших колах і дивився, що з того вийде. За годину Вінклер, Генкельманн і Оскар залишили саксонців позаду, а решта «мото-ґуччі» зійшли з дистанції через технічні проблеми. За два кола до фінішу, як видавалося Оскарові, він обігнав Вінклера і, напевно, відчув, так само однозначно, як гудрон унизу і пролітання сосон з боків, свою неминучу кар’єру гонщика фабричної команди і те шалене життя, сповнене подорожей, яке вона дозволить йому вести. На останньому, як йому гадалося, колі Оскар обігнав Генкельманна й обидва «DKW», перетнув пряму і збавив швидкість. Напевне, офіційні особи подали якийсь оманливий знак, бо натовпу також здавалося, що перегони закінчено. Доки Оскар зрозумів, що це не так — що він припустився якоїсь аматорської помилки, — Вальфрід Вінклер і Міта Виходіл обігнали його, і навіть втомлений Генкельманн зміг посунути його з третього місця.

Удома Оскара зустріли радісно. Якби не технічна заминка, він би переміг чемпіонів Європи.

Траґач підозрював, що причини, з яких Оскар залишив перегони, були економічними. Це схоже на правду. Адже того літа, після лише шістьох тижнів залицяння, Оскар поспіхом побрався з селянською дочкою, внаслідок чого втратив прихильність батька, в якого й працював.

Дівчина, з якою він одружився, походила з ганацького села на схід від Цвіттау. Вона вивчилась у монастирській школі й мала ту стриманість, яка захоплювала Оскара в матері. Батько нареченої, вдівець, був не селюк, а шляхетний фермер. Під час Тридцятилітньої війни австрійські предки нареченої Оскара пережили періодичні військові кампанії і голодні часи, які раз у раз прокочувалися цим благодатним краєм. Через триста років, у нову, ризиковану еру, їхня дочка необачно пішла до шлюбу з хлопчиськом із Цвіттау. Її батько це не схвалював так само рішуче, як і Оскарів.

Гансові це не подобалося, бо він бачив, що Оскар один в один повторює його власний нещасливий шлюб. Чуттєвий чоловік, юнак дикуватої вдачі — занадто рано він шукає такого собі спокою біля цієї граційної, цнотливої, схожої на черницю дівчини. Оскар зустрів Емілію на вечірці у Цвіттау. Вона прийшла в гості до друзів із села Альт-Мольштайн. Оскар, звичайно, знав це місце — він там продавав трактори.

Коли про майбутній шлюб оголосили у парафіяльних церквах Цвіттау, дехто гадав, що ці наречені настільки не пара, що їхнє весілля пояснюється якимись зовсім не любовними причинами. Можливо, навіть цього літа завод сільськогосподарської техніки Шиндлера переживав важкі часи, бо був обладнаний для виробництва парових тракторів, які у фермерів уже виходили з моди. Оскар вкладав більшу частину своєї платні назад у виробництво, а тепер (разом із Емілією) прийшов посаг у півмільйона рейхсмарок — чесний і помічний шматочок капіталу за будь-чиїми мірками. Щоправда, підозри пліткарів ні на чому не ґрунтувалися, бо того літа Оскар був нестямно закоханий. А оскільки батько Емілії не мав жодних підстав вірити, що Оскар стане поважнішим і з нього вийде гарний сім’янин, у дійсності за Емілією було дано лише частину тих півмільйона.

Емілія сама була рада втекти з того сонного Альт-Мольштайну, пішовши за красеня Оскара Шиндлера. Найближчим другом її батька був занудний парафіяльний священик, і Емілія росла, розливаючи йому з батьком чай і слухаючи їхні наївні балачки про політику й теологію. Якщо все ж хочеться пошукати значних єврейських зв’язків, трохи їх було в дівуванні Емілії — сільський лікар, який лікував її бабусю, і Ріта, внучка крамаря Реїфа. Під час одного з візитів на ферму священик сказав татові Емілії, що в принципі недобре католицькій дитині дружити з юдеями. З майже фізіологічної підліткової впертості Емілія опиралася священниковому присуду. Дружба з Рітою Реїф доживе до того дня 1942 року, коли місцева нацистська влада стратить Ріту перед крамницею.

Після весілля Оскар і Емілія оселилися на квартирі в Цвіттау. Оскарові 30-ті роки здавалися просто епілогом до його відомої помилки на автодромі Альтфатер улітку 1928 року. Він відслужив у чехословацькій армії і, хоча вона дала йому можливість водити вантажівки, зрозумів, що терпіти не може військового життя — не через пацифізм, а через його незручність. Повернувшись додому, до Цвіттау, він вечорами лишав Емілію саму, а натомість допізна засиджувався в кав’ярнях, спілкуючись із дівчатами і не граційними, і не схожими на черниць. Родинна справа збанкрутувала у 1935 році, і того самого року батько пішов від фрау Луїзи Шиндлер і став жити у власній квартирі. Оскар зненавидів його за це і ходив пити чай до своїх тіток, засуджуючи Ганса в розмові з ними, і навіть у кафе заводив розмову про те, що його батько зрадив хорошу жінку. Здається, він зовсім не помічав, що його власний непевний шлюб разюче схожий на зруйнований шлюб його батьків.

Через добрі ділові контакти, життєрадісність, хист до торгівлі і вміння пити Оскар отримав роботу навіть посеред Депресії, ставши відповідальним за продажі в «Моравській електротехніці». Головна контора цієї компанії розташовувалась у Брно, похмурому провінційному центрі, — і Оскар часто їздив туди-сюди між Брно і Цвіттау. Йому подобалося таке мандрівне життя. Воно було половиною тієї долі, яку він обіцяв собі, коли обганяв Вінклера на Альтфатері.

Коли померла мати, він швидко помчав до Цвіттау на похорон і стояв там поряд зі своїми тітками, сестрою Ельфрідою, дружиною Емілією по один бік могили, а зрадник Ганс стояв сам — якщо не рахувати, звичайно, парафіяльного священика — у головах покійниці. Смерть Луїзи освятила ворожнечу між Оскаром і Гансом. Оскар не міг цього бачити — таке доступне тільки жіночому оку, — але вони, Ганс і Оскар, по суті, були братами, яких випадково роз’єднало батьківство.

На момент того похорону Оскар уже причепив на лацкан свастику — емблему Судетської німецької партії Конрада Генлайна. Ні Емілії, ні тітонькам це не подобалося, але вони й не сприймали партійність Оскара надто серйозно — такий аксесуар цього сезону був у моді серед молодих судетських німців. Тільки соціал-демократи і комуністи не носили такого значка й не записувалися до партії Генлайна, і хіба Бог знає, чого Оскар пішов не в комуністи й не в соціал-демократи. Оскар був торгівцем. За інших рівних умов, якщо прийти до німецької компанії з отаким значком, — замовлення отримувалося.

Проте навіть жваво фіксуючи замовлення у своєму записнику, Оскар також — у місяці перед тим, як німецькі дивізії увійшли до Судетів у 1938 році, — відчув своєрідний потужний історичний зсув і разом з тим — неймовірну спокусу долучитися до нього. Хоч із яких причин пристав він до Генлайна, але видається, що невдовзі по тому, як німецькі дивізії увійшли до Моравії, він розчарувався в націонал-соціалізмі — так само швидко й докорінно, як і у власному шлюбі після весілля. Здається, він очікував, що завойовники дозволять заснувати яку-небудь братню Судетську республіку. Згодом він скаже, що вжахнувся, побачивши, як новий режим залякує чеське населення, захоплює власність чехів. Перші задокументовані бунтівні дії Оскара припадають на самий початок світового конфлікту, який тоді насувався, і немає підстав сумніватися, що Протекторат Богемія і Моравія, проголошений Гітлером у замку Ґрадчани у березні 1939-го, вразив Шиндлера першими ознаками тиранії.

До того ж двоє людей, чию думку він найбільше поважав, — Емілія і зчужілий батько — не були в захваті від великої години тевтонців і стверджували, що Гітлер не зможе перемогти. Їхні думки були доволі прості, але жодна з них не підходила Оскарові. Емілія вважала, що цей чоловік просто буде покараний за те, що виставляє себе Богом. Гер Шиндлер-старший, як Оскарові переказувала одна з тіток, спирався на основні історичні принципи. Якраз за Брно текла та сама річка, над якою Наполеон виграв битву при Аустерліці. І чим же закінчив цей переможний Наполеон? Став ніким, саджав картоплю на острові посеред Атлантики. От і на цього чекає те саме. Доля, казав гер Шиндлер, — це не мотузка без кінця. Це гумка. Що далі ти пнешся вперед, то з більшою силою тебе відкине назад. Цієї мудрості пана Ганса Шиндлера навчили життя, невдалий шлюб і економічна криза.

Але, можливо, його син Оскар іще не був таким уже очевидним ворогом нового порядку. Одного вечора тої осені молодий гер Шиндлер завітав на вечірку до санаторію на пагорбах за Остравою, неподалік польського кордону. Запрошувала директорка санаторію, клієнтка й подруга, яку Оскар зустрів у дорозі. Вона познайомила його з представницької зовнішності німцем на ім’я Ебергард Ґебауер. Вони погомоніли про справи і про те, що далі робитимуть Франція, Британія і Росія. Тоді, взявши пляшку, пішли в окрему кімнату, щоб, як запропонував Ґебауер, поговорити там відкритіше. Там Ґебауер назвався офіцером розвідки — абверу адмірала Канаріса — і запропонував Оскару за чаркою можливість працювати на Іноземний відділ абверу. Оскар мав зв’язки за кордоном у Польщі, на Галичині й у Верхній Сілезії. Чи погодиться він надавати абверу військові розвіддані з цих країв? Ґебауер сказав, що знає від подруги, яка їх запросила, що Оскар розумний і товариський. Цими талантами він міг би щось узяти не лише зі своїх власних спостережень за промисловими і військовими спорудами у цьому регіоні, а й зі спостережень будь-кого з польських німців, кого йому вдасться завербувати в ресторанах, барах чи на ділових зустрічах.

Знов-таки, ті, хто схильний виправдовувати молодого Оскара, сказали б, що він погодився працювати на Канаріса, бо, як агент розвідки, не мав потрапити до армії. У тому полягала значна частина привабливості такої пропозиції. Але, напевне, він також вважав, що німецьке вторгнення до Польщі було виправдане. Так само як і стрункий офіцер, який випивав разом із ним, сидячи на ліжку, він, мабуть, іще підтримував національну справу, хоча її організація йому була не до вподоби. Для Оскара Ґебауер, можливо, мав певну моральну привабливість, бо він і його колеги з розвідки вважали себе пристойною християнською елітою. Це не втримувало їх від планування військового вторгнення до Польщі, та давало підстави зневажати Гітлера й СС, що з ними, самовпевнено гадала ця еліта, вони боролися за контроль над душею Німеччини.

Пізніше зовсім інша організація, яка збирала розвіддані, вважатиме рапорти Шиндлера повними й гідними похвали. Під час своїх польських поїздок від абверу він продемонстрував дар чарівністю добувати новини, особливо у світських обставинах — під час застілля, за коктейлем. Ми не знаємо точно, що і наскільки важливе знаходив він для Ґебауера й Канаріса, але йому дуже сподобався Краків, який, хоч і не великий промисловий центр, виявився витонченим середньовічним містом, оточеним металоплавильними та хімічними заводами, текстильними фабриками.

А якщо говорити про немоторизоване Військо Польське, то всі його секрети були як на долоні.

Розділ 2

Наприкінці жовтня 1939 року двоє молодих німецьких сержантів увійшли до зали «Й. С. Бухгайстера і компанії» на Страдомській вулиці у Кракові і стали вимагати кілька рулонів дорогої тканини, щоб відправити додому. Працівник-єврей із жовтою нашивкою-зіркою на грудях пояснив, що компанія Бухгайстера не продає тканину фізичним особам, а постачає її на фабрики й до роздрібних торгівців. Солдати не згодилися. Коли дійшло до сплати, вони пустотливо виклали на касу баварську банкноту 1858 року і німецький окупаційний папірець 1914 року. «Чудова валюта!» — сказав один із них бухгалтерові-єврею. То були молоді здорові хлопці, які все літо провели на маневрах, ранньої осені здобули легку перемогу, а тоді — всю можливу свободу завойовників у гарному місті. Бухгалтер погодився на таку транзакцію — і вони залишили крамницю ще до того, як їм вибили чек на апараті.

Пізніше того самого дня молодий головний бухгалтер — німець, офіційна особа, призначена установою, красиво названою «Східне агентство опіки», завітав до зали, щоб перейняти керівництво єврейськими торговельними справами. То був один із двох німецьких посадовців, приписаний до Бухгайстера. Першим був Зепп Ауе, начальник, неамбіційний старший чоловік, а другим був цей молодий жвавий ділок. Молодший переглянув записи і касу. Узяв валюту, яка не мала цінності. Що вони означають, оці опереткові гроші?

Бухгалтер-єврей розповів, як усе було; головний звинуватив його в підміні старими банкнотами злотих. Ще трохи згодом того самого дня, нагорі, на складах Бухгайстера молодий ділок доповів про це Зеппові Ауе і сказав, що слід зв’язатися з поліцією.

Герр Ауе і молодий ділок обидва знали, що така дія призведе до ув’язнення бухгалтера в тюрмі СС на вулиці Монтелюпі. Молодий вважав, що це дасть блискучий приклад для решти євреїв, що працюють у Бухгайстера. Проте Ауе ця ідея засмутила, бо в нього була власна важка таємниця: його бабуся була єврейкою, але ніхто ще про це не дізнався.

Ауе відправив кур’єра з листом до справжнього головного бухгалтера компанії, польського єврея Іцхака Штерна, котрий саме лежав удома з грипом. Ауе був посадовцем, призначеним із політичних причин, і практично не мав бухгалтерського досвіду. Він хотів, щоб Штерн прийшов до контори й дав раду цій безвихідній ситуації з рулонами льону. І щойно він відіслав лист до Штерна на Подґуже, як у контору зайшла секретарка й оголосила, що за дверима його чекає гер Оскар Шиндлер і заявляє, що в нього призначена зустріч. Ауе вийшов до зали і побачив: там мирно курив високий молодий чоловік, спокійний, як великий пес. Ці двоє бачилися на вечірці напередодні. Оскар був у товаристві судетської німкені на ім’я Інґрід, тройгендера, тобто відповідальної за діяльність єврейської компанії, яка займалася залізними виробами, — на тій самій посаді, що й Ауе в Бухгайстера. Вони були блискучою парою, Інґрід і Оскар, — щиро закохані, стильні, з купою друзів в абвері.

Гер Шиндлер міркував про кар’єру в Кракові.

— Текстиль? — запропонував Ауе. — Це ж не лише уніформи. Внутрішній ринок Польщі сам по собі достатньо великий, і на ньому така інфляція, що зможемо всі на ньому заробити. Хочеш, заходь поглянь на контору Бухгайстера, — запропонував він Оскарові, ще не знаючи, що пожалкує про свою п’яну товариськість о другій годині наступного дня.

Шиндлер помітив, що гер Ауе, схоже, сам уже не дуже радий, що його запросив.

— Ну, якщо зараз незручно, гере тройгендере… — почав Оскар.

Гер Ауе сказав, мовляв, ні, звичайно, зручно, — і повів Шиндлера складами і через двір до змочувального цеху, де з машин сходили великі рулони тканин. Шиндлер спитав, чи не було в пана тройгендера проблем із поляками. Ні, відказав Зепп, вони добре йдуть на співпрацю. Мабуть, вони вражені. Урешті-решт, це ж не зовсім військова фабрика.

Шиндлер справляв настільки очевидне враження людини зі зв’язками, що Ауе не міг втриматися, щоб це не перевірити. Чи не знайомий часом Оскар із ким-небудь у Комітеті з озброєння? Чи не знає він генерала Юліуса Шиндлера, приміром? Може, генерал Шиндлер його родич? Та яка різниця, обеззброююче відказав гер Шиндлер. (Насправді генерал Шиндлер йому ніким не був.) Той генерал не такий уже поганий, якщо з деким порівняти, зауважив Оскар.

Ауе погодився. Але він особисто ніколи б не обідав із генералом Шиндлером і не сидів би з ним за чаркою, ось у чому різниця.

Вони повернулися до контори, зустрівши дорогою Іцхака Штерна, єврея-бухгалтера, який працював на Бухгайстера, — він чекав на стільці, призначеному для секретаря Ауе, сякаючись і сильно кашляючи. Він підвівся, схрестив руки на грудях і своїми величезними очима споглядав, як до нього наближаються два завойовники, проходять повз, заходять у кабінет. Там Ауе запропонував Шиндлерові випити, а тоді, перепросивши, залишив його біля каміна і пішов розпитувати Штерна.

Бухгалтер був худий і якось по-вченому сухорлявий. Манерами він скидався і на знавця Талмуду, і на європейського інтелектуала. Ауе розповів йому про молодого бухгалтера, солдатів і про ті думки, які ця історія викликала в молодого головного бухгалтера-німця. Він дістав із сейфа гроші: баварську купюру 1858 року, окупаційну 1914 року.

— Я гадав, у вас встановлена бухгалтерська процедура на такий випадок, — сказав Ауе. — Таке нині в Кракові часто трапляється.

Іцхак Штерн узяв гроші й роздивився. Так, я розробив таку процедуру, сказав він, пане тройгендере. Ні посміхнувшись, ані зморгнувши оком, він пішов до грубки на другий кінець кімнати і вкинув у вогонь обидва папірці.

— Я записую такі транзакції до дебету-кредиту як безкоштовні зразки, — пояснив він. Від вересня було чимало таких зразків.

Ауе припав до душі Штернів сухий, ефектний стиль поводження з речовими доказами. Він розреготався; у худорлявому обличчі бухгалтера проступали непрості обриси самого Кракова, отака містечкова практичність. Тільки місцевий знає всі входи-виходи. У внутрішньому кабінеті був Шиндлер, який потребував місцевої інформації.

Ауе провів Штерна до кабінету познайомити з гером Шиндлером, котрий стояв і відсторонено дивився на вогонь, задумливо тримаючи в руці незакриту кишенькову флягу. Першою думкою Іцхака Штерна була: з таким німцем не домовишся. Ауе носив знак свого фюрера — мініатюрну свастику — з такою легковажністю, ніби то був значок велосипедного клубу. Натомість велика, як монета, емблема в Шиндлера так і виблискувала проти полум’я золотом на чорній емалі. Вона, як і загалом багатий вигляд цього молодого чоловіка, були тим більше символами осінніх неприємностей Штерна як засудженого польського єврея.

Ауе відрекомендував їх одне одному. Відповідно до указу, вже виданого губернатором Франком, Штерн сказав:

— Маю повідомити вам, пане, що я — єврей.

— Ну от, — гучно відказав гер Шиндлер, — а я німець. Отакі наші справи!

«Добре, дуже добре, — майже вголос до себе пробурмотів бухгалтер у мокрий носовичок. — То, може, ви б і указ скасували?»

Адже Іцхак Штерн навіть отепер, на сьомому тижні нового порядку в Польщі, проходив уже не під одним указом, а під кількома. Ганс Франк, генеральний губернатор Польщі, уже видав шість обмежувальних указів, а решту мав розробляти крайовий губернатор, доктор Отто Вахтер, ґруппенфюрер СС (аналог генерал-майора). Штерн мусив не лише декларувати своє походження, а й носити особливу реєстраційну картку, позначену жовтою смугою. Заборона на кошерне приготування м’яса і наказ про направлення євреїв на примусові роботи вийшли зо три тижні до того моменту, коли Штерн, кашляючи, з’явився перед Шиндлерові очі. І його офіційна пайка як унтерменша (недолюдини) була майже вдвічі меншою, ніж пайка поляка за національністю, який теж перебував у статусі унтерменша.

Нарешті, указом від восьмого листопада почалася загальна реєстрація краківських євреїв, яка мала скінчитися до двадцять четвертого числа.

Штерн зі своїм спокійним і абстрактним складом мислення знав, що декрети будуть виходити ще і ще, і був готовий до того, що його життя і дихання будуть обмежувати далі й далі. Більшість краківських євреїв розуміли, що така декретна лихоманка розпочнеться. Почнуться якісь недобрі зміни — євреїв із містечок привозили в місто вантажити вугілля, інтелектуалів висилали на село сапати буряки. Час від часу траплялися бійні, як, наприклад, у Турську, де артилеристи СС змушували людей цілий день працювати на мості, а тоді ввечері загнали до сільської синагоги й розстріляли. Такі пригоди бували час від часу. Але ситуація колись усталиться; раса виживе за допомогою клопотань, підкупу влади — це старі методи, вони спрацьовували ще за Римської імперії, спрацюють і зараз. Урешті-решт, цивільній владі потрібні євреї, особливо там, де євреєм є кожен одинадцятий.

Штерн, проте, не дуже оптимістично дивився вперед. Він не мав очікувань, що законодавство скоро досягне стабільного рівня жорстокості — коли можна домовитись. Адже ці часи були найгіршими. Тож, хоча він іще не знав, що насувається полум’я інакше й гарячіше, ніж будь-коли, він уже достатньо неприязно дивився вперед, щоб подумати: добре вам, гере Шиндлере, робити маленькі демократичні жести.

Цей чоловік, сказав Ауе, рекомендуючи Іцхака Штерна, був правою рукою Бухгайстера. Він мав гарні зв’язки у ділових колах тут, у Кракові.

Не Штернові було сперечатися про це з Ауе. А проте він гадав, чи не перехвалює його тройгендер перед поважним гостем.

Ауе перепросив і вийшов.

Сам-на-сам зі Штерном Шиндлер пробурмотів, що був би дуже вдячний, коли б бухгалтер йому розповів, що йому відомо про місцеві ділові кола. Перевіряючи Оскара, Штерн сказав, мовляв, чи не варто було б геру Шиндлеру поговорити з офіційними особами Агентства опіки.

— Вони злодії, — добродушно відказав гер Шиндлер. — Ще й бюрократи. Я б хотів трохи свободи. — Шиндлер знизав плечима. — Я за вдачею капіталіст і не люблю, коли мене контролюють.

Тож Штерн і самопроголошений капіталіст почали розмову. І Штерн був не найгіршим джерелом інформації; здається, в нього були друзі чи родичі на кожній фабриці в Кракові — на текстильних, швацьких, кондитерських, меблевих, металевих. На гера Шиндлера це справило враження, він дістав із нагрудної кишені костюма конверт.

— Чи ви знаєте компанію «Рекорд»? — спитав він.

Іцхак Штерн таку компанію знав. Вона збанкрутувала, розповів він. Раніше робила емальований посуд. А коли збанкрутіла, то дещо зі штампувального обладнання було конфісковано, а нині цей завод на більшу частину порожній і виробляє — під керівництвом родича колишніх господарів — лише частину того, на що здатний. Мій рідний брат, сказав Штерн, представляє швейцарську компанію, яка була одним із найбільших кредиторів «Рекорду». Штерн знав, що має право спочатку трохи показати родинну гордість, а тоді вже висловитися негативно.

— Там усе було погано організовано, — відзначив Штерн.

Шиндлер випустив з руки конверт на коліна Штернові:

— Ось їхній баланс. Скажіть, як він вам?

Іцхак сказав, що герові Шиндлеру слід поспитати не тільки його, а ще кого-небудь.

— Звичайно, — відповів Оскар. — Але мені важить ваша думка.

Штерн швидко прочитав балансовий звіт; потім, за якісь три хвилини, раптово відчув, яка дивна тиша запала в кабінеті. Підвівши погляд, він побачив, як уважно спостерігає за ним гер Оскар Шиндлер.

Звичайно, у таких людей, як Штерн, був предковічний дар відчувати праведного ґоя, який може стати буфером чи частковим пристановищем посеред дикунства інших. То було чуття безпечної оселі, потенційного прихистку. І ось відтепер можливість покровительства гера Шиндлера надавала їхній бесіді особливого тону, як ледь помітного відтінку надає тонка, невловна чуттєва обіцянка розмові між чоловіком і жінкою на вечірці. Була пропозиція щодо того, про що Штерн знав більше, ніж Шиндлер, і її не можна було озвучувати в жодному разі, щоб не зруйнувати цей ніжний зв’язок.

— Це чудова справа, — сказав Штерн. — Можете переговорити з моїм братом. І, звичайно, тепер є можливість військових контрактів…

— Точно, — пробурмотів гер Шиндлер.

Адже після здачі Кракова майже блискавично — навіть до того, як закінчилась облога Варшави, — при генерал-губернаторі Польщі була влаштована Інспекція з озброєння, і їй доручили укласти контракти на постачання речей, потрібних для армії, з відповідними виробниками. На таких заводах, як «Рекорд», столове приладдя й посуд для польової кухні могли стати в пригоді. Як було відомо Штернові, Інспекцію з озброєння очолював генерал-майор вермахту Юліус Шиндлер. Чи не родич він часом Оскарові Шиндлеру, поцікавився Штерн.

— Ні, боюся, що ні, — відповів йому Шиндлер, але таким тоном, у якому відчувалося прохання, щоб Штерн тримав цю неспоріденість у таємниці.

— У кожному разі, — мовив Штерн, — навіть кістяк виробництва на «Рекорді» приносить понад півмільйона злотих на рік, а нове обладнання для штампування металу і печі можна добути порівняно легко.

Тут усе залежало від доступу гера Шиндлера до кредитів.

Гер Шиндлер зауважив, що емальований посуд йому ближчий, ніж тканини. Адже починав він із сільськогосподарської техніки, тож розуміється на парових пресах тощо.

Штерн уже перестав питати себе, чому цей елегантний німецький підприємець забажав поговорити з ним про ділові можливості. Подібні зустрічі не раз траплялися в історії його племені, і нормальними діловими розмовами цього було не пояснити. Він іще поговорив, роз’яснив, як Комерційний суд встановить плату за оренду конкурсної маси. Оренда з можливістю купівлі — це ж краще, ніж бути тройгендером. У ролі тройгендера ви лише наглядач, вас повністю контролює міністерство економіки.

Штерн, притишивши голос, наважився сказати:

— І згодом виявиться, що вас обмежуватимуть у тому, кого брати на роботу…

Шиндлер усміхнувся.

— А звідки ви це знаєте — про те, що буде?

— Я читав у «Berliner Tageblatt». Євреям ще можна читати німецькі газети.

Шиндлер сміявся далі, а тоді простяг руку і ляснув Штерна по плечу.

— Що, невже правда? — спитав він.

По суті, Штерн це знав, бо Ауе отримав директиву від Держсекретаря Райху Ебергарда фон Яґвіца про те, що міністерство економіки готує політику аріїзації підприємств. Ауе дав її Штерну, щоб той оформив йому короткий виклад меморандуму. Фон Яґвіц зазначив, скоріше печально, ніж сердито, що почнеться тиск з боку інших урядових і партійних організацій, як-от RHSA (Головного управління з державної безпеки) Гайдріха, з тим, щоб аріїзувати не лише власників компаній, а й керівництво, і робочу силу. Що швидше тройгендери виявлять кваліфікованих працівників-євреїв, то краще — завжди, звичайно, маючи на увазі підтримання виробництва на прийнятному рівні.

Нарешті Шиндлер поклав документи про «Рекорд» у кишеню, встав і вивів Іцхака Штерна у головну контору. Там вони трохи постояли серед машиністок і клерків, пофілософствували, як любив робити Оскар. Саме тут він перейшов до теми про юдейське походження християнства — це чомусь, можливо, через дитячу дружбу з молодшими Канторами у Цвіттау, завжди його цікавило. Штерн говорив спокійно, роздумливо, як освічена людина. Він колись друкував статті в часописах із порівняльного релігієзнавства. Оскар, який помилково вважав себе філософом, зустрів експерта з цих питань. Учений чоловік, Штерн, якого дехто вважав педантом, оцінив розуміння Оскара як неглибоке, а розум — як від природи швидкий, але не дуже вдатний до абстракцій. Але Штерн скаржитися не збирався. Несумісна дружба міцно зав’язалася. Тож Штерн спіймав себе на тому, що провів аналогію, як колись батько Оскара, з попередніми імперіями і виклав свою точку зору на те, чому Адольф Гітлер не матиме успіху.

Ця думка вирвалася в нього раніше, ніж Штерн встиг зупинитися. Інші євреї у приміщенні закивали і втупились у свої папери. Шиндлер жодного занепокоєння не виявляв.

Наприкінці розмови Оскар усе ж сказав дещо нове. У такі часи, мовив він, напевне, важко в церквах і далі розповідати, що Отцеві Небесному не байдужа смерть хоч одного горобчика. Страшенно не хотів би бути священиком у такі часи, зауважив гер Шиндлер, коли життя не варте й пачки цигарок. Штерн погодився, але в дусі дискусії після біблійної цитати Шиндлера процитував рядок із Талмуду, в якому сказано, що той, хто рятує життя однієї людини, рятує цілий світ.

— Звичайно, звичайно, — погодився Оскар Шиндлер.

Іцхак, чи то правильно, чи хибно, але вважав, що саме тієї хвилини кинув потрібне зерно в потрібну борозну.

Розділ 3

Був ще інший краківський єврей, який розповів мені, як тої осені зустрів Шиндлера і ледь не вбив його. Цього чоловіка звали Леопольд (Польдек) Пфефферберґ. Він був ротним у Війську Польському під час останньої трагічної кампанії. Поранений в ногу в битві над Сяном, він шкандибав польською лікарнею в Перемишлі, допомагаючи іншим пораненим. Він був зовсім не лікарем, а шкільним учителем фізкультури, випускником Яґеллонського університету, тож трохи знав анатомію. Він був життєрадісний, самовпевнений двадцятисемирічний чолов’яга, міцний як дуб.

Разом із кількастами іншими полоненими польськими офіцерами з Перемишля Пфефферберґ прямував до Німеччини, коли потяг в’їхав у його рідний Краків, і полонян погнали в зал очікування першого класу, щоб вони там сиділи, доки підженуть транспорт. Дім Леопольда був у десяти кварталах від того місця. Для практичного молодого чоловіка здавалося обурливим і нечуваним, що він не може вийти на вулицю Пав’ю і сісти там на перший трамвай додому. Буколічної зовнішності охоронець із вермахту біля дверей скидався на провокацію.

У Пфефферберґа в кишені на грудях лежав документ, підписаний адміністрацією німецької лікарні, що він має свободу пересування містом, де йшлося про польовий госпіталь у виразах, які могли стосуватися поранених обох армій. Папір був мальовничо офіційний, з підписами й печатками. Тепер він вийняв документ і тицьнув під носа вартовому.

— По-німецьки читаєте? — поцікавився Пфефферберґ.

Така штука вдавалася тільки за правильного виконання. Треба було бути молодим, переконливим, стриманим, не розчавленим поразкою, — подібна горда поведінка є суто польською рисою, чимось таким, що позначає польських офіцерів, навіть тих рідкісних євреїв, що є серед них; цим офіцерство заражали численні аристократи, які до нього належали.

Німець моргнув.

— Звичайно ж, читаю, — відповів він. Але, взявши папір, він тримав його як людина геть неписьменна — наче то був шматок хліба.

Пфефферберґ пояснив німецькою мовою, що має право вийти, щоб навідати хворих. Охоронець бачив лише розмаїття офіційних печаток. Цілком собі документ. Він кивком показав Леопольдові на двері.

Того ранку Пфефферберґ був єдиним пасажиром «одиниці». Ще не було й шостої години. Кондуктор спокійно взяв гроші, бо в місті досі було повно польських вояків, з якими ще не дали ради у вермахті. Офіцери мали реєструватися, то і все.

Трамвай об’їхав Барбакан, крізь давню браму посунув Флоріанською до Мар’яцького костьолу, тоді через Головний Ринок і за п’ять хвилин уже був на Ґродській. У дитинстві, під’їжджаючи до батьківського дому № 48, він стрибав із вагона до того, як спрацьовували гальма, тож трамвай надавав сили його стрибку — і одним махом Польдек перелітав просто під власні двері, злегка стукнувшись об одвірок.

Після цієї втечі він порівняно зручно переховувався по квартирах друзів, коли-не-коли заходячи на Ґродську, 48. Єврейські школи ненадовго відкрилися — а за шість тижнів закрилися знову, — тож він навіть повернувся до вчителювання. Леопольд був переконаний, що гестапо буде потрібно ще повозитися, шукаючи його, тож він оформив на себе продовольчу книжку. Він зайнявся торгівлею ювелірними виробами як агент і самостійно — на чорному ринку, котрий діяв на центральній площі Кракова, в аркадах Сукенниць і під двома неоднаковими вежами Мар’яцького костьолу. Торгівля йшла бадьоро і серед самих поляків, але здебільшого серед польських євреїв. Їхні продовольчі книжки, повні закреслених талонів, надавали їм право на лише дві третини м’яса і половину масла порівняно з пайкою арійських громадян, а всі талони на какао і рис були скасовані. Тож чорний ринок, який діяв протягом усіх століть окупації й кількох десятиліть незалежності Польщі, став джерелом харчів і прибутку, а також найдоступнішим засобом опору для поважних міщан-буржуа, а особливо для таких хвацьких, як Леопольд Пфефферберґ.

Він міркував, що скоро їхатиме лижними маршрутами в обхід Закопаного в Татрах, через вузьку шийку Словаччини, до Угорщини чи Румунії. До такої подорожі Леопольд був готовий: адже він належав до національної збірної Польщі з лижного спорту. На одній із високих полиць кахляної грубки в мами він ховав елегантний пістолетик двадцять другого калібру — озброєння для можливої втечі або ж на випадок, якщо його у квартирі накриє гестапо.

Із цієї напівзабавки з перламутровим руків’ям Пфефферберґ одного холодного листопадового дня ледь не застрелив Оскара Шиндлера. Шиндлер, у своєму двобортному піджаку зі значком Партії на лацкані, надумав зайти до пані Міни Пфефферберґ, Польдекової матері, щоб запропонувати їй замовлення. Житлова комісія Райху надала йому гарну сучасну квартиру на вулиці Страшевського. Раніше вона належала єврейській сім’ї на прізвище Нуссбаум. Такі вселення не передбачали жодної компенсації для попереднього пожильця. У той день, коли Оскар прийшов, пані Міна Пфефферберґ саме хвилювалася, що ж станеться з її квартирою на Ґродській.

Кілька друзів Шиндлера пізніше стверджували — хоча перевірити це неможливо, — що він шукав виселених Нуссбаумів, які винайняли житло на Подґужі, і, знайшовши, вручив їм близько п’ятдесяти тисяч злотих компенсації. Кажуть, ніби за ці гроші Нуссбауми організували собі втечу до Югославії. П’ятдесят тисяч злотих позначали серйозний переступ; але жодного подібного акту непокори Оскар не чинив до Різдва. Деякі з друзів урешті-решт казали, що щедрість була хворобою Шиндлера, шаленством, однією з його пристрастей. Він міг дати таксистові чайові, що вдвічі перевищували суму на лічильнику. Але й те варто сказати — він вважав, що влада чинить із житлом несправедливо, і поділився думкою зі Штерном не тоді, коли в режиму почалися серйозні неприємності, а тієї, найщасливішої його осені.

У кожному разі, пані Пфефферберґ і гадки не мала, що цей високий ошатний німець робить біля її дверей. Може, він прийшов спитати про її сина, котрий саме сидить на кухні? Може, він прийшов конфіскувати її квартиру — і її справу з оформлення інтер’єрів, і старовинні речі, і французькі гобелени?

Фактично до Хануки в грудні німецька поліція за наказами Житлової комісії добереться й до Пфефферберґів, підійде під двері й накаже їм забиратися вниз, на холод, на бруківку Ґродської. Коли пані Пфефферберґ попросила дозволу піднятися додому по пальто, їй відмовили; коли пан Пфефферберґ пішов до письмового столу по фамільний золотий годинник, його вдарили в щелепу. «Я бачив у минулому жахливі речі, — казав Герман Ґьоринґ, — дрібні шофери й ґауляйтери отримали від таких дій зиск майже у півмільйона». Вплив такої легкої здобичі, як золотий годинник пана Пфефферберґа, на моральну стійкість Партії, мабуть, розчарував Ґьоринґа. Але того року в Польщі для гестапо не було характерно доповідати про вміст квартир.

Коли Шиндлер уперше прийшов до квартири Пфефферберґів на другий поверх, родина ще була зайнята буденною справою. Пані Пфефферберґ і її син говорили про зразки, рулони тканини і шпалер, коли постукав гер Шиндлер. Леопольд не збентежився. У квартирі було два входи-виходи: парадний і через кухню; вони були один навпроти одного, по різні боки сходового майданчика. Леопольд пішов назад на кухню і став у щілину стежити за відвідувачем. Він побачив великі розміри цього чоловіка, модний крій його костюма. Він повернувся до матері у вітальню. Щось відчуваю, сказав він, що це гестаповець. Якщо впустиш його з парадних дверей, я завжди можу вислизнути через кухню.

Пані Міна Пфефферберґ тремтіла. Вона відчинила парадні двері. Звичайно, вона прислухалася до звуків у коридорі. Пфефферберґ насправді вже взяв пістолета, сунув його за пояс і збирався підгадати свій вихід під заходження гера Шиндлера. Але видавалося дурним піти, не дізнавшись, чого хоче той німецький чиновник. Була ймовірність, що його доведеться застрелити, а тоді треба буде всією сім’єю тікати до Румунії.

Якби магнетизм події змусив Пфефферберґа вихопити пістолет і вистрілити — ця смерть, утеча і подальші репресії були б розцінені як нерідкісні й відповідні до історичної ситуації того місяця. За гером Шиндлером би трохи пожурились і врешті-решт за нього б помстились. І то був би, звичайно, раптовий кінець усіх можливостей Оскара. А вдома у Цвіттау люди б казали: «Він що, був чийсь чоловік?»

Його голос здивував Пфефферберґів — спокійний, тихий, підхожий для ділових розмов, а то й для того, щоб просити про послугу. За останні кілька тижнів вони звикли до тону наказового й експропріаторського. А цей чоловік говорив по-братськи. І це було страшнувато. Але й інтригувало.

Пфефферберґ вислизнув із кухні й сховався за подвійними дверми їдальні. Йому було видно тоненьку смужку німця.

— Чи ви пані Пфефферберґ? — спитав той. — Мені порадив вас гер Нуссбаум. Я щойно отримав квартиру на вулиці Страшевського і хотів би оформити її по-новому.

Міна Пфефферберґ тримала незваного гостя біля дверей. Вона говорила так незв’язно, що син пожалів її і сам з’явився у дверях із пістолетом за пазухою піджака. Він поставив питання візитеру й одразу щось прошепотів матері польською.

Тепер Оскар Шиндлер назвався. До нього придивлялися: Шиндлер помітив, що Пфефферберґ немовби захищав матір. Шиндлер продемонстрував свою повагу, розмовляючи тепер із нею через сина як перекладача.

— Моя дружина скоро приїде з Чехословаччини, — пояснив він. — Я б хотів оформити квартиру в її стилі.

Нуссбауми, пояснив він, тримали дім у чудовому стані, але полюбляли важкі меблі й темні кольори. А смаки пані Шиндлер були легшими — їй би чогось трохи французького, трохи шведського.

Пані Пфефферберґ достатньо отямилася, щоб сказати, що не знає — адже перед Різдвом багато замовлень. Леопольдові було помітно, що тут спрацював інстинктивний опір — не наживати німецької клієнтури; але, можливо, німці виявляться єдиною расою, яка цього сезону достатньо певна свого майбутнього, щоб замовляти оформлення інтер’єру. І пані Пфефферберґ потребувала доброго контракту — адже її чоловіка звільнили з роботи і він працював тепер за копійки в житловій конторі «Ґемайнде», єврейського бюро побутових послуг.

За дві хвилини чоловіки вже по-дружньому балакали. Пістолет за поясом Пфефферберґа тепер перебував у статусі озброєння на якийсь крайній випадок у віддаленому майбутньому. Не було сумніву, що пані Пфефферберґ піде до квартири Шиндлера, що на ціну клієнт не зважатиме, і, коли про все було домовлено, Шиндлер зауважив, що Леопольдові Пфефферберґу, можливо, було б добре завітати до нього й обговорити ще одну справу.

— Може, ви мені порадите, що придбати з речей місцевого виробництва, — сказав гер Шиндлер. — Ось, приміром, у вас дуже елегантна блакитна сорочка… Не знаю, де б собі пошукати щось подібне.

Незнання тут було просто трюком, але Пфефферберґові було приємно.

— У крамницях, розумієте, нічого нема, — ніби з натяком пробурмотів Оскар.

Леопольд Пфефферберґ був із тих, хто вижив завдяки підняттю ставок:

— Гере Шиндлере, такі сорочки надзвичайно дорогі, мабуть, ви розумієте. По двадцять п’ять злотих коштують.

Він помножив ціну на п’ять. У погляді гера Шиндлера одразу з’явилася весела хитринка — але не така, щоб зіпсувати крихку дружбу чи нагадати Пфефферберґові про те, що він озброєний.

— Може, мені вдасться вам дістати кілька штук, — сказав Пфефферберґ, — якщо знатиму ваш розмір. Але, боюся, мої знайомі вимагатимуть грошей наперед.

Гер Шиндлер, усе ще з таким самим хитруватим поглядом, дістав гаманець і вручив Пфефферберґові двісті райхсмарок. Сума була така шалена, що навіть за роздутою Пфефферберґом ціною на ті гроші можна було накупити сорочок для добрячого десятка магнатів. Проте Леопольд знав цю гру й навіть оком не зморгнув.

— Потрібні ваші мірки, — нагадав він.

І за тиждень Пфефферберґ приніс десяток шовкових сорочок до Шиндлерової квартири на Страшевського. Там йому зустрілася гарненька німкеня, яку Шиндлер йому відрекомендував як тройгендера краківської компанії з металевих виробів. Іншого вечора Пфефферберґ побачив Оскара в товаристві білявої, з великими очима польської красуні. Якщо фрау Шиндлер десь і була, то вона не з’явилася навіть тоді, коли пані Пфефферберґ оформила квартиру по-новому. А сам Пфефферберґ тим часом став одним із постійних Шиндлерових постачальників на тому ринку предметів розкоші — шовків, меблів, коштовностей, — який процвітав у краківському Старому місті.

Розділ 4

Наступного разу Іцхак Штерн зустрів Оскара Шиндлера ранком на початку грудня. Шиндлер уже подав заяву до Польського комерційного суду в Кракові, але знайшов вільний час навідати контору Бухгайстера і, поговоривши з Ауе, постояти коло столу Штерна в конторі, плеснути в долоні й оголосити вже п’януватим голосом:

— Завтра почнеться! На вулицях Юзефа й Ізака про все дізнаються!

Обидві ці вулиці були на Казімєжі. Вулиці з такими назвами були в кожному гетто, і сам Казімєж у давнину був краківським гетто — колись він являв собою острівець, що його відступив єврейській громаді король Казимир Великий, а нині то було близьке передмістя, розташоване у вигині Вісли.

Гер Шиндлер схилився до Штерна, і той, відчуваючи коньячний віддих, замислився: чи панові Шиндлеру справді відомо, що щось станеться на вулицях Юзефа й Ізака? Чи він просто так кидається назвами? У кожному разі, у Штерна виникло нудотне відчуття розчарування. Гер Шиндлер говорить про погром, абстрактно похваляючись цим знанням, немовби щоб поставити Штерна на місце.

Було третє грудня. Коли Оскар сказав «завтра», Штерн подумав, що він має на увазі четверте грудня, але ж п’яні і пророки завжди кажуть цим словом про те, що, можливо, — або й напевно, хай йому всячина, — станеться в ближчому майбутньому. Мало з тих, хто чув нетверезе попередження гера Шиндлера або принаймні про це попередження, сприйняли його буквально. Дехто спакував речі на день і подався з сім’єю за річку на Подґуже.

Що ж до Оскара, то він відчув, що не без ризику зміг переказати важку новину. Принаймні два з його нових приятелів йому про це повідомили. Першим був офіцер, пов’язаний з верхівкою СС, поліцейський вахтмайстер (сержант) Герман Тоффель. Другий, Дітер Реедер, був підлеглим шефа СД Чурди. Обидва ці інформатори були з тих співчутливих офіцерів, яких Оскар завжди чув за милю.

Щоправда, він так і не зміг до ладу пояснити, навіщо заговорив тоді в грудні до Штерна. Потім він скаже, що за часів німецької окупації Богемії й Моравії не раз бачив, як відбирали майно в євреїв і чехів, виганяли їх із тих територій Судетів, які було визнано німецькими, і це сильно охолодило його почуття до «нового порядку». Те, як він переказав ту новину Штернові, значно більшою мірою, ніж непідтверджена історія з Нуссбаумами, дещо говорить про його мотиви.

Мабуть, він також сподівався, як і краківські євреї, на те, що після шаленств на початку режим усталиться, заспокоїться і в людей буде можливість легше дихати. Якщо ближчими місяцями набіги СС можна буде пом’якшити, видавши наміри заздалегідь, то, може, здоровий глузд уже навесні переможе. Урешті-решт, усі — і Оскар, і євреї — казали собі, що німці — цивілізований народ.

Напад СС на Казімєж, проте, викличе в Оскара щонайглибшу огиду — не таку, щоправда, яка могла би безпосередньо вплинути на той рівень, на якому він заробляв гроші, розважався з жінками чи вечеряв із друзями, а на тому, який, коли наміри влади ставатимуть дедалі прозорішими, буде його вести, запанує над його думками, змусить іти на ризик і підноситиме його. Операцію збиралися проводити частково як рейд по коштовності й хутра. Мало відбутися виселення пожильців з будинків і квартир на заможнішій межі Кракова й Казімєжу. Але, крім таких практичних результатів, ця перша операція також мала стати драматичним знаком для наляканого населення старих єврейських кварталів. Саме тому, як Реедер повідомив Оскарові, маленький загін людей із айнзацгрупи проїде зі Страдома на Казімєж тими самими вантажівками, що й хлопці з місцевого СС і польової поліції.

Шість айнзацгруп прибули до Польщі з армією завойовників. У назві цих підрозділів були тонкі значення. Якщо буквально — «групи для особливих завдань». Але аморфне слово «айнзац» також має ціле розмаїття нюансів: виклик, піднята рукавичка, рицарство. Ці загони набиралися з Гейдріхової Служби безпеки СД. Вони вже знали широту власних повноважень. Їхній начальник шість тижнів тому сказав генералу Вільгельму Кайтелю, що «в Польському генерал-губернаторстві відбуватиметься важка боротьба за національне існування, яка не передбачатиме жодних законодавчих обмежень». Знаючись на високій риториці начальства, солдати айнзацгруп розуміли, що «боротьба за національне існування» позначала расову війну, так само як і слово «айнзац» — рицарське спецпризначення — позначало гарячі стволи.

Та айнзацгрупа, яку відрядили діяти на Казімєжі того вечора, належала до еліти. Вони залишать дрібноті з краківського СС похмуру працю пошуку каблучок з діамантами і пальт, підбитих хутром. А самі візьмуть участь у значно радикальнішій символічній дії над знаряддями єврейської культури — йшлося про краківські синагоги.

Вони кілька тижнів чекали на час виконання айнзацу, так само як і місцеві есесівські зондеркоманди (або ж особливі загони), які також мали взяти участь у цій першій краківській операції, разом зі Службою безпеки, підпорядкованою Чурді. Армія домовилася з Гейдріхом і високими чинами поліції, щоб вони призупинили свої дії, доки Польща не перейде від військового до цивільного режиму. Владу було передано, і по всій країні рицарі айнзацу й зондеркоманди отримали повну свободу йти з відповідним почуттям расової історії і професійною безсторонністю в давні єврейські гетто.

У кінці тієї вулиці, на якій мав квартиру Оскар, здіймалася потужна фортеця Вавельського замку, звідки керував Ганс Франк. І якщо треба зрозуміти польське майбутнє Оскара, немає необхідності шукати зв’язків між Франком і молодими агентами СС та СД, а тоді між Франком і краківськими євреями.

По-перше, Ганс Франк не мав прямої абсолютної влади над тими спецзагонами, які йшли на Казімєж. Поліцаї Генріха Гіммлера, хоч би де працювали, завжди були самі собі законом. Франк не тільки обурювався їхнім самоуправством, але й не погоджувався з ними на практичних засадах. Він був таким самим витонченим антисемітом, як і будь-хто в Партії, і йому славне місто Краків видавалося нестерпним через численних євреїв. Останніми тижнями він скаржився, коли влада намагалася використовувати польське генерал-губернаторство, а особливо Краків із його залізничною розв’язкою, щоб скидати туди євреїв з усіх міст Вартелянду від Лодзі до Познані. Але він не вірив, що айнзацгрупи чи зондеркоманди теперішніми методами можуть дійсно суттєво вплинути на цю проблему. Франк був переконаний, так само як і Гіммлер у деякі моменти своїх розумових вивертів, що повинен бути єдиний концентраційний табір для євреїв, яким мало б стати в крайньому разі місто Люблін і його околиці, а краще — острів Мадагаскар.

Самі поляки завжди вірили в Мадагаскар. У 1937 році польський уряд надіслав комісію дослідити цей гористий острів, такий далекий від берегів їхнього європейського поля зору. Французьке міністерство в справах колоній, якому був підпорядкований Мадагаскар, було готове до міжурядової домовленості про переселення, адже Мадагаскар, повний європейських євреїв, являв би собою великий експортний ринок. Міністр оборони Південної Африки Освальд Піроу діяв як посередник між Гітлером і Францією щодо цього острова. Отже, Мадагаскар як розв’язання проблеми мав благородне походження. Ганс Франк був готовий давати гроші на нього, а не на айнзацгрупи. Адже їхні спорадичні рейди і бійні не могли суттєво скоротити недолюдське населення Східної Європи. Під час кампанії навколо Варшави айнзацгрупи вішали євреїв у синагогах Сілезії, катували їх, вривалися до їхніх домівок у суботи й свята, відрізали їм пейси, підпалювали на них молитовні покривала, ставили їх до стінки. Це практично ніяк не вплинуло на чисельність євреїв. В історії багато прикладів, нагадував Франк, коли раси, перебуваючи під загрозою, все одно перетривали геноцид. Фалос швидший за гвинтівку.

Ніхто не знав — ані сторони обговорення, ані освічені хлопці з айнзацгруп у задній частині вантажівки, ані менш рафіновані есесівці в другій машині, ані люди на вечірній службі в синагозі, ані гер Оскар Шиндлер дорогою додому на Страшевського, де він мав збиратися на черговий вихід, — жоден із них, як і чимало з партійних організаторів, навряд чи гадав, що буде знайдено технічне рішення: дезінфекційна хімічна сполука «Циклон Б» замінить Мадагаскар як розв’язання проблеми.

Якось стався інцидент із Лені Ріфеншталь, улюбленою актрисою і режисеркою Гітлера. Вона приїхала до Лодзі з пересувною знімальною групою після того, як місто здалося, і побачила шеренгу євреїв — безсумнівних, із пейсами тощо, — яких розстрілювали з автоматів. Вона пішла просто до фюрера, який перебував на штаб-квартирі в Південній армії, і влаштувала йому сцену. А тепер з’явилося те, що треба: тут і логістика, і чисельність, і незбурена громадська думка; тож хлопці з айнзацгруп тепер виглядатимуть дурниками. Але й Мадагаскар теж мав геть безглуздий вигляд тепер, коли було відкрито такий засіб, який суттєво скоротить недолюдське населення Центральної Європи у спеціально відведених місцях за допомогою відповідних засобів, які не трапляться на очі жодному модному режисеру.

Коли Оскар попередив Штерна в конторі Бухгайстера, СС пішло економічною війною від дверей до дверей на вулицях Якуба, Юзефа й Ізака. Вони вламувалися до квартир, витягали речі з шаф, ламали замки письмових столів і комодів. Вони зривали цінні речі з пальців, ший, витягали з кишень. Дівчаті, яке не віддавало шубку, зламали руку; хлопчика з вулиці Темної, який не хотів розлучатися з лижами, застрелили.

Дехто з тих, у кого відібрали речі, — не знаючи, що на СС дія закону не поширюється, — поскаржились у поліцію наступного дня. У деяких місцях, говорила їм історія, міг трапитися совісний старший офіцер, якому б стало соромно за своїх, і він би навіть укоськав декого з тих шалених молодиків. Мали початися розслідування у справі хлопчика з Темної й чиєїсь дружини, якій було кийком зламано ніс.

Поки СС працювало по багатоквартирних будинках, айнзацгрупа рушила до Старої Божниці, синагоги ХIV століття. Як і очікувалося, там було виявлено за молитвою групу юдеїв — бородатих, із пейсами, з молитовними покривалами. Також із сусідніх будинків зігнали євреїв менш ортодоксальних: німцям було цікаво побачити, як одні реагують на других. У Стару Божницю серед інших було загнано й бандита Макса Редліхта, який інакше не переступив би поріг давнього храму і навряд чи був би туди запрошений. Вони стояли перед Ковчегом — дві гілки одного племені, — і одним у звичайний день була б неприємна компанія других. Сержант відкрив Ковчег і витяг пергаментний сувій Тори. Строкатий натовп у синагозі погнали повз сувій — і наказали кожному плюнути на нього. Удавати було не можна: слину було видно на письменах.

Ортодоксальні юдеї раціональніше поставилися до цього, ніж решта — агностики, ліберали, саморобні європейці. Німці помітили, що оті, сучасні, барилися, стояли перед сувоєм, навіть намагалися перехопити погляди солдатів: мовляв, та чого ви, ми ж не такі примітивні, щоб займатися таким безглуздям. Есесівцям на інструктажі казали, що європейський характер ліберальних євреїв — це всього-на-всього тонка плівка й у Старій Божниці небажання відступництва в тих, хто ходить з короткими стрижками і в сучасному одязі, це доведе.

Урешті-решт плюнули всі, крім Макса Редліхта. В айнзацгрупі це сприйняли як випробування, варте доби, — змусити людину, на вигляд невіруючу, плювком відректися від книги, яку вона розумом сприймає як просто давню нісенітницю, але голос крові все одно говорить, що ця книга — священна. Чи може єврей вийти за межі переконань своєї дурної крові? Чи може він мислити по-кантівськи чітко? Ось у чому полягав експеримент.

Редліхт від цього випробування навідріз відмовився. Він виголосив коротку промову:

— Я зробив чимало. Але такого не зроблю.

Його застрелили першим, а тоді й усіх решту — і підпалили будівлю, залишивши від найстарішої польської синагоги тільки стіни.

Розділ 5

Вікторія Кльоновська, польська секретарка, була окрасою адміністрації Оскара, і він одразу ж розпочав із нею роман. Інґрід, його німецька коханка, напевне, про це знала, так само, як і Емілія Шиндлер — про Інґрід. Адже Оскар ніколи не був потайним коханцем. Його щирість в інтимних питаннях була майже дитячою. Не те що він цим вихвалявся. Річ у тому, що він не бачив жодної підстави брехати, прокрадатися чорним ходом до готелю, тихо стукати до своєї пасії глибоко вночі. Оскільки Оскар серйозно не намагався брехати своїм жінкам, то їхні можливості впливу були обмежені: традиційні аргументи закоханих із ним не проходили.

З високою білявою зачіскою над милим, трохи лисячим, яскраво нафарбованим личком, Вікторія Кльоновська була схожа на таку собі легковажну панночку, для якої всі ці історичні негаразди є тимчасовою зовнішньою перешкодою посеред справжнього життя. Цієї осені, коли одяг був невигадливий, Кльоновська мала вигляд фривольної кокетки у своєму жакеті, блузці з оборочками й вузькій спідниці. А проте вона була практичною, раціональною і винахідливою. Була вона й націоналісткою, на грубуватий польський кшталт. Колись вона вестиме перемовини з німецькими чиновниками з тим, щоб вони випустили з тюрми СС її судетського коханця. Але поки що в Оскара вона мала менш ризикові доручення.

Він якось сказав мимохідь, що хотів би знайти у Кракові добрий бар чи кабаре, аби сидіти з друзями. Не зі знайомими, не зі старшим начальством з Інспекції з озброєння. А саме зі справжніми друзями. Якесь би жваве місце, куди старші чинуші не ходять.

Чи має щось таке на прикметі Кльоновська?

Вона знайшла чудовий джазовий підвальчик на одній із вузеньких вуличок коло Ринку. Це місце завжди було популярне серед студентів і молодої професури з університету, але Вікторія сама там іще не бувала. Ті чоловіки середніх літ, які залицялися до неї в мирний час, ніколи б не полізли у таку студентську діру. А коли забажаєте, то можна винайняти нішу за завісою і влаштувати затишну вечірку під прикриттям шалених ритмів джаз-банду. За те, що вона знайшла той музичний клуб, Оскар назвав Кльоновську Колумбом.

Партійна лінія щодо джазу полягала в тому, що він не лише є занепадницьким мистецтвом, а ще й має африканське, недолюдське коріння. «Ум-па-па» віденських вальсів було більш відповідним ритмом для чиновників СС і Партії, тож вони гордовито обходили стороною джаз-клуби.

Близько Різдва у 1939 році Оскар зібрав у тому клубі гурт своїх друзів. Як кожен, хто підсвідомо культивує знайомства, він ніколи не морочив собі голову посиденьками з тими, хто йому не подобався. Але ці гості йому якраз подобалися. На додачу, звичайно, вони були корисними: молодими, але не без впливовості членами усіляких окупаційних агенцій; і більшість із них були свого роду подвійними засланцями — вони не тільки опинилися далеко від домівок, а й чи в себе, чи за кордоном на різні лади незатишно почувалися за того режиму.

Серед друзів був, наприклад, молодий німецький інспектор відділу внутрішніх справ генерал-губернаторства. Він позначив межі Оскарової емалевої фабрики на Заблочі. Позаду Оскарового заводу «Deutsche Email Fabrik» (DEF) було порожнє місце, з яким межували два інші виробництва: фабрика, де виробляли ящики, й радіаторний завод. Шиндлер дуже зрадів, що більша частина тієї пустки належала DEF. Перед його очима поставав блискучий образ економічної експансії. Звичайно, інспектора було запрошено, бо він був пристойний чоловік, з ним можна поговорити, він міг стати в пригоді зі своїми знаннями, коли будуть потрібні дозволи на будівництво.

Поліцейський Герман Тоффель теж був тут, і Реедер з СС, і ще один молодий офіцер — теж з інспекторів, на прізвище Штайнгаузер, з Інспекції з озброєння. Оскар познайомився й потоваришував із цими людьми, коли добував дозволи, потрібні для того, щоб запустити фабрику. Він уже багато випив з ними. Він завжди вважав, що найкращим шляхом розв’язання гордієвого вузла бюрократичних питань, крім хабара, є випивка.

І, нарешті, було двоє з абверу. Перший — Ебергард Ґебауер, лейтенант, який завербував Оскара до абверу за рік до того. Другий — лейтенант Мартін Плате зі штаб-квартири Канаріса у Бреслау. Саме завдяки тому, що його завербував його приятель Ґебауер, Оскар Шиндлер побачив, наскільки Краків є містом можливостей.

Від присутності Ґебауера і Плате мав бути додатковий результат. Оскар іще числився в абвері як агент і, перебуваючи в Кракові, цілком задовільно тримав зв’язок із бреславським відділом Канаріса, надсилаючи звіти про поведінку їхніх суперників із СС. Ґебауер і Плате вбачали у тому, що він запросив на вечірку більш чи менш неприємного їм жандарма на зразок Тоффеля чи Реедера з СД, знахідку для розвідки — дарунок на додачу до хорошого товариства й напоїв.

Хоча важко точно сказати, про що ж точилися розмови за столом того вечора, але за пізнішими розповідями Оскара про тих людей можна спробувати правдоподібно відтворити, що було сказано.

Звичайно, саме Ґебауер підняв келих, говорячи, що він не зможе подарувати шановному товариству урядів, армій чи королівств: натомість він дарує їм емалеву фабрику їхнього доброго друга Оскара Шиндлера. Адже якщо фабрика процвітатиме, то буде більше вечірок, істинно шиндлерівських, найкращих, які тільки можна собі уявити.

Але коли по першому тості було випито, розмова природним чином перекинулась на той предмет, який не полишав думок цивільної бюрократії. Мова зайшла про євреїв.

Тоффель з Реедером провели цілий день на станції Могильська, керуючи вивантаженням поляків і євреїв із поїздів, що йшли на схід. Цих людей зібрали з приєднаних територій — нещодавно завойованих місць, які раніше належали німцям. Тоффель не висловлювався щодо зручності пасажирів у вагонах для худоби, хоча зауважив, що було холодно. Але перевезення населення у вагонах для худоби було новиною для всіх, і ті вагони ще не були немилосердно переповненими. Тоффелю ж не сподобалася політика, яка за тим усім стояла.

— Тут постійно ходять чутки, що ми воюємо, — сказав Тоффель. — І середина тих приєднаних територій така прямо вся з себе чиста, хай їй грець, що аж ніяк не переживе кількох поляків і півмільйона євреїв.

— І вся система Остбан, — вів далі Тоффель, — тепер тільки й робить, що шле їх нам.

Абверівці слухали, злегка посміхаючись. Для СС внутрішнім ворогом, може, були і євреї, але для Канаріса внутрішнім ворогом було СС.

СС, зазначив Тоффель, зарезервувало всю залізницю ще від п’ятнадцятого листопада. У мене на столі на Поморській, вів далі він, лежать закреслені примірники сердитих меморандумів СС до представників Армії і скарги, що Армія, мовляв, порушує домовленість і вже на два тижні довше користується залізницею. Боже ж мій, запитав Тоффель, хіба армія не має переважне право користуватися залізницею скільки їй треба? Як їй ще пересуватися то на схід, то на захід? Велосипедами, чи що?

Оскару було трохи весело, що абверівці ніяк цю тираду не коментують. Вони підозрювали, що Тоффель — підсадна качка або ж він просто п’яний.

Інспектор і чоловік з Інспекції з озброєння трохи поспитали Тоффеля про ті дивні поїзди, які прибувають на Могильську. Невдовзі такі вантажі вже не будуть темою для розмови: перевезення людей стане штампом політики переселення. Але того вечора на різдвяній гулянці Оскара вони ще були новиною.

— Вони називають це «концентрація», — сказав Тоффель. — Концентрація. У документах так пишуть — концентрація. А я називаю це — чортова манія.

Господар джаз-клубу приніс оселедця й соус. Під вогненну рідину риба йшла пречудово, і компанія жадібно накинулася на закуску, а Ґебауер повів мову про юденрати — єврейські ради, влаштовані в кожному окрузі губернатором Франком. У таких містах, як Варшава і Краків, юденрат мав двадцятьох чотирьох обраних членів, які несли особисту відповідальність за дотримання режиму. Юденрат у Кракові з’явився менш ніж за місяць до того; його президентом обрали Марека Біберштейна, шанованого представника міської влади. Але, зауважив Ґебауер, він чув, що до Вавельського замку вже дійшов план реєстру єврейської праці. Юденрат видаватиме наряди на риття траншей, чищення нужників і прибирання снігу. Правда ж, усім сподобається така чудова співпраця?

Та ні, сказав інженер Штайнгаузер з Інспекції з озброєння. Вони думали, що коли призначити людей на ці роботи, то це припинить випадкове примусове залучення до таких робіт. А за такого залучення когось б’ють, а хтось і кулю в голову отримує.

Мартін Плате погодився. Вони підуть на співпрацю, щоб не сталося чогось гіршого, сказав він. Це їхній метод — вам це слід розуміти. Вони завжди підкуповували цивільну владу, співпрацюючи з нею, а тоді ведучи переговори.

Ґебауер, здається, намагався заплутати Тоффеля і Реедера, наполягаючи на своєму, видаючись більш пристрасним аналітиком, ніж був насправді.

— Я вам скажу, що вони мають на увазі під співпрацею, — сказав він. — Франк видав указ, у якому вимагається, щоб кожен єврей у генерал-губернаторстві носив зірку. Указ вийшов лише кілька тижнів тому. У Варшаві вже є єврейський промисловець, який їх робить із пластику по три злоті за штуку. Ніби вони не розуміють, який це закон. Ніби йдеться про значок велоклубу.

Тоді висунули пропозицію, що коли Шиндлер займається емаллю, то, може, варто виробляти емалеві значки вищого ґатунку на його фабриці й продавати через ту крамницю металевих виробів, якою керує його подружка Інґрід. Хтось зауважив, що це ж їхня національна емблема, емблема держави, зруйнованої римлянами, яка нині існує лише в головах сіоністів. То, може, для них честь носити зірку.

— Річ у тому, — сказав Ґебауер, — що в них немає жодної організації, щоб себе рятувати. У них є тільки організації, щоб пересидіти бурю. Але тепер буде не так. Цією бурею займатиметься СС! — Ґебауер знов-таки, немовби хоч і стримано, показував свій захват професійною старанністю СС.

— Та чого там, — сказав Плате, — найгірше, що може з ними статися, — це їх вишлють на Мадагаскар, де погода краща, ніж у Кракові.

— Не думаю, що вони взагалі колись побачать Мадагаскар, — сказав Ґебауер.

Оскар наполіг на тому, щоб змінити тему розмови. Його це вечірка чи ні, врешті-решт?

Насправді Оскар уже бачив, як Ґебауер передавав підробні документи на втечу до Угорщини єврейському підприємцю в барі готелю «Краковія». Може, Ґебауер отримав гроші, хоча видавався занадто морально чутливим, щоб торгувати паперами, продати підпис чи печатку. Але Шиндлер був переконаний, що, попри гру перед Тоффелем, цей чоловік не був антисемітом. Та й жоден із них не був. На Різдво 1939 року ці люди були для Оскара віддушиною серед помпезної офіційної лінії партії. Згодом ці люди стануть йому ще в більшій пригоді.

Розділ 6

Операція вночі четвертого грудня переконала Штерна, що Оскар Шиндлер справді був тим самим рідкісним праведним ґоєм. Існує талмудичне передання про Хасідей Уммот Ха-олам — Праведників народів, про яких сказано, що в кожен момент історії людства їх рівно тридцять шість. Штерн не вірив у містичне число буквально, але передання вважав психологічно істинним, вірячи, що буде пристойно і мудро зробити Шиндлера живим пристановищем. Німець потребував капіталу — з фабрики «Рекорд» було конфісковано більшу частину обладнання, крім маленької галереї металевих пресів, чанів для емалі, токарних верстатів і печей. Штерн чинитиме на Оскара духовний вплив, тоді як подружить його з капіталом Авраам Банкєр, адміністратор «Рекорда», якого Оскар здобув разом із фабрикою.

Оці двоє — великий, чуттєвий Оскар і низенький, мініатюрний Банкєр — пішли навідувати ймовірних інвесторів. За наказом від двадцять третього листопада банківські й сейфові депозити євреїв утримувалися німецькою владою як фіксований траст, і господарю не дозволялося мати доступ до своїх грошей чи відсотків з них. Дехто із заможніших ділових євреїв, які дещо зналися на історії, тримали таємні запаси у твердій валюті, але розуміли, що за кілька років під губернатором Гансом Франком під ризиком буде й валюта; бажано буде перевести її в рухомі цінності: діаманти, золото, товари.

По всьому Кракову були люди, що про їхнє бажання вкласти гроші у справу, яка даватиме гарантовану кількість продукції, Банкєр знав. Можна було домовитися щодо інвестиції п’ятдесяти тисяч злотих в обмін на стільки й стільки кіло яких-небудь каструль на місяць, так щоб розпочати їх видачу в липні 1940 року; і так видавати продукцію інвесторові протягом року. Для краківських євреїв, поки Ганс Франк сидів на Вавелі, посуд видавався більш безпечним і зручним, ніж злоті.

Сторони цих контрактів — Оскар, інвестор і Банкєр як посередник — не складали щодо цього жодного документа, навіть меморандуму. Повномасштабні контракти в той час не годились, і в кожному разі їх не можна було б офіційно засвідчити. Нічого офіційно засвідчувати не було можливості. Тут усе залежало від точної оцінки Банкєром цього судетського виробника емалевого посуду.

Зустрічі відбувалися, можливо, у квартирі інвестора в центрі, старому місті Кракова. Польські пейзажисти, яких обожнювала дружина інвестора, і французькі романи, які захоплено читали його тендітні дочки, кидали певне світло на майбутню домовленість. Або ж пана інвестора було вже виселено з його квартири і він мешкав у бідніших кварталах на Подґужі. Тоді він уже перебував у шоковому стані: квартира пропала, сам опинився в підлеглих на своєму ж підприємстві — і все це навіть не за рік, а лише за кілька місяців!

На перший погляд, героїчною окрасою цієї історії було б те, що Оскара ніколи не звинувачували в тому, що він порушував оці усні домовленості. Але наступного року він сильно посвариться з одним єврейським крамарем щодо кількості продукції, яка тому належала з вантажної платформи DEF на Липовій вулиці. Тому цей пан критично ставився до Оскара до кінця життя. А проте, щоб Оскар не виконував домовленостей — такого ніколи про нього не казали.

Адже Оскар за натурою був із тих, хто платить, він узагалі примудрявся справляти враження людини, яка може платити нескінченно з безмежних багатств. У кожному разі, Оскар та інші жваві німецькі ділки протягом наступних чотирьох років заробили стільки, що тільки безумець, одержимий жагою прибутків, не сплатив би те, що Оскарів батько називав боргом честі.

Емілія Шиндлер приїхала до Кракова в гості до чоловіка уперше вже в новому році. Їй місто видалося найчарівнішим з усіх, у яких вона бувала, значно більш вишуканим, приємним і старовинним, ніж Брно у хмарах промислових димів.

Їй дуже сподобалася нова чоловікова квартира. Вікна в ній виходили на Планти, елегантне бульварне кільце, прокладене на місці давніх міських мурів, давно знесених. Унизу вулиці здіймався Вавель, а посеред цієї старовини була сучасна квартира Оскара. Вона роззиралася серед настінних прикрас і диванних покривал, дібраних пані Пфефферберґ. У них відчувався новий успіх.

— А тобі добре ведеться в Польщі, — зауважила вона.

Оскар знав, що насправді вона казала про ситуацію зі своїм посагом, якого батько за нею не дав десять років тому, коли йому з Цвіттау принесли в Альт-Мольштайн новину, що його зять живе й кохає, як холостяк. Шлюб його дочки виявився саме таким, якого він боявся, і батько вирішив: побий мене грім, коли я дам йому гроші!

І хоча відсутність чотирьохсот тисяч райхсмарок дещо змінила плани Оскара, благородний фермер із Альт-Мольштайну не знав, як його дочці прикро від того, що він не дав того посагу; вона ще більше стала в захисну позицію. Не знав її батько й того, що навіть за дванадцять років, коли вона вже махнула на Оскара рукою, про ці гроші Емілія анітрохи не забула.

— Люба моя! — трубив Оскар щоразу. — Мені ті гроші сто років не були потрібні.

У своїх переривчастих стосунках із Оскаром Емілія, здається, поводилася як жінка, котра знає, що її чоловік невірний і вірним ніколи не буде, але все ж не бажає, щоб ознаки його невірності тицяли їй в обличчя. Слід гадати, вона дуже обережно пересувалася Краковом, ходячи на вечірки, де друзі Оскара, напевне, знали правду, знали імена інших жінок — імена, яких вона справді не хотіла чути.

Одного разу молодий поляк — то був Польдек Пфефферберґ, який ледь не застрелив її чоловіка, хоча вона про це знати не могла, — підійшов до дверей їхньої квартири зі згорнутим килимом на плечі. То був килим із чорного ринку, який прибув зі Стамбула через Угорщину, і Пфефферберґу загадали знайти такий для Інґрід, яка переїхала на час візиту Емілії.

— Чи фрау Шиндлер вдома? — спитав Пфефферберґ. Він завжди називав Інґрід «фрау Шиндлер», бо вважав, що так чемніше.

— Фрау Шиндлер — це я, — сказала Емілія, розуміючи, що означало те запитання.

Пфефферберґ доволі розумно викрутився. Насправді він не має справи до фрау Шиндлер, але він так багато чув про неї від гера Шиндлера. От, власне, його, гера Шиндлера, він і хоче побачити у справі. Гера Шиндлера немає вдома, сказала Емілія. Вона запропонувала Пфефферберґові чого-небудь випити, але він поспішно відмовився. Емілія знов-таки знала, що це означає. Чоловіка просто шокувало особисте життя Оскара, і він вважав негарним отак просто сісти й приймати частування від жертви обману.

Фабрика, яку винайняв Оскар, була за річкою на Заблочі — № 4 по Липовій вулиці. На вулицю виходили вікна сучасних конторських приміщень, і Оскар вважав, що можливо і зручно тимчасово переїхати туди, винайняти квартиру на третьому поверсі, хоча навколо були промислові квартали, не настільки блискучі, як вулиця Страшевського.

Коли Оскар узяв на себе керівництво роботою «Рекорду», перейменувавши його на «Deutsche Emailwaren Fabrik», там працювало сорок п’ять людей, виробляючи скромну кількість кухонного приладдя. На початку нового року він отримав перші контракти від армії. Це було не дивно, адже він підтримував стосунки з різними впливовими інженерами Вермахту, які сиділи в Головному комітеті з озброєння Інспекції з озброєння генерала Шиндлера. Він бував на тих самих вечірках і ходив з ними обідати в ресторан готелю «Краковія». Існують фото Оскара, де він сидить із цими людьми за дорогим столом, усі чемно всміхаються до апарата, усі добре нагодовані, щедро напоєні, а офіцери вбрані в елегантну форму. Хтось із них поставив потрібні печатки на його клопотаннях і написав важливі листи до генерала Шиндлера, просто через дружбу і тому, що вважали, що Оскар, отримавши завод, з ними ділитиметься. На інших впливали подарунки — такі, які Оскар завжди підносив офіційним особам: коньяк, килими, коштовності, меблі і кошики делікатесів. Також стало відомо, що генерал Шиндлер знає і дуже цінує свого однофамільця, що займається емальованим посудом.

Тепер, спираючись на силу вигідних контрактів Інспекції з озброєння, Оскар отримав дозвіл розширювати завод. Місце для цього було. За вестибюлем і кабінетами DEF були дві великі майстерні. Частину місця в будівлі ліворуч, якщо йти з вестибюля на фабрику, займало поточне виробництво. Друга будівля стояла пусткою.

Він закупив нове обладнання, щось місцеве, щось на батьківщині. Крім військових замовлень, завод також обслуговував потреби всеїдного чорного ринку. Оскар тепер розумів, що може бути магнатом. У середині літа 1940 року в нього працювало вже двісті п’ятдесят поляків і перед ним поставало питання про введення нічної зміни. На заводі сільськогосподарської техніки гера Ганса Шиндлера за найкращих часів працювало п’ятдесят людей. Приємно перевершити батька, якому ти не пробачив.

Час від часу протягом року Іцхак Штерн просив Шиндлера влаштувати на роботу того чи того молодого єврея — як виняток: сироту з Лодзі, дочку працівника одного з відділів юденрату. За кілька місяців в Оскара працювало вже сто п’ятдесят працівників-євреїв і в його фабрики з’явилася негучна репутація місця, де можна знайти прихисток.

Це був рік, як і всі решта до кінця війни, коли євреї шукали роботи, котра б вважалася важливою для воєнних дій. У квітні генерал-губернатор Франк оголосив евакуацію євреїв зі своєї столиці Кракова. То було цікаве рішення, бо влада Райху і далі переселяла євреїв і поляків до його генерал-губернаторства майже по десять тисяч людей на день. Але умови в Кракові, заявив Франк у своєму кабінеті, були кричущими. Він чув про німецьких командирів дивізій, котрі мусили жити в багатоквартирних будинках, де мешкали і євреї. Такого самого нечуваного приниження зазнавали й деякі офіційні особи. Протягом шести місяців він обіцяв зробити Краків юденфрай (вільним від євреїв). Дозволено буде залишитися тільки п’ятьом-шістьом тисячам кваліфікованих робітників. Усіх решту слід переселити до інших міст генерал-губернаторства: Варшави, Радома, Любліна або Ченстохови. Євреї можуть емігрувати добровільно в те місто, в яке хочуть, до п’ятнадцятого серпня. Ті, хто залишиться в Кракові до того часу, будуть вивезені з мінімальним багажем туди, куди вирішить адміністрація. З першого листопада, оголосив Ганс Франк, німцям Кракова можна буде дихати «добрим німецьким повітрям» і гуляти вулицями й провулками, де не «кишать євреї».

Франк не зміг би того року аж настільки зменшити єврейське населення міста, але, коли плани було оголошено, почалася метушня серед краківських євреїв, особливо серед молоді: усі хотіли отримати кваліфікацію. Такі люди, як Іцхак Штерн, офіційні й неофіційні агенти юденрату, уже склали список співчутливих осіб, німців, до яких можна звертатися. Шиндлер був у цьому списку, так само як і Юліус Мадріч, віденець, котрий нещодавно зміг домогтися, щоб його звільнили з вермахту, і обійняв посаду тройгендера на заводі, який шив військову форму. Мадріч розумів вигоду контрактів Інспекції з озброєння і тепер збирався відкрити власну фабрику з пошиття уніформи в передмісті Подґуже. Врешті-решт він заробить навіть більше грошей, ніж Шиндлер, але в тому annus mirabilis — 1940 році — він іще працював за платню. Про його гуманність було відомо — то і все.

До першого листопада 1940 року Франк зумів виселити двадцять три тисячі євреїв-добровольців з Кракова. Дехто з них переїхав до нових гетто у Варшаві й Лодзі. Порожні місця за родинним столом, слізні прощання на вокзалах можна собі уявити, але люди сприйняли це зі смиренням, гадаючи: «Ми це зробимо, і це буде найважче, чого вони від нас хочуть». Оскар знав, що відбувається, але, як і самі євреї, сподівався, що то тимчасові крайнощі.

Мабуть, цей рік був найбільш повним роботи в житті Оскара — він розбудовував фабрику від збанкрутілого виробництва до компанії, яку урядові агенції могли сприймати серйозно. Коли випав перший сніг, Шиндлер роздратовано помітив, що кожного дня шістдесят чи більше його єврейських працівників відсутні. Їх затримували загони СС дорогою на роботу і примушували розчищати сніг. Гер Шиндлер навідав свого друга Тоффеля в штаб-квартирі СС на Поморській і поскаржився йому. Одного дня, розповів він Тоффелю, на роботу не з’явилося сто двадцять п’ять людей.

Тоффель довірився Оскарові і щиро відповів:

— Доведеться тобі зрозуміти, що декому з оцих начхати на виробництво. Зате для них справа національної ваги — змусити євреїв гребти сніг. Я й сам цього не розумію… для них це якесь важливе ритуальне дійство: ось, євреї сніг розгрібають. Це не тільки в тебе, це в усіх та сама історія.

Оскар спитав, чи оті всі інші не скаржаться. Так, сказав Тоффель. Але, вів далі він, тут одне велике цабе з Будівельно-бюджетного відділу СС приходило обідати на Поморську і казало, що, мовляв, вважати, ніби кваліфікованим працівникам-євреям є місце в економіці Райху, дорівнює зраді.

— Напевне, тобі доведеться змиритися з іще й не таким розгрібанням снігу, Оскаре.

Шиндлер на хвилину прибрав вигляду обуреного патріота чи, може, обуреного любителя грошей.

— Якщо вони хочуть виграти війну, — сказав Оскар, — треба спочатку позбутися таких есесівців.

— Позбутися їх? — спитав Тоффель. — Та, Боже ж мій, ця наволоч — то начальники!

У результаті отаких розмов Оскар почав обстоювати принцип, що господар фабрики повинен мати неускладнений доступ до своїх працівників, а працівники — до його фабрики й їх ніхто не повинен затримувати й попихати ними, коли вони йдуть на роботу і з роботи. На думку Оскара, це було аксіомою і моральною, і виробничою. Врешті-решт, він максимально її реалізує на «Deutsche Email Fabrik».

Розділ 7

Деякі люди з великих міст від Варшави до Лодзі і з гетто Кракова, яких Франк заповзявся зробити вільним від євреїв, подалися на село, щоб загубитися серед селян. Брати Роснери, краківські музиканти, які згодом стануть добрими знайомцями Оскара, оселилися в старому селі Тинець. Воно стояло на мальовничому закруті Вісли, над селом на вапняковій скелі височіло бенедиктинське абатство. Проте воно виявилося достатньо анонімним для Роснерів. У селі було кілька єврейських крамарів і ортодоксальних кустарів, з якими музикантам із нічного клубу не було про що особливо говорити. А от селяни, зайняті монотонним збиранням врожаю, були настільки раді, що Роснери вже сподівалися знайти серед них музикантів.

Вони приїхали до Тинця не з Кракова, не з того великого розподільника за ботанічними садами на Могильській вулиці, де молоді есесівці запихали людей у вантажівки й вигукували брехливі заспокійливі обіцянки пізніше підвезти їм адекватно позначений багаж. Брати, фактично, приїхали з Варшави, де вони до того весело працювали у «Василіску». Вони виїхали рівно за день до того, як німці закрили варшавське гетто, — Генрі, Леопольд, Мансі, дружина Генрі, та їхній п’ятирічний син Олек.

Думка про південне польське село на зразок Тинця неподалік їхнього рідного Кракова братам подобалась. У такому разі в них з’являлася можливість, якщо умови покращаться, поїхати автобусом до Кракова і знайти там роботу. Австрійка Мансі Роснер узяла з собою швацьку машинку, і Роснери почали невеличку кравецьку справу в Тинці. Вечорами вони грали в шинках і стали місцевою сенсацією. У селах радо приймають і підтримують несподівані таланти, хай навіть єврейського походження. Та й скрипка є найулюбленішим інструментом поляків.

Одного вечора фольксдойчер (німецькомовний поляк) проїздом із Познані почув гру братів Роснерів біля заїзду. Той фольксдойчер був муніципальним чиновником із Кракова, один з тих польських німців, іменем яких Гітлер передусім і захопив Польщу. Цей чоловік розповів Генрі, що мер Кракова оберштурмбанфюрер Пафлю і його заступник, колись відомий лижник Зепп Рьоре, навідають це село в пору обжинків, і висловив бажання організувати для високих гостей концерт вишуканого дуету Роснерів.

Надвечір, коли перев’язані снопи сонно лежали на полях, тихих і безлюдних, наче в неділю, кортеж лімузинів проїхав Тинцем і став біля вілли відсутнього польського аристократа. На терасі чекали причепурені брати Роснери, а коли панство всілося в залі, яка колись була бальною, їх запросили до виступу. Генрі й Леопольд відчули водночас і радість, і страх, побачивши, як серйозно товариство оберштурмбанфюрера Пафлю підготувалося слухати їхній концерт. Дами були в білих сукнях і рукавичках, військові — у повній формі, чиновники — з ошатними стоячими комірцями. Коли вже люди завдали собі стільки клопоту, їх легко розчарувати. А для єврея за такого режиму навіть викликати культурне розчарування було серйозним злочином.

Але публіка їх полюбила. То був характерний gemütlich[2] натовп: вони любили Штрауса, твори Оффенбаха, Легара, Андре Мессаже і Лео Фалля. Коли настав час замовлень, публіка стала зовсім сентиментальною.

Поки Генрі й Леопольд грали, панство пило з високих келихів привезене з собою шампанське.

Коли скінчився офіційний концерт, братів провели униз із гори, туди, де зібралися селяни і солдати, що супроводжували публіку. Якби раптом трапився якийсь стихійний вияв расизму, то він би стався саме там. Але знов-таки, коли брати залізли у фургон і глянули в очі юрбі, Генрі зрозумів, що їм немає чого боятися. Гордість селян, частково національна — адже цього вечора Роснери представляли польську культуру, — захищала музикантів. Було як у ті давні часи, коли Генрі помічав, що усміхається Олекові й Мансі, які сидять унизу, грає для неї, а на всіх решту не звертає уваги. У такі хвилини здавалося, що на всій землі настав мир, хоча б на час музики.

Коли все скінчилося, якийсь підстаркуватий сержант з СС, можливо ротенфюрер (нижчий чин сержантського складу СС) — Генрі тоді ще не дуже знався на званнях СС, — підійшов до них, коли брати стояли коло фургона, приймаючи вітання. Есесівець кивнув до них і ледь посміхнувся.

— Маю надію, ви гарно відсвяткували врожай, — промовив він, уклонився й пішов.

Брати перезирнулися. Щойно сержант відійшов достатньо далеко, вони піддалися спокусі обговорити, що б це означало. Леопольд не мав сумнівів.

— Це погроза, — сказав він.

Це свідчило про те, чого вони внутрішньо страшилися, коли чиновник-фольксдойчер уперше заговорив із ними: у цей час не можна висовуватися, не слід мати впізнаване обличчя.

Таке було життя країни в 1940 році. Кар’єрне падіння, сільська нудьга, ремісниче животіння, час від часу жахіття — і притягальна сила цього яскравого ядра, міста Кракова. До того, розуміли Роснери, колись урешті дійде.

Емілія повернулася додому восени, і, коли Штерн наступного разу пришов до квартири Шиндлера, каву йому піднесла вже Інґрід. Оскар не робив секрету зі своїх слабкостей і, здається, навіть гадки не мав, що аскетичному Іцхаку Штернові потрібне якесь виправдання присутності Інґрід у його домі. Тож, коли каву було випито, Оскар пішов до бару, дістав звідти свіжу пляшку бренді й поставив її на столі між собою і Штерном, ніби Штерн усерйоз збирався допомогти йому її випити.

Штерн завітав того вечора сказати Оскарові, що одна сім’я, яку ми тут назвемо Ц.[3], поширює про нього чутки: старший Давид і молодший Леон Ц. навіть на вулицях Казімєжу — не кажучи про вітальні — розповідають, буцімто Оскар — німецький бандит і горлоріз. Коли Штерн переказав ці слова Оскарові, він дещо пом’якшив формулювання.

Оскар розумів, що Штерн не вимагає реакції, а просто повідомляє, що знає. Але, звичайно, він відчув, що має якось зреагувати.

— Можу і я про них попліткувати, — сказав Оскар. — Вони мене просто грабують. Ось в Інґрід спитайте.

Інґрід була начальницею обох Ц. Вона була зручним тройгендером і, не маючи ще й тридцяти років, не була дуже досвідчена в торгівлі. Ходили чутки, ніби Оскар сам домовився, щоб цю дівчину призначили, аби мати собі надійну точку для реалізації свого посуду. Але Ц. все одно загалом робили у своїй компанії що хотіли. Коли їх ображала сама думка, що їхньою справою розпоряджається окупант, то винуватити їх не було в чому.

Штерн відмахнувся від пропозиції Оскара. Хто він такий, щоб допитувати Інґрід? У кожному разі, порівнювати її покази з тим, що кажуть вони, було ні до чого.

— Вони переграють Інґрід, — сказав Оскар.

Вони прийшли на Липову по своє замовлення, підмінили на місці рахунок і взяли більше, ніж заплатили. «Вона каже, що все гаразд, — сказали вони працівникам Шиндлера. — Він з Інґрід про все домовився».

Син, по суті, збирав навколо себе натовпи і розповідав, що його побили есесівці за вказівкою Шиндлера. Щоправда, історія ця мала кілька варіантів. То його побили на фабриці Шиндлера, на складі, звідки молодший Ц. вийшов з поламаними зубами і підбитим оком. То це сталося на Лімановського на очах у свідків. Чоловік на прізвище Ф., працівник Оскара і друг Ц., казав, ніби чув, як Оскар, тупаючи ногами, бігав по своєму кабінету на Липовій, погрожуючи вбити старого Давида Ц. Тоді, за його словами, Оскар поїхав на Страдом і пограбував касу Ц., напхав кишені грошима, сказав, що в Європі настав «новий порядок», а тоді побив Давида в його кабінеті.

Чи можливо, що Оскар міг накинутися на старого Давида Ц., так що той зліг весь у синцях? Чи ймовірно, що він домовився з приятелями з поліції, щоб вони побили Леона? На одному рівні і Оскар, і Ц. були бандитами, вони продавали тонни посуду нелегально, не подаючи звітність до Transferstelle (Бюро перерахування), не використовуючи, як вимагалося, талони, що мали назву Bezugschein. На чорному ринку розмова була проста, а вдача гаряча. Оскар міг визнати, що він колись примчав до крамниці Ц., назвав батька з сином злодюгами і взяв з каси ту суму, яку Ц. недоплатили за посуд. Оскар визнавав, що стусонув молодого Леона. Але більше нічого він визнавати не збирався.

Та й у Ц., знайомих Штернові з дитинства, була ще та репутація. Не те що кримінальна, але було відомо, що вони не дуже чисті на руку і, що важливо в цьому випадку, схильні верещати, коли їх спіймають.

Штерн знав, що синці в Леона були. Леон ходив з ним по вулиці й охоче пояснював їхнє походження. СС побити його де-небудь могли, але причин до цього могло бути чимало. Штерн не тільки не вірив у здатність Шиндлера попросити СС про таку послугу, але також відчував, що ці історії ніяк не в’яжуться з власними ширшими задумами Шиндлера. Вони б могли бути ймовірними, якби гер Шиндлер виставив брутальну лінію поведінки. Для того, чого бажав Штерн, випадкові збочення з праведного шляху не важили. Якби Оскар був зовсім без гріха, то не було б і цієї квартири в тому вигляді, в якому вона є, і Інґрід не чекала б на нього в спальні.

І потім, варто ще сказати, що Оскар згодом врятує їх усіх — пана і пані Ц., Леона Ц., пана Г., панну М. — секретарку старого Ц. — і вони самі про це казатимуть, але від тої історії з синцями не відмовляться.

Того вечора Іцхак Штерн також приніс новини про тюремний вирок Марекові Біберштейну. Йому присудили два роки у в’язниці на вулиці Монтелюпі — тому самому Марекові Біберштейну, який був головою юденрату, чи пак був ним до арешту. В інших містах юденрати вже здобули ненависть усього єврейського населення, бо здебільшого займалися складанням списків тих, хто має працювати примусово чи бути відправлений до таборів. Юденрати німецька адміністрація розглядала як органи власної волі, але в Кракові Марек Біберштейн і його кабінет усе ж вважали себе буфером між адміністрацією військового мера Кракова — Шміда, а пізніше Пафлю з одного боку і євреями міста з іншого. У краківській німецькій газеті від 13 березня 1940 року такий собі доктор Дітріх Редекер зауважив, що, відвідавши юденрат, був вражений контрастом між його килимами та плюшевими кріслами — і бідністю й брудом єврейських кварталів на Казімєжі. Але євреї, які пережили ті часи, не пам’ятають, щоб перший юденрат відрізав себе від народу. Жадаючи наживи, проте, вони припустилися тої самої помилки, що і юденрати Лодзі й Варшави до них, даючи можливість багатим викупитися зі списку на примусові роботи, змушуючи реєструватися в цьому списку бідних в обмін на хліб і юшку. Але навіть пізніше, у 1941 році, Біберштейн і його рада й далі користувалися повагою євреїв Кракова.

Той перший склад юденрату становив двадцять чотири члени, здебільшого з середовища інтелектуалів. Щодня дорогою на Заблоче Оскар проїжджав повз їхню контору на розі на Подґужі, всередині якої скупчилося кілька секретаріатів. Кожен член ради, як відділ, відповідав за певний аспект управління. Пан Шенкер відповідав за податки, пан Штайнберґ за будівництво — необхідна посада в суспільстві, де люди весь час переселяються туди-сюди: цього тижня переховуються де-небудь на селі, а наступного вже повертаються до міста, втомившись від обмеженості селян. Леон Зальпетер, фармацевт за фахом, тепер відповідав за соціальне забезпечення. Були секретаріати, відповідальні за харчування, цвинтарі, проїзні документи, економічні справи, адміністративні служби, культуру, навіть — попри заборону шкіл — за освіту.

Біберштейн і його рада були переконані, що ті євреї, яких буде вигнано з Кракова, закінчать у гірших місцях, тому вдавалися до давньої стратегії — хабарів. Скромна скарбниця юденрату виділила двісті тисяч злотих на такі цілі. Біберштейн і секретар із житлово-комунальних справ Хаїм Ґольдфлюсс знайшли посередника для цього — фольксдойчера на ім’я Райхерт, людину зі зв’язками в СС і міській адміністрації. Завданням Райхерта було передати гроші низці чиновників, починаючи від оберштурмфюрера (в СС еквівалент старшого лейтенанта) Зайберта, — офіцера, який відповідав за зв’язок між юденратом і міською владою. За ці гроші чиновники мали дозволити ще десятьом тисячам євреїв Кракова залишитися вдома попри наказ Франка. Чи то Райхерт образив чиновників, узявши забагато грошей собі й запропонувавши замалий хабар, чи панове відчували, що заповітне бажання генерал-губернатора зробити місто юденфрай робило прийняття хабарів ризикованим, з судового провадження зрозуміло не було. Але Біберштейнові дали два роки на Монтелюпі, а Ґольдфлюссу — шість місяців в Аушвіці. Самому Райхерту дали вісім років. Але всі розуміли, що йому буде легше, ніж двом першим.

Шиндлер похитав головою: покласти двісті тисяч злотих за таку непевну надію.

— Райхерт — шахрай, — промовив він.

Щойно десять хвилин тому вони обговорювали, чи є шахраями Ц., і питання так і залишилося відкритим. А от щодо Райхерта сумніву не було.

— Я б їм сказав, що Райхерт — шахрай! — не вгавав він.

Штерн філософськи зауважив, що бували часи, коли єдині люди, котрі робили щось путнє, були саме шахраї.

Шиндлер розреготався — на весь рот, зубатим, майже грубим сміхом.

— Красно дякую, друже! — сказав він Штернові.

Розділ 8

Різдво того року видалося не таким уже й поганим. Але була в ньому якась млосність, і сніг білим знаком питання лежав на Плантах під вікнами Шиндлера, немовби тут постало щось уважне і вічне — на дахах Вавеля над вулицею, під давніми фасадами вулиці Канонічої. Ніхто вже не вірив, що все закінчиться швидко, — ні солдати, ні поляки, ні євреї по обидва боки річки.

Своїй секретарці-польці Кльоновській Шиндлер подарував на Різдво кумедну паризьку штучку — пуделя, якого йому дістав Пфефферберґ. Інґрід він придбав коштовні прикраси і щось таке надіслав славній Емілії до Цвіттау. Дістати пуделя було непросто, повідомив йому Пфефферберґ. А от прикраси знайшлись одним махом. Адже в такі часи коштовності активно мігрують.

Здається, Оскарові вдавалося підтримувати паралельні стосунки з трьома жінками і всіляку випадкову дружбу з іншими без типових мук, які опосідають ловеласа. Ті, хто бував у його квартирі, ніколи не бачили Інґрід у поганому гуморі. Вона, здається, була великодушною і люб’язною дівчиною. Емілія, яка мала більше підстав нарікати, вважала нижчим за власну гідність улаштовувати такі сцени, на які цілком заслуговував Оскар. Якщо Кльоновська була чимось невдоволена, це ніяк не впливало на те, як вона трималася в адміністрації DEF, чи на її вірність герові директору. Ніби варто було чекати, що за такого способу життя, як в Оскара, прилюдні з’ясування стосунків між його жінками були б регулярними. Але ніхто з друзів і робітників Оскара — таких свідків, які охоче його обговорювали і при нагоді посміювалися з його тілесних гріхів, — не може пригадати жодної такої болісної конфронтації, яка так часто трапляється навіть у скромніших за Оскара донжуанів.

Припускати, що когось із цих жінок влаштовувало часткове володіння Оскаром — це принижувати їхню гідність. Справа, можливо, була в тому, що, коли ви схотіли поговорити з Оскаром про вірність, у його погляді з’являлася така щира дитяча зніченість, ніби ви збиралися тлумачити йому теорію відносності, котру можна зрозуміти, якщо годин із п’ять уважно послухати. В Оскара ніколи не було на це стільки часу, то він і не розумів.

Окрім ситуації з його матір’ю. Того різдвяного ранку заради покійної мами Оскар пішов на службу до Мар’яцького костьолу. Над головним вівтарем донедавна був дерев’яний триптих Віта Ствоша, на якому, на втіху вірянам, юрмились і бурхливо жестикулювали святі. Порожнє місце, блідий камінь там, де колись був славетний вівтар, вразило й засмутило гера Шиндлера. Триптих украдено. Його вивезли до Нюрнберґа. Що коїться у світі!

А проте справа цієї зими йшла просто чудово. Наступного року друзі з Інспекції з озброєння почали говорити з Оскаром про можливість відкрити зброярський відділ, щоб виробляти протитанкові міни. Оскара міни не так цікавили, як каструлі та сковорідки. По-перше, посуд мав просту конструкцію. Метал ріжуть, пресують, занурюють у посудини, випалюють за відповідної температури, немає необхідності калібрувати інструменти. А виробництво зброї потребує якнайбільшої точності. Вироблені міни не можна було б продавати з-під прилавка, а Оскарові подобалася така торгівля — сам процес, азарт, сумнівна репутація, швидка окупність, відсутність паперової мороки.

Але оскільки політично це був непоганий крок, він започаткував зброярський підрозділ, поставив кілька здоровенних машин «Hilo» для точного пресування і механічної обробки корпусів в одній галереї в цеху № 2. Тож поки що підрозділ перебував на стадії розвитку: кілька місяців мало піти на планування, вимірювання та виробничі випробування, перш ніж з’явиться перший снаряд. Зате великі «Hilo» дали заводові Шиндлера захист перед лицем непевного майбутнього, надаючи йому вигляду закладу, де виробляють щось необхідне.

Ще до того, як «Hilo» налаштували, Оскар почав отримувати від знайомих із Поморської інформацію, що планується влаштувати нове гетто для євреїв. Він поділився цією чуткою зі Штерном, не бажаючи зчиняти тривогу. О, казав Штерн, так, ходять такі чутки. Дехто навіть уже чекає, коли ж це станеться. Ми будемо всередині, а ворог зовні. Ми зможемо керувати власними справами. Ніхто нам не заздритиме, не закидатиме камінням на вулицях. Стіни гетто будуть чіткими. То вже буде остання, зафіксована стадія катастрофи.

Указ «Gen. Gub. 44/91», виданий третього березня, надрукували у краківських щоденних газетах і оголосили з гучномовців на машинах, які проїхали Казімєжем. Проходячи своїм зброярським відділом, Оскар почув, як один із техніків-німців коментував ці новини.

— Може, їм там буде краще? — ставив питання він. — Поляки ж їх не люблять.

Указ був виданий саме під таким приводом. Щоб зменшити расові конфлікти в генерал-губернаторстві, буде влаштовано закритий єврейський квартал. Переселення до гетто буде обов’язковим для всіх євреїв, але ті, хто має відповідну трудову картку, зможуть ходити з гетто на роботу, а ввечері повертатися. Гетто влаштують у передмісті Подґуже за річкою. Останній день переселення — двадцяте березня. Тим, хто прийде, квартири надасть юденрат, але поляки, які нині живуть у цьому районі, мають переїхати і, відповідно, звернутися до власної житлової контори, щоб їм надали квартири в інших частинах міста.

До указу додавалася мапа гетто. З півночі воно буде обмежене річкою, зі сходу — залізничною гілкою у львівському напрямку, з півдня — пагорбами за Ренкавкою, з заходу — ринковою площею. Тут мало бути тісно.

Але була надія, що утиски все ж матимуть конкретну форму і в людей буде можливість бодай якось планувати своє обмежене майбутнє. Такій людині, як Юда Дреснер, гуртовий торгівець тканинами зі Страдомської вулиці, якому пощастило бути знайомим з Оскаром, минулі півтора року принесли шалену послідовність указів, незваних гостей і конфіскацій. Він втратив свою справу, яку забрало «Агентство опіки», машину, квартиру. Його банківський рахунок було заморожено. Школу, де вчилися його діти, закрили, або ж їх було виключено зі школи. Сімейні коштовності забрали, навіть радіоприймач. Йому і його родині було заборонено вхід до центру Кракова, подорожі поїздами. Їздити можна було тільки в спеціально відведених трамвайних вагонах. Дружину, дочку і синів раз у раз змушували розгрібати сніг або виконувати якісь інші примусові роботи. Ніколи не відомо, коли тебе заштовхають у вантажівку, чи надовго ти зникнеш і який псих може керувати тою працею, до якої тебе змусять. За такого режиму немає відчуття землі під ногами, немовби сповзаєш до бездонної ями. Але, може, гетто — це і є дно, той стан, у якому можливо хоч якось зібратися з думкою.

До того ж краківські євреї звикли до самої ідеї гетто — можна сказати, для них вона вроджена. І коли вже рішення було ухвалено, навколо самого цього слова вже був затишний, предковічний ореол. Їхнім дідам не було дозволено виходити за межі свого гетто на Казімєжі до 1867 року, коли Франц-Йосиф підписав декрет, яким дозволив їм жити в тих частинах міста, де забажають. Циніки казали, що австрійцям треба було відкрити Казімєж, який стоїть у вигині річки біля Кракова, щоб польським робітникам можна було селитися ближче до місць своєї праці. А проте Франца-Йосифа старші мешканці Казімєжу шанували так само палко, як Шиндлерова родина в його дитячі роки.

Хоча свобода для них настала так пізно, серед старшого покоління краківських євреїв була і певна ностальгія за старим казімєжським гетто. Гетто означало скупченість, тісноту в помешканнях, спільні санвузли, суперечки через місце для сушіння білизни. А проте ця ситуація своєрідним чином освячувала винятковість єврейського народу — і можна було разом співати, вести зрозумілі вузькому колу вчені розмови та сіоністські балачки пліч-о-пліч у кав’ярнях, де ідей, на відміну від вершків, ніколи не бракувало. З гетто Лодзі й Варшави повзли недобрі чутки, але гетто на Подґужі за планами видавалося просторішим, адже, коли накласти його мапу на мапу центру міста, гетто виявлялося тільки вдвічі меншим за Старе місто, — звичайно, це не є достатній простір, але й не жахлива тиснява.

Також в указі була заспокійлива фраза, в якій обіцялося захищати євреїв від їхніх польських співвітчизників. З початку 1930-х років у Польщі тривав штучно зорганізований національний конфлікт. Коли почалася криза і впали ціни на зброю, польський уряд санкціонував низку антисемітських політичних груп — з тих, які вважали євреїв причиною власних економічних негараздів. «Санація» — партія морального очищення маршалка Пілсудського — по смерті керманича об’єдналася з «Табором національної єдності» — правим угрупуванням, яке тероризувало євреїв. Прем’єр-міністр Складковський у стінах варшавського сейму проголосив: «Економічна війна з євреями? Гаразд!» Замість того щоб дати селянам земельну реформу, «Санація» схиляла їх дивитися на єврейські ятки з ярмарку як на символ і загальне пояснення бідності польського села. Траплялися єврейські погроми в різних містах, починаючи з Гродна у 1935 році. Польські законодавці також долучилися до боротьби, і єврейським підприємствам перекрили кисень нові закони про банківський кредит. До ремісничих артілей не приймали євреїв, університети запровадили квоту, яку вони самі, сильні в класичних мовах, називали numerus clausus aut nullus (обмежена кількість або нуль), на вступ єврейських студентів. Факультети поступилися вимогам «Національної єдності», щоб для євреїв виділили особливі лавки у дворі університету і не пускали їх лише в ліву половину аудиторій. Незрідка в польських університетах траплялося так, що яка-небудь красива й блискуча дочка єврейського народу виходила з аудиторії — і отримувала швидкий удар замашною бритвою по обличчі від худого серйозного юнака з «Табору національної єдності».

У перші дні німецької окупації завойовники були вражені тим, наскільки охоче поляки показували, де живуть євреї, як міцно тримали якого-небудь дідка з пейсами, поки німець відрізав його ортодоксальну бороду ножицями або піхотним багнетом, вряди-годи деручи обличчя. Отже, в березні 1941 року обіцянка захищати мешканців гетто від польської національної сваволі цілком викликала довіру.

Хоча краківські євреї не дуже раділи й тішилися, збираючи речі для переїзду на Подґуже, у цьому було і якесь химерне відчуття повернення додому, а ще — відчуття наближення до межі, за якою, коли щаститиме, тебе вже нікуди не виганятимуть і не тиранитимуть. Аж до того, що деякі євреї з сіл навколо Кракова — Велички, Неполомиць, Липниці Мурованої і Тинця — поспішили до міста, щоб не опинитися з двадцятого березня замкненими в непривітному оточенні. Адже гетто за своєю природою, майже за визначенням, є місцем, де можна жити, навіть попри окремі випадки терору. Гетто являло собою статику, а не динаміку.

Гетто внесе невеликі незручності в життя Оскара Шиндлера. Для нього було звичайною річчю вийти зі своєї розкішної квартири на Страшевського, проминути вапнякову брилу Вавеля, який засів у вузькій шийці міста, немов корок у пляшці, і так проїхати через Казімєж, мостом Костюшка, а тоді ліворуч на свою фабрику на Заблоче. Тепер цей маршрут перегороджували мури гетто. Це була дрібна проблема, але тим доцільнішим ставало в такій ситуації тримати квартиру в конторських приміщеннях на Липовій. То було не таке вже й погане місце, у стилі Вальтера Ґропіуса. Багато скла, світла, модні кубічні цеглини біля парадного.

Усюди, де він проїжджав між містом і Заблочем у ці березневі дні перед кінцевим строком, він бачив євреїв Казімєжу, які збирали речі, а на Страдомській на початку пільгового періоду обганяв родини, які штовхали перед собою візки, навантажені стільцями, матрацами, годинниками, у бік гетто. Їхній рід мешкав на Казімєжі відтоді, як то був острів, відділений від центру струмком, що звався Стара Вісла, від тих часів, коли, фактично, Казимир Великий запросив євреїв до міста, тоді як в інших краях на них звертали вину за «чорну смерть». Оскар подумав, що їхні предки так само примандрували до Кракова, штовхаючи перед собою візки з постіллю, понад п’ятсот років тому. Тепер вони йдуть звідси — немовби з тими самими візками. Казимирове запрошення скасоване.

У цих ранкових поїздках через місто Оскар помітив, що за планом мали пустити трамвай вулицею Львівською, через самий центр гетто. Усі мури навколо трамвайних колій зводили польські будівельники, а там, де колись було відкрите місце, його затулили цементними плитами. До того ж трамваї мали проїжджати все гетто із зачиненими дверима і не зупинятися, доки не виїжджали знову до Umwelt (довкілля), арійського світу, на розі вулиць Львівської і Святої Кінґи. Оскар знав, що люди все одно якось намагатимуться сісти в той трамвай. Замкнені двері, без зупинок, кулемети по боках — усе одно. Люди невиліковні. Вони прагнутимуть зійти з нього — скажімо, чиясь вірна служниця-полька з торбинкою ковбаски. І намагатимуться сісти на нього — які-небудь прудкі атлетичні хлопці, як той самий Леопольд Пфефферберґ, з повними кишенями діамантів чи окупаційних злотих, а то й із шифровкою для партизанів. Люди реагують на будь-який шанс, навіть найдрібніший, із замкненими дверима, який швидко мчить за глухими мурами.

Від двадцятого березня єврейські працівники Оскара не отримуватимуть заробітної платні і матимуть, з ідеї, жити виключно за рахунок своїх продовольчих карток. Натомість він платитиме внески краківській штаб-квартирі СС. І Оскара, і Мадріча це не радувало, бо розуміли, що війна скінчиться — і рабовласників, як це було в Америці, осоромлять і обберуть до нитки. Внески, які він мав платити шефам поліції, були стандартними для Головного адміністративно-економічного бюро СС — сім з половиною райхсмарок на день за кваліфікованого працівника, п’ять райхсмарок — за некваліфікованого чи жінку. То були дещо нижчі розцінки, ніж на вільному ринку праці. Але для обох — і Оскара, і Юліуса Мадріча — моральна незручність переважала економічну вигоду. Видача заробітної платні найменше того року хвилювала Оскара. До того ж він ніколи не був ідеальним капіталістом. Батько ще в юності часто докоряв йому необережним поводженням із грошима. Поки Оскар просто керував продажами, він тримав дві машини, плекаючи надію, що Ганс колись почує про це і буде вражений. Тепер, у Кракові, він міг дозволити собі цілу стайню: бельгійську «мінерву», «майбах», кабріолет «адлер», BMW.

Витрачати гроші наліво й направо, а при тому бути багатшим за свого обачнішого батька — це була така перемога, якої Оскар бажав собі в житті. У вдалий час вартість праці не особливо важила.

У Мадріча теж було так. Швацька фабрика Мадріча стояла на західному краю гетто, приблизно за півтора кілометра від емалевої фабрики Шиндлера. Справи в нього йшли так добре, що він вів переговори про відкриття подібної фабрики в Тарнові. Юліус також ходив в улюбленцях Інспекції з озброєння і був на такому гарному рахунку, що йому позичив мільйон злотих «Банк Емісійний».

Хоч яку етичну відразу вони відчували, малоймовірно, щоб котрийсь із цих двох підприємців вважав за моральний обов’язок не брати на роботу додаткових євреїв. То був принцип, а оскільки вони обидва були прагматиками, подібні принципи були не в їхньому стилі. У кожному разі, Іцхак Штерн, так само як Роман Ґінтер, ділок і представник Бюро з матеріальної допомоги юденрату, зверталися до Оскара з Юліусом, просячи взяти на роботу ще євреїв, скільки тільки можна. Метою було надати гетто економічної стабільності. І Штерн, і Ґінтер вважали в той момент аксіомою, що єврея, котрий має економічну цінність у скоростиглій імперії, яка потребує кваліфікованих працівників, найгірша доля омине. Оскар і Мадріч погоджувалися.

Отже, два тижні євреї штовхали свої візки Казімєжем, а тоді через міст на Подґуже. Заможнішим родинам допомагали везти речі слуги-поляки. На дні візків ховались останні брошки, хутряні шубки — під матрацами, чайниками й пательнями. Польські роззяви юрмилися понад Страдомською і Старовісльною, пащекували й кидалися грудками землі. «Жидки, жидки йдуть! Бувайте, жидки!»

За мостом вигадлива дерев’яна брама вітала нових громадян гетто. Вона була білою із закругленням угорі, яке надавав їй східного вигляду, мала дві широкі арки для трамваїв, що йшли в Краків і з Кракова, а збоку стояла біла будка для охорони. Над арками напис івритом сумлінно повідомляв: «Єврейське місто». Високі мури з колючим дротом угорі тяглися перед гетто, над річкою, а проміжки в них були закриті триметровими цементними плитами, заокругленими вгорі, подібними до безіменних могильних пам’ятників.

Біля брами до гетто єврея з візком зустрічав представник житлового відділу юденрату. Якщо в чоловіка була дружина і велика сім’я, їм давали дві кімнати й дозвіл на користування кухнею. Навіть у такому разі після спокійного життя в 20-ті й 30-ті роки було прикро поділяти своє приватне життя з родинами інших релігійних поглядів, з якимось їхнім неприємним духом і звичками. Матері здіймали крик, батьки казали, що могло бути й гірше, хитали головами й тяглися язиком до дірявого зуба. У межах однієї кімнати ортодоксальні юдеї не хотіли терпіти лібералів.

Двадцятого березня переселення завершилось. Усі, хто не потрапив до гетто, були в небезпеці, без прав і під загрозою. А всередині його поки що можна було жити.

Двадцятитрьохрічній Едіт Лібґольд із немовлям і матір’ю дали кімнату на першому поверсі. Півтора роки тому падіння Кракова довело її чоловіка до розпачу. Він ходив кудись із дому, нібито шукав для себе якихось курсів. Він думав про ліс, про пошук тихої галявини. Так і не повернувся.

З торцевого вікна Едіт бачила Віслу крізь колючий дріт, але її шлях в інші частини гетто, особливо до лікарні на Венгерській, пролягав через пляц Згоди — єдину площу гетто. Тут на другий день перебування за муром вона буквально на двадцять секунд розминулася з вантажівкою СС, якою людей забирали в місто розвантажувати вугілля чи розгрібати сніг. За чутками, незрідка з таких нарядів до гетто поверталося на одного-двоє менше людей, ніж забирали. Більше, ніж цієї примарної загрози, Едіт боялася бути загнаною в машину в момент, коли йдеш до аптеки Панкевича, а дитину треба буде годувати за двадцять хвилин. Тож вона пішла з подругами до Єврейського бюро зайнятості. Якщо вдасться знайти роботу в нічну зміну, про її маля тим часом зможе подбати мама.

У такі перші дні в бюро було повно народу. Юденрат запроваджував власну поліцію, Ordnungsdienst (ОД), яку розширювали й приводили до ладу, щоб підтримувати порядок у гетто, і хлопець у кашкеті з пов’язкою на рукаві організовував черги перед бюро.

Компанія Едіт Лібґольд щойно опинилася всередині, і дівчата галасливо спілкувалися, чекаючи своєї черги. І тут до Едіт підійшов невеликий чоловічок середніх років у брунатному костюмі з краваткою. Дівчата відчували, що його привабили їхні веселощі й бадьорість. Спочатку вони гадали, що він збирається залицятися до Едіт.

— Слухайте, — сказав він. — Замість чекати зараз… На Заблочі є емалева фабрика.

Він витримав паузу, даючи можливість адресі справити враження. Заблоче за межами гетто, сказав він. Там можна щось вимінювати в польських робітників. Потрібно десять здорових жінок на нічну зміну.

Дівчата трохи поробили гримаси, немовби могли перебирати роботою і навіть відмовити. Робота не важка, запевнив він. Там усього, що треба, навчать. Чоловічок відрекомендувався: Авраам Банкєр, управитель. Звичайно, ще є господар-німець.

— А який той німець? — спитали дівчата.

Банкєр усміхнувся так, ніби збирався зараз раптово справдити їхні надії. Непоганий, сказав він.

Увечері Едіт Лібґольд зустрілася з іншими нічними працівниками емалевої фабрики і покрокувала з ними через гетто на Заблоче під охороною єврейського ОД. У колоні вона стала розпитувати досвідчених робітників про порядки на «Deutsche Email Fabrik».

— Там дають дуже наваристий суп, — розповіли Едіт.

— Б’ють? — спитала вона.

— Ні, то не таке місце, — відповіли їй. — Це не фабрика бритв Бекманна, більше схоже на Мадріча. У Мадріча добре, і в Шиндлера теж.

Біля входу на фабрику Банкєр зібрав новеньких в окрему колону і повів нагору повз порожні столи до дверей з табличкою «Herr Direktor». Едіт Лібґольд почула, як густий голос погукав їх усередину. Гер директор сидів за столом у кутку і палив цигарку. Його русяве волосся було немовби щойно вкладеним, вбраний він був у двобортний костюм із шовковою краваткою. Директор мав вигляд людини, яка зібралася в гості, але затрималася спеціально для того, щоб їм дещо сказати. То був великий і ще молодий чоловік. Від такої гітлерівської мрії Едіт очікувала лекції про воєнну економіку і підвищення виробничих квот.

— Хочу вас привітати, — сказав він польською мовою. — Ви є частиною розширення цієї фабрики. — Він відвів очі, мабуть, подумавши: «Не треба їм такого казати — вони тут кревно не зацікавлені».

Тоді, не зморгнувши оком, без жодного вступу чи поруху плечима, директор сказав:

— На цьому місці ви будете в безпеці. Хто працюватиме тут, той переживе війну.

Відтак він побажав усім хорошої ночі і вийшов разом з ними з кабінету, дозволивши Банкєру притримати працівників на сходах, тож гер директор спустився першим і сів за кермо своєї машини.

Обіцянка всіх вразила. Це було щось надзвичайне. Як людина — не Господь Бог — може таке обіцяти? Але Едіт Лібґольд відчула, що повірила цим словам моментально. Не те щоб вона цього хотіла; так, це була обіцянка-цяцянка доволі ризикованого характеру. Проте тієї секунди, коли гер Шиндлер промовив ці слова, не залишалося нічого іншого, як повірити.

Нові працівниці DEF слухали свій інструктаж у щасливому заціпенінні. Немовби якась божевільна стара циганка, що їй нема чого втрачати, наворожила кожній з них шлюб із графом. Ця обіцянка назавжди змінила те, чого Едіт чекала від життя. Навіть якби її застрелили, здається, вона би підскочила на рівні ноги й закричала: «Ні, сам гер директор сказав, що цього не буде!»

Робота особливого розуму не вимагала. Едіт носила до печі посуд, щойно вийнятий з емалі, на довгій палиці з гачками. А носячи, міркувала над обіцянкою гера Шиндлера. Такі абсолютні речі може обіцяти лише безумець. А він навіть оком не змигнув. Проте був при здоровому глузді. Адже він — ділова людина, запрошена до когось вечеряти. Тож він має знати, що каже. Але для такого потрібне якесь іще одне бачення — може, зв’язок із Богом, чортом чи порядком речей. І знов-таки — його рука з золотою каблучкою-печаткою не була рукою провидця. Це була рука, звична тримати келих, у ній можна було відчути ніби приховану ласку. І знов Едіт подумала про те, чи він при здоровому глузді, про сп’яніння, про містичні пояснення, про якусь техніку, за допомогою якої гер Шиндлер заразив її впевненістю.

Подібні цикли думок не раз повторювалися цього року і в наступні роки в усіх, кому Оскар Шиндлер дав таку запаморочливу обіцянку. Комусь у його словах почувся прихований сенс. Якщо цей чоловік не має рації, якщо він трохи користується своєю силою, щоб передати власну переконаність, — то нема на світі ні Бога, ні людяності, ні хліба, ні руки допомоги. А є хіба шанси, і то не дуже певні.

Розділ 9

Тієї весни Шиндлер залишив краківську фабрику і рушив своїм BMW на захід, через кордон і посвіжілими весняними гаями до Цвіттау. Він мав побачити Емілію, тіток і сестру. Вони всі об’єдналися проти його батька, всі плекали вогонь материного мучеництва. Коли існувала якась паралель між долею його покійної матері і його дружини Емілії, то Оскар Шиндлер у своєму пальті з хутряним коміром, тримаючи зроблене на замовлення кермо руками в лайкових рукавичках, тягнучись по наступну турецьку цигарку на рівному перегоні розталої дороги через Єсеніки, жодним чином її не помічав. Не дитяча справа — думати над таким. Його батько був богом, і з нього мало спитатися більше.

Оскар полюбляв гостювати в тіток — йому подобалося, як вони сплескували руками, побачивши крій його костюма. Молодша сестра вийшла заміж за службовця-залізничника і жила в симпатичній квартирі, наданій залізницею. Її чоловік був поважною особою у Цвіттау, адже місто було залізничною розв’язкою і мало великі вантажні склади. Оскар пив із сестрою та шваґром чай, а тоді шнапс. У цих посиденьках відчувався настрій взаємного привітання: молоді Шиндлери непогано влаштувалися.

Звичайно, саме Оскарова сестриця доглядала Емілію, коли та нещодавно хворіла, і вона ж потайки ходила розмовляти з батьком. Вона могла зважитися хіба що на деякі натяки щодо замирення. Вона говорила це за чаєм і у відповідь почула сердите бурчання.

Потім Оскар обідав удома з Емілією. Вона дуже втішилася, що чоловік приїхав на свято. Вони можуть разом узяти участь у великодніх обрядах, як водилося за старих добрих часів. Обряди й церемонії їм цілком пасували, адже вони так танцювали одне навколо одного весь вечір, дбаючи одне про одного за столом, як люб’язні незнайомці. Але в думці і в серці обоє — і Емілія, й Оскар — чудувалися, наскільки химерне все в їхньому шлюбі: Оскар міг запропонувати і дати більше комусь незнайомому, якимсь робітникам у своїх цехах більше, ніж їй.

Постало питання, чи переїде Емілія до нього в Краків. Якби вона здала свою квартиру в Цвіттау, то в неї не було б іншого вибору, крім Кракова. Вона вважала своїм обов’язком бути при Оскарі; говорячи мовою католицької моралі, його відсутність у домі могла довести до гріха. Проте життя з ним у чужій країні було б стерпним, лише коли б він був обережним, стриманим і беріг її почуття. А з Оскаром біда була в тому, що він не міг тримати свої гріхи при собі. Легковажний, напідпитку, напівусміхнений — здавалося, він усерйоз думає, мовляв, коли мені до душі якась дівчина, то й тобі вона сподобається, еге ж?

Це нерозв’язане питання так важко повисло між ними, що по обіді Оскар устав, чемно попрощався й пішов до кав’ярні на головну площу. Сюди вчащали гірничі інженери, дрібні підприємці, якийсь продавець, котрий виявився офіцером армії. Оскар був радий побачити там і декого зі своїх друзів-мотоциклістів, здебільшого у формі вермахту. Він сів з ними пити коньяк. Дехто дивувався, мовляв, як це: такий здоровенний хлопака, як Оскар, — і без форми.

— Важливе виробництво! — вигукнув він. — Дуже важливе виробництво!

Вони згадували своє спільне мотоциклетне минуле. Жартуючи, пригадали ту машину, яку він у школі зібрав сам із запчастин. Згадували вибуховий ефект тієї машини. Вибуховий ефект «ґаллоні» з двигуном на п’ятсот кубиків. У кав’ярні стало гамірніше: замовляли ще коньяку. Тут із обідньої зали вийшли колишні однокласники Оскара, і на їхніх обличчях був такий вираз, ніби вони впізнали призабутий сміх, — власне, саме так і було.

А тоді один із них посерйознішав:

— Слухай-но, Оскаре. Там твій батько вечеряє. Сам-один.

Оскар Шиндлер подивився у свій келих. Його обличчя горіло, але він знизав плечима.

— Тобі треба з ним поговорити, — сказав хтось. — Він, бідака, зовсім на тінь перетворився.

Оскар сказав, що краще він піде додому. Він почав підводитись, але однокласники поклали йому руки на плечі, не пускаючи. «Він знає, що ти тут», — сказали вони. Двоє вже пройшли до обідньої зали і в чомусь переконували Ганса Шиндлера над рештками його вечері. Оскар у паніці вже стояв і шукав у кишені номерок від гардероба, коли Ганс Шиндлер із засмученим лицем з’явився з обідньої зали; його лагідно вели попід руки двоє молодиків. Оскар остовпів. Хоч як він сердився на свого батька, він завжди уявляв собі, що коли вже треба буде залагоджувати стосунки, то саме він, Оскар, муситиме це робити. Старий такий гордий. А тут він дає себе просто-таки тягти до сина.

Коли батька і сина підштовхнули одне до одного, старий, немовби перепрошуючи, злегка всміхнувся і щось ніби знизав бровами. Цей вираз обличчя своєю рідністю захопив Оскара зненацька. «Так уже вийшло, — наче казав Ганс. — Шлюб і всяке таке, ми з твоєю мамою — воно все йшло за своїми законами». Може, це був зовсім простий жест, але Оскар бачив той самий вираз допіру цього вечора — на власному обличчі, коли знизав плечима перед дзеркалом у передпокої квартири Емілії. «Шлюб і всяке таке — воно все йшло за своїми законами». Він так подивився на себе, і ось — три коньяки по тому — так само дивиться на нього батько.

— Як справи, Оскаре? — спитав Ганс Шиндлер. Слова закінчувалися нездоровим присвистом. Він почувався гірше, ніж на синовій пам’яті.

І Оскар подумав собі, що Ганс Шиндлер — теж людина. Цю думку йому вдалося проковтнути тоді, за чаєм у сестри; але тепер він обійняв старого, тричі розцілував у щоки, відчуваючи їхню колючість, і заплакав. А гурт інженерів, солдатів і колишніх мотоциклістів зустрів цю зворушливу сцену оплесками.

Розділ 10

Члени юденрату Артура Розенцвейґа, які й далі вважали себе охоронцями повітря, здоров’я та хлібної пайки мешканців гетто, намагалися вкласти в голови єврейської поліції ідею, що вона служить народові. Вони намагалися записувати в поліцаї молодих людей співчутливої вдачі й не без освіти. Хоча в штаб-квартирі СС єврейська поліція вважалася ще однією додатковою службою, яка просто виконує накази, як і будь-яка поліція, усе ж більшість працівників ОД влітку 1941 року жили не зовсім так. Не можна заперечувати того факту, що з часом співробітники ОД у гетто ставали дедалі підозрілішими фігурами для його мешканців — імовірними колаборантами. Дехто з ОД приносив важливу інформацію в підпілля і кидав виклик системі, але, напевне, більшість із них вважали, що виживання їх самих і їхніх сімей все більше залежить від того, наскільки вони співпрацюють із СС. Для чесних людей ОД могло видатися місцем, повним негарних спокус. Для хитрих — джерелом можливостей.

Але в ці перші краківські місяці поліція здавалася доброю силою. Леопольд Пфефферберґ міг своїм прикладом показати всю двозначність статусу такого поліцая. Коли всі освітні заклади для євреїв, навіть організовані юденратом, заборонили в грудні 1940 року, Польдекові запропонували організацію черг і ведення книги ділових зустрічей в житловій конторі юденрату. То була робота на неповний день, зате вона створювала Леопольдові прикриття, щоб більш-менш вільно пересуватися Краковом. У березні 1941 року заснували власне ОД, серед цілей якого було заявлено захист євреїв, що приходять до подгужського гетто з інших частин міста. Польдек запрошення прийняв і кашкет ОД вдягнув. Він гадав, що правильно розуміє цілі своєї діяльності: не тільки забезпечити розумну поведінку людей у мурах гетто, а й досягти правильного градуса знеохоченої народної слухняності, яка в історії євреїв Європи зазвичай створювала добрі умови для того, щоб гнобитель швидше відступився і ставав дедалі більш забудькуватим, тож у періоди його забудькуватості життя, можливо, знову стане стерпним.

І, носячи свій поліцейський кашкет, Пфефферберґ нелегально торгував шкіряними виробами, коштовностями, хутрами, валютою — і в гетто, і за його мурами. Він був знайомий з вахтмайстром коло брами, Освальдом Боско — поліцаєм, який був настільки ворожий цьому режиму, що пропускав до гетто сировину, з якої можна було робити різні речі, такі як одяг, вино, залізні вироби, — а тоді випускав готовий товар назад через браму для продажу в Кракові, навіть не вимагаючи хабара.

Вийшовши з гетто, відійшовши подалі від службовців коло брами і шмальцовників (інформаторів), які сновигали поблизу, Пфефферберґ знімав з рукава пов’язку з єврейською символікою десь у тихому провулку, а тоді вирушав у справах на Казімєж чи до центру.

На стінах міста через голови інших пасажирів він роздивлявся свіжі плакати: рекламу бритв, останні укази з Вавеля щодо тих, хто покриває польських бандитів, гасло «Євреї — воші — тиф», щит із зображенням юної польської діви, котра простягає їжу євреєві з гачкуватим носом, тінь якого має обриси чорта: «Хто допомагає євреєві, той допомагає сатані». Біля крамниць висіли картинки: євреї перемелюють щурів на фарш для пирогів, доливають воду в молоко, трусять вошей у тісто, місять його брудними ногами. Потреба в гетто обґрунтовувалася на вулицях Кракова плакатним мистецтвом від працівників міністерства пропаганди. І Пфефферберґ зі своєю арійською зовнішністю спокійно ходив під цими витворами з валізою, повною одягу, коштовностей чи валюти.

Наймасштабніша операція була в Пфефферберґа минулого року, коли губернатор Франк вилучав з обігу банкноти в сто і п’ятсот злотих і вимагав, щоб їх здавали на збереження до Кредитного фонду Райху. Оскільки євреєві дозволялося обміняти лише дві тисячі злотих, то це означало, що всі такі гроші, які доти десь таємно зберігалися (понад дві тисячі і проти правил) більше не матимуть жодної цінності. Єдиним виходом було знайти якусь людину арійської зовнішності без пов’язки на рукаві, яка за тебе стане в довгу чергу поляків до Кредитного банку Райху. Пфефферберґ і його молодий товариш-сіоніст зібрали в мешканців гетто кілька сотень тисяч злотих банкнотами відповідної вартості, пішли з повною валізою купюр і повернулися з чинними окупаційними грішми — мінус хабарі, сплачені польській «Синій поліції» біля брами.

Отаким поліцаєм був Пфефферберґ. З точки зору голови юденрату Артура Розенцвейґа — чудовим, за мірками Поморської — негідним.

Оскар побував у гетто в квітні — і з допитливості, і для розмови з ювеліром, якому доручив зробити два персні. Він побачив там таку тисняву, якої навіть собі не уявляв, — по дві сім’ї на кімнату, якщо нема знайомств у юденраті. Пахло несправною каналізацією, але жінки чинили профілактику тифу, щосили прибираючи і виварюючи одяг надворі.

— Життя міняється, — поділився з Оскаром ювелір. — ОД уже застосовує кийки.

Коли краківське гетто, як і всі подібні в Польщі, перейшло з підпорядкування генерал-губернатору Франку до відділу Гестапо 4B, керувати єврейськими справами у місті став оберфюрер Юліан Шернер, веселий добродій років сорока п’яти — п’ятдесяти, який лисиною і товстими окулярами скидався на пересічного бюрократа. Оскар зустрічав його на німецьких коктейльних вечірках. Шернер багато говорив — не про війну, а про ділові справи й інвестиції. Таких функціонерів було чимало в середніх чинах СС; цього чолов’ягу цікавила випивка, жінки й конфісковані товари. Інколи на його обличчі можна було вловити отаку посмішку втіхи зі своєї несподіваної могутності — як у дитини пляму від варення в кутику рота. Він завжди перебував у бадьорому гуморі й був надійно безжальним. Оскар помічав, що Шернер більше полюбляє працювати з євреями, ніж убивати їх, що він заради наживи спокійно обходитиме закон, але й що він триматиметься основної лінії політики СС, хоч якою вона буде.

Оскар згадав шефа поліції минулого Різдва, пославши йому півдюжини пляшок коньяку. Тепер цей чоловік став могутнішим, тож наступного року йому буде треба надіслати більше.

І саме через цю зміну повноважень — СС стало не просто знаряддям політики, а й тією силою, яка політику формує, — під гарячим червневим сонцем ОД стало інакшим. Оскар, просто проїжджаючи повз гетто, звик до нової фігури — колишнього скляра на ім’я Симхе Спіра, свіжої крові ОД. Спіра був з ортодоксальних юдеїв і як за особистою історією, так і за вдачею зневажав європеїзованих єврейських лібералів, які ще траплялися в юденраті. Він виконував накази не Артура Розенцвейґа, а унтерштурмфюрера Брандта і штаб-квартири СС, що за річкою. Після розмов із Брандтом він повертався до гетто дедалі більш поінформованим і владним. Брандт попросив його створити політичний відділ ОД і керувати ним, і Спіра взяв туди своїх друзів-приятелів. Тепер їхня форма являла собою вже не кашкет і пов’язку на рукаві, а сіру сорочку, кавалерійські бриджі, портупею і блискучі есесівські чоботи.

Політичний відділ Спіри вже виходив за межі вимушеної співпраці. Там мало бути чимало людей продажних, із комплексами, із задавненими образами на респектабельний середній клас євреїв за їхню соціальну й інтелектуальну зневагу. Крім Спіри там іще були Шимон Шпіц, Марсель Целлінґер, Іґнацій Діамонд, продавець Давид Ґуттер, Форстер, Ґрюнер і Ландау. Вони розпочали свою кар’єру, яка полягала у вимаганні грошей і складанні списків неблагонадійних і підозрілих мешканців гетто.

Польдек Пфефферберґ тепер хотів піти з такої поліції. Ходили чутки, що гестапо вимагатиме від працівників ОД присяги на вірність фюреру, після якої в них не буде жодної підстави для непокори. Польдек не хотів поділяти справу з отим Спірою в сірій сорочці чи складачами чорних списків Шпіцом і Целлінґером. Він пішов до лікарні на розі Венгерської поговорити з добрим лікарем на ім’я Александер Біберштейн, офіційним лікарем юденрату. Брат лікаря Марек був тим самим першим головою ради, який нині відбував термін у похмурій в’язниці на Монтелюпі за грошові зловживання і спробу підкупу офіційних осіб.

Пфефферберґ попрохав Біберштейна дати йому таку довідку, з якою його відпустять із ОД. Це непросто, зауважив Біберштейн. Пфефферберґ аж ніяк не скидався на хворого. Високий тиск йому приписати неможливо. Доктор Біберштейн розповів Леопольдові про симптоми хворої спини. Пфефферберґ почав приходити на службу, сильно перекособочившись і спираючись на ціпок. Спіра обурювався. Коли Пфефферберґ уперше попросив його про звільнення з ОД, шеф поліції гордо проголосив — достоту як начальник якоїсь королівської варти — мовляв, ти вийдеш звідси тільки на щиті. У межах гетто Спіра і його інфантильні приятелі бавилися в таку собі елітну гвардію. Вони були іноземним легіоном, преторіанцями. «Ми відправимо тебе до лікаря гестапо!» — кричав Спіра.

Біберштейн, який розумів, як соромно молодому Пфефферберґу перебувати на цій посаді, навчив його як слід. Польдек пережив огляд гестапівського лікаря і був звільнений з ОД через хворобу, яка могла перешкоджати його здатності контролювати натовп. Спіра прощався з Пфефферберґом зневажливо і вороже.

Наступного дня Німеччина вторглася до Росії. Оскар підслухав цю новину нелегально на BBC і знав, що тепер плану «Мадагаскар» не буде. Мине чимало часу, доки на це виділять відповідні судна. Оскар відчував, що ця подія змінила сутність планів СС, бо тепер усюди економісти, інженери, планувальники переселення людей, поліцаї всіх чинів виробляли психічні звички не тільки для довгої війни, а й для цілеспрямованого творення расово чистої імперії.

Розділ 11

У провулку біля Липової тилом до емалевої фабрики Шиндлера стояла німецька фабрика ящиків. Невгамовний і товариський Оскар Шиндлер, бувало, ходив туди перекинутися словом з тамтешнім тройгендером Ернстом Кунпаштом чи колишнім господарем і неофіційним начальником Шимоном Єретом. Фабрика ящиків Єрета стала німецькою фабрикою ящиків два роки тому за типовою схемою — ніяких компенсацій, ніяких документів за підписом господаря.

Несправедливість цього вже не дуже бентежила Єрета. Таке трапилося з більшістю його знайомих. Більше його хвилювало гетто. Сварки на кухнях, безжальна відкритість життя всім сусідам, сморід тіла, воші, які стрибають на костюм із непраного піджака якого-небудь брудного чоловіка, що з ним розминешся на сходах. Пані Єрет, признався він Оскарові, дуже засмучена. Їй завжди подобалося все красиве, вона походить із Клєпажа на півночі Кракова, з гарної родини. І якщо подумати, то з отих усіх дощок я би міг побудувати собі дім отам — він махнув рукою на пустку за фабрикою. Там робітники грали у футбол — широко, у вільному просторі для розбігу. Більша частина гравців була з Оскарової фабрики, а решта — з фабрики польського подружжя Бєльських. Але Оскар не признався бідолашному Єретові, що також має плани на це порожнє місце. Оскару було цікавіше знати про оті дошки, які мав на увазі Єрет. Ви можете «відчужити» аж стільки дощок? Розумієте, сказав Єрет, тут треба лише попрацювати з паперами.

Вони стояли разом біля вікна Єретового кабінету, оглядаючи пустку. Із цехів було чути стукіт молотків і вищання мотопилок. Так не хотілося б утрачати зв’язок зі старим місцем, признався Єрет. Так не хотілося б опинитися десь у таборах і все думати, що ці кляті дурні тут роблять. Ви ж розумієте, правда, пане Шиндлере?

Така людина, як Єрет, не могла передбачити жодного порятунку. Німецька армія, здається, здобувала в Росії перемогу за перемогою, і навіть самій BBC важко було повірити, що вони насуваються фатальним клином. Замовлення від Інспекції з озброєння раз у раз з’являлися на столі Оскара з вітаннями від генерала Юліуса Шиндлера під супровідними листами, доповненими телефонними дзвінками від усіляких молодших офіцерів. Оскар приймав замовлення і вітання як належне, але суперечливо радів палким листам від батька, котрий тішився з їхнього примирення. «Це все ненадовго, — писав старший Шиндлер. — Цей чоловік [Гітлер] не здатний бути надовго. Америка врешті-решт його вкоськає. А росіяни? Господи, та цьому диктатору хоч хтось пояснив, скільки там безбожних варварів живе?» Оскар, усміхаючись до листів, не відчував жодного конфлікту між двома задоволеннями — радістю ділка від контрактів Інспекції з озброєння і більш душевною втіхою від батькових антиурядових листів. Оскар надсилав Гансові щомісяця чек на тисячу райхсмарок — із синівської любові та бунтівної вдачі, ну й тому, що любив бути щедрим.

То був дуже швидкий, а проте майже безпроблемний рік. Найдовші затримки на роботі, вечірки в «Краковії», пиятики в джаз-клубі, візити до квартири незрівнянної Кльоновської. Коли почало падати листя, він здивувався, куди ж подівся рік. Враження, що час десь зник, підсилювалося пізнім літом і ранішими, ніж зазвичай, осінніми дощами. Асиметричні пори року невдовзі стануть у пригоді Радянському Союзу і вплинуть на життя всіх європейців. Але для гера Оскара Шиндлера на Липовій вулиці погода була все ж просто погодою.

Тоді, у самому кінці 1941 року, Оскар потрапив під арешт. Хтось — чи то з поляків, що відповідали за відправлення товару, чи з німецьких техніків у зброярському відділі — обмовив його: пішов на Поморську й доніс. Двоє гестапівців у штатському в’їхали «мерседесом» на Липову і перегородили своїм авто весь вхід — так, наче взагалі замірилися повністю припинити діяльність «Емалії». Нагорі, поставши перед Оскаром, вони показали ордери, які давали їм право взяти з собою всю його ділову документацію. Але, схоже, жодної економічної освіти вони не мали.

— Які вам конкретно книги? — спитав Шиндлер.

— Касові, — сказав один.

— Ґросбухи, — сказав другий.

То був ненапружливий арешт; вони балакали з Кльоновською, поки Оскар сам ходив по свій касовий журнал і головну бухгалтерську книгу.

Оскару дали час написати в блокноті кілька прізвищ — нібито тих, із ким він мусив скасувати ділові зустрічі. Кльоновська, однак, зрозуміла, що до цих людей треба звертатися по допомогу, щоб визволити пана директора.

Першим у списку був оберфюрер Юліан Шернер, другим — Мартін Плате з бреславського абверу. Це мав бути міжміський дзвінок. Третім пунктом проходив начальник фабрики «Ostfaser» — п’яничка-ветеран Франц Бош, котрому Шиндлер надсилав цілі партії посуду нелегально. Перехилившись через плече Вікторії над її високою білявою зачіскою, Оскар підкреслив прізвище Боша. Той впливовий чоловік знався на краківському чорному ринку й давав поради щодо нього всім високопосадовцям. А Оскар усвідомлював, що його арешт пов’язаний із чорним ринком і небезпека в ньому та, що чиновники готові охоче брати хабарі, але заздрість когось із робітників передбачити годі.

Четвертим був записаний німецький голова «Ferrum AG» в Сосновці — у його фірми гер Шиндлер купував сталь. Ці імена його заспокоювали, поки гестапівський «мерседес» ніс його на Поморську, в місце приблизно за кілометр від центру. Ці люди являли собою гарантію того, що він не згине в цій системі без сліду. Тож він не був таким беззахисним, як та тисяча мешканців гетто, яких зібрали за списками Сімхе Спіри і погнали під морозяними передріздвяними зірками до вагонів для перевезення худоби на станцію Прокоцим. Оскар мав у розпорядженні деяку важку артилерію.

Комплекс СС у Кракові являв собою гігантську сучасну будівлю, невеселу, проте не таку зловісну, як в’язниця на Монтелюпі. А проте, навіть якщо не вірити чуткам про тортури в цьому місці, будівля починала тиснути на заарештованого, щойно він туди заходив — розмірами, кафкіанськими коридорами, мовчазною погрозою в назвах відділів, написаних на дверях. Тут були головне управління СС, штаб-квартири правоохоронної, кримінальної, безпекової і таємної поліції, економічно-адміністративне управління СС, кадрове управління, управління з єврейських справ, з питань раси й переселень, судове управління СС, його оперативне управління, управління служби СС, райхскомісаріату зі зміцнення німецьких позицій, соціальна служба для етнічних німців.

Десь у цьому мурашнику гестаповець середніх років, котрий, як видавалося, більше розумівся на бухгалтерії, ніж ті офіцери, що заарештували Оскара, почав його допитувати. Розмовляв він дещо весело-здивовано: десь так поводиться митник, коли, розібравшись, виявляє, що пасажир, котрого підозрювали в контрабанді валюти, насправді нелегально везе кімнатні рослини для своєї тьоті. Він сказав Оскарові, що підприємства, які працюють на воєнні потреби, підлягають дуже ретельним перевіркам. Оскар не повірив, але промовчав. Гер Шиндлер зрозумів, що гестаповець хоче йому сказати: ті підприємства, які працюють на війну, морально зобов’язані повністю присвятити себе цій високій меті й утриматися від підривання економіки генерал-губернаторства нелегальними оборудками.

Оскар промурмотів своїм густим голосом у такому тоні, який можна було водночас сприйняти і як погрозливий, і як добродушний:

— Чи ви хочете сказати, гере вахтмайстре, що звіти з моєї фабрики не відповідають квотам?

— Ви живете красиво, — відказав той, але з поблажливою усмішкою: мовляв, якби все було гаразд, то великим промисловцям цілком можна жити красиво. — А коли хтось живе красиво… ну, то нам слід пересвідчитися, що його рівень життя походить цілковито від законних контрактів.

Оскар осяяв гестапівця ясною усмішкою.

— Той, хто дав вам моє прізвище, — сказав він, — дурень і гає ваш час.

— Хто є управителем на DEF? — спитав гестаповець, не зваживши на ці слова.

— Авраам Банкєр.

— Єврей?

— Авжеж. Ця справа раніше належала його родичам.

— Можливо, ці записи відповідають істині, — зауважив гестаповець. — Але якщо буде треба ще, то, напевно, гер Банкєр нам їх надасть.

— Ви маєте на увазі, що зібралися мене затримати? — спитав Оскар. Він розсміявся. — Хочу вам сказати, — вів далі він, — що, коли ми з оберфюрером Шернером сміятимемося з цієї історії за чарочкою, я йому перекажу, що ви поводилися зі мною надзвичайно люб’язно.

Ті офіцери, що заарештували Оскара, відвели його на другий поверх, де обшукали, але дозволили залишити цигарки і сто злотих на дрібні витрати. Його замкнули в кімнаті — одній із найкращих, що вони мали, як подумав собі Оскар. Там були умивальник, унітаз і запилюжені фіранки на заґратованому вікні: десь у таких приміщеннях тримають усіляких високопосадовців, коли допитують. Якщо посадовця випустять, він не буде скаржитися на те, де його тримали, але й не дуже тішитиметься. А якщо посадовець виявиться зрадником, підривником державного ладу чи економічним злочинцем, тоді вже він немовби провалиться в ляду під цю кімнату — і опиниться в кімнаті допитів у підвалі, закривавлений і принишклий, сидітиме в одному з довгого ряду дрібних приміщень, прозваних трамваями; там він чекатиме переходу на Монтелюпі, де в’язнів вішають просто в камерах. Оскар роздивився двері. Хто мене сюди запроторив, пообіцяв він собі, — я його в Росію відправлю!

Чекати він не дуже вмів. За годину він постукав у двері й дав солдату Ваффен-СС п’ятдесят злотих, щоб той купив йому пляшку горілки. Звичайно, пляшка коштувала втричі менше, але такий був метод Оскара. Згодом йому принесли заготовану Кльоновською та Інґрід торбу з гігієнічним приладдям, книжками й піжамою. Подали чудовий обід, доповнений половиною пляшки угорського вина, і ніхто його не турбував і ні про що не питав. Шиндлер міркував: напевне, їхній перевіряльник іще досі возиться з бухгалтерією «Емалії». Оскарові захотілося послухати радіо, почути новини BBC із Росії, Далекого Сходу і США, які щойно долучилися до воєнних дій, і він гадав, чи не попросити охорону, щоб принесли приймач. Він сподівався, що гестапо не пішло на його квартиру на Страшевського й не доступилося до тамтешніх меблів та ювелірних прикрас Інґрід. Доки він заснув, він устиг навіть захотіти піти на наступний допит.

Зранку йому принесли гарний сніданок: оселедця, яйце, булочки, каву — і знову ніхто його не турбував. А тоді до нього завітав аудитор СС, чоловік середніх років, узявши з собою його касову книгу і головну бухгалтерську книгу. Аудитор побажав доброго ранку і висловив надію, що Оскарові гарно спалося. Він не мав часу для поглибленої перевірки звітності гера Шиндлера, але було вирішено, що пан, про якого так багато впливових людей мають якнайвищу думку, зараз не має підлягати ретельним перевіркам. Ми прийняли, сказав есесівець, деякі телефонні дзвінки… Дякуючи, Оскар чітко розумів, так само як і цей чоловік, що йому дають спокій тимчасово. На вахті йому віддали всі документи і гроші. Унизу на нього чекала сяюча Кльоновська. Її зв’язки дали плоди, і ось Шиндлер виходить із дому смерті у своєму двобортному костюмі й без жодної подряпини. Кльоновська повела його до «адлера», який їй дозволили припаркувати на території комплексу. На задньому сидінні чекав її кумедний пудель.

Розділ 12

Дитину привели до Дреснерів, які мешкали у східній частині гетто, надвечір. Дівчинку привезло до Кракова польське подружжя, в якого вона жила на селі. Їм вдалося вмовити польську «Синю поліцію», щоб їх пропустили до гетто буцімто у справах, а дитина пройшла з ними як їхня рідна.

Цим порядним людям було соромно привозити дівчинку до краківського гетто. Вони дуже прив’язалися до своєї малої улюблениці. Але тримати єврейську дитину на селі ставало неможливим. Муніципальна влада — не кажучи вже про СС — призначила винагороду в п’ятсот злотих і вище за кожного виданого єврея. Видавали здебільшого сусіди. Хіба можна довіряти сусідам? А коли що, то біда буде не тільки дівчинці, а й усім нам. Єзус Марія, там же в деяких місцях селяни просто полюють на євреїв із косами й серпами!

Дівчинці, здається, жодним чином не докучала тиснява, яка панувала в гетто. Вона сиділа за маленьким столиком у перегородженій розвішеним пранням кухні і примхливо жувала окраєць хліба, який їй дала пані Дреснер. Вона спокійно приймала всілякі лагідні слова від жіночок на кухні. Пані Дреснер помітила, наскільки незвично стримана мала у своїх відповідях. Проте в неї були свої причини пишатися, і, як і більшість трирічних діточок, вона захоплено любила один колір. Це був червоний. Дівчинка сиділа на кухні в червоній шапочці, червоній кофточці і маленьких червоненьких черевичках. На селі її захоплення підтримували.

Пані Дреснер повела розмову про справжніх батьків дівчинки. Вони теж жили — точніше, переховувалися — на селі. Але, сказала пані Дреснер, вони хочуть незабаром приїхати до Кракова і жити тут із усіма. Дівчинка кивнула, але мовчала вона, як видається, не через сором’язливість.

У січні її батьків забрали за списками, які Спіра надав СС, і погнали в колоні на станцію Прокоцим. Дорогою вони проходили крізь натовп поляків, які глузували: «Бувайте, жидки!» Вони тихцем вислизнули з колони, а тоді, як порядне польське подружжя, що перейшло вулицю, щоб подивитися на депортацію ворогів суспільства, стали в натовпі, трохи й собі покричали, після чого з передмістя пішли на село.

Тепер батьки малої теж побачили, що життя там не є безпечнішим, і планували влітку таємно повернутися до Кракова. Мама Червоної Шапочки, як сини Дреснерів, щойно повернувшись із примусових робіт у місті, прозвали дівчинку, була двоюрідною сестрою пані Дреснер.

Невдовзі Данка, дочка пані Дреснер, теж повернулася з роботи: вона прибирала на повітряній базі Люфтваффе. Данка мала лише чотирнадцять років, але була висока на зріст, тож змогла отримати Kennkarte (картку праці), завдяки якій працювала за межами гетто. Вона зраділа потайній дівчинці й заходилася коло неї:

— Ґеню, я знаю твою маму Еву. Ми разом ходили купувати плаття, і вона мене пригощала тістечками в цукерні на Братській!

Мала не рушила з місця, не усміхнулася й дивилася просто перед собою:

— Пані помиляється. Мою маму звати не Ева, а Яша.

І дівчинка почала далі перелічувати вигадані імена своєї рідні за наукою батьків і селян. Це мало їй допомогти в разі допиту «Синьою поліцією» чи СС. Родичі невдоволено перезирнулися, заскочені такою недитячою хитрістю крихітки. Вони подумали, що це негарно, але не хотіли виказувати своїх думок, бо така навичка могла виявитися неабияким засобом виживання цими днями.

У пору вечері прийшов Ідек Шиндель, молодий лікар зі шпиталю гетто, що на Венгерській, дядечко Ґені. Він був із таких вигадливих, з підколкою, але щиро люблячих дядьків, які саме потрібні кожному малюкові. Побачивши його, Ґеня стала справжньою дитиною: підскочила зі стільця і помчала до нього. Коли він тут і каже, що оце — її двоюрідні, то, значить, так і є. Тепер уже можна й зізнатися, що маму звати Ева, а дідуся з бабусею — Людвік і Софія.

А тоді повернувся пан Юда Дреснер, голова відділу закупівель на заводі Боша, — і нарешті все товариство зібралося.

Двадцять восьмого квітня був день народження Шиндлера, і в 1942 році він гуляв його, як справжнє дитя весни, бучно і галасливо. На DEF було справжнє свято. Пан директор добув, незважаючи на ціну, дефіцитного білого хліба й видав усім робітникам до супу в обід. Піднесений настрій вихлюпувався в контори й аж до самих цехів. Оскар Шиндлер, промисловець, святкував час розквіту сил.

Цей тридцять четвертий його день народження почався на «Емалії» рано. Шиндлер сповістив про нього, йдучи через контору з трьома пляшками коньяку під пахвою, — і наливав інженерам, бухгалтерам, креслярам. Працівникам бухгалтерії та кадрового відділу він надавав цигарок, і до середини ранку його щедрі дарунки поширилися аж до фабричних цехів. Із цукерні було принесено торт, і Оскар нарізав його на столі Кльоновської. До його кабінету потяглися делегації польських і єврейських робітників з привітаннями, і він від душі поцілував дівчину на прізвище Кухарська, чий батько до війни був у польському Сеймі. Потім підтяглися єврейські дівчата, прийшли чоловіки потиснути йому руку, навіть Штерн якимсь дивом примудрився проскочити з заводу «Прогрес», де він тоді працював, щоб офіційно потиснути Оскарові руку, — і опинився в його ведмежих обіймах.

Того дня надвечір хтось — можливо, той самий доброзичливець, що й минулого разу, — зв’язався з Поморською і доніс про расово неприпустиму поведінку Шиндлера. Може, його звітність цілком і відповідає дійсності, але ніхто не міг заперечити, що він цілував особу єврейської національності.

Цього разу арешт був влаштований професійніше. Зранку двадцять дев’ятого квітня «мерседес» знову перегородив вхід на фабрику, і двоє гестапівців, здається, впевненіші за попередній дует, перестріли Шиндлера у дворі. Його звинувачено, повідомили вони, в порушенні приписів Акту про раси й переселення. І сказали йому йти з ними. Хоча ні, спочатку треба зайти до його кабінету.

— Ви маєте ордер? — спитав Шиндлер.

— Нам ордер не потрібен, — відповіли гестапівці.

Він посміхнувся до них. Панове мають розуміти, що коли вони заберуть його без ордеру, то згодом про це пошкодують.

Він промовив це легко, але з поведінки офіцерів зрозумів, що від часів торішнього, майже пародійного арешту загрозливість у них зміцніла і сконцентрувалася. Минулого разу мова на Поморській ішла про економічні питання і про те, чи є порушення. Цього разу йшлося про гротескний закон, закон із нижчого відділу кишечника, укази з чорної зони мозку. Страх як серйозно.

— Ну що ж, ми ризикнемо, — сказав один з офіцерів.

Він оцінив їхню впевненість, їхню ризиковану байдужість до нього, чоловіка з активами, якому щойно стукнуло тридцять чотири.

— Весняного ранку, — повідомив він їм, — можу трошки й покататися.

Він заспокоював себе тим, що його, мабуть, знову посадять у ту вишукану камеру на Поморській. Але коли вони на Колейовій повернули праворуч, Оскар зрозумів, що цього разу його везуть на Монтелюпі.

— Я хочу поговорити з адвокатом, — сказав він офіцерам.

— Свого часу, — відказав водій.

Оскар мав надійну інформацію від одного з товаришів по пляшці, що Яґеллонський інститут анатомії отримує трупи з цієї в’язниці.

Стіна тяглася довгим кварталом, і зловісна однаковість вікон на третьому й четвертому поверхах уже була помітна з гестапівського «мерседеса». За першою брамою, проминувши арку, вони підійшли до того кабінету, де есесівці говорили пошепки, так, ніби від гучного звуку вузькими коридорами може піти оглушлива луна. В Оскара вилучили готівку, але сказали, що під час затримання видаватимуть її по п’ятдесят злотих на день. Ні, сказали йому офіцери, які його привели, адвоката кликати ще не час.

Тоді вони пішли ліворуч, і в коридорі, під вартою, він наслухав, чи не чути приглушених криків, які в цій монастирській тиші можуть просочуватись у вічка на стінах. Його повели вниз сходами до клаустрофобічного тунелю повз ряд замкнених камер, одна з яких мала ґрати зовні. Там сиділо з півдюжини в’язнів в одязі з короткими рукавами, кожен на окремому сидінні, розвернувшись до стіни, так що їхніх облич не було видно. Оскар помітив в одного з них порване вухо. Хтось шморгав, але чомусь не наважувався витерти ніс. «Кльоновська, Кльоновська, чи ти вже телефонуєш, золотко моє?»

Відчинили камеру, і Шиндлер увійшов. Він трохи нервував, що там буде багато людей. Але в камері був тільки один в’язень — солдат у шинелі, якою закутався, щоб зігрітися, по самі вуха. Він сидів на одних із двох нар у камері — на кожних лежав солом’яний матрац. Умивальника, звичайно, не було. Відро з водою і помийне відро. Сусід виявився штандартенфюрером Ваффен-СС (аналог звання полковника), зарослим легкою щетиною, в несвіжій сорочці без ґудзиків під шинеллю і брудних черевиках.

— Ласкаво прошу, пане, — криво посміхнувся офіцер, підіймаючи руку в привітанні.

То був красивий чоловік, на кілька років старший за Оскара. Він міг виявитися підсадною качкою. Але було дивно, чого він тоді у формі й при такому високому званні. Оскар глянув на годинник, сів, устав, подивився на високі вікна. У камеру трохи просочувалося світла з двору для прогулянок, але з такого вікна не визирнеш, щоб розрядити незручну близькість двох нар, на яких сидиш обличчям до сусіда, склавши руки на колінах.

Урешті-решт вони почали розмову. Оскар був обережний, а штандартенфюрер розбалакався. Як його звати? Філіп. Він не вважає, що в тюрмі слід називати прізвища. Понад те, саме тут люди згадують про те, що в них є ім’я. Якби ми раніше почали називати одне одного на ім’я, ми б зараз були щасливішим народом.

Оскар зрозумів, що цей чоловік — не підставна особа, що з ним стався якийсь зрив — може, воєнний невроз.

Він воював у Південній Росії, і його батальйон допомагав усю зиму втримувати Новгород. Тоді він отримав відпустку, поїхав до своєї подружки в Краків, там, як висловився, «вони загубилися одне в одному», і через два дні по закінченні відпустки його заарештували в неї вдома.

— Мабуть, я вирішив, — сказав Філіп, — не сильно носитися з точними датами, коли побачив, як усяка наволоч, — він махнув рукою вгору, маючи на увазі планувальників СС, бухгалтерів, бюрократів, — коли я побачив, як живуть оці. Не те що я навмисно дезертирував. Просто я відчув, що мені належиться певна, чорт забирай, свобода.

Оскар спитав, чи не краще йому було на Поморській. Ні, сказав Філіп, краще я тут буду. Поморська на готель схожа.

Зате в цієї наволочі тут камера смертників, уся в блискучих хромованих ґратах. Але, без жартів, що такого зробив Оскар?

— Поцілував єврейку, — признався той. — Свою працівницю. Отакі підозри.

Філіп розреготався:

— Ой-йой-йой! Що, в тебе не стояв?

Весь вечір штандартенфюрер Філіп лаяв СС на всі заставки. Злодії і розпусники, казав він. Просто не віриться, які гроші деякі з тих смердюків мають. А починали ж як страшне непідкупні. Уб’ють якогось поляка нещасного за контрабанду кіла шинки, а самі, в дідька, живуть, як ганзейські барони.

Оскар поводився так, ніби це все було для нього новиною, немовби сама думка про продажність серед райхсфюрерів болісно вражала його провінційну судетську наївність, через яку він ото забувся й приголубив єврейську дівчину. Нарешті Філіп, втомившись від бурхливого вияву почуттів, задрімав.

Оскару захотілося випити. Чарка-друга допомогла б йому збавити час, зробила би штандартенфюрера кращим товариством, якщо він не підставний, а в протилежному разі — пошила б його в дурні. Оскар дістав десять злотих і написав на купюрі прізвища й телефонні номери — цього разу вже з десяток. Він дістав решту чотири купюри, пом’яв їх в руках і постукав у вічко. На нього звідти визирнула серйозна фізіономія середніх літ, яка належала сержантові СС. Цей чоловік не скидався на ката, який заганяв поляків до смерті чи відбивав комусь нирки чобітьми, — але, звичайно, в цьому й сила тортур: ніколи не чекаєш такого від людини з лицем сільського дядечка.

— Чи можна замовити п’ять пляшок горілки? — спитав Оскар.

— П’ять пляшок, пане? — перепитав сержант. Він би міг дати слушну пораду недосвідченій молодій людині, яка ще не вміє пити. Але й міркував, що Оскар може доповісти його начальству.

Ми тут із генералом, пояснив Оскар, випили би по пляшечці до гарної розмови. А ви з колегами можете взяти собі решту з моїми найкращими побажаннями. Також гадаю, сказав Оскар, що людина вашого статусу має право здійснювати дрібні телефонні дзвінки за в’язня. Бачите, там номери… Так, на десятці. Вам не треба телефонувати на всі номери. Але перекажіть їх моїй секретарці, добре? Так, вона перша у списку.

То дуже впливові люди, пробурмотів сержант.

— Дурна твоя голова, — сказав Філіп Оскарові. — Вони тебе розстріляють за підкуп варти.

Шиндлер по-домашньому невимушено всівся.

— То така дурість, як єврейок цілувати, — сказав Філіп.

— Побачимо, — мовив Оскар. Але злякався.

Урешті сержант вернувся і приніс, крім двох пляшок, іще й передачу з чистими сорочками та спіднім, книжками, пляшкою вина. Це все зібрала Інґрід удома на Страшевського і принесла до брами в’язниці. Філіп з Оскаром славно посиділи того вечора, хоча разок вартовий постукав до них, вимагаючи, щоб вони припинили співати.

І навіть тоді, хоча пиття додало камері простору, а балаканині штандартенфюрера — несподіваної переконливості, Шиндлер наслухав, чи не чути віддалених криків угорі або спроб перестукуватися абеткою Морзе від якого-небудь нещасного в’язня по сусідству. Тільки раз істинна природа того місця перемогла силу горілки. Поряд із його нарами, частково закритий матрацом, читався дрібний напис червоним олівцем. Філіп розшифровував його кілька секунд — польську він знав значно гірше, ніж Оскар.

— Боже мій, — прочитав він, — як мене б’ють! Що ж, тут чудовий світ, чи не так, мій любий Оскаре?

Уранці Шиндлер устав з легкою головою. Похмілля його ніколи не мучило, і він дивувався, чому інші люди приділяють йому стільки уваги. А от Філіп прокинувся блідим і нещасним. Уранці його вивели, а тоді він повернувся по свої речі. Він мав по обіді постати перед трибуналом, але його вже переводять до виправної колонії у Штуттгофі, тож він певен, що його не розстріляють за дезертирство. Він узяв з нар шинель і пішов давати пояснення щодо своїх польських забав. Залишившись на самоті, Оскар цілий день читав книжку Карла Мая, передану Інґрід, а надвечір поговорив з адвокатом, судетським німцем, який відкрив практику в Кракові два роки тому. Оскара бесіда заспокоїла. Причина арешту справді була саме така: його міжрасова ніжність стала приводом для затримання й перевірки його справ.

— Але, може, дійде до суду СС, і вас запитають, чому ви не в армії.

— Тут причина очевидна, — сказав Оскар. — Я важливий військовий промисловець. Генерал Шиндлер те саме скаже.

Оскар читав поволі й смакував книжку Карла Мая: мисливець і мудрий індіанець на Дикому Заході, гідність стосунків. У кожному разі, він не поспішав у читанні. Суд може початися й за тиждень. Адвокат казав, що може бути промова голови суду про поведінку, не гідну представника німецького народу, і буде накладено суттєвий штраф. Так тому й бути. Він вийде з суду обережнішим.

На п’ятий ранок Шиндлер уже випив півлітра ерзац-кави, яку йому принесли на сніданок, і тоді по нього прийшов сержант і двоє вартових. Повз мовчазні двері його провели нагору в один із кабінетів. Там він побачив знайомого йому з вечірок оберштурмбанфюрера Рольфа Чурду, голову краківського СД. У гарному костюмі Чурда скидався на ділову людину.

— Оскаре, Оскаре, — наче давній друг, дорікнув він. — Ми тобі даємо тих єврейських дівчат за п’ять марок на день. Ти нас маєш цілувати, а не їх.

Оскар пояснив, що то був його день народження. Пригода сталася від повноти почуттів. Він був напідпитку.

Чурда похитав головою.

— Ніколи не думав, що ти така знаменитість, Оскаре, — сказав він. — Навіть із Бреслау телефонували, від наших товаришів з абверу. Звичайно, було би безглуздо не пускати тебе до роботи лише за те, що ти якусь єврейку помацав.

— Як ви все добре розумієте, гере оберштурмбанфюрере, — сказав Оскар, відчуваючи, що Чурда бажає якоїсь подяки. — Якщо я буду в силах якось віддячити вам за ваш ліберальний жест…

— По правді кажучи, — сказав Чурда, — у моєї старої тітоньки розбомбили квартиру…

Знову стара тітонька. Шиндлер співчутливо клацнув язиком і сказав, що Чурда може будь-коли прислати свого представника на Липову, щоб той вибрав потрібні речі серед продукції фабрики. Але не варто все ж давати такій людині, як Чурда, сприймати його звільнення як абсолютну послугу і посуд як скромну дяку від щасливо звільненого в’язня. Коли Чурда сказав, що він може йти, Оскар заперечив.

— Я зараз не можу викликати свою машину, гере оберштурмбанфюрере. Та й у паливі я обмежений.

Чурда спитав, чи не думає Оскар, що СД доправить його додому.

Оскар знизав плечима.

— Але ж я живу на далекому краї міста, — сказав він. — Іти далеко.

Чурда засміявся.

— Оскаре, я попрошу одного з моїх шоферів тебе підвезти.

Але коли лімузин було подано до ґанку, мотор гудів, а Шиндлер, озираючись на порожні вікна за спиною, чекав якогось знаку від цієї окремої республіки, царства тортур, безумовного ув’язнення — пекла за ґратами, де ніхто не вимінює речі за каструльки й кухлики, — Рольф Чурда притримав його за лікоть.

— Без жартів, любий мій Оскаре. Ти був би дурнем, коли б поволочився за якоюсь єврейською спідницею. У них немає майбутнього, Оскаре. Це не старомодне мислення антисеміта, запевняю тебе. Це політика.

Розділ 13

Навіть цього літа люди за мурами чіплялися за думку, що гетто — хоч і мала, але постійна їхня територія. У це було доволі легко повірити у 1941 році. Там була пошта, навіть власні поштові марки. У гетто була своя газета, хоч і друкували в ній здебільшого декрети з Вавелю та Поморської. На Львівській було дозволено відкрити ресторан, то був ресторан Фьорстера, де брати Роснери, повернувшись від небезпек сільського життя й мінливих селянських настроїв, грали на скрипці й акордеоні. На короткий час здалося, що поновиться й шкільна освіта у справжніх класах, що оркестри будуть збиратись і грати регулярно, що єврейське життя оформиться в повнокровний організм, об’єднуючи вулиці, ремісника з ремісником, ученого з ученим. Бюрократи СС з Поморської ще не продемонстрували людям, що сама думка про таке гетто — не просто безглузда вигадка, а грубе порушення раціонального руху історії.

Тож коли унтерштурмфюрер Брандт викликав голову юденрату Артура Розенцвейга на Поморську і побив його руків’ям стека, то він намагався виправити невиліковні погляди цього чоловіка на гетто як місце постійного проживання. Гетто — це запасна колія, пересадка, обгороджена автобусна зупинка. Усе, що сприяло протилежним поглядам, було заборонено до 1942 року.

Тож це гетто відрізнялося від тих, давніх, що їх старші люди з любов’ю згадували. Музика в такому місці — не професія. Були такі «не професії». Генрі Роснер пішов працювати в їдальню на повітряну базу Люфтваффе. Там він зустрів молодого шеф-кухаря на ім’я Ріхард, веселого хлопця, котрий, як це може собі дозволити кухар, ховався від історії ХХ століття серед усіляких кулінарних і барних справ. Вони з Генрі Роснером так подружили, що Ріхард посилав скрипаля через усе місто по платню для працівників кухні Люфтваффе. Німцю довіряти не можна, казав Ріхард; останнього разу один такий утік до Угорщини з усією сумою.

Ріхард, як усякий бармен на своєму місці, чув свіжі новини і був улюбленцем чиновників. Першого червня він прийшов до гетто зі своєю дівчиною з фольксдойчів — вона була в довгій накидці з каптуром на обличчі, з огляду на червневі зливи такий одяг був цілком доречним. Завдяки своїй професії Ріхард знав багатьох офіцерів, у тому числі вахтмайстра Освальда Боско, тож його запросто впустили до гетто, хоча офіційно йому там бути не дозволялося. Пройшовши крізь браму, Ріхард перетнув пляц Згоди і пішов за адресою Генрі Роснера. Генрі дуже здивувався гостям. Він попрощався з Ріхардом на кухні лише кілька годин тому, а тут він ще й із подружкою, обоє причепурились, як на офіційний візит. Генрі ще сильніше відчув, яка дивна стоїть пора. Останні два дні мешканці гетто ставали в чергу перед будівлею старого польського ощадбанку на Юзефінській, щоб отримати нові посвідчення. До жовтої Kennkarte з паспортною фотографією в сепії й великим синім «J» тепер — якщо поталанить — додавали синю наліпку. Можна було побачити, як люди виходили з банку, розмахуючи своїми картками, прикрашеними Blauschein, — немовби та наліпка доводила їхнє право дихати, їхню постійну придатність. Працівники кухні Люфтваффе, гаража вермахту, фабрики Мадріча, Шиндлерової «Емалії», фабрики «Прогрес» без клопоту отримували Blauschein. Але ті, кому було відмовлено, відчували, що навіть їхнє громадянство в гетто перебуває під питанням.

Ріхард сказав, що малому Олеку Роснеру варто пожити вдома в його подружки. Певне, він щось таке почув на кухні. Але ж він не зможе вийти за браму, сказав Генрі. Ми вже з Боско домовилися, відповів Ріхард.

Генрі й Мансі вагались і радились між собою, а дівчина з каптуром обіцяла відгодувати хлопчика шоколадом.

— Операція? — тихо спитав Генрі Роснер. — Що, буде операція?

Ріхард відповів запитанням:

— Ти Blauschein маєш?

— Звичайно.

— А Мансі?

— І вона має.

— А Олек — ні, — сказав Ріхард.

І в сутінковій мряці Олек Роснер, єдина, люба дитина, вийшов із гетто під накидкою подружки кухаря Ріхарда. Якби хтось із поліції зазирнув під накидку, і Ріхарда, і дівчину розстріляли б за цю дружню послугу. Олек теж загинув би. Сидячи в кімнаті без дитини, Роснери дуже сподівалися, що вони повелися мудро.

Польдеку Пфефферберґу, зв’язковому Оскара Шиндлера, раніше того року Симхе Спіра, високопосадовий скляр і голова ОД, доручив навчання своїх дітей.

У цьому дорученні читалася зневага, немовби Спіра йому казав: «Так, ми знаємо, що для чоловічої справи ти не годишся, але принаймні можеш передати моїм дітям те, що є корисного у твоїй освіті».

Пфефферберґ розважав Шиндлера розповідями про вчителювання в домі Спіри. Шеф поліції був одним із рідкісних євреїв, які займали цілий поверх. Там під площинними портретами рабинів ХІХ століття бродив Симхе, слухаючи завдання, які давав дітям Пфефферберґ, немовби чекав, щоб знання якимись петуніями розквітли з вух дітей. Такий собі улюбленець долі з рукою на грудях, засунутою під піджак: Спіра вважав, що ця наполеонівська поза личить кожному впливовому чоловікові.

Дружина Симхе була невеселою жінкою, дещо заскоченою несподіваною владою, яку здобув її чоловік, — можливо, через те її почали уникати старі друзі. Діти — хлопчик років дванадцяти й чотирнадцятирічна дівчинка — були слухняні, але не надто здібні.

У кожному разі, коли Пфефферберґ пішов до польського ощадбанку, він вважав, що йому спокійно дадуть Blauschein. Він був переконаний, що праця з дітьми Спіри вважатиметься необхідною роботою. У жовтому посвідченні він був записаний як шкільний професор, і в розумному світі, який поки що лише частково був поставлений з ніг на голову, то було почесне звання.

Чиновники відмовлялися ставити йому наліпку. Він сперечався і гадав, чи не звернутися йому до Оскара або гера Сепеші — австрійського чиновника, котрий керував німецьким бюро праці на тій самій вулиці. Оскар уже цілий рік кликав його на «Емалію», але Пфефферберґ завжди гадав, що праця на повний робочий день завадить його нелегальним заробіткам.

Коли він вийшов із будівлі банку, на вулиці працювали команди німецької загальної поліції, польської «Синьої поліції» та політичного відділу ОД: вони перевіряли в усіх посвідчення й заарештовували тих, хто не мав наліпки. Шеренга таких нещасних чоловіків і жінок уже стояла посеред Юзефінської. Пфефферберґ прибрав гордовитої офіцерської постави й сказав, що, звичайно ж, він має кілька професій. Але той поліцай, якому він це сказав, тільки похитав головою:

— Не сперечатися зі мною! Не маєш Blauschein — ставай сюди. Зрозуміло, єврею?

Пфефферберґ пішов і став у ту шеренгу. Міла, його ніжна красива дружина, працювала в Мадріча і вже мала Blauschein. Ось тобі й маєш.

Коли в шерензі стало більше за сотню людей, їх погнали за ріг, повз лікарню, у двір колишньої кондитерської фабрики «Оптіма». Сотні людей уже стояли тут. Ті, хто опинився тут раніше, зайняли тінисті частини двору, де колись була стайня — там коней «Оптіми» запрягали в підводи, навантажені всілякими шоколадними цукерками з кремом і лікером. Тут було не якесь там збіговисько. Серед цих людей були професіонали: наприклад, банкіри Гольцери, фармацевти, зубні лікарі. Вони стояли групками, тихо перемовляючись. Молодий фармацевт Бахнер розмовляв із літньою парою на прізвище Воль. У дворі було багато старших людей. Тих старих і бідних, які жили за рахунок пайок юденрату. Того літа й сам юденрат, що розподіляв їжу і навіть простір, був менш безстороннім, ніж раніше.

Медсестри з лікарні гетто ходили серед затриманих з відрами води — це мало допомогти проти стресу й дезорієнтованості. У кожному разі, то були майже єдині ліки, крім невеликої кількості ціаніду з чорного ринку, які могла надати лікарня. Старі, вбогі містечкові родини пили воду в напруженій тиші.

Увесь день поліція трьох видів заходила у двір зі списками і формувалися шеренги людей, яких есесівці зустрічали біля брами й вели на станцію Прокоцим. Дехто намагався уникнути цього, ховаючись по кутках двору. Але для Пфефферберґа було звичнішим крутитися коло брами, шукаючи яку-небудь офіційну особу, до якої можна звернутися. Може, там буде Спіра, наряджений, як у кіно, і охочий — із такою трохи незграбною іронією — випустити його. Та й справді — біля будки охорони стояв сумний хлопчина в головному уборі ОД, роздивлявся список, тримаючи краєчок паперу тонкими пальцями. Пфефферберґ не лише служив із ним в ОД якийсь час, а й учив його сестру, коли працював у середній школі імені Костюшка на Подґужі.

Юнак підвів очі.

— Пане Пфефферберґ… — пробурмотів він із тією, давньою повагою. Він спитав пана Пфефферберґа, що він тут робить — немовби у дворі зібрали злодіїв-рецидивістів.

— Це якесь безглуздя, — сказав Пфефферберґ, — але мені ще не видали Blauschein.

Хлопець похитав головою.

— Ходіть зі мною, — сказав він.

Він повів Пфефферберґа до старшого німецького поліцая у формі коло брами й віддав честь. Хлопець мав не дуже героїчний вигляд у цьому кумедному кашкеті, з худою, беззахисною шиєю. Згодом Пфефферберґ думав, що допоміг хлопчині поводитися більш упевнено.

— Оце пан Пфефферберґ із юденрату, — збрехав юнак, тонко поєднавши повагу і впевненість. — Він гостював у родичів.

Старший, як видавалось, уже втомився й знудився від цієї масової поліцейської роботи у дворі. Він недбало махнув Пфефферберґові — мовляв, виходь. Пфефферберґ не мав часу дякувати хлопцеві чи думати над цією таємницею: як підліток з тонкою шийкою наважився врятувати його брехнею, ризикуючи життям, і то просто за те, що він учив його сестру вправ на кільцях?

Пфефферберґ бігом помчав до бюро праці і кинувся туди без черги. За столом сиділи фройляйн Шкода і фройляйн Кнозалла, сердечні молоденькі судетські німкені.

— Liebchen[4], Liebchen, — сказав Леопольд Шкоді, — вони хочуть мене забрати, бо я не маю тої наліпки. Будь ласка, погляньте на мене! — Здоровенний, як бугай, Пфефферберґ свого часу був у польській хокейній збірній, а також у лижній. — Хіба ж я справді такий, що мене тут не треба?

Незважаючи на ті юрмиська народу, які не давали їй спокою цілий день, Шкода підняла брови і не змогла стримати усмішку. Вона взяла його Kennkarte.

— Не можу вам допомогти, пане Пфефферберґ, — сказала вона. — Вони вам не дають, то і я не можу. Мені дуже жаль…

— Але ж ви можете мені її дати, Liebchen, — наполегливо вів своєї Леопольд гучним, спокусливим, мелодраматичним голосом. — Я ж маю спеціальності, Liebchen, спеціальності!

Шкода сказала, що допомогти тут може тільки гер Сепеші, але пустити Пфефферберґа до Сепеші зараз ніяк не можна. Про це треба домовлятися за кілька днів.

— Але ж ви пустите мене, Liebchen, — не вгавав Пфефферберґ.

І таки вона його впустила. Її репутація порядної людини походила саме від цього. Шкода могла абстрагуватися від політичного тиску й була здатна, навіть у такий людний день, приділити увагу окремій людині. Хоча, мабуть, старому дідові в бородавках це б так легко не вдалося.

Гер Сепеші, котрий також мав репутацію гуманної людини, хоч і служив тій жахливій машині, швидко глянув на посвідчення Пфефферберґа й пробурмотів:

— Але ж нам не потрібні вчителі фізкультури.

Пфефферберґ щоразу відмовлявся від пропозицій Оскара, бо уявляв себе індивідуалістом, господарем свого життя. Йому не хотілося відстоювати довгі зміни за маленьку платню на похмурому Заблочі. Але він бачив, що ера індивідуалістів минає. Людині потрібна професія, основне заняття.

— Я полірувальник металу, — сказав він Сепеші. Леопольд трохи працював зі своїм дядьком з Подґужа, який керував маленьким металевим заводиком на Ренкавці.

Гер Сепеші зміряв Пфефферберґа поглядом з-за окулярів.

— Ну от, — сказав він. — Оце вже професія.

Він узяв ручку, ретельно викреслив «шкільного професора», скасовуючи яґеллонську освіту, якою так пишався Пфефферберґ, і написав: «Полірувальник металу». Пан Сепеші взяв печатку, клей, витяг із шухляди синю наліпку.

— Отепер, — сказав він, віддаючи документ Пфефферберґові, — коли раптом вас перестріне поліція, зможете їм довести, що ви — цінний член суспільства!

Не мине й року, як бідолашного Сепеші відправлять до Аушвіцу за таку зговірливість.

Розділ 14

Із різних джерел — від поліцая Тоффеля, від п’яниці Боша з «Ostfaser», текстильної фабрики СС — до Оскара Шиндлера доходили чутки, що «процедури в гетто», що б це не означало, мали посилитися. СС переводили до Кракова кілька потужних зондеркоманд із Любліна, де вони вже бездоганно попрацювали на расове очищення. Тоффель сказав: якщо Оскар не хоче, щоб у нього зупинилося виробництво, він мусить поставити розкладачки для нічної зміни після першої суботи червня.

Тож Оскар організував гуртожиток у кабінетах і нагорі у зброярському відділі. Декому з нічних робітників було в радість спати там. Інших удома чекали жінки, діти, батьки. До того ж у їхніх посвідченнях стояла священна синя наліпка.

3 червня Авраам Банкєр, управитель Оскара, не прийшов на Липову. Шиндлер іще пив каву вдома на Страшевського, коли йому зателефонувала одна з секретарок. Вона бачила, як Банкєра виводили з гетто, навіть без зупинки на «Оптимі», просто на Прокоцим. Разом з ним повели й іще декого з «Емалії» — Райха, Лезера… з десяток людей.

Оскар наказав вивести машину з гаража. Він поїхав над річкою і по Львівській на Прокоцим. Там він показав своє посвідчення вартовим коло воріт. На станції стояли цілі ешелони вагонів для худоби, вона була повна необов’язкових мешканців гетто, які стояли рівними шеренгами, усе ще переконані, — можливо, слушно, — у важливості пасивної дисципліни. Тут Оскар уперше співвідніс вагони для худоби з людьми, яких туди заганяли, — побачити це було страшніше, ніж просто почути: він так і застиг на краю платформи. Там він помітив знайомого ювеліра.

— Ви Банкєра не бачили? — спитав він.

— Він уже у вагоні, пане Шиндлер, — відповів ювелір.

— А куди вас везуть? — спитав Оскар.

— Кажуть, у табір праці. Коло Любліна. Мабуть, не гірше, ніж… — Він махнув рукою в бік далекого Кракова.

Шиндлер дістав з кишені пачку цигарок, кілька папірців по десять злотих і дав це все ювелірові. Той подякував. Цього разу їх вивели з дому взагалі без нічого. Сказали, що передадуть багаж.

Наприкінці попереднього року Шиндлер бачив в есесівському «Бюлетені з бюджету й будівництва» оголошення тендеру на будівництво крематоріїв у таборі на південний схід від Любліна. Белжець. Шиндлер уважно роздивився ювеліра. Шістдесят три, може, шістдесят чотири роки. Трохи схуд: мабуть, хворів на запалення легенів минулої зими. Костюм у тонку смужку, занадто теплий для такого дня. У ясних, розумних очах — здатність перетерпіти страждання, яке матиме кінець. Навіть іще влітку 1942 року було неможливо провести зв’язок між таким чоловіком і отими гігантським печами. Вони збираються влаштувати епідемію серед в’язнів? У них будуть такі методи?

Починаючи від паровоза, Шиндлер ішов понад ешелоном з понад двадцяти вагонів, гукаючи Банкєра. До нього з-за ґрат угорі вагонів визирали люди. На щастя для Банкєра, Оскар не замислився, чому кличе саме його, тож не зупинявся подумати, що цінність цієї людини така сама, як і всіх інших, кого загнали до вагонів Східної залізниці. Екзистенціаліста б ошелешила кількість людей на Прокоцимі, і він намагався б гукати всіх і чекати відповіді від усіх. Але Шиндлер був дуже простим філософом. Він точно знав, що тут є Банкєр, і кричав: «Банкєре, Банкєре!»

Його перейняв молодий обершарфюрер СС, люблінський спеціаліст із завантаження. Спитав у Шиндлера посвідчення. Оскар побачив у лівій руці молодика величезний, на багато сторінок, список.

— Мої працівники! — обурено сказав Шиндлер. — Незамінні працівники на виробництві! Мій управитель! Це ідіотизм! У мене контракти з Інспекцією з озброєння, а ви забираєте в мене робітників, без яких ті контракти не виконати!

— Ви не можете забрати їх, — сказав обершарфюрер. — Вони у списку… — Сержант СС знав, що всім, хто внесений у список, — одна дорога.

Оскар знизив голос до інтонації розумної людини зі зв’язками, яка ще не показала всі свої козирі. Чи знає гер обершарфюрер, скільки часу треба вчити працівників до такого рівня? На моїй «Deutsche Email Fabrik» я маю зброярський відділ під патронатом свого однофамільця генерала Шиндлера. Збій у виробництві зачепить товаришів пана обершарфюрера на російському фронті, а до того ж, пояснень щодо цього вимагатиме Інспекція з озброєння.

Молодик тільки похитав головою, як простий чиновник із перевезень, якому надокучають невідповідними проханнями.

— Я вже щось подібне чув, пане, — сказав він.

Але Оскар помітив, що офіцер збентежився.

Тоді він нахилився до обершарфюрера і негучно, на межі погрози промовив:

— Не мені сперечатися з вашими списками. Де ваш начальник?

Молодик кивнув на офіцера СС, трохи старшого за тридцять років, зі зморшкою над окулярами.

— Чи можу я дізнатися ваше прізвище, гере унтерштурмфюрере? — поцікавився Оскар, уже дістаючи з кишені записник.

Офіцер теж став наполягати на незмінності списку. Для цього чоловіка список був чіткою, резонною і самодостатньою причиною для оцього збирання євреїв і перевезення їх кудись вагонами. Але тепер Шиндлер став діяти рішучіше. Так, він чув про цей список. Але наразі його цікавить прізвище унтерштурмфюрера.

Шиндлер сказав, що має намір звернутися безпосередньо до оберфюрера Шернера і генерала Шиндлера з Інспекції з озброєння.

— Шиндлер? — спитав офіцер.

Він уперше уважно роздивився Оскара. Чоловік, одягнений, як магнат, при емблемі партії, з генералами в родині.

— Гадаю, що можу вам гарантувати, гере унтерштурмфюрере, — лагідно, притишеним голосом промовив Шиндлер, — що протягом тижня ви будете в Південній Росії.

Сержант ішов попереду, а гер Шиндлер і офіцер — далі разом повз шеренги в’язнів і повні вагони. Паровоз уже пирхав димом, і машиніст визирав із кабіни, озирався на потяг і чекав сигналу про відправлення. Офіцер попросив зустрічних чиновників притримати потяг. Нарешті вони порівнялися з одним із задніх вагонів. Там було з десяток працівників разом із Банкєром; вони сиділи в одному вагоні, немовби чекали, що їх врятують разом. Двері відімкнулись, і вони пострибали додолу: Банкєр і Френкель з адміністрації, Райх, Лезер та інші з фабрики. Вони поводилися стримано, немовби для того, щоб ніхто не здогадався, як вони раді, що їх врятували від цієї дороги. Ті, хто лишився, весело обговорили це, здається, радіючи, що звільнилося трохи місця. Тим часом офіцер енергійними рухами повикреслював працівників «Емалії» зі списків і сказав, щоб Оскар розписався на відповідних сторінках.

Шиндлер подякував офіцерові і зібрався був вивести своїх людей зі станції, але тут офіцер притримав його за рукав.

— Пане, — сказав він. — Ви ж розумієте, нам немає великої різниці — одна дюжина чи інша.

Тепер той насуплений офіцер говорив до Оскара спокійніше, немовби зрозумів, яка теорема стоїть за цією ситуацією. Ви вважаєте, що оті тринадцять лудильничків дуже важливі? То ми замінимо їх іншими тринадцятьма лудильничками, яких вам не буде шкода.

— То така незручність списків, та й усе, — пояснив офіцер.

Маленький пухкенький Банкєр зауважив, що затримана група не поклопоталася піти й отримати свої сині наліпки в старому ощадбанку.

Шиндлер, раптово спалахнувши, сказав, щоб вони негайно це зробили. Але за сердитістю ховався відчай: ці всі люди на Прокоцимі потрапили сюди, бо їм просто бракувало синьої наліпки; ось вони чекають нового недвозначного символу свого статусу — вагонів для худоби, і їх потягне паровоз кудись у невідомість. Тепер, повідомляли їм вагони, ви всі — тварини.

Розділ 15

З облич власних робітників Оскар міг прочитати дещо зі страждань гетто. Людині там не було ані часу, щоб перевести подих, ані тихого кутка, де можна сховатися, відстояти свої звички чи зберегти родинні традиції. Дехто ховався й знаходив спокій у підозрі до всіх — сусідів по кімнаті, поліцаїв ОД на вулиці. Та й найрозумнішим з них не було зрозуміло, кому варто довіряти. «Кожен пожилець, — писав молодий художник Юзеф Бау про будинки гетто, — має власний світ секретів і таємниць». Діти раптово припиняють розмову, почувши рипіння сходів унизу. Дорослі прокидаються від страшних снів про вислання й конфіскацію в повній народу кімнаті на Подґужі; самі події цих снів, сам смак цього страху мали продовження в страхах наяву. Дикі чутки обступають їх зусібіч у кімнаті, на вулиці, у заводських цехах. Спіра склав новий список — удвічі чи втричі довший за попередній. Усіх дітей відправлять до Тарнова і розстріляють, чи до Штуттгофа, де їх потоплять, чи до Бреслау, де їх перевчать на нацистів, позбавлять ознак раси, ставитимуть на них досліди… У вас є старі батьки? Усіх старших за п’ятдесят років заберуть до Велички на соляні копальні. Працювати? Ні, їх замурують у порожніх шахтах.

Усі ці чутки, більша частина яких доходила до Оскара, трималися на людському інстинкті запобігти злу, висловивши його, — переграти саму Долю, показавши їй, що маєш багатшу уяву, ніж вона.

Але того червня найгірші сни й поголоски набули конкретної форми, найфантастичніші чутки перетворилися на дійсність.

На півдні гетто за вулицею Ренкавкою здіймався горбистий парк. Там можна було тихо й непомітно, як на середньовічних картинах із зображенням облоги, зазирнути згори за південний мур гетто. Якщо їхати краєм пагорбів, то перед вами відкривалася вся мапа гетто, і можна було роздивитися, що робиться на вулицях унизу.

Шиндлер помітив цю перевагу, катаючись тут з Інґрід навесні. Тепер, вражений сценою на станції Прокоцим, він вирішив покататися тут знову. Наступного ранку після порятунку Банкєра він узяв напрокат коней у стайнях парку Беднарського. Вони з Інґрід чудово екіпірувалися для прогулянки верхи: у довгих жокейських жакетах, штанах для верхової їзди і блискучих чоботях. Дві світловолосі судетські голови високо над розтривоженим мурашником гетто.

Вони їхали ліском і швидким чвалом проминали відкриті луки. Із сідла їм було видно вулицю Венгерську, натовпи людей за рогом лікарні і, ближче, — загін есесівців із собаками, що заходив до будинків, родини, які вибігали на вулицю, натягаючи на ходу пальта, незважаючи на спеку, в передчутті довгого шляху в невідомість. Інґрід із Оскаром скерували своїх коней у тінь під дерева і стали уважно роздивлятися, що відбувається, зауважуючи дрібні деталі. Поліцаї ОД, озброєні кийками, працювали разом з СС. Дехто з єврейського загону діяв з помітним ентузіазмом: за кілька хвилин Оскар побачив з пагорба, як трьох жінок, котрі не бажали йти, вдарили кийком по плечах. Спочатку він наївно розгнівався. Есесівці б’ють євреїв руками євреїв. Протягом дня, щоправда, стало зрозуміло, що дехто з єврейської поліції бив людей, щоб врятувати їх від гіршої долі. Та й крім того в ОД працювало нове правило: коли ти не можеш вивести якусь родину надвір, то виведуть твою власну.

Також Шиндлер помітив, що на Венгерській поступово формувалися дві шеренги. Одна стояла, а людей з другої в міру її збільшення групами вели за ріг на Юзефінську, і далі вони зникали з очей. Це збирання й рух пояснити було нескладно, адже Шиндлер з Інґрід під прикриттям сосон і на висоті пагорбу над гетто були на відстані лише двох-трьох маленьких кварталів від операції.

Коли родину виводили з квартири, її членів силоміць розподіляли у дві шеренги. Наприклад, дочка-підліток з відповідними паперами опинялася в статичній шерензі і гукала до своєї літньої матері, котру гнали в другу шеренгу. Сонному працівникові нічної зміни, розбудженому посеред відпочинку, вказували на одну шеренгу, а його дружині й дитині — на другу. Посеред вулиці молодий чоловік сперечався з поліцаєм ОД.

Чоловік кричав:

— До біса Blauschein! Я хочу йти з Евою і дитиною!

У суперечку втрутився озброєний есесівець. На тлі маси мешканців гетто таке створіння у свіжонапрасованій літній формі здавалося надзвичайно ситим і бадьорим. Із пагорба було видно автоматичний пістолет в його руці. Есесівець ударив єврея у вухо і грубо на нього прикрикнув. Хоча Шиндлер не міг розібрати слів, він не сумнівався, що подібне вже чув на станції Прокоцим:

— Мені все одно. Хочеш, давай, іди до своєї жидівської шльондри драної!

Чоловік перейшов з однієї шеренги в іншу. Шиндлер побачив, як він підходить до своєї дружини і пригортає її та як під прикриттям цього жесту подружньої вірності якась жінка тихцем прокрадається в будинок, не помічена есесівцями.

Оскар з Інґрід розвернули коней, перетнули порожню алею і заїхали на вапнякову скелю в кількох метрах від попереднього спостережного пункту — звідти було добре видно вулицю Кракуса. На ближчому від них відтинку цієї вулиці коїлося приблизно те саме, що й на Венгерській. Шеренгу жінок і дітей, не дуже велику, гнали в бік Пивної вулиці. Попереду йшов один вартовий, а позаду другий. У цій колоні була очевидна неврівноваженість: дітей було набагато більше, ніж могли народити ті жінки, які з ними йшли. У хвості дибуляла маленька дитина в червоному плащику і шапочці. Шиндлер звернув увагу на цю фігурку, бо вона стверджувала себе — десь так, як отой чоловік з нічної зміни на Венгерській. Звичайно, маля проголошувало, що обожнює все червоне.

Шиндлер сказав про дитину своїй супутниці. Це, очевидно, дівчинка, сказала Інґрід. Дівчатка захоплюються кольорами, особливо отакими.

Вони спостерігали і бачили, як чоловік з Ваффен-СС у кінці колони час від часу простягав руку і спрямовував червону цяточку. Не грубо, а десь як старший брат, яким він міг би бути такій дитині. Його, напевне, офіцери просили зробити що-небудь, аби не розпалювати сентиментальні тривоги цивільних перехожих, і солдат дуже старався. Так і тривога двох вершників у парку Беднарського на хвилю несподівано вляглася. Але спокій дуже швидко минув. Адже за колоною жінок і дітей, що закінчувалася тим малям, немовби рухомою червоною крапочкою, на північ із двох боків вулиці працювали команди СС із собаками.

Вони вривалися в пропахлі важким духом квартири; про їхній рух засвідчила якась валіза, що вилетіла з другого поверху й розкрилася на тротуарі. І, тікаючи від псів, з будинків вибігали чоловіки, жінки і діти, які ховалися по горищах і шафах, у комодах без шухляд, — ті, кого оминула перша хвиля обшуків. Вони вискакували на тротуар, з криком тікаючи від доберманів-пінчерів. Здавалося, прискорилося все, і з пагорба ставало важко роздивитися, що діється. Тих, хто вибігав, розстрілювали просто на вулиці — вони під кулями перелітали через канави, їхня кров текла у риштаки. Мати й худенький синок — восьми чи, може, й неповних десяти років — сховалися під підвіконням на західному боці вулиці Кракуса. Шиндлерові стало нестерпно страшно за них, від цього жаху відібрало ноги, він ледь не випав із сідла. Він озирнувся на Інґрід і побачив її руки, туго обмотані вуздечкою. Він почув, як вона поряд із ним вигукує перелякані благання.

Оскар пошукав очима червону крихітку в дальшій частині вулиці Кракуса. Це все відбувалося менш ніж у половині кварталу від неї — ніхто не чекав, поки та колона зайде за ріг Юзефінської. Шиндлер нічим не міг пояснити оцю бійню на тротуарі. А проте вона недвозначно показувала, наскільки серйозні їхні наміри. Коли червона дівчинка зупинилася в кінці колони й хотіла озирнутися, ту жінку, що ховалася, застрелили в шию, а один із солдатів, коли хлопчик з плачем сповз по стіні, притис його голову до землі чоботом, немовби щоб зафіксувати, приставив дуло до потилиці — за інструкцією СС — і вистрілив.

Оскар знову глянув на маленьку дівчинку в червоному. Вона зупинилась і побачила, як опускається той чобіт. Між нею і передостаннім у колоні уже збільшився розрив. Знов есесівець по-братньому підштовхнув її назад у колону. Гер Шиндлер не розумів, чому він не вдарив дитину прикладом гвинтівки — адже на іншому кінці вулиці Кракуса жодного милосердя не існувало.

Урешті Шиндлер виковзнув із сідла, заточився — і відтак побачив, що стоїть на колінах, тримаючись за сосну. Оскар відчував, як його чудовий сніданок лізе з нього назад, і стримав нудоту — йому здавалося, що все його розумне тіло намагається знайти в собі місце, щоб якось перетравити те жахіття, яке він побачив на вулиці Кракуса.

Безсоромність оцих людей, яких теж мати народила, які пишуть листи додому (що вони там пишуть?), була найстрашнішим у тому, що побачив Оскар. Він знав, що їм не соромно, адже вартовий навіть не відчув, що має запобігти тому, щоб малятко в червоному побачило той жах. А найгірше: якщо вони не соромляться, значить, мають офіційне розпорядження. Ніхто вже не міг сховатися за ідею німецької культури, ніякі заяви перших осіб не могли звільнити безіменних людей від виходу з власного саду, від погляду з вікна кабінету на реальність, що діється на вулиці. На вулиці Кракуса Оскар побачив таку декларацію державної політики, яку неможливо було списати на тимчасове потьмарення. Есесівці, відчував Оскар, виконували накази свого очільника, бо інакше їхній колега в кінці колони не дав би дитині на це дивитися.

Згодом, прийнявши на душу достатню кількість бренді, Оскар напрочуд чітко зрозумів ситуацію. Вони залишали свідків, ту ж таки дівчинку в червоному, бо були переконані, що всі свідки також загинуть.

На розі пляцу Згоди стояла аптека Тадеуша Панкевича. То був старовинний заклад. Порцелянові амфори з написаними на них латинськими назвами давніх ліків, кількасот маленьких, щедро прикрашених шухлядок приховували складність фармакопеї від мешканців Подґужа. Магістр Панкевич мешкав над аптекою зі згоди влади й на прохання лікарів з клініки гетто. Він був єдиним поляком, котрий залишився у стінах гетто. То був спокійний чоловік трохи за сорок з інтелектуальними зацікавленнями. Польський імпресіоніст Авраам Нойманн, композитор Мордехай Ґебіртіґ, філософськи налаштований Леон Штейнберґ, учений і філософ доктор Раппапорт були частими гостями Панкевича. Його дім також був ланкою зв’язку, поштовим відділенням для інформації і повідомлень між Єврейською бойовою організацією (ŻOB) і партизанами польської Армії Людової. Молоді Долек Лібескінд і Шимон та Ґуста Дранґери — організатори краківської Єврейської бойової організації — іноді обережно туди заходили. Важливо було не втягувати Тадеуша Панкевича в їхні справи, які, на відміну від політики вимушеної співпраці юденрату, вимагали лютого і безкомпромісного опору.

Площа перед аптекою Панкевича на початку червня стала своєрідною сортувальною станцією. «У це було годі повірити», — завжди потім казатиме Панкевич про те, що робилося на пляці Згоди. У парковій зоні посередині людей знову ділили і казали залишати свої речі: «Ні, ні, вам це потім перешлють!» Біля стіни в західній частині площі тих, хто опирався чи мав у кишенях підробні арійські папери, розстрілювали; жодних пояснень цього тим, хто залишився, не давали.

Оглушливий грім пострілів розбив усі надії на можливість щось змінити й про щось домовитися. Але, незважаючи на крик і лемент людей, близьких тим, у кого стріляли, деякі люди — чи то відчайдушно зосереджені на тому, що лишилися жити, чи заціпенілі від жаху, — здавалося, взагалі не помічали гори мерців. Коли під’їхали машини і загін євреїв повантажив туди тіла, ті, хто залишилися на площі, змогли знову заговорити про власне майбутнє. І Панкевич почув те, що цілий день чув від сержантів СС: «Запевняю вас, пані, вас, євреїв, везуть працювати. Ви гадаєте, ми можемо собі дозволити вас змарнувати просто так?»

Відчайдушне бажання повірити в це, напевно, було написане на обличчях жінок. А прості есесівці, які щойно розстрілювали людей біля стіни, ходили серед натовпу й радили людям позначати свої речі.

З парку Оскарові Шиндлеру не було видно пляц Згоди. Але Панкевич на площі, так само як і Шиндлер на пагорбі, ніколи доти не бачив такого холоднокровного жаху. Як і Оскара, його нудило, а у вухах шуміло, наче від удару по голові. Він настільки заціпенів від такої маси дикунства й страхіття, що не впізнав серед розстріляних на площі свого друга композитора Ґебіртіґа, автора відомої пісні «Горить!», і славного художника Нойманна. В аптеку, заточуючись, почали бігати лікарі, які примчали з лікарні у двох кварталах звідти: вони збирали на вулицях поранених. Один із лікарів просив блювотне: у натовпі з десяток людей перебували в комі, отруївшись ціанідом. Інженер, знайомий Панкевича, проковтнув порошок непомітно від своєї дружини.

Молодий Ідек Шиндель, який працював у лікарні гетто на розі Венгерської, почув від жінки, яка билася в істериці, що забирають і дітей. Вона бачила дітей на вулиці Кракуса, і серед них була Ґеня. Того ранку Шиндель залишив Ґеню на знайомих; у гетто її опікуном був саме він, оскільки Ґенині батьки ще ховалися на селі, маючи намір непомітно повернутися до гетто, де донедавна ніби було безпечніше. Того ранку Ґеня, яка завжди була сама собі пані, взяла та й пішла від жінки, яка її гляділа, до дядькового дому. Там її і спіймали. І на цій дорозі увагу Оскара Шиндлера в парку привернула її самотність у колоні на вулиці Кракуса.

Скинувши притьмом халат, доктор Шиндель побіг на площу і побачив племінницю майже одразу: вона сиділа на траві, руйнівним чином впливаючи на холоднокровність солдатської лави. Доктор Шиндель знав, наскільки це є акторством, адже не раз уночі вставав заспокоювати малу, коли їй снилися страшні сни.

Він пішов краєм площі, і Ґеня його помітила. «Не кричи тільки, — хотів сказати Ідек. — Я щось придумаю». Він не хотів жодної сцени, бо вона могла закінчитися погано для обох. Але дядько міг не хвилюватися, бо помітив, який непроникний і ніби нерозуміючий погляд робила дівчинка. Він зупинився, вражений її хитрістю, гідною і захоплення, і співчуття водночас. У свої три рочки мала добре розуміла, що така короткочасна втіха, як кликати дядьків уголос, не має сенсу. Вона розуміла, що привертати увагу СС до дядька Ідека не треба.

Він міркував, що б таке сказати здоровенному обершарфюрерові, який стояв коло розстрільної стіни. Краще не підходити до начальників занадто скромно і не діяти через їхніх підлеглих. Знову озирнувшись до дитини, він побачив тінь страху в її очах — і тут, неймовірно продумано і зважено, крихітка стала між двома найближчими до неї солдатами, а тоді вийшла з очеплення. Вона рухалася настільки плавно й спроквола, що дядько так і завмер на місці. Потім ця картина не раз поставатиме в нього перед очима — Ґеня серед лісу есесівських чобіт. Ніхто на площі Згоди не помітив її. Тою самою хитрою, трохи непевною, трохи церемонною ходою дівчинка дійшла до аптеки на розі, тримаючись непомітної частини вулиці. Доктор Шиндель ледве втримався від оплесків. Таку виставу було варто побачити, але її природа не допускала свідків.

Він відчув, що не може піти за племінничкою, не видаючи її. Попри свої зрозумілі поривання, Ідек міркував, що той самий інстинкт, який щасливо вивів дівчинку з пляцу Згоди, приведе її до надійного сховку. Він повернувся до лікарні іншим шляхом, щоб дати дитині трохи часу.

Ґеня повернулася до тієї кімнати на вулиці Кракуса, де вона жила з дядьком. На вулиці тепер не було нікого; якщо хтось зумів перехитрувати СС, сидячи в надійному місці, то вони себе не виказували. Ґеня зайшла до будинку і сховалася під ліжком. З рогу вулиці Ідек бачив, повертаючись додому, як есесівці — остання хвиля облави — ходили й стукали в двері. Але Ґеня не відповідала. Не відповіла вона і дядькові, коли він уже прийшов сам. Ідек просто знав, куди подивитися: зазирнувши між шторою і рамою вікна, він помітив серед сірості кімнати краєчок її червоного черевичка, який визирав з-за простирадла, що звішувалося до підлоги.

На той момент Шиндлер, звичайно, вже повернув коня до стайні. Він не бачив із пагорба маленьку, але серйозну перемогу червоної Ґені, яка повернулася на те місце, звідки її забрали есесівці. Він уже був у своєму кабінеті на «Емалії» і не відчував, що готовий ділитися такими жахливими новинами з денною зміною. Значно пізніше він про цей особливий день скаже — зовсім не в манері життєрадісного гера Шиндлера, очікуваного гостя на краківських вечірках, великого марнотратника із Заблоча, — такими словами, які показують за маскою гульвіси непримиренного суддю: «Після цього дня кожна мисляча людина почала чітко розуміти, що станеться далі. Тоді я прийняв рішення зробити все, що в моїх силах, аби перемогти цю систему».

Розділ 16

СС працювало в гетто до вечора суботи. Вони діяли з такою методичністю, яку побачив Оскар під час їхніх операцій на вулиці Кракуса. Їхні дії було важко передбачити, і ті, хто втік у п’ятницю, потрапляли їм до рук у суботу. Проте Ґеня пережила цей тиждень через свою ранню обдарованість умінням мовчати і бути непомітною в червоному.

Тим часом на Заблочі Шиндлер не наважувався повірити, що дитя в червоному пережило ті операції. З розмови з Тоффелем та іншими знайомими зі штаб-квартири поліції на Поморській йому було відомо, що гетто зачистили на сім тисяч людей. Чиновник гестапо з Відділу єврейських справ був радий підтвердити такі результати зачистки. Там, угорі, на Поморській, серед паперових душ червнева операція була проголошена тріумфом.

Оскар тепер володів точнішою інформацією. Наприклад, він знав, що головним організатором операцій є такий собі Вільгельм Кунде, а відбувалися вони під керівництвом оберштурмфюрера СС Отто фон Маллотке. Оскар не вів жодних досьє, але готувався до такого часу, коли матиме повністю все доповісти — коли не Канарісу, то світові. Усе сталося раніше, ніж він очікував. У той час він дізнавався подробиці того, що раніше сприймав як тимчасове божевілля. Важкі новини він дізнавався від знайомих у поліції і від розумних євреїв, наприклад Штерна.

Розвіддані передавалися до гетто з інших частин Польщі частково через аптеку Панкевича партизанами Армії Людової. Долек Лібескінд, очільник групи спротиву Akiva Halutz, також приносив відомості з інших гетто завдяки відрядженням зі своєї офіційної роботи в «Єврейській комунальній самопомочі», організації, якій німці, дещо озираючись на Червоний хрест, дозволили існувати.

Приносити такі новини в юденрат сенсу не мало. Єврейська рада не вважала суспільно доцільним розповідати мешканцям гетто будь-що про табори. Це б збентежило людей, почався б безлад на вулицях, який би закінчився покараннями. Завжди краще дати людям змогу слухати дикі чутки, вважати їх перебільшенням і сподіватися далі. Так вважала більшість членів ради на чолі з порядним Артуром Розенцвейгом.

Але Розенцвейг зник. Продавець Давид Ґуттер завдяки своєму німецькому імені й прізвищу невдовзі став головою юденрату. Продовольчі картки тепер розподіляли не тільки певні функціонери СС, а й Ґуттер і нові радники, чиїм повноважним представником на вулиці був Симхе Спіра у своїх чоботях. Тож юденрат тепер не бачив необхідності повідомляти мешканців гетто про їхню подальшу долю, бо члени ради були переконані, що їх самих нікуди не повезуть.

Початок таких знань для людей гетто і вражаючі новини для Оскара приніс до Кракова молодий аптекар Бахнер, повернувшись через вісім днів по тому, як його загнали до вагона на Прокоцимі. Ніхто не знав, як він пробрався в гетто і чому повернувся туди, звідки СС його просто може знову відправити назад. Але, звичайно, Бахнера привабило додому тяжіння рідного і знайомого.

Він розповів те, що бачив, усій Львівській і всім вуличкам за площею Згоди. Він казав, що бачив той жах, яким усе закінчується. Очі в Бахнера були шалені, а волосся за коротку відсутність посивіло. На початку червня всіх, кого привезли з Кракова, доправили до табору Белжець біля Росії. Коли поїзди прибули на станцію, людей з вагонів вигнали українці з кийками. Там страшенно смерділо, але есесівець лагідно сказав людям, що це через дезінфекцію. Усіх поставили перед двома великими складами, на одному було написано «Роздягальня», а на другому — «Цінності». Новоприбулим наказали роздягтись, і маленький єврейський хлопчик ходив у натовпі, роздаючи мотузки, щоб зв’язувати попарно взуття. Окуляри й персні треба було зняти. Тоді в’язням поголили голови в перукарні, а сержант СС сказав, що їхнє волосся потрібне, щоб робити щось для екіпажу підводних човнів. Воно відросте, сказав він, і далі підтримуючи міф про їхню подальшу корисність.

Після цього всього жертв погнали переходом, обнесеним колючим дротом, до бункерів, позначених мідними зірками Давида і написами на дахах: «Лазні й інгаляційні кімнати». Есесівці всю дорогу казали в’язням, щоб ті дихали глибше: мовляв, це чудовий спосіб дезінфекції. Бахнер бачив, як маленька дівчинка впустила браслет на землю, а трирічний хлопчик підняв його і, граючись ним, пішов до бункера.

У бункері, розповів Бахнер, людей потруїли газом. Потім послали спеціальний загін розбирати гору трупів і відносити їх на поховання. Цей процес тривав майже два дні, розповів молодий аптекар, — за той час усі загинули, крім нього. Чекаючи в огорожі на свій час, він якось пробрався до відходка й заліз у вигрібну яму. Там він пробув три дні, стоячи по шию в людських фекаліях. Його обличчя повністю обсіли мухи. Він спав стоячи, втиснувшись у заглибину, боячись потонути. Урешті уночі він виліз нагору.

Якимсь чином він вибрався з Белжця понад залізницею. Усі розуміли, що цей чоловік врятувався саме через те, що був не при своєму глузді. Тож його хтось відмив, — мабуть, якась співчутлива селянка — і дав чистий одяг, щоб він повернувся туди, звідки його забрали.

Навіть тоді дехто в Кракові вважав історію Бахнера небезпечною чуткою. З Аушвіцу надходили листівки від родичів. Тож якщо історія про Белжець і правдива, то в Аушвіці не так. Але чи вірогідна вона? На скупому емоційному раціоні гетто люди виживали, чіпляючись за те, у що воліли вірити. Шиндлер знав із власних джерел, що камери Белжця були завершені в березні того року під керівництвом гамбурзької інженерної фірми й інженерів СС з Оранієнбурґа.

За свідченнями Бахнера, три тисячі убивств на день — цілком у можливостях такої техніки. Крематорії, які мали зробити так, аби застарілі методи утилізації трупів не гальмували новий метод знищення, ще будувалися. Та сама компанія, що працювала в Белжці, поставили аналогічне обладнання в Собіборі, також в околицях Любліна. Тендери були прийняті, і будівництво активно йшло також у Треблінці неподалік Варшави.

Усі камери й печі працювали також в основному таборі Аушвіц і великому таборі Аушвіц-2 за кілька кілометрів від Біркенау. За даними спротиву, десять тисяч смертей на день не були чимось неймовірним для Аушвіцу-2. Крім того, неподалік Лодзі був табір Хелмно, також обладнаний за новою технологією.

Писати такі речі сьогодні — банально стверджувати загальновідомі історичні факти. Але дізнатися про таке у 1942 році було як грім серед ясного червневого неба, глибоким емоційним струсом, відчуттям розладу в тій зоні мозку, де зібрано стійкі уявлення про людство і його можливості. По всій Європі того літа мільйони людей, у тому числі і Оскар, і мешканці краківського гетто, болісно пристосовували економіку власних душ до думки про Белжець і подібні місця серед польських лісів.

Того літа Шиндлер також уладнав ситуацію зі збанкрутілим підприємством «Рекорд» і за постановою Польського комерційного суду, отримав його внаслідок своєрідного формального аукціону на володіння фабрикою. Хоча німецька армія вже перейшла Дон і рухалася в бік нафтових родовищ Кавказу, Оскар розсудив за подіями на вулиці Кракуса, що вони остаточної перемоги не здобудуть. Тож настав час максимально узаконити своє володіння фабрикою на Липовій. Він і далі сподівався, майже по-дитячому, — історія згодом на цю надію не зважить, — що падіння лихого короля не забере в нього цю власність, що і в новій ері він залишиться успішним сином Ганса Шиндлера з Цвіттау.

Єрет із фабрики ящиків і далі намагався вплинути на нього з тим, щоб збудувати собі безпечну хатинку на своїй частині пустки. Оскар отримав відповідні дозволи в бюрократів. Його легендою була необхідність зони відпочинку для нічної зміни. Дерево для цього він мав: його надав сам Єрет. Коли будівлю було завершено восени, вона видавалася крихкою і ненадійною спорудою. Обшивка мала сирий вигляд і скидалася на пакувальні ящики; здавалося, вона скоро почорніє, розсохнеться і пропускатиме сніг у хуртовину. Але під час операції в жовтні це було надійне місце, де сховалося подружжя Єретів, робітники з фабрики ящиків, з радіаторного заводу і нічна зміна Оскара.

Оскар Шиндлер, який виходить зі свого кабінету морозяного ранку в день операції поговорити з есесівцем, з українським найманцем, із «Синьою поліцією», з працівниками ОД, які прийшли з Подґужа, супроводжуючи додому нічну зміну; Оскар Шиндлер, який, п’ючи каву, телефонує в кабінет вахтмайстра Боско біля гетто і щось бреше про те, що нічна зміна має залишитися на Липовій уранці, — такий Оскар Шиндлер ставив себе під ризик понад усяку межу обережної ділової діяльності. Та впливова особа, яка двічі випустила його з в’язниці, не може робити це нескінченно, навіть якщо Оскар щедро обдаровуватиме її на день народження. Цього року впливових людей відправляють до Аушвіцу. А якщо такий чоловік помирає там, його вдові приходить суха і безжальна телеграма від коменданта: «Ваш чоловік помер у концтаборі Аушвіц».

Сам Боско був високий і худіший за Оскара. Голос мав хрипкий, і, так само як Оскар, німець Боско походив із Чехії. Його родина, як і в Оскара, була консервативною і трималася старих німецьких цінностей. Він ненадовго відчув пангерманське піднесення, коли Гітлер щойно пішов угору, достоту так само, як Бетховен відчув потужну хвилю європейського захоплення Наполеоном. У Відні, де Освальд вивчав богослов’я, він приєднався до СС — частково вбачаючи в цьому альтернативу запису до вермахту, частково у швидкоплинному пориві. Тепер він про цей порив шкодував навіть сильніше, ніж Оскар знав, — і навіть повніше, ніж Оскар, спокутував його. Усе, що Оскар розумів щодо Боско, — це те, що Освальдові завжди приємно зруйнувати плани операції. Зоною відповідальності Боско був периметр гетто, і зі свого кабінету за його стінами цей офіцер дивився на операції в гетто, відчуваючи однозначний жах: Боско, як і Шиндлер, почувався потенційним свідком.

Оскар не знав, що в час жовтневої операції Боско таємно переправив десятки дітей за межі гетто в картонних коробках. Оскар також не знав, що вахтмайстер забезпечив аж десять загальних перепусток для єврейських підпільників. У Кракові активно діяла Єврейська бойова організація. Складалася вона тут здебільшого з членів молодіжних клубів, особливо «Аківи» (цей клуб називався на честь легендарного рабі Аківи бен Юзефа, який вивчав Мішну). Керували в організації подружжя Шимон і Ґуста Дранґери (щоденник Ґусти стане класичним документом спротиву) і Долек Лібескінд. Членам руху опору було потрібно вільно заходити в гетто й виходити з нього — щоб приймати нових людей, переносити валюту, підробні документи, розносити підпільну газету.

У єврейських підпільників були зв’язки з лівим крилом польської Армії Людової, яка базувалася в лісах довкола Кракова. Її партизанам теж були потрібні документи, і їх оформлював Боско. Самих тільки контактів із єврейськими та польськими партизанами було достатньо, щоб Боско повісили; але все ж він у душі ставився до себе іронічно-зневажливо, а ще — не сприймав половинчатості у справах порятунку. Боско насправді хотів врятувати всіх, і невдовзі він спробує це зробити, через що й загине.

Данка Дреснер, двоюрідна сестра Ґені — Червоної Шапочки, мала чотирнадцять років і вже виросла з тих надійних дитячих інстинктів, які вивели її крихітну родичку з очеплення на площі Згоди. Хоча вона й працювала прибиральницею на базі Люфтваффе, правда полягала в тому, що до осені всіх дівчат віком до п’ятнадцяти років і жінок, старших за п’ятдесят років, у кожному разі могли забрати в табори.

Тому того ранку, коли зондеркоманди і загони ОД посунули на Львівську, пані Дреснер повела Данку на Домбровського, до знайомої, яка мала сховок. Це була жінка під сорок, яка працювала в їдальні гестапо біля Вавелю, тож могла очікувати якоїсь пільги. Але в неї були літні батьки, які автоматично перебували в ризикованому становищі. Тож вона відгородила цегляною стіною шістдесятисантиметрове приміщення для батьків. То був дорогий проект, оскільки цеглини провозили в гетто контрабандою на дні візків із легальними товарами: ганчір’ям, дровами, засобами дезінфекції. Бог знає, скільки коштував їй цей цегляний сховок: може, п’ять тисяч злотих, а може, й десять.

Вона кілька разів казала про це пані Дреснер. У разі операції пані Дреснер могла прийти сама і привести Данку. Так що того ранку Данка і пані Дреснер, почувши за рогом вулиці Домбровського моторошний галас: гавкання далматинців і доберманів, ревіння обершарфюрерів, підсилене мегафоном, — поспішили до друзів.

Піднявшись сходами до потрібної квартири, вони побачили подругу, не на жарт налякану тим галасом.

— Судячи з усього, справи погані, — сказала жінка. — Мої батьки вже там. Дівчинку впустити можу, а вас уже ні.

Данка заніміло подивилася на стіну з брудними шпалерами. Там, замуровані, з посиленими темрявою чуттями, сидять старенькі батьки цієї жінки — і, можливо, в них під ногами метушилися щурі.

Пані Дреснер розуміла, що подруга діє раціонально. «Дівчинку можу, вас не можу», — повторювала вона. Немовби якщо есесівці потраплять за стіну, то присутність там легшої Данки буде вважатися меншим злочином. Пані Дреснер стала пояснювати, що вона не така вже й товста, що есесівці, схоже, зосередилися саме на цьому боці Львівської, що їй більше немає куди іти. І що вона теж може поміститися. Данка — дівчина надійна, сказала пані Дреснер, але з мамою їй там буде безпечніше. Навіть на око видно, що в застінку може вміститися четверо людей у ряд. Але постріли у двох кварталах звідти знищили в приятельки останній глузд.

— Дівчину можу! — закричала вона. — А ви йдіть!

Пані Дреснер розвернулася до Данки й сказала їй іти ховатися. Згодом Данка сама не розумітиме, як це вона так мовчки й покірно пішла до сховку. Жінка провела її на горище, відгорнула килим, підняла кілька дощок у підлозі. Данка спустилася за стіну. Там не було зовсім темно: батьки палили недогарок свічки. Данка опинилася поряд із якоюсь жінкою — чужою матір’ю, але поза важким духом немитого тіла вона так само тепло, безпечно пахла материнством. Жінка коротко усміхнулася до неї. Її чоловік стояв на віддалі з заплющеними очима і пильно наслухав зовнішні звуки.

За якийсь час мати приятельки запросила Данку сісти, коли вона хоче. Данка нахилилася вбік і знайшла зручне місце на підлозі сховку. Ніякі щурі її не турбували.

Вона не чула жодного звуку — ні її мати, ні приятелька за стіною нічого не казали. Попри все дівчинка почувалася несподівано безпечно. А водночас лаяла себе, що послухалася матір і механічно пішла сюди, немов дерев’яна, і боялася за маму, яка лишилася отам, у світі, де шаленіє операція.

Пані Дреснер не вийшла з дому одразу. Есесівці саме були на вулиці Домбровського. Вона подумала, що, в принципі, з таким самим успіхом може й залишитися в квартирі. Коли її заберуть, то для приятельки це не буде великою втратою. А то, можливо, й допоможе їй. Якщо з її квартири виведуть жінку, то, ймовірно, відчувши, що справу зроблено, есесівці не стануть занадто уважно досліджувати стан шпалер.

Але приятелька вже переконала себе, що в разі обшуку в присутності пані Дреснер нікому не жити. І пані Дреснер розуміла, що за такої налаштованості хазяйки саме так і буде.

Тож вона встала, тримаючи свій відчай при собі, і пішла. «Вони знайдуть мене на сходах чи в коридорі. Чому не на вулиці?» — думала пані Дреснер. Було немовби таке неписане правило: мешканцям гетто треба сидіти й труситися по домівках, доки до них не прийдуть, а кожен, хто в час операції йде сходами, якимсь чином опирається системі.

Фігура в кашкеті не дала їй вийти. Поліцай з’явився на ґанку, поглянув у темний коридор, мружачись після холодного блакитного світла надворі. Пані Дреснер і поліцай зустрілися поглядами і впізнали одне одного. То був знайомий її старшого сина, але жінка не знала, чи це могло допомогти; хтозна, що загрожує хлопцеві з ОД, якщо він не виконає наказу. Він зайшов у під’їзд і наблизився до неї.

— Пані Дреснер, — сказав він, вказуючи на сходовий колодязь, — вони за десять хвилин уже підуть. А ви посидьте під сходами. Ну ж бо. Ходіть під сходи!

Так само механічно, як її допіру послухалася Данка, пані Дреснер виконала вказівку хлопця з ОД. Вона скоцюрбилася під сходами, хоча й розуміла, що користі від того мало. Осіннє світло знадвору видавало її з головою. Якщо вони надумають шукати у дворику чи на чорних сходах, то її побачать. Оскільки по суті було все одно, стояти чи присісти, пані Дреснер стала. З парадних сходів зазирнув поліцай ОД і жестом наказав їй лишатися на місці. Тоді він пішов. Пані Дреснер почула крики, накази і благання — здається, усе діялося просто в сусідньому будинку.

Нарешті поліцай повернувся з іншими солдатами. Вона почула тупіт чобіт на парадних сходах. Почула, як хлопець німецькою повідомив, що обшукав перший поверх і там нікого немає вдома. А нагорі хтось у кімнатах є. Він настільки прозаїчно поговорив про це з есесівцями, що їй здався невиправдано великим той ризик, на який ішов цей хлопець. Він поставив власне життя на карту проти цілком імовірного шансу, що після роботи на Львівській і нижче вулицею Домбровського есесівці не розслабляться й обшукають поверх самі, знайшовши під сходами ледве йому знайому пані Дреснер.

Врешті вони не стали перевіряти його роботу. Пані Дреснер зі свого сховку почула, як вони йдуть по сходах, як хряскають дверми на другому поверсі, відчиняючи їх, як тупочуть їхні чоботи. Вона почула гучний, незадоволений голос приятельки: «…Ну звичайно, я маю дозвіл! Я ж працюю на кухні гестапо, я всіх там знаю…» Почула, як вони повели вниз когось із другого поверху — не одну людину: подружжя чи, може, сім’ю. «Викуп за мене», — подумає вона потім. Немолодий чоловічий голос, в якому відчувався бронхіт, говорив: «Але, панове, можна ж одяг узяти?» — таким тоном, як питають у носія на вокзалі про час відправлення поїздів. Есесівець польською відповів: «Не треба. Там усе видадуть».

Голоси віддалилися. Пані Дреснер почекала. Другої хвилі не було. Буде завтра чи післязавтра. Тепер вони отак ходитимуть і ходитимуть, проріджуватимуть гетто. Те, що в червні здавалося вершиною страхіття, в жовтні уже стало ледь не буденністю. І хоч як вона була вдячна тому молодому поліцаєві, але, йдучи нагору по Данку, усвідомлювала, що, коли вбивство є настільки повсякденним, систематичним, поставленим на конвеєр, як нині в Кракові, навряд чи можна тихим героїзмом відвести шаленство цієї системи. Більш ортодоксальні мешканці гетто жили за гаслом: «І година життя — все одно життя». Хлопець із ОД подарував їй таку годину. Вона знала, що більшого їй ніхто не зможе подарувати.

Приятелька нагорі була трохи знічена.

— Хай дівчинка приходить коли хоче, — сказала вона. Мовляв, ні, я вас не пустила не з боягузтва, просто такий принцип. І той принцип лишається. Вас не зможу сховати, а дочку — будь ласка.

Пані Дреснер не стала сперечатися: вона відчувала, що впертість цієї жінки — частина того самого рівняння, яке щойно врятувало її в під’їзді. Вона подякувала жінці. Данці ще може стати в пригоді її гостинність.

Тож, з огляду на своє міцне здоров’я і молодший за паспортні сорок чотири роки вигляд, пані Дреснер хотіла спробувати створити собі на цьому економічну базу для виживання: її сил може потребувати Інспекція з озброєння чи ще якась військова промисловість. Вона була не дуже певна цього. У ці дні кожен, хто мав хоч краплю глузду, розумів, що, на думку СС, смерть соціально неприйнятного єврея переважує будь-яку цінність, яку він може становити як робоча сила. І поставали питання. Хто врятує Юду Дреснера, відповідального за закупівлі на фабриці? Хто врятує Янека Дреснера, автомеханіка в гаражі вермахту? Хто врятує Данку Дреснер, прибиральницю на базі Люфтваффе, того ранку, коли СС урешті надумає не зважати на їхню економічну цінність?

У той час, коли поліцай з ОД виручав пані Дреснер у під’їзді будинку на Домбровського, молоді сіоністи з Halutz і ŻOB готували більш суттєвий акт спротиву. Вони добули собі форму Ваффен-СС і разом із нею — можливість ходити до зарезервованого для СС ресторану «Циганерія» на площі Святого Духа навпроти театру Словацького. У «Циганерії» вони заклали бомбу, так що столи вилетіли через дах, сімох есесівців розірвало на шматки, а ще сорок було поранено.

Коли Оскар почув про теракт, він подумав, що міг би й сам там опинитись, обробляючи яку-небудь поважну особу.

Шимон і Ґуста Дранґери та їхні товариші вирішили подолати прадавній пацифізм гетто й піти на абсолютний бунт. Вони замінували есесівський кінотеатр «Баґателла» на Кармелітській вулиці. У темряві залу Лені Ріфеншталь з миготливого екрана обіцяла ласку німецької жінки далекому від дому воякові, втомленому війною за націю в дикому гетто на дедалі небезпечніших вулицях польського Кракова, — і наступної секунди все накрив жовтий спалах.

За кілька місяців ŻOB потопить патрульні катери на Віслі, закладе бомби в різних військових гаражах по всьому місту, підготує дозволи на вільне пересування для тих, кому їх не видають, потай переправить паспортні фотографії до центрів, де їх вклеюватимуть до підробних арійських документів, скине з рейок елегантний суто арійський потяг, що ходив між Краковом і Бохнею, поширюватиме підпільні газети. Вони влаштують так, що два головні лейтенанти шефа ОД Спіри — Шпіц і Форстер — самі потраплять до засідки гестапо, у дусі старої студентської штуки. Один член підпілля, видаючи себе за інформатора, призначить цим двом поліцаям зустріч за межами Кракова. Водночас інший буцімто інформатор скаже гестапівцям, що двох очільників єврейського партизанського руху можна знайти в особливому місці зустрічі. І Шпіца, і Форстера застрелять при спробі втечі від гестапо.

Але все ж стиль опору мешканців гетто залишився таким самим, як і в Артура Розенцвейга, який, коли від нього в червні стали вимагати тисячного списку на депортацію, почав його з себе, дружини й дочки.

Тим часом на Заблочі, на задньому дворі «Емалії», пан Єрет і пан Шиндлер планували опір на свій взірець, проектуючи нові бараки.

Розділ 17

Австрійський стоматолог на прізвище Седлачек прибув до Кракова і обережно випитував про Оскара Шиндлера. Він приїхав із Будапешта, маючи список імовірних контактів і, на другому дні валізи, певну суму в окупаційних злотих; оскільки генерал-губернатор заборонив великі купюри, то гроші займали непристойно багато місця.

Хоча він видавав свій приїзд за відрядження, насправді Седлачек був кур’єром сіоністської організації порятунку з Будапешта.

Навіть восени 1942 року сіоністи Палестини, не кажучи про людей решти світу, знали про події в Європі хіба що за чутками. Вони влаштували у Стамбулі бюро для збирання такої важкодоступної інформації. З квартири в районі Бейоглу три агенти розіслали листівки кожній групі сіоністів в окупованій Німеччиною частині Європи. У кожній листівці було написано: «Будь ласка, дайте знати, як ваші справи. Ерец скучає за вами». «Ерец» означало «земля», і для кожного сіоніста то був Ізраїль. Кожна листівка була підписана іменем одного з трьох агентів, дівчини на ім’я Сарка Мандельблатт, яка мала зручне турецьке громадянство.

Усі листівки пішли наче в прірву. На жодну не було відповіді. Це означало, що адресати були або в тюрмі, або в лісах, або в таборах, або в гетто, або ж загинули. Стамбульські сіоністи отримали у відповідь зловісну тишу.

Пізньої осені 1942 року вони нарешті отримали одну відповідь — листівку з краєвидом будапештського Бельвароша. У ній стояло: «Ми раді, що вам цікаво, як ми живемо. Дуже потребуємо Rahamim maher [термінової допомоги]. Будь ласка, не мовчіть».

Цю відповідь написав будапештський ювелір на ім’я Саму Шпрінґманн, який отримав лист від Сарки Мандельблатт і спочатку здивувався, що б це означало. Саму мав трохи більше за тридцять років, був маленьким і худеньким, жокейської статури. З тринадцяти років, незважаючи на свою вроджену порядність, він входив у довіру до чиновників, робив різні послуги дипломатам, давав хабарі жорстокій угорській таємній поліції. Тепер стамбульці дали йому знати, що хочуть, аби він їм допоміг передати гроші для порятунку в Райх і переказати у світ підтверджені дані про те, що відбувається з європейськими євреями.

В Угорщині під владою генерала Горті, союзника Гітлера, Саму Шпрінґманн і його товариші-сіоністи так само практично не мали вірогідних новин із-за польського кордону, як і їхні стамбульські колеги. Але він почав вербувати кур’єрів, які чи за відсоток від суми, чи за ідею були готові потрапити на території, окуповані Німеччиною. Серед таких кур’єрів був торгівець діамантами Еріх Попеску, агент угорської таємної поліції. Ще був Банді Ґрос, який займався контрабандою килимів і також співпрацював із таємною поліцією, але почав мати справу зі Шпрінґманном, щоб спокутувати те лихо, якого завдав своїй покійній матері. Третій — Руді Шульц, австрійський ведмежатник, агент управління гестапо в Штутґарті. У Шпрінґманна був особливий дар працювати з подвійними агентами на кшталт Попеску, Ґроса чи Шульца, граючи на їхній сентиментальності, жадібності, та й на принципах, якщо такі в них були.

Деякі з кур’єрів були справжніми ідеалістами. Седлачек, який розпитував про гера Шиндлера в Кракові наприкінці 1942 року, належав до цього різновиду. Він мав успішну стоматологічну практику у Відні і у свої приблизно сорок п’ять років не мав життєвої необхідності возити секретні валізи до Польщі. Але ось він приїхав зі стамбульським списком у кишені. І другим у списку стояло прізвище Оскара!

Це означало, що хтось — Іцхак Штерн, чи Ґінтер, чи доктор Александер Біберштейн — передав це прізвище палестинським сіоністам. Сам про це не підозрюючи, гер Шиндлер виявився записаним у праведники.

Доктор Седлачек мав приятеля в краківському гарнізоні, теж віденця зі знайомих пацієнтів. То був майор Франц фон Кораб з вермахту. У перший свій вечір у Кракові стоматолог покликав фон Кораба в бар готелю «Краковія». У Седлачка був невеселий день; він ходив до сірої Вісли і дивився на той берег, де Подґуже було перетворене на холодну фортецю з колючим дротом і високими стінами, обставленими мовби могильними плитами. Над некрасивим зимовим днем стояли похмурі хмари; за фальшивою східною брамою дощ здавався більш колючим; навіть поліцаї там мали приречений вигляд. Коли настав час іти на зустріч з фон Корабом, Седлачек радо пішов. У передмістях Відня завжди ходили чутки, що бабуся фон Кораба була єврейкою. Пацієнти ліниво ділилися цими чутками: у третьому райху балачки про походження вважалися такою самою прийнятною темою для світської бесіди, як і погода. Люди всерйоз обговорювали за чаркою, чи правда, що бабуся Райнгарда Гайдріха була заміжня за євреєм на прізвище Зюсс. Колись, усупереч будь-якому здоровому глузду, фон Кораб признався Седлачкові, що в його випадку люди кажуть правду. Таке зізнання було жестом довіри, і тепер настав час для жесту у відповідь. Отже, Седлачек спитав майора про деяких людей зі стамбульського списку. На прізвище Шиндлера фон Кораб зреагував поблажливим смішком. Він знає гера Шиндлера, обідав з ним. То показний чоловік, сказав майор, і гроші просто лопатою гребе. Він значно розумніший, ніж удає. Можу зателефонувати йому прямо зараз і призначити зустріч, сказав фон Кораб.

О десятій годині наступного ранку вони увійшли до контори «Емалії». Шиндлер прийняв Седлачка люб’язно, але уважно поглядав на фон Кораба, прикидаючи, наскільки можна довіряти стоматологові. За якийсь час Оскар став поводитися з незнайомцем тепліше, а майор відкланявся й не став лишатися на ранкову каву.

— От і гаразд, — сказав Седлачек, коли фон Кораб пішов. — Тепер я точно зможу вам сказати, звідки я приїхав.

Він не казав про привезені гроші, не казав і про те, що, ймовірно, надалі довірені особи в Польщі отримуватимуть невеликі суми з каси Єврейського об’єднаного розподільчого комітету[5]. Стоматолог хотів знати, не вдаючись у жодні фінансові питання, що знає і що думає Шиндлер про війну проти євреїв у Польщі.

Щойно Седлачек поставив це питання, Шиндлер завагався. У цю хвилину Седлачек уже очікував відмови. Фабрика Шиндлера розширювалася, там за есесівськими розцінками працювало п’ятсот п’ятдесят євреїв. Інспекція з озброєння гарантувала такій людині, як Шиндлер, постійні щедрі контракти; СС обіцяло йому за не більш ніж сім з половиною райхсмарок нескінченну кількість рабської сили. Не було б сюрпризом, якби він відкинувся на спинку свого шкіряного крісла і сказав, що нічого не знає і не хоче знати.

— Тут є така проблема, гере Седлачек, — промовив він своїм розкотистим голосом. — Ось яка. Вони з людьми в цій країні коять таке, що важко й повірити.

— Ви хочете сказати, — мовив доктор Седлачек, — що переймаєтеся, що ті, хто мене прислав, не повірять моїм словам?

— Та в мене самого це насилу в голові вкладається, — відповів Шиндлер.

Він підвівся, пішов до бару, налив два келихи коньяку і подав один з них докторові Седлачку. Сівши на своє місце з келихом, він зробив ковток, скоса подивився на якийсь рахунок, узяв келих знову, а тоді навшпиньках підкрався до дверей і різко їх розчахнув, немовби для того, щоб спіймати шпигуна. Він трохи постояв у дверях. Тоді Седлачек почув, як він спокійно щось каже секретарці-польці про той рахунок. За кілька хвилин, зачинивши двері, він повернувся до Седлачка, сів за стіл, зробив ще один великий ковток і став говорити.

Навіть у вузькому колі знайомих Седлачка, у його віденському антифашистському клубі, не уявляли настільки систематичних переслідувань євреїв. Те, що розповів Шиндлер, вражало не тільки морально: слід було повірити, що серед відчайдушних воєнних дій націонал-соціалісти виділяли тисячі солдатів, цінний ресурс залізниць, величезний вантажний простір, дорогі інженерні технології, досягнення науки й техніки, чималий бюрократичний апарат, цілий арсенал автоматичної зброї, безліч убивчих набоїв, — і все це на те, що мало не військові, не економічні, а суто психологічні підстави. Доктор Седлачек чекав звичайних жахіть: голоду, економічних обмежень, диких погромів у тому чи іншому місті, порушень права власності — типових для історії речей.

Розповідь Оскара про події в Польщі переконала Седлачка саме з огляду на те, ким був Шиндлер. Він мав успішну справу за окупації, ось він сидить у серці власного мурашника з коньяком у келиху. У ньому поєднуються зовнішній спокій і глибокий внутрішній гнів. Оскар справляв враження людини, яка, на превеликий свій жаль, не змогла не повірити в найгірше. Було помітно, що він не мав схильності перебільшувати.

— Якщо я оформлю вам візу, — сказав Седлачек, — чи зможете ви прибути до Будапешта й передати те, що розповіли мені, тим, хто мене прислав, та іншим людям?

Шиндлер, здається, на мить здивувався.

— Ви можете написати доповідь, — сказав він. — Та й ви, звичайно, вже чули те саме з інших джерел.

Але Седлачек відповів, що не чув: до нього доходили окремі історії, деталі тої чи іншої події. Повної картини він не має.

— Приїжджайте до Будапешта, — просив Седлачек. — Тільки майте на увазі, це може виявитися не зовсім зручно.

— Ви маєте на увазі, — спитав Шиндлер, — що я муситиму перетинати кордон пішки?

— Ні, не настільки, — відказав стоматолог. — Можливо, доведеться їхати товарним потягом.

— Приїду, — відказав Оскар Шиндлер.

Доктор Седлачек запитав Оскара про інші імена зі стамбульського списку. У самій горі там було, наприклад, прізвище краківського стоматолога.

— До такого лікаря зайти не важко, — сказав Седлачек, — адже в кожної людини на землі є принаймні один надійно нездоровий зуб.

— Ні, — відповів гер Шиндлер. — До нього не ходіть. Він скомпрометований СС.

Перш ніж виїхати з Кракова й повернутися до пана Шпрінґманна в Будапешт, доктор Седлачек ще раз зустрівся з Шиндлером. У кабінеті Оскара на «Емалії» він вручив йому майже всю валюту, яку йому доручили передати до Польщі. Був певний ризик, з огляду на очевидний гедонізм пана Шиндлера, що він спустить ці гроші на коштовності з чорного ринку. Але ні Шпрінґманн, ні Стамбул не вимагали жодних гарантій. Вони не тішили себе надіями на гру в аудиторську перевірку.

Варто відзначити, що Оскар повівся з грошима бездоганно й віддав їх своїм надійним знайомим з єврейської громади, щоб витрачали на те, що вважатимуть за потрібне.

Мордехай Вулкан, котрий, як і пані Дреснер, у свій час іще вийде на Оскара Шиндлера, за фахом був ювелір. Наприкінці цього року до нього додому зайшов один з працівників політичного відділу Спіри. Цього разу нічого такого, запевнив Мордехая поліцай. Звичайно, Вулканові було чим перейматися. За рік до того його взяло ОД за продаж валюти на чорному ринку. Коли він відмовився працювати агентом Бюро валютного контролю, його побили есесівці, а пані Вулкан мусила піти до вахтмайстра Бека в поліцейський відділок гетто й дати хабар, щоб її чоловіка випустили.

У червні того року Вулкана схопили й мали відправити до Белжця, але тут приїхав його знайомий працівник ОД і вивів Мордехая просто з двору «Оптіми». Адже й в ОД траплялися сіоністи, незважаючи на те, що їхні шанси побачити Єрусалим були мізерні.

Поліцай з ОД, який прийшов до нього цього разу, був не сіоніст. СС, пояснив він Вулканові, терміново потрібні четверо ювелірів. Симхе Спіра дав йому три години на пошуки. Таким чином, четверо ювелірів: Герцоґ, Фріднер, Ґрюнер і Вулкан — були зібрані у відділі ОД. Їх вивели з гетто до старої Технічної академії, а нині складу Головного економічно-адміністративного бюро СС.

Вулкан одразу помітив, наскільки серйозно охоронялося це місце. Біля кожних дверей стояв вартовий. У вестибюлі офіцер СС наказав чотирьом ювелірам нікому не розповідати про ту справу, яку вони зараз робитимуть, — інакше їх чекатиме табір. Вони повинні кожного дня приносити сюди з собою набори для оцінювання діамантів, обладнання для визначення проби золота.

Їх провели вниз, до підвалу. Понад стінами стояли полиці, завалені нерівними стосами великих і малих валіз: на кожній з них старанно, але марно господар написав власне прізвище. Під високими вікнами стояв ряд дерев’яних ящиків. Коли четверо ювелірів розташувалися посередині приміщення, два есесівці зняли одну з валіз зі стосу, важко понесли її до Герцоґа — і витрусили перед ним її вміст. Друга валіза призначалася Ґрюнерові. Цілий каскад золота пролився перед Фріднером, а тоді перед Вулканом. То було старе золото: персні, брошки, браслети, годинники, лорнети, портсигари. Ювеліри мали визначити пробу золота, розсортувати золоті й позолочені речі. Потрібно було оцінити діаманти й перли. Належало класифікувати все за цінністю й пробою і розікласти в окремі купки.

Спочатку вони брали кожну окрему річ обережно, але, коли далися взнаки давні звички, робота пішла жвавіше. У міру того як золото та інші коштовності ділилися на купи, есесівці розкладали їх у відповідні ящики. Щойно ящик наповнювався, на ньому чорною фарбою позначали місце призначення: «SS REICHSFÜHRER BERLIN». Тим райхсфюрером СС був сам Гіммлер, на чиє ім’я конфісковані в Європі коштовності складалися в Райхсбанку. Було чимало дитячих перстеників: оцінювальнику доводилося тримати себе в руках і не замислюватися про те, яким чином вони сюди потрапили. Єдиний раз ювеліри здригнулися — коли есесівці відкрили валізу, і з неї висипалися закривавлені золоті зуби. Із цієї гори біля ніг Вулкана тисячі мертвих ротів волали: стань на наш бік, підведись, пожбур своє приладдя в далекий куток, скажи про те, що це неправедне золото! Та після паузи Герцоґ і Ґрюнер, Вулкан і Фріднер знову взялися до праці, тепер уже розуміючи цінність будь-якого власного золотого зуба і жахаючись, що СС готується колись накласти руку й на нього.

Шість тижнів розбирали вони скарби в Технічній академії. Коли скінчилося золото, їх перевели в гараж, перетворений на склад срібла. Оглядові ями були вщерть повні срібних речей: персні й каблучки, підвіски, пасхальні тарелі, указки яд, наперсники, вінці, свічники. Ювеліри відділяли срібні речі від посріблених, зважували їх. Відповідальний офіцер СС поскаржився, що деякі з цих речей було непросто спакувати, і Мордехай Вулкан запропонував йому розглянути варіант переплавлення срібла. Вулкану, хоча він і не був надзвичайно побожною людиною, чомусь здавалося, що так краще: буде чимось на зразок перемоги, якщо Райхові дістанеться срібло, позбавлене юдейської форми. Але чомусь есесівець не схотів так робити. Можливо, речі призначалися для якогось дидактичного музею в Райху. А, можливо, есесівцю подобалося, як зроблене срібне приладдя для синагоги.

Коли роботу з оцінювання було завершено, Вулкан знову не знав, де і як йому працювати. Він мусив регулярно виходити за межі гетто, щоб добувати достатньо їжі для своєї сім’ї, особливо для дочки, хворої на бронхіт. Якийсь час він працював на заводі металевих виробів на Казімєжі, познайомившись там з есесівцем помірних поглядів обершарфюрером Ґолою. Ґола знайшов йому роботу техніка в казармах СА поблизу Вавелю. Коли Вулкан зайшов до їдальні зі своїми гайковими ключами, він помітив над дверима напис: «FÜR JUDEN UND HUNDE EINTRITT VERBOTEN» («Євреям і собакам вхід заборонено»). Цей напис разом із сотнею тисяч зубів, які він був змушений оцінювати в Технічній академії, переконував його, що врешті-решт його не врятує раптова допомога обершарфюрера Ґоли. Ґола пив тут, не помічаючи оголошення, не помітить він колись і відсутності родини Вулкана, коли їх буде забрано до Белжця чи якогось аналогічного місця. Тож Вулкан, як пані Дреснер і ще близько п’ятнадцяти тисяч інших мешканців гетто, знав, що його врятує тільки надзвичайна щаслива нагода. Тоді вони не вірили, що така нагода їм трапиться.

Розділ 18

Доктор Седлачек обіцяв незручний переїзд, то таким він і був. Оскар їхав у гарному пальті з валізою і торбою різних потрібних речей, які йому дуже знадобилися наприкінці поїздки. Хоча його виїзні документи були в порядку, він не хотів опинитися в ситуації, коли вони будуть потрібні. Він вважав за краще, якщо на кордоні йому не доведеться їх показувати. У такому разі він завжди зможе сказати, що не їздив до Угорщини в грудні.

Їхав Шиндлер у товарному вагоні, заваленому пачками партійної газети «Vӧlkischer Beobachter», яку везли на продаж до Угорщини. Огорнутий духом друкарської фарби, серед важких готичних літер офіційної німецької газети, він котився на південь понад загостреними зимою горами Словаччини, через угорський кордон, униз долиною Дунаю.

Для нього забронювали номер у «Паннонії» поблизу університету, і по обіді після приїзду до нього в номер завітали маленький Саму Шпрінґманн і його товариш — доктор Режьо Кастнер. Ці двоє, які приїхали ліфтом на поверх до Шиндлера, уже чули уривки новин від біженців. Але від біженців можна дізнатися хіба що окремі деталі загальної ситуації. Те, що ті люди уникли загрози, означало, що їм мало було відомо про її географію, внутрішню роботу, числа, в яких вона вимірювалася. Кастнер і Шпрінґманн були сповнені передчуттів, адже — якщо панові Седлачку можна довіряти — отой судетський німець нагорі може дати їм цілісну картину, повно доповісти про жахливі події в Польщі.

У номері всі було коротко одне одному відрекомендовані, адже Шпрінґманн із Кастнером прийшли послухати і до того ж бачили, що Шиндлер схвильовано готується говорити. У Будапешті, закоханому в каву, ніхто навіть не подумав обставити зустріч офіційно й замовити кави з тістечками в номер. Кастнер зі Шпрінґманном, потиснувши величезну руку німця, сіли. Але Шиндлер, говорячи, міряв кроками номер. Складалося враження, що далеко від Кракова й реалій гетто та операцій свої знання Оскара тривожили більше, ніж тоді, коли він коротко виклав суть подій Седлачкові. Він метався по килиму туди-сюди. Його кроки, мабуть, було чути поверхом нижче: може, там навіть захиталася люстра, коли він тупнув, показуючи, як там, на Кракуса, есесівець чоботом притис голову жертви до землі просто на очах крихітки в червоному, котра йшла останньою в колоні людей, яких вели вулицею.

Він почав розповідь з особистих вражень від страшних районів Кракова, з того, що він сам бачив на вулицях і чув по обидва боки муру від євреїв і від есесівців. Щодо цього він передавав листи від мешканців гетто, від лікаря Хаїма Гільфштейна, від доктора Леона Зальпетера, від Іцхака Штерна. Лист Гільфштейна, казав Шиндлер, був присвячений голоду.

— Коли голод витягне весь жир із тіла, — зауважив Оскар, — він береться за мозок.

Гетто починають згортати, розповів угорцям Оскар. Це однаково і у Варшаві, і в Лодзі, і в Кракові. Населення варшавського гетто скоротилося на чотири п’ятих, у Лодзі — на дві третини, у Кракові — наполовину. Де ті люди, кого переселили? Хтось у таборах праці, але шановне панство цього чудового дня має визнати, що не менш як три п’ятих цих людей зникло до таборів, які використовують нові наукові методи. Такі табори не є винятками. В СС їх офіційно називають «Vernichtungslager» — табір знищення.

Протягом останніх кількох тижнів, розповів Оскар, приблизно дві тисячі людей із краківського гетто були зігнані й відправлені не до газових камер Белжця, а до трудових таборів неподалік міста. Один з таких таборів у Величці, інший у Прокоцимі; обидва ці пункти є залізничними станціями тієї лінії Східної залізниці, яка веде в бік російського фронту. З Велички й Прокоциму в’язнів щодня водять на ділянку біля села Плашув, що під Краковом: там будується великий табір. Життя в такому таборі, зауважив Шиндлер, буде зовсім не мед: бараки Велички й Прокоциму підпорядковані сержантові СС на ім’я Горст Піларжик, який заробив собі репутацію в червні минулого року, коли взяв участь в усуненні з гетто приблизно семи тисяч людей; з них зміг повернутися назад лише один, аптекар. Головним у Плашуві буде хтось такого самого калібру. Позитивною рисою трудових таборів є лише те, що в них немає спеціальної техніки для фізичного знищення. За такими таборами стояв інакший розрахунок. У них були економічні підстави для існування: в’язнів з Велички й Прокоциму щодня гнали на різні роботи, як було і в гетто. Величка, Прокоцим і майбутній табір у Плашуві перебувають під контролем шефів краківської поліції — Юліана Шернера і Рольфа Чурди, а таборами знищення керує центральна адміністрація Головного адміністративно-економічного управління СС в Оранієнбурзі, що біля Берліна. Табори знищення також якийсь час користувалися з праці в’язнів, але головним їхнім виробництвом була смерть і її побіжні продукти: перероблявся одяг, залишки прикрас, окуляри, іграшки, навіть шкіра й волосся загиблих.

Посеред пояснень різниці між таборами знищення і трудовими таборами Шиднлер раптом зробив крок до дверей, розчахнув їх і визирнув у порожній коридор.

— Я чув, що в цьому місті чимало шпигів, — пояснив він.

Маленький пан Шпрінґманн підвівся й узяв його за лікоть.

— У «Паннонії» ще непогано, — тихо сказав він Оскарові. — Це у «Вікторії» гестапівське кубло.

Шиндлер знов оглянув коридор, зачинив двері і повернувся на середину номера. Ставши біля вікна, він продовжив свою похмуру доповідь. Командують трудовими таборами люди, яких туди призначили за жорстокість і старанну роботу із зачистки гетто. Звичайно, там час від часу когось битимуть і вбиватимуть, а ще, напевне, буде корупція, пов’язана з їжею, тож в’язнів годуватимуть украй погано. Але навіть це краще за певну смерть у таборі знищення. Люди в трудовому таборі можуть мати доступ до якихось додаткових вигод, а когось із них можна забрати й таємно вивезти до Угорщини.

— Ці есесівці такі самі хабарники, як і всі поліцаї, правда? — спитали члени будапештського комітету порятунку.

— За моїм досвідом, — розкотисто пробасив Оскар, — немає жодного такого, хто не брав би.

Коли Оскар закінчив свою розповідь, звичайно, запала тиша. Кастнер і Шпрінґманн були не з тих людей, кого легко вразити. Вони все життя прожили під загрозою таємної поліції. Те, що вони робили зараз, викликало деякі туманні підозри в угорської поліції, яка була їм не страшна лише завдяки знайомствам і хабарам Саму, — і водночас респектабельні євреї ставилися до їхньої діяльності з презирством. Наприклад, Самуель Штерн — голова єврейської ради, член угорського сенату — відкидатиме цю розповідь Шиндлера як зловмисну фантазію, спрямовану на паплюження німецької культури і критику чесних намірів угорського уряду. Але ці двоє звикли чути найнеприємніші речі.

Так що Шпрінґманн і Кастнер не так були приголомшені свідченнями Шиндлера, як перебували в стані якогось болісного прозріння. Їхні ресурси тепер здалися мізерними, коли стало зрозуміло, що за ворог перед ними: не якийсь там пересічний і прогнозований Голіаф, а сам Бегемот. Можливо, вони вже обмірковували, як, окрім дрібних актів допомоги (трохи їжі для оцього табору, визволення отого інтелектуала, хабар для он того есесівця, щоб він трохи пригамував свій професійний ентузіазм), організувати якусь ширшу програму порятунку за шалені гроші.

Шиндлер упав у крісло. Саму Шпрінґманн поглянув на виснаженого промисловця.

— Ви справили на нас надзвичайне враження, — сказав йому Шпрінґманн.

Безумовно, вони надішлють доповідь за всіма його свідченнями до Стамбула. Це підніме палестинських сіоністів і Єврейський об’єднаний розподільчий комітет на більш рішучі дії. Водночас ці відомості передадуть Черчиллю й Рузвельту. Шпрінґманн погодився: Оскар має підстави перейматися, що йому можуть не повірити, бо це дійсно нечувані речі.

— Отож, — сказав Саму Шпрінґманн, — я дуже прошу вас поїхати до Стамбула і розповісти там про це особисто.

Після недовгого вагання: мати йому справу з потребами емалевого виробництва чи з ризиком перетину такої кількості кордонів — Шиндлер погодився. То ближче до кінця року, сказав Шпрінґманн.

— Тим часом ви будете регулярно бачитися в Кракові з паном Седлачком.

Вони підвелися, і Оскар побачив, як ці люди змінилися на лиці. Вони подякували й пішли, дорогою вниз перетворюючись на двох замислених будапештських професіоналів, які почули недобрі новини про організаційні проблеми у філіях своєї фірми.

Увечері доктор Седлачек зайшов до Оскара в номер і вивів його на жваві вулиці Будапешта повечеряти в готелі «Ґеллерт». З-за столика вони бачили Дунай, вогники його барж удалині. Це місто здавалося ще довоєнним, і Шиндлер знову відчув себе туристом. Після тверезого дня він пив темну «Бичачу кров» повільно, зважено тамуючи спрагу, і біля нього утворився невеликий ряд порожніх пляшок.

Посеред трапези до них приєднався австрійський журналіст доктор Шмідт разом зі своєю коханкою — витонченою золотистою угоркою. Шиндлер зробив комплімент дівчині, оцінивши її прикраси, і розповів, що й сам дуже любить коштовності. Але за абрикосовим коньяком він став менш товариським. Шиндлер сидів і трохи насуплено слухав балаканину Шмідта про ціни на нерухомість, торгівлю автомобілями й кінські перегони. Дівчина захоплено слухала Шмідта, адже результати його вдалих оборудок прикрашали її шию і зап’ястя. Але несподівана незадоволеність Оскара впадала в око.

Доктор Седлачек у душі посміхався: може, Оскар бачить своєрідне відображення свого власного багатства, власних звичок до торгівлі на периферії.

По вечері Шмідт і його супутниця пішли до якогось клубу, а Седлачек спеціально повів Шиндлера в інший. Вони сиділи, добираючи в уже геть нерозумній кількості barack, і дивилися на танцівниць.

— Отой Шмідт… — сказав Шиндлер, бажаючи прояснити це питання, щоб спокійно насолоджуватися нічною гулянкою. — Ви його використовуєте?

— Так.

— Не думаю, що таких варто використовувати, — сказав Оскар. — Він же злодій.

Доктор Седлачек постарався приховати посмішку.

— Ну як ви можете вірити, що він передасть ті гроші, що ви йому даєте? — спитав Оскар.

— Ми даємо йому відсоток із них, — відповів Седлачек.

Оскар подумав із півхвилини, а тоді пробурмотів:

— Мені не треба, в дідька, ніяких відсотків. Навіть не пропонуйте.

— От і добре, — сказав Седлачек.

— Нумо на дівчат дивитися, — сказав Оскар.

Розділ 19

Ще в той час, коли Оскар Шиндлер повернувся вантажним потягом з Будапешта, де сказав, що гетто невдовзі згорнуть, унтерштурмфюрер СС на ім’я Амон Ґьот їхав з Любліна, щоб провести цю ліквідацію і прийняти командування табором примусової праці (Zwangsarbeitslager) в Плашуві, який мав стати результатом ліквідації гетто. Ґьот був молодший за Оскара Шиндлера на якісь вісім місяців, але мав з ним значно більше спільного, ніж тільки вік. Як і Оскар, він виховувався в католицькій родині і перестав дотримуватися церковних обрядів у 1938 році, коли розпався його перший шлюб. Як і Оскар, він після школи вчився в реальній гімназії, де вивчав інженерію, фізику, математику. Тож Амон Ґьот був людиною практичною, не великим мислителем, хоч і вважав себе філософом.

Віденець Амон вступив до націонал-соціалістичної партії рано, ще в 1930 році. Коли Австрійська Республіка стурбувалась і заборонила цю партію в 1933 році, він уже належав до її служби безпеки — СС. Пішовши в підпілля, Ґьот вийшов на віденські вулиці після аншлюсу в 1938 році у формі молодшого командира СС. У 1940 році його підвищили до обершарфюрера, а в 1941 році він дослужився до офіцерського звання, яке в СС було значно складніше одержати, ніж у вермахті. Після піхотних навчань його поставили керувати зондеркомандами під час операцій в багатолюдному люблінському гетто, і своїми стараннями там він отримав право зайнятися ліквідацією краківського.

Унтерштурмфюрер Амон Ґьот, який тоді мчав спеціальним вермахтівським потягом з Любліна до Кракова, щоб там прийняти командування випробуваними солдатами зондеркоманд, був подібний до Оскара не тільки роком народження, релігійними поглядами, слабкістю до алкоголю, але й потужною статурою. Обличчя в Ґьота було відкрите і приємне, дещо більш видовжене, ніж у Шиндлера. Його руки, великі й мускулясті, мали, проте, довгі пальці. Він сентиментально ставився до своїх дітей, дітей від другого шлюбу, яких через закордонну службу в останні три роки бачив дуже мало. Натомість він інколи виявляв уважність до дітей товаришів по службі. Міг він бути й сентиментальним коханцем, але, хоча він і був подібний до Оскара невгамовним сексуальним апетитом, його смаки були менш традиційними: інколи вони поширювалися на колег-есесівців, інколи Амон був схильний бити жінок. Обидві колишні дружини Амона Ґьота згадували, що коли хвиля одержимого захоплення минала, він починав підіймати на них руку. Він вважав себе чутливою людиною і сприймав за доказ цього родинну справу. Його батько й дід були друкарями і палітурниками, працювали з книжками з воєнної та економічної історії, і Амон любив писати про себе в офіційних паперах «Literat». І хоча на той момент він би сказав, що не може дочекатися свого керування ліквідаційною операцією — то був для нього великий шанс, котрий мав принести підвищення, — але, як видається, його участь у спецопераціях наклала серйозний відбиток на рух його нервових енергій. Уже два роки він страждав від безсоння і, коли мав таку можливість, не спав до третьої або четвертої години ночі, а тоді пізно вранці вставав. Він почав відчайдушно пити і вважав, що зараз йому п’ється навіть легше, ніж в юності. Знов-таки, як Оскар, він ніколи не мав похмілля, на яке заслуговував. Він був вдячний своїм працьовитим ниркам за таку перевагу.

Накази, якими Ґьотові було довірено ліквідацію гетто і зроблено його королем табору Плашув, датувалися 12 лютого 1943 року. Він сподівався після розмови зі старшими сержантами Вільгельмом Кунде, командиром караульного загону СС у гетто, і Віллі Гаазе, заступником Шернера, що буде можливість ліквідувати гетто в межах місяця від дати його призначення.

Коменданта Ґьота на центральному краківському вокзалі зустріли сам Кунде і високий молодик на ім’я Горст Піларжик, котрий тимчасово відповідав за табори в Прокоцимі й Величці. Вони втрьох завалилися на заднє сидіння «мерседеса» і подалися дивитися гетто й місце нового табору. День був морозяний, і коли вони переїжджали Віслу, пішов сніг. Унтерштурмфюрер Ґьот з радістю хильнув шнапсу із запропонованої Піларжиком фляжки. Крізь псевдосхідний портал вони поїхали трамвайними коліями по Львівській, яка ділила гетто на дві скрижанілі частини. Жвавий Кунде, який у цивільному житті був митником і мав досвід доповідання начальству, виклав коротку інформацію про гетто. Ліворуч від машини — гетто В, пояснив Кунде. Його мешканці — приблизно дві тисячі осіб — уникли попередніх операцій або ж перед їхнім початком отримали роботу на промисловості. Але тепер випущено нові посвідчення з відповідними скороченнями: або W для тих, хто працює на армію, або Z для тих, хто працює на цивільну владу, або R для робітників на необхідному виробництві. У мешканців гетто В немає таких нових посвідчень, тож їх відвезуть на Sonderbehandlung (особливе поводження). Зачистку гетто може бути доцільним почати з цієї частини, хоча остаточне рішення з цього приводу, звичайно ж, винесе гер комендант.

Більша частина гетто лежить праворуч від машини, там ще мешкає десять тисяч людей. Звичайно, вони будуть першою робочою силою в таборі Плашув. Очікувалося, що підприємці й відповідальні — Бош, Мадріч, Бекманн, отой судетець Оскар Шиндлер — забажають перенести повністю чи частково своє виробництво з міста на територію табору. Крім того, лише за півмилі від того місця є кабельний завод, робітників можна буде туди водити кожного дня.

— Чи не бажає гер комендант, — спитав Кунде, — проїхати ще кілька кілометрів далі й оглянути табір?

— О так, — відказав Амон, — гадаю, це буде доцільно.

Вони звернули з шосе у двір кабельного заводу з притрушеними снігом величезними котушками; там починалася вулиця Єрусалимська. Амон Ґьот кинув оком на кілька групок згорблених закутаних жінок, що тягли деталі для споруд — частину стінної панелі, секцію карниза — через дорогу і далі Єрусалимською в бік залізничної станції Краків-Плашув. То жінки з табору Прокоцим, пояснив Піларжик. Коли Плашув буде готовий, Прокоцим, звичайно, розформують, і ці працівниці перейдуть під керівництво гера коменданта.

Ґьот оцінив відстань, яку жінки долали з будівельним матеріалами, як приблизно три чверті кілометра.

— І все на гору, — зауважив Кунде, повільно похитавши головою: мовляв, це цілком задовільна форма дисципліни, але будівництво від цього уповільнюється.

Табору буде потрібна залізнична гілка, зауважив унтерштурмфюрер Ґьот. Він звернеться до управління Східної залізниці.

Вони проминули синагогу праворуч із моргом при ній, і крізь діри в напівзруйнованому мурі показалися могильні камені, наче зуби, які люто вишкірила зима. Частина території табору ще місяць тому була єврейським цвинтарем. «І чималим», — додав Вільгельм Кунде. Гер комендант видав дотеп, котрий лишатиметься в нього на вустах весь час, поки він житиме в Плашуві: «Недалеко їм буде ходити, щоб поховали».

Праворуч стояв будинок, котрий цілком годився на роль тимчасової резиденції пана коменданта, а поряд — велика нова будівля, в котрій могла розташовуватись адміністрація. Морг синагоги, вже частково підірваний динамітом, стане табірною стайнею. Кунде зауважив, що дві каменоломні, звідки можна брати вапняк, навіть видно з території майбутнього табору. Одна — на дні видолинка, а друга — на пагорбі за синагогою. Гер комендант, мабуть, помітив колії для вагонеток, в яких возитимуть каміння. Щойно негода минеться, будівництво колій продовжиться.

Вони рушили на південний схід майбутнього табору і поїхали дорогою, яка ледве читалася в снігу. Закінчувалася вона там, де раніше було австрійське військове земляне укріплення: круглий насип із великим заглибленням з одного боку. Для артилериста це місце являло собою важливий редут, звідки легко наводити гармати, щоб прострілювати шлях із Росії. Для унтерштурмфюрера Ґьота це було вдале місце для дисциплінарного покарання.

Звідти було видно весь табір. То була сільська місцевість — два пагорби, урізноманітнені єврейським цвинтарем. За такої погоди це місце являло собою дві сторінки величезної книжки, розкритої і розгорнутої під кутом до спостерігача на вершечку укріплення. Сіре кам’яне сільське житло стояло на самому вході в долину, і повз нього понад далеким схилом і серед кількох добудованих бараків рухалися групи жінок, чорні, як ноти, в химерному світлі зимових сутінків. Виходячи з крижаних провулків за Єрусалимською, вони під наглядом охорони з українців тягли свою ношу вгору і складали блоки там, де наказували інженери СС у фетрових капелюхах і цивільному одязі.

Такий темп роботи накладає обмеження, відзначив унтерштурмфюрер Ґьот. Мешканців гетто не можна, звичайно, переселити сюди, доки не побудують бараки й не поставлять загородження й вишки. Щодо швидкості, з якою працювали в’язні на далекому пагорбі, він зауважень не мав, про що тихо сказав своїм супутникам. Насправді він у глибині душі був вражений, що уже в таку неранню годину, в таку неприємну погоду есесівці й українці на далекому схилі не дають думці про вечерю й теплі бараки сповільнити темп праці.

Горст Піларжик запевнив його, що завершення ближче, ніж здається: землю розрівняли терасами, котловани вирито, незважаючи на мороз, і багато будівельних блоків доправлено зі станції. Гер унтерштурмфюрер зможе поговорити з підприємцями завтра: зустріч призначено на десяту ранку. Але сучасні методи в поєднанні з великою кількістю робочої сили означали, що табір можна збудувати майже блискавично.

Піларжику здавалося, що Ґьот може бути прикро вражений. Насправді Амон був у захваті. У побаченому він уже розгледів остаточний вигляд того, що будувалося. За огорожі він не хвилювався. Паркани будуть скоріше психологічним засобом для в’язнів, ніж необхідним застережним об’єктом. Бо після того, як на Подґужі СС застосує встановлену методу ліквідації гетто, люди ще й будуть вдячні за плашувські бараки. Навіть ті, хто має арійські папери, ще приповзуть сюди в пошуках темного койкомісця вгорі на сирих, вкритих інеєм дошках. Більшості з них дріт потрібен лише як декорація, щоб вони переконали себе, що перебувають в ув’язненні проти власної волі.

Зустріч із місцевими господарями фабрик і тройгендерами відбувалася в кабінеті Юліана Шернера в центрі Кракова вранці наступного дня. Амон Ґьот прибув, по-братньому всміхаючись, у новенькій формі Ваффен-СС, пошитій точно на його велетенську фігуру, з виглядом великого начальника. Він був переконаний, що вмовить незалежних осіб: Боша, Мадріча, Шиндлера — перевести свою єврейську робочу силу за табірний дріт. До того ж дослідження, проведене серед мешканців гетто, виявило в них чимало таких навичок, які зробили би Плашув надзвичайно вигідною справою. Там були ювеліри, майстри з м’яких меблів, кравці, яких можна використовувати на особливих підприємствах під орудою коменданта, виконуючи замовлення СС, Вермахту, заможних німецьких чиновників. Буде швацька фабрика Мадріча, емалева — Шиндлера, той металевий завод, який пропонується створити, фабрика щіток, склад, де перероблятимуть ношену, пошкоджену чи забруднену форму вермахту з російського фронту, ще один склад, де робитимуть те саме з одягом євреїв, захопленим у гетто, щоб потім постачати ним німецькі родини, постраждалі від бомбардувань. Він знав з досвіду справ з есесівськими складами хутра і коштовностей в Любліні, бачивши своїх начальників у ділі й одержавши свою частку, що з більшості отих тюремних підприємств матиме особистий відсоток. Амон Ґьот досяг того щасливого моменту кар’єри, коли обов’язок і фінансові можливості збігалися. Життєрадісний шеф поліції СС Юліан Шернер за вчорашньою вечерею говорив Амонові про те, які великі можливості відкриває Плашув перед молодими офіцерами — перед ними обома.

Шернер почав зустріч із розмови про людей на фабриках. Він гордо просторікував про «концентрацію праці», немовби то був великий економічний принцип, щойно винайдений функціонерами СС. У вас уся робота буде прямо на місці, наголошував він. Увесь поточний ремонт і технічне обслуговування фабрик вам не коштуватиме і гроша, не буде й орендної плати. І всі панове запрошуються подивитися місце майбутніх цехів у Плашуві сьогодні ж по обіді.

Відрекомендували нового коменданта. Він сказав, що йому надзвичайно приємно мати справу з оцими діловими людьми, чий вагомий внесок у підтримку фронту широко відомий.

Амон показав на мапі табору місце, виділене під фабрики. Поряд стояв чоловічий табір; жінки, з невимушеною милою усмішкою сказав він, матимуть пройти до цехів трохи далі, сто-двісті метрів під гору. Він запевнив шановне панство, що його головне завдання — стежити, щоб табір працював злагоджено, тож він не бажає втручатись у внутрішню політику кожної фабрики чи якось змінювати ту автономію керування ними, яку господарі мали в Кракові. Його інструкції, як міг підтвердити гер Шернер, недвозначно забороняли йому таке втручання. Але оберштурмфюрер коректно вказав на взаємну вигоду перенесення промисловості в табір. Господарі фабрик не матимуть платити за вищеназване, а він, комендант, не буде зобов’язаний надавати охорону для супроводу в’язнів до міста й назад. Вони ж мають розуміти, як негативно довгий похід і ворожість поляків стосовно колони євреїв може зменшити цінність працівників.

Говорячи, комендант Ґьот поглядав на Мадріча й Шиндлера — цих двох він особливо бажав прибрати до рук. Він знав, що вже може покладатися на знання й поради Боша. Але в гера Шиндлера, наприклад, був зброярський відділ, і то на стадії розробки. З іншого боку, коли вже його перенести до Плашува, то він надасть табору великої ваги в очах Інспекції з озброєння.

Гер Мадріч слухав, задумливо нахмурившись, а гер Шиндлер дивився на Ґьота напівусміхнено, з виглядом людини, яка не налаштована протестувати. Комендант Ґьот інстинктивно відчував навіть до того, як скінчив свою промову, що Мадріча доцільно перетягти до себе, а Шиндлер відмовиться. Важко було точно сказати, хто мав потужніші батьківські почуття щодо своїх працівників-євреїв: чи то Мадріч, готовий піти зі своїми в табір, чи то Шиндлер, який бажав утримати своїх робітників на «Емалії».

Оскар Шиндлер, з тим самим виразом скупої зговірливості на лиці, пішов з усіма дивитися майбутній табір. Плашув уже був схожий на табір — щойно погода покращиться, можна буде зібрати бараки; коли земля підтане, з’явиться можливість вирити ями під нужники і стовпи. Польська будівельна компанія встановила кількакілометрову загорожу по периметру. Вишки на товстих опорах стояли понад обрієм до самого Кракова, а також на вході в долину з боку вулиці Велицької, на далекому краї табору, і вгорі на східному пагорбі, де група офіційних осіб під австрійським фортом на пагорбі дивилася на масштабні роботи над новим витвором. Оскар помітив, як жінки тягли брудні рейки в бік залізниці, склавши на них, як на ноші, важкі частини майбутніх бараків. Унизу, з найнижчої точки долини і по всьому дальшому схилу, стояли бараки на терасах, зібрані в’язнями-чоловіками, котрі будували, працюючи руками й молотками, так енергійно, що з відстані здавалося, ніби вони виконують цю роботу охоче.

На найкращій, найрівнішій ділянці землі, яку бачила внизу делегація, вже стояли кілька довгих дерев’яних споруд, призначених для виробництва. Цементну підлогу можна буде почати заливати, коли буде потрібно встановити великі машини. Перенесенням всього обладнання заводів займеться СС. Дорога, що обслуговувала цю зону, треба визнати, мало чим відрізнялася від сільського шляху, але адміністрація вже звернулася до інженерної фірми Клуґа з тим, щоб вони зробили центральну вулицю табору, а Східна залізниця пообіцяла зробити спеціальну гілку до брами табору, до каменоломні он там праворуч. Вапняк із каменоломень і могильні плити, про які Ґьот казав, що вони «сплюндровані поляками», будуть перетворені на бруківку для внутрішніх доріг. Шановному панству не треба хвилюватися щодо доріг, казав Ґьот, адже він має серйозний намір утримувати постійно сильну команду з видобування каменю й брукування доріг.

Невеличку колію прокладено для вагонеток із камінням. Вона починалася з-за будівлі адміністрації і великих кам’яних бараків, побудованих для есесівців та українського гарнізону. Вагонетки з камінням, по шість тонн кожна, пересували жінки групами по тридцять п’ять — сорок осіб; вони тягли за троси по обидва боки вагонетки, щоб компенсувати нерівність колії. Якщо котрась із них перечіпалась і падала, то на неї наступали або ж вона відкочувалася вбік з дороги, бо в команд був власний ритм і жодна окрема людина не могла його порушити. Споглядаючи цю таємну єгипетську працю, Оскар відчув напад нудоти; таке млосне поколювання в усьому тілі в нього було тоді, на пагорбі над вулицею Кракуса. Ґьот тоді вважав, що ділові люди — цілком надійні глядачі для таких сцен, що вони є його духовними братами. Його ця дика праця внизу жодним чином не знічувала. Як тоді, на вулиці Кракуса, перед Оскаром постало питання: чого взагалі можуть соромитися есесівці? Чого може соромитись Амон?

Енергія будівельників бараків, навіть для такого обізнаного спостерігача, як Оскар, оманливо скидалася на намагання чоловіків побудувати дах над головою для своїх жінок. Але, хоча Оскар цього ще не знав, того ранку Амон влаштував показовий розстріл на очах у цих людей, тож тепер вони мали повне уявлення про умови своєї праці. Після ранкової зустрічі з інженерами Амон прогулювався Єрусалимською і дійшов до бараків СС, де роботами керував відмінний старший сержант, якого невдовзі мали підвищити до офіцера, — Альберт Гуяр. Гуяр підійшов до Амона стройовим кроком і доповів про стан справ.

— Частина фундаментів бараку обвалилася, — повідомив, почервонівши, Гуяр.

Водночас Амон побачив молоду жінку, яка ходила навколо недобудови, розмовляла з групами будівельників, спрямовувала їх, давала вказівки.

— Це хто така? — спитав він Гуяра.

— В’язень Діана Райтер, — відповів Гуяр, — інженер-архітектор, їй доручили проектування бараків. Вона сказала, що котловани було неправильно вирито, і вимагає, щоб усе каміння й цемент розкопали й почали будувати все з нуля.

Подивившись на обличчя Гуяра, Ґьот зрозумів, що той мав гарячу суперечку з жінкою. По суті, Гуяр закінчив тим, що став кричати на неї: «Ти тут бараки будуєш, а не гребучий готель “Європа”!»

Тепер Амон злегка посміхнувся до Гуяра. «Ми не будемо сперечатися з цими людьми», — немовби пообіцяв він. Наказав привести її.

Дивлячись на її ходу, Амон уже міг уявити собі ту фальшиву елегантність, яку їй прищепили заможні батьки, європейські манери, які вони в ній виховали, посилаючи дочку, котру чесні поляки не прийняли б до університету, до Відня чи Мілана по професію, яка мала б дати їй захист. Вона підійшла до нього так, ніби його і її посади об’єднали б їх у боротьбі проти тупого сержанта і неякісної роботи якогось есесівського інженера, який наглядав за риттям котлованів. Вона не знала, що він ненавидів її найдужче як людину, яка вважає — навіть попри очевидність його есесівської форми, попри те, що саме тут будується, — ніби її національність не помітна.

— Ви посперечалися з обершарфюрером Гуяром, — сказав Ґьот, немовби констатуючи факт.

Діана рішуче кивнула: мовляв, гер комендант її зрозуміє, незважаючи на те, чого не розуміє цей ідіот Гуяр.

— Усі котловани з цього боку необхідно вирити заново, — енергійно сказала вона.

Звичайно, Амон розумів, що «вони» такі — схильні спеціально розтягувати роботу, щоб зберегти робочу силу в безпеці, поки процес триває.

— Якщо не перекопати заново, — сказала Діана, — то, як мінімум, зсунеться південний бік бараку. Тоді все розвалиться.

Вона пояснювала далі, Амон кивав і гадав, що вона, напевно, бреше. Перший принцип — ніколи не слухати єврейського спеціаліста. Єврейські спеціалісти всі на один копил: прихильники Маркса, який наголошував на цілісності керівництва, і Фрейда, який замахнувся на цілісність арійської душі. Амон вважав, що дівчина-архітектор своїми аргументами загрожує його особистій цілісності.

Він викликав Гуяра. Той неохоче прийшов. Він гадав, що йому зараз накажуть робити, як радить архітектор. Те саме думала й Діана.

— Розстріляти її, — сказав Амон Гуярові.

Звичайно, запала пауза: сержант намагався перетравити наказ.

— Розстріляти! — повторив Амон.

Гуяр узяв дівчину під лікоть і зібрався відвести кудись, щоб розстріляти без свідків.

— Тут! — сказав Амон. — Розстріляти на місці! Це моє розпорядження.

Гуяр знав, як це робиться. Він схопив її за лікоть, підштовхнув перед себе, витяг із кобури маузер і вистрілив їй у потилицю.

Звук пострілу вразив усіх, хто працював на тій ділянці, здається, крім катів і самої панни Діани Райтер. Помираючи, вона опустилася на коліна й підвела очі: «Це вам не допоможе», — казав цей погляд. Знання, яке стояло в її очах, вжахнуло Амона, виправдало, піднесло його. Він не знав і не повірив би, що такі душевні стани, як у нього, мають клінічні назвиська. По суті, він гадав, що піднесення до нього обов’язково приходить, коли він чинить акт політичної, расової чи моральної справедливості. А проте, отримавши своє, ввечері після повноти переживання цього моменту Ґьот відчув таку порожнечу, яку, щоб не бути знесеним вітром, немов порожня оболонка, він намагався заповнити, збільшуючи власний розмір і стійкість їжею, алкоголем, контактом із жінками.

Крім цих міркувань, розстріл Діани Райтер, таке собі скасування її західноєвропейського диплома, мав практичну цінність: жоден із тих, хто будує бараки й дороги в Плашуві, не повинен вважати себе незамінним — якщо панну Діану Райтер не врятував її професіоналізм, то єдиний шанс давала тільки сумлінна анонімна праця. Тож ті жінки, які тягли блоки зі станції Краків-Плашув, робітники каменоломень, чоловіки на будівництві бараків — усі вони енергійно працювали, засвоївши урок панни Райтер.

А Гуяр і його колеги тепер дізналися, що розстріл на місці в Плашуві є дозволеним заходом.

Розділ 20

Через два дні після візиту промисловців до Плашува Шиндлер завітав у тимчасовий кабінет коменданта Ґьота в місто, прихопивши з собою пляшчину бренді. На той момент звістка про вбивство Діани Райтер дійшла до адміністрації «Емалії» — і зміцнила переконаність Шиндлера, що переносити фабрику до Плашува не можна.

Два чималі чоловіки сіли навпроти і дивились один на одного з таким порозумінням у поглядах, як зовсім недавно — Ґьот і панна Райтер у своєму нетривалому контакті. Вони розуміли, що обоє прибули до Кракова заробити гроші; що, з огляду на це, Шиндлер готовий платити за послуги. На цьому рівні Оскар і комендант порозумілись ідеально. В Оскара був своєрідний комерційний талант поводитися з людьми, яких зневажав, так, наче вони були йому духовними братами, і це введе гера коменданта в таку глибоку оману, що він до кінця вважатиме Оскара другом.

Але, за словами Штерна та інших наближених до Шиндлера людей, очевидним є те, що від найперших зустрічей Оскару Ґьот був огидний як людина, що йде на катівську роботу так спокійно, як службовець до свого кабінету. Оскар міг вести бесіду з Амоном-адміністратором, Амоном-мислителем, а водночас усвідомлювати, що дев’яносто відсотків комендантового єства лежать десь поза нормальною розумовою природою людини. Ділові й соціальні зв’язки між Оскаром і Амоном працювали настільки злагоджено, що виникає спокуса припустити, ніби Оскар якимсь чином на свій лад був мимоволі зачарований тим, наскільки його візаві лихий. Але, по правді, ніхто з тогочасних і пізніших знайомців Оскара не бачив жодних ознак такої зачарованості. Оскар зневажав Ґьота найпростішим і найбільш пристрасним чином. Ця зневага зростала без меж, і подальші справи Оскара якнайвиразніше це покажуть. Водночас, важко, напевне, й уникнути міркування, що Амон був темним братом Оскара, тим шаленим і фанатичним катом, яким міг би стати Оскар у разі якоїсь недоброї зміни його життєвих орієнтирів.

Поставивши пляшку посеред столу, Оскар узявся тлумачити, чому він не бачить можливостей переносити свою справу до Плашува. Фабрика надто велика, щоб її можна було переносити. Може, його товариш Мадріч і збирається перевести своїх єврейських працівників, але в Мадріча все обладнання легше надається до перенесення, бо то здебільшого швацькі машини. Перевезення важких пресів для металу, кожен із яких, як складна система, має свої невеличкі індивідуальні вибрики, пов’язане з різноманітними проблемами. Його кваліфіковані працівники вже звикли до примх кожної машини. А на новому місці техніка демонструватиме абсолютно інший набір похибок. Будуть затримки, встановлення затягнеться на довший період, ніж у його шановного друга Юліуса Мадріча. Адже унтерштурмфюрер розуміє, що, коли Оскар має до виконання важливі військові контракти, DEF не може гаяти часу. Гер Бекманн, у якого виникла аналогічна проблема, узагалі звільняє всіх євреїв зі своєї «Корони». А він, Шиндлер, не хоче влаштовувати колотнечу з супроводом євреїв із Плашува вранці, а ввечері — назад. На жаль, у нього не на одну сотню більше кваліфікованих єврейських працівників, ніж у Бекманна. Якщо їх позбутися, доведеться натомість учити поляків — і це знов-таки призведе до виробничих затримок, навіть більших, ніж могли б виникнути, коли б він пристав на спокусливу пропозицію Ґьота перенести фабрику до Плашува.

Амон у душі підозрював: Оскар насправді хвилюється, що переїзд до Плашува може зашкодити його невеличким оборудочкам у Кракові. Тому комендант поспішив запевнити гера Шиндлера, що жодного втручання в роботу емалевої фабрики не відбуватиметься.

— Мене, — поважно мовив Шиндлер, — хвилюють суто виробничі проблеми.

Він не бажає створити якісь незручності комендантові, але буде дуже вдячний, — та й Інспекція з озброєння також — коли DEF отримає дозвіл залишатися на старому місці.

Мовою таких людей, як Ґьот і Шиндлер, слово «вдячність» мало аж ніяк не абстрактне значення. Вдячність — це конкретна віддяка. Вдячність — це напої та діаманти.

— Я розумію ваші проблеми, гере Шиндлере, — сказав Ґьот. — Буду радий після ліквідації гетто організувати охорону, яка супроводжуватиме ваших робітників із Плашува на Заблоче.

Іцхак Штерн, коли якось надвечір прийшов на Заблоче, побачив Оскара пригніченим і розпізнав у ньому небезпечне відчуття безсилості. Коли Кльоновська принесла каву, яку гер директор, як завжди, поєднував із коньяком, Оскар розповів Штернові, що він знову побував у Плашуві під приводом огляду, як він обладнаний, а насправді — щоб прикинути, коли його підготують для переселення людей з гетто. Він полічив бараки на терасах на дальшому пагорбі й дійшов висновку, що коли Амон збирався напхати в кожен по двісті жінок, — а виглядало на це, — то, схоже, зараз там є місце приблизно для шести тисяч жінок у верхній частині табору. Чоловічий сектор під горбом не мав аж стільки закінчених будівель, але за тої швидкості, з якою все робиться в Плашуві, буквально за кілька днів усе буде готово.

Кожен працівник фабричного цеху знає, до чого йдеться, сказав Оскар. І тепер немає сенсу нічній зміні пересиджувати тут, бо після цього разу їм уже не буде куди повертатися.

— І сказати я їм можу хіба що, — продовжив Оскар, знову приклавшись до коньяку, — щоб вони не ховалися, якщо не впевнені у своїй схованці.

Він чув, що план полягає і в тому, що гетто розберуть на шматочки після зачистки. Кожну порожнину за стіною промацають, кожен килимок на горищі піднімуть, кожну нішу відкриють, кожен підвал замурують.

— І сказати я їм можу тільки одне: не треба опиратися.

І виходило, отже, так, що Штерн, мішень майбутньої операції, сидів і намагався заспокоїти гера директора, котрий у цих подіях був усього-на-всього свідком. Уважність Оскара до своїх єврейських робітників тьмяніла на тлі більшої трагедії: гетто доживало останні дні. «Ну Плашув же — це установа, де працюють, — казав Штерн. — І, як будь-яку установу, його можна пережити. Це не Белжець, де смерть виробляють так, як Генрі Форд виробляє автомобілі. Так, шикуватися за командою в Плашуві — це принизливо, але то ще не кінець світу». Коли Штерн закінчив зі своїми аргументами, Оскар підклав великі пальці під скошену кришку свого столу, і на кілька секунд здалося, що він хоче її відірвати.

— Ви розумієте, Штерне, — сказав він, — що це, хай йому грець, нікуди не годиться!

— Та отож, — відказав Штерн. — Але це єдиний вихід.

І він далі щось аргументував, цитував, проводив якісь дрібні розрізнення, але сам був наляканий. Адже Оскар скидався на людину в кризовому стані. Якщо зневіриться Оскар, розумів Штерн, усіх євреїв буде звільнено з «Емалії», бо директор захоче вмити руки від усієї цієї нечистої справи.

Ще настане час зробити щось краще, запевняв його Штерн. Але нині зарано.

Припинивши намагання відірвати кришку від столу, Оскар знову знесилено відкинувся в кріслі.

— Ви знаєте цього Амона Ґьота, — сказав він. — У нього є своя привабливість. Він може зайти в кімнату й просто загіпнотизувати вас. Але він ненормальний.

Уранці останнього дня гетто — то виявилася субота, тринадцяте березня, — Амон Ґьот прибув на пляц Згоди в ту годину, яка за офіційним часом передувала сходу сонця. Низькі хмари стирали будь-яку чітку межу між ніччю і днем. Він бачив, що солдати зондеркоманд уже були на місці і стояли на закляклій землі у скверику посередині, курили і тихо посміювалися, щоб їхню присутність не помітили мешканці гетто на вулицях за аптекою Панкевича. Дороги, якими вони рухатимуться, були чисті, немов на макеті міста. Залишки снігу лежали брудними купами в риштаках і понад стінами. Можна з усією певністю уявити, як сентиментальний Ґьот відчув приплив батьківських почуттів, побачивши цю мирну сцену і дружність молодих людей, які чекали початку операції посеред площі.

Амон хильнув коньяку, чекаючи на штурмбанфюрера Віллі Гаазе, який керував сьогоднішньою операцією стратегічно, але не тактично. Сьогодні гетто А — на захід від пляцу Згоди — те місце, де мешкають усі євреї, які працюють (зберігають здоров’я, надію, власну думку), буде зачищено. У гетто В, маленькій, на кілька кварталів території в східній частині гетто, мешкали старі люди — останні з безробітних. Їх вичистять звідти за сьогодні, у крайньому разі до завтра. Їхнє місце призначення — великий табір знищення під орудою коменданта Рудольфа Гьосса, в Аушвіці. Гетто В — то була прямолінійна, чесна робота. Гетто А натомість являло собою виклик.

Кожен хотів бути тут цього історичного дня. Єврейський Краків простояв щонайменше сім століть — і ось цього вечора чи в крайньому разі завтра ті сім століть стануть поголоском, чуткою, і Краків буде judenrein (очищеним від євреїв). І кожен дрібний функціонер із СС хотів мати змогу сказати, що на власні очі бачив, як це сталося. Навіть Ункельбах, тройгендер ножової фабрики «Прогрес», який мав якесь там резервне звання СС, вбрався в сержантську форму й пішов у гетто з одним із загонів. Так що шановний Віллі Гаазе, офіцер, який брав участь в організації дійства, мав повне право теж долучитися до нього особисто.

Амон відчував, як завжди, легкий головний біль і деяку спустошеність після гарячкового безсоння, яке після півночі його не відпускало. А проте він теж був тут і відчував деякий професійний захват. Який великий дар зробила Націонал-соціалістична партія есесівцям, даючи їм змогу йти до бою без фізичного ризику, отримати почесті без тих прикрих пригод, які трапляються в справах, пов’язаних зі стріляниною. Психологічної ж безкарності досягти було важко. У кожного офіцера СС серед знайомих були самогубці. Навчальні документи СС, складені для запобігання цим марним втратам, наголошували, що великою простодушністю є вважати, що коли єврей не має жодної видимої зброї, то він позбавлений зброї соціальної, економічної, політичної. А насправді він озброєний до зубів. Будь сталевим, казали ті документи, адже єврейська дитина — це культурна міна вповільненої дії, єврейка — це біологія зради, а єврей — то ворог такого рівня непримиренності, яка й не снилася жодному росіянину.

Амон Ґьот зробив себе сталевим. Він знав про власну недоторканність і від самої цієї думки відчував таке вишукане, марафонське хвилювання, передчуваючи подію, якої він був цілком певен. Амон щиро зневажав тих чиновників, які, не бажаючи бруднити рук, доручили справу своїм солдатам і сержантам. Він відчував, що така поведінка в чомусь може бути небезпечніша, ніж узятися до діла самому. Він покаже їм шлях, як тоді з Діаною Райтер. Він знав, яка ейфорія наростатиме протягом дня, задоволення більшатиме разом зі смаком коньяку дедалі швидше після полудня. Навіть під цими тісними хмарами Ґьот розумів, що то один з його найкращих днів, і коли він постаріє, а ця раса загине, допитлива молодь цікавитиметься в нього, як це було.

Менш ніж за кілометр від того місця доктор Г. у реабілітаційній лікарні гетто сидів у темряві серед своїх останніх пацієнтів, радий бодай із того, що вони отак ізольовані зі своїм болем і лихоманкою на верхньому поверсі лікарні, високо над вулицею.

Адже на вулицях кожен чув, що сталося в інфекційній лікарні неподалік площі Згоди. Загін СС на чолі з обершарфюрером Альбертом Гуяром увійшов до лікарні, щоб її закрити, і вони побачили там доктора Розалію Блау, котра стояла серед ліжок пацієнтів зі скарлатиною і туберкульозом, кажучи, що їм не можна вставати. Дітей із кашлюком відправили додому раніше. Але хворих на скарлатину було надто небезпечно виводити з лікарні — як для самих пацієнтів, так і для оточення, а туберкульозні хворі були заслабкі, щоб узагалі вийти з приміщення.

Оскільки скарлатина — підліткова хвороба, то більшість хворих у палаті доктора Блау становили дівчата від дванадцяти до шістнадцяти років. Дивлячись в обличчя Альберту Гуяру, доктор Блау обґрунтувала свій професійний висновок, вказуючи на тих дівчат, які лежали в лихоманці з широко розплющеними очима.

Гуяр особисто, діючи за повноваженнями, отриманими тиждень тому від Амона Ґьота, пустив лікарці кулю в лоба. Інфекційних пацієнтів, що дехто з них намагався підвестися в ліжках, а хтось лежав, заглибившись у власні марення, було розстріляно з автоматів. Коли загін Гуяра зробив свою справу, наряд людей з гетто послали нагору дати раду з трупами, зібрати закривавлену постіль, помити стіни.

Реабілітаційна лікарня була розташована в будівлі довоєнного відділку поліції. Протягом усього існування гетто її три поверхи були переповнені пацієнтами. Директором лікарні був шанований терапевт доктор Б. На сірявому світанку тринадцятого березня доктори Б. і Г. залишили в лікарні лише чотирьох хворих, лежачих. Один з них був молодий робітник із швидким перебігом туберкульозу; другий — талановитий музикант із хворобою нирок у термінальній стадії. Докторові Г. здавалося важливим уберегти їх від передсмертного жаху дикої стрілянини. А ще більше йому було шкода сліпого, паралізованого інсультом чоловіка і старого дідуся, якому нещодавно видалили кишкову пухлину, після чого він лежав ослаблений і з колостомією.

Працівники в лікарні, не виключаючи й доктора Г., були найвищого ґатунку. У цій убого обладнаній лікарні було вперше в Польщі описано еритробластну хворобу Вайля (хворобливий стан кісткового мозку), і синдром Вольфа — Паркінсона — Вайта. Проте цього ранку доктора Г. турбувало питання ціаніду.

Усвідомлюючи ймовірність самогубства, Г. створив запаси розчину синильної кислоти. Він знав, що інші лікарі теж так учинили. Ця депресія за минулий рік стала ендемічною хворобою гетто. Заразився нею і доктор Г. Він був молодий і мав чудове здоров’я. А проте, здається, сама історія була хвора. Знання, що під рукою є ціанід, заспокоювало доктора Г. у найтяжчі дні. На той пізній момент історії гетто це був один із препаратів, який у нього та інших лікарів був у наявності. Сульфаніламіди з’являлися зрідка. Блювотне, ефір і навіть аспірин позакінчувалися. Ціанід був єдиним складним препаратом, який залишався в їхньому розпорядженні.

Того ранку перед п’ятою годиною доктор Г. прокинувся у своїй квартирі на вулиці Віта Ствоша від гуркотіння вантажівок, що їхали за стіною. Визирнувши з вікна, він побачив бійців зондеркоманд, які збиралися біля річки, і зрозумів, що вони планують якісь рішучі дії в гетто. Він помчав до лікарні і зустрів там доктора Б. та всіх медсестер уже на роботі з тієї самої причини, що й він: вони організовували, щоб кожного хворого, котрий може рухатися, спустили вниз і забрали додому рідні або друзі. Коли розібрали всіх, крім чотирьох людей, доктор Б. наказав усім медсестрам піти, і всі його послухалися, крім однієї старшої медсестри. Тепер вона і два доктори, Б. і Г., залишилися з чотирма останніми пацієнтами в майже порожній лікарні.

Лікарі небагато говорили, чекаючи. Доступ до ціаніду був у них обох, і невдовзі Г. зрозумів, що доктор Б. теж печально міркує над тим самим. Так, звичайно, це самогубство. Але й евтаназія теж. Це поняття вразило Г. Він мав обличчя чутливої людини, в його погляді читалася делікатність. Він болісно мучився етичними питаннями, близькими йому так само, як його власні внутрішні органи. Він розумів, що лікар, який має здоровий глузд і шприц, може уявити перед собою й зіставити ці два варіанти: зробити всім укол ціаніду — чи покинути пацієнтів на поталу зондеркомандам. Проте Г. знав, що такі справи — не математичні задачки, що етика є вищою і болючішою за алгебру.

Іноді доктор Б. ходив до вікна і дивився, чи не почалася операція на вулицях, і розвертав до Г. обличчя з рівним, професійно спокійним поглядом. Г. розумів, що доктор Б. так само перебирає можливі варіанти, немовби раз у раз тасує колоду карт і витягає одну наздогад. Суїцид. Евтаназія. Синильна кислота. Один благородний вихід: стояти до кінця й померти в палаті, як Розалія Блау. Другий — прийняти ціанід самому і дати його пацієнтам. Г. схилявся до другого варіанта, який йому здавався не таким пасивним, як перший. До того ж, розчавлений трьома майже безсонними ночами, він уже відчував щось на зразок бажання швидкої отрути — немовби то були ліки чи та чарка, яка полегшує останню годину смертникові.

Для такої серйозної людини, як доктор Г., це спокусливе бажання не було переконливою причиною для того, щоб вдаватися до отрути. Його уявлення про самогубство були закладені в шкільні роки, коли батько прочитав йому в Йосифа Флавія про масове самогубство зилотів Мертвого моря, вчинене, щоб не потрапити в полон до римлян. Принцип полягає в тому, що смерть не повинна сприйматися як така собі тиха гавань. Вона має бути однозначним бажанням не здаватися. Принцип є принцип, звичайно, але інша річ — терор похмурого весняного ранку. Але Г. був людиною принциповою.

А ще він мав дружину. Вони з дружиною мали інший шлях до відступу, і він це знав. Цей шлях пролягав через каналізацію на розі Пивної і Кракуса. Через каналізацію, а тоді — ризикований перехід до лісів коло Ойцува. Він боявся цього більше ніж легкого ціаністого забуття. Якби, однак, його зупинили «Сині поліцаї» чи німці й стягли з нього штани, він би легко пройшов перевірку, завдяки доктору Лахсу. Лахс був видатним пластичним хірургом, який навчив деяких молодих краківських євреїв, як розтягнути крайню плоть без операції: прив’язувати собі перед сном пляшку з водою, поступово збільшуючи її вагу. У такий спосіб, казав Лахс, євреї рятувалися ще за часів римських переслідувань, і активність краківських операцій СС останні півтора року схиляла Лахса до відродження цієї давньої практики. Лахс навчив цього свого молодшого колегу доктора Г., і оскільки спосіб був застосований доволі успішно, то Г. мав менші підстави для самогубства.

На світанку медсестра, спокійна жінка приблизно сорока років, прийшла до доктора Г. доповісти про ранковий обхід. Молодий робітник спокійно відпочивав, а сліпий чоловік, судячи з його мови, нервував. У музиканта й пацієнта з анальною норицею була важка ніч. Тепер, однак, у лікарні було надзвичайно тихо: пацієнти посопували у своєму останньому сні чи сам-на-сам із власним болем; доктор Г. вийшов на холодний балкон над внутрішнім двориком покурити й далі обміркувати ситуацію.

Минулого року доктор Г. був у старій інфекційній лікарні на Ренкавці, коли СС вирішило закрити цю частину гетто й перенести лікарню в інше місце. Вони вишикували весь персонал понад стіною і потягли пацієнтів донизу сходами. Г. бачив, як стара пані Рейсман зачепилася ногою за балюстраду і есесівець, який тяг її за другу ногу, навіть не спинився її відчепити, а тяг, доки почувся хрускіт: застрягла нога зламалася. Отак переносили хворих до гетто. Але минулого року ніхто й не думав про милосердне вбивство. Усі сподівалися, що вже після такого далі буде краще.

Нині ж, навіть коли вони з Б. ухвалять рішення, Г. не знав, чи стане йому мужності дати ціанід хворим або дивитися, як це зробить хтось інший, із професійною безпристрасністю. Хоч як абсурдно, але це нагадувало ситуацію з юності, коли не знаєш, як підійти до дівчини, в яку закоханий. Навіть коли наважишся, все одно це ще нічого не означає. Треба ще зробити це.

Стоячи на балконі, він почув перші звуки: шум долинав зі східної частини гетто. Крики «Raus, raus!»[6] із мегафонів, звична брехня про багаж, у яку ще хтось волів вірити. На порожніх вулицях, серед завмерлих будинків, можна було почути від самої бруківки пляцу Згоди і понад річкою на Надвіслянській вулиці нерозбірливе, жахне бурмотіння, від якого в Г. все похолонуло всередині.

Тоді він почув першу автоматну чергу, яка цілком могла розбудити пацієнтів. І після того, як стихли постріли, — мегафонний рев у відповідь на протяжний жіночий крик; а тоді лемент розірвали нові постріли, почулось інше голосіння, знедолених людей погнали вулицями повз ревіння мегафонів СС, стривожених поліцаїв ОД, повз сусідів, і хвиля невимовного горя покотилась і згасла в далекому кінці гетто, де колись була брама. Лікар усвідомлював, що весь цей галас може пробитися навіть крізь передкоматозне забуття музиканта, в якого відмовили нирки.

Повернувшись до палати, Г. зрозумів, що за ним стежать усі, навіть музикант. Він радше відчув, ніж побачив, як їхні тіла завмерли на ліжках, і старий із колостомією над силу застогнав.

— Лікарю, лікарю! — вигукнув хтось.

— Прошу! — відповів доктор Г., маючи на увазі: я тут, і ще не вечір.

Він поглянув на доктора Б., який замружився від шуму вигнання, що знову долинув з відстані десь трьох кварталів. Доктор Б. кивнув молодшому колезі, підійшов до маленької замкненої шафи біля стіни палати й вийняв звідти пляшечку синильної кислоти. Доктор Г. якусь мить повагався і став на бік колеги. Так, він міг просто стояти і лишити цю справу докторові Б., розумів-бо, що цей чоловік має силу зробити все сам, не чекаючи підтримки колег. Але Г. подумав, що соромно лишитись осторонь, не взяти на себе бодай частку його тягаря. Доктор Г., хоч і молодший за Б., усе ж таки спеціаліст, мислитель, пов’язаний з Ягеллонським університетом. Він бажав підтримати доктора Б.

— Ну що ж, — мовив доктор Б., швидким рухом продемонструвавши пляшечку Г.

Його слова майже заглушив жіночий лемент надворі, гучні наказові викрики з дальшого краю Юзефінської вулиці. Доктор Б. покликав медсестру.

— Дайте кожному пацієнтові по сорок крапель у воді.

— Сорок крапель, — повторила медсестра. Вона знала, що то за ліки.

— Так, так, — підтвердив доктор Б.

Доктор Г. також подивився на сестру. Він хотів сказати: я тепер маю силу, я можу це дати їм сам! Але коли б він так учинив, то налякав би пацієнтів. Кожен пацієнт звик, що медсестра роздає ліки.

Сестра готувала розчин, а Г. пройшовся палатою і взяв за руку старого дідуся.

— Я дещо маю для вас, Романе, вам стане легше, — сказав лікар.

Доктор Г. з подивом зрозумів, що дотиком долоні відчуває все життя цього чоловіка. На мить немовби спалахом висвітлився перед ним молодий Роман, який ріс на Галичині Франца-Йосифа, красень-серцеїд у солодкій цукерочці міста, цього маленького Відня, віслянської перлини, Кракова. Ось він в австро-угорській військовій формі йде в гори на весняні навчання. Ось він, шоколадний солдатик, гуляє Головним Ринком із дівчатами з Казімєжу, в місті цукерень і мережив. Ось вони підіймаються на курган Костюшка і цілуються, ховаючись серед кущів. «Як міг світ так змінитися за одне людське життя?» — питає той юнак, що живе у старому Романі. Від Франца-Йосифа до якогось сержанта, якому дано право розстріляти лікарку разом із дівчатами, хворими на скарлатину?

— Будь ласка, Романе, — лікар попросив старого випростатися.

Він гадав, що зондеркоманди будуть у лікарні за годину. Доктор Г. опирався спокусі видати секрет цьому пацієнтові. Доктор Б. ліберально визначав дозування. Кілька секунд задиханості й деякого подиву для Романа не будуть ні новиною, ні мукою.

Коли сестра принесла чотири скляночки з ліками, ніхто не став питати, що там. Доктор Г. ніколи не дізнається, чи хтось із них зрозумів це. Відвернувся і поглянув на годинник. Боявся, що коли хворі вип’ють своє, буде чути щось страшніше, ніж звичайні для лікарні звуки важкого подиху чи блювання. Він чув лагідний голос сестри: «Оце для вас». Чув, як хтось глибоко вдихнув — чи то пацієнт, чи медсестра. «Героїчна жінка», — подумав Г.

Коли він знов озирнувся, медсестра підходила до пацієнта з хворими нирками — сонного музиканта — і дала йому склянку. Із далекого кутка палати на цю сцену дивився доктор Б. в чистому білому халаті. Доктор Г. підійшов до старого Романа і помацав йому пульс. Серце не билося. У ліжку на другому кінці палати музикант над силу влив у себе мікстуру з мигдалевим запахом.

Усе відбулося так мирно, як сподівався Г. Поглянув на них: роти відкриті, але не непристойно широко, очі скляні й невразливі, закинуті голови, підборіддя спрямовані вгору — з такою заздрістю мешканець гетто дивиться на втікачів.

Розділ 21

Польдек Пфефферберґ займав куток на третьому поверсі будинку ХІХ століття на краю Юзефінської. Його вікна були вище за стіну гетто і виходили на Віслу, якою плавали туди-сюди польські баржі, нічого не знаючи про те, що цей день буде для гетто останнім; а патрульні катери СС сновигали, як прогулянкові човники. Тут Леопольд чекав зі своєю дружиною Мілою, що скоро прийде зондеркоманда і викликатиме їх на вулицю. Двадцятидворічна Міла була мініатюрна і нервова. Із нею, утікачкою з Лодзі, Польдек одружився в перші дні перебування в гетто. Міла походила з династії лікарів: її батько, хірург, загинув іще в 1937 році, а мати-дерматолог торік у тарновському гетто під час операції СС зустріла таку саму смерть, як Розалія Блау в інфекційній лікарні: її скосили автоматною чергою в палаті серед пацієнтів.

У Міли було щасливе дитинство, навіть в антисемітській Лодзі, і вона розпочала свою медичну освіту у Відні за рік до війни. Вона зустріла Польдека, коли людей з Лодзі привезли до Кракова у 1939 році. Мілу записали до того самого помешкання, що й бравого Леопольда Пфефферберґа.

Тепер він був уже, як і Міла, останнім зі свого роду. Його матінку, яка свого часу оформлювала квартиру Шиндлера на Страшевського, разом з батьком відвезли до тарновського гетто. Звідти, як потім дізнався Леопольд, їх відправили до Белжця і знищили. Його сестра і шваґро з арійськими паперами згинули в тюрмі Павяк у Варшаві. Він і Міла мали лише одне одного. Вони сильно різнилися вдачею: Польдек був вуличний хлопчисько, заводій, організатор: такий, якщо прийде поважна особа й запитає: «Що тут у вас, в лиха, коїться?» — вийде наперед і сміливо розкаже. Міла натомість була тиха і ще тихішою стала, побачивши, як неймовірна доля проковтнула всю її сім’ю. У мирний час вони були б чудовою парою. Міла була не просто розумна, а мудра: вона була тихим осердям сім’ї. Була вона вдатна до іронії, а Польдекові Пфефферберґу інколи було дуже потрібно, щоб хтось обмежував його нестримний словесний потік. Але сьогодні, цього неможливого дня, вони ніяк не могли дійти згоди.

Хоч Міла була б рада, коли є змога, залишити гетто, навіть цілком уявляла себе і Польдека лісовими партизанами, вона боялася лізти в каналізацію. Польдек не раз виходив таким шляхом із гетто, хоч інколи на одному чи другому кінці біля люка чатувала поліція. Його друг і колишній викладач доктор Г. також нещодавно вів мову про каналізацію як шлях до втечі, який може не охоронятися того дня, коли в гетто ввійдуть зондеркоманди. Важливо дочекатися ранніх зимових сутінків. Двері будинку лікаря були за кілька метрів від кришки люка. Унизу треба завернути в лівий тунель, який іде під вулицями Подґужа поза гетто і виводить на набережну Вісли біля каналу на вулиці Заторській. Учора доктор Г. розповів йому остаточне рішення: вони з дружиною спробують утекти через каналізацію і запрошують Пфефферберґів із собою. На цей момент Польдек ніяк не міг переконати себе і Мілу це зробити. Міла небезпідставно боялася, що СС напустить у каналізацію газу або ж порушить усі плани, якщо прийде до їхнього помешкання на Юзефінській раніше.

То був важкий, напружений день у мансарді, сповнений чекань і вагань, куди ж бігти. Сусіди, напевне, також чекали. Можливо, дехто, не бажаючи терпіти це чекання, сам вийшов надвір із валізами, запакованими з надією, адже лунала своєрідна суміш звуків, яка вимагала спуститися й вийти, — приглушений галас, чутний з інших кварталів. А тут — тиша, така тиша, в якій можна почути, як порипують давні дошки будинку, відлічуючи твої останні й найважчі години життя в ньому. При тьмяному світлі дня Польдек і Міла жували свій чорний хліб, ті дві порції по триста грамів, які лишалися в господарстві. Галас операції докотився до рогу Венгерської, у довгому кварталі від них, а тепер, у пообідні години, знову відступив. Стояла майже повна тиша. Хтось безуспішно намагався спустити воду в туалеті на першому поверсі. У цю годину було майже можливо повірити, що про них забули.

Останній сірий день у їхньому житті в будинку № 2 по Юзефінській, попри похмурість, усе ніяк не закінчувався. Світла і так мало, гадав Польдек, то можна спробувати спуститися ще до того, як стемніє. Тож він хотів, поки тихо, сходити порадитися з доктором Г.

«Ну будь ласка…» — благала його Міла. Але він заспокоював її. Він піде не вулицею, а дворами — через мережу дір між будинками. Він навернув цілу гору заспокоєнь. На вулицях із цього краю, здавалося, не було патрулів. На перехрестях він зуміє не потрапити на очі випадковому ОД чи заблукалому есесівцю і прийде за п’ять хвилин. Люба, хороша, казав Леопольд, мені справді треба поговорити з доктором Г.

Він пішов чорними сходами у двір, через діру в стайні, не виходячи з дворів, і дійшов до бюро праці. Там він ризикнув перетнути широку проїжджу частину, тоді пірнув у двір трикутного кварталу, тут і там натикаючись на групки людей, які розносили чутки та обговорювали варіанти на кухнях, у сараях, дворах, коридорах. Він вийшов на вулицю Кракуса і опинився навпроти будинку лікаря. Перетнув вулицю, не помічений патрулем, що ходив коло південної межі гетто, у трьох кварталах звідти — там, де Шиндлер уперше побачив крайнощі расової політики Райху.

Будинок, де жив доктор Г., виявився порожнім, але у дворі Польдек зустрів наляканого чоловіка середніх років, і той розповів йому, що зондеркоманда тут уже побувала, а лікар із дружиною спочатку сховались, а потім пішли в каналізацію. Мабуть, так і треба робити, сказав той чоловік. Вони, есесівці, повернуться. Польдек кивнув; він знав тактику операцій, сам переживши не одну.

Він повернувся додому тим самим шляхом і знову спокійно перетнув дорогу. Але в будинку № 2 нікого не було, Міла забрала з собою багаж, усі двері стояли прочинені, кімнати порожні. Він подумав: а може, всі вони там, біля лікарні, сховалися — доктор Г., його дружина і Міла. Може, Г. взяли її з собою з огляду на те, що вона дуже хвилювалась, і на її поважну лікарську родину.

Польдек знову вибіг через стайню, альтернативними шляхами пробрався у двір лікарні. Немов зневажені білі прапори, з балконів обох верхніх поверхів звисали закривавлені простирадла. На бруківці лежала гора тіл. У когось із них були розбиті голови, викручені руки чи ноги. То, звичайно, не були останні пацієнти докторів Б. і Г. Цих людей було тут затримано і страчено протягом дня. Когось із них було ув’язнено нагорі, розстріляно там, а тоді викинуто у двір.

Коли потім Польдека питали, скільки їх було, він казав, що шістдесят чи сімдесят, хоча лічити тіла в цій піраміді він не мав часу. Краків був провінційним містечком, а Польдек був вихований як дуже товариська дитина на Подґужі, згодом у центрі: він часто ходив із матір’ю в гості до заможних і відомих людей міста. І тепер він упізнавав у цій горі тіл знайомі обличчя: давні мамині клієнти, люди, які питали його, як навчання в школі імені Костюшка, отримували швидку відповідь, пригощали його, симпатичне хлоп’ятко, цукерками й тістечками. Тепер вони ганебно лежать на очах у всіх, хто йтиме повз, у залитому кров’ю дворі.

Чомусь Пфефферберґові не спало на думку шукати тіла дружини і подружжя Г. Він немовби відчував, навіщо він тут. Він непохитно вірив, що колись прийдуть кращі роки, роки справедливого суду. Він також, як і Шиндлер тоді на пагорбі за Ренкавкою, почувався свідком.

Він розгубився, побачивши натовп людей на Венгерській, за двором лікарні. Вони рухалися до ренкавської брами з похмурою, але не сповненою відчаю млявістю заводських робітників вранці в понеділок, навіть не як уболівальники футбольної команди, яка програла. У цій хвилі людей він помітив сусідів із Юзефінської. Він вийшов із двору, несучи пам’ять про все бачене, немов клинок у рукаві. Що з Мілою? Чи хто знає? Вона вже пішла, сказали вони. Тут були зондеркоманди. Вона вже, певно, за брамою, іде туди, куди й усі. До Плашува.

Леопольд і Міла, звичайно, мали план на випадок подібних непередбачуваних обставин. Коли один із них потрапить до Плашува, хай другий намагається не опинитися за ґратами. Він знав, що Міла має талант ненав’язливості й непомітності, який може стати в пригоді в’язневі; але сильний голод може її змучити. Він носитиме їй харчі з волі. Він вірив, що це можна влаштувати. Однак то було непросте рішення: ошелешені люди, яких не дуже й охороняло СС, тепер рухалися до південної брами. Плашувські фабрики за колючим дротом були тим, про що більшість людей небезпідставно міркували як про безпечне і тривале місце.

Світло, попри пізню годину, було різким, ніби ось-ось мав піти сніг. Польдек зумів перейти дорогу і зайти в порожні квартири по другий бік. Йому було цікаво, чи правда вони порожні, чи там хитро або наївно причаїлися люди гетто — ті, хто був певен, що коли вже потрапиш у руки СС, то все скінчиться газовою камерою.

Польдек шукав ідеальної схованки. Він пішов провулками на дров’яний склад на Юзефінській. Дрова були дефіцитом. Тож не було великих споруд, де кололи б дрова чи складали їх. Найнадійніше виглядало місце за залізними ворітьми біля входу в двір. Їхній розмір і чорнота немовби обіцяли спокійну ніч. Пізніше він і не повірить, що так охоче обрав саме їх.

Він скулився за тією половиною воріт, яка відхилялася до стіни порожніх конторських приміщень. У щілину коло петель було видно той бік Юзефінської, звідки він прийшов. З-за цього крижаного шматка заліза він бачив смужку холодного вечора, його сіре світіння, і міцніше закутався в пальто. Повз браму пройшли, поспішаючи, чоловік і дружина, обминаючи покинуті вузли, валізи, намарне підписані великими літерами. КЛЯЙНФЕЛЬД, у вечірньому світлі проголошували вони, ЛЕРЕР, БАУМЕ, ВАЙНБЕРҐ, СМОЛЯР, СТРУС, РОЗЕНТАЛЬ, БІРМАН, ЦАЙТЛІН. Невиліковні імена. «Гори речей, обтяжених пам’яттю, — напише про таке видовище молодий художник Йозеф Бау. — Де мої скарби?»

З-поза цього бойовища, всіяного загубленими речами, Леопольд почув лютий собачий гавкіт. І ось на Юзефінську, на другий бік, вийшло троє есесівців, одного з них тягли вперед два великі службові пси на повідках. Вони повели собаківника в будинок № 41 по Юзефінській, а двоє інших есесівців лишилися чекати надворі. Польдек зосередив усю увагу на псах. Схоже, то були наполовину далматинці, наполовину німецькі вівчарки. Пфефферберґ і далі бачив Краків дружнім місцем, а ці собаки тут здавалися чужими, немовби їх вивели з якогось іншого, зовсім страшного гетто. Адже навіть у цю годину, серед розкиданих торб, ховаючись за стулкою воріт, він був вдячний рідному місту і гадав, що справжнє лихо відбувається завжди деінде, в якомусь не такому благословенному місті. За наступні півхвилини ця віра розвіється. Те, гірше за що бути не може, сталося в Кракові. Крізь щілину він побачив, що коли є на світі полюс зла, то він не в Тарнові, Ченстохові, Львові чи Варшаві, як здавалося. Він просто тут, на північному кінці вулиці Юзефінської, у ста двадцяти кроках від нього. З будинку № 41 із криком з’явилася жінка з дитиною. Один із собак вчепився жінці зубами в спідницю, в стегно. Есесівець, який займався собаками, забрав дитину і вдарив її об стіну. Від самого цього звуку Пфефферберґ заплющив очі, почув він і постріл, який зупинив плач і опір жінки.

Десь так, як Пфефферберґ мимохідь оцінив розмір гори мертвих тіл у шістдесят чи сімдесят людей, він завжди казав, що дитині було два чи три роки.

Можливо, ще до того, як жінка померла, і вже точно раніше, ніж сам це усвідомив, — немовби це сталося відрухово, спрацював якийсь орган хоробрості в його голові — Пфефферберґ припинив вмерзати в ворота, які не могли захистити його від собак, і вийшов на відкриту частину двору. Він моментально пригадав військовий вишкіл часів Війська Польського. Тож він вийшов у двір як людина, якій дано певне церемоніальне доручення, схилився і заходився прибирати вузли з речами з дороги, складаючи їх понад стінами двору. Він почув, як підійшли троє есесівців: гарчання й сопіння псів він уже відчував майже шкірою, і весь вечір, здається, натягся, немов їхні повідки. Коли вони підійшли до нього приблизно на десять кроків, Польдек став струнко, дозволив собі, вдаючи такого собі єврея-союзника з європейським вихованням, помітити їх. Він побачив: їхні бриджі й чоботи поплямовані кров’ю, але ці чоловіки не стидалися з’явитися перед іншими людьми в такому вигляді. Офіцер посередині був найвищий на зріст. Він не скидався на вбивцю: на його великому обличчі, у тонкій лінії губ читалися чутливість і делікатність.

Пфефферберґ у своєму пом’ятому костюмі по-польськи клацнув картонними підборами і віддав честь тому есесівцю, що посередині. У званнях СС Леопольд не орієнтувався, тож не знав, як звернутися до офіцера.

— Гере… — почав він. — Гере коменданте!

У ці хвилини його мозок, перебуваючи під смертельною загрозою, працював з електричною силою. Виявилося, що Леопольд угадав, бо високий чоловік був не хто інший як Амон Ґьот, у повному розквіті сил цього вечора, піднесений подіями навколо і здатний на моментальні й інстинктивні силові дії, так само як Польдек Пфефферберґ віртуозно й інстинктивно захищався хитрістю.

— Гере коменданте, дозвольте доповісти, я отримав наказ прибрати з дороги вузли, щоб забезпечити прохідність вулиці.

Собаки витягли шиї в його бік, розтягуючи нашийники. З огляду на свою чорну науку і перебіг сьогоднішньої операції, вони передчували, що ось-ось вчепляться Пфефферберґові в руку і пахвину. Вони гарчали не просто дико, а з моторошною впевненістю в тому, до чого йде, і виникало питання, чи зможе есесівець ліворуч від гера коменданта їх стримати. Пфефферберґ не тішив себе великими надіями. Він був готовий до того, що на нього накинуться собаки і з їхніх зубів його порятує куля. Коли та жінка своїм материнством не розжалобила їх, то його вигадка про вузли, про розчищення шляху, прохід яким усе одно заборонений, небагато важить.

Але Пфефферберґ повеселив коменданта більше ніж та мати з дитиною. Ось чоловік із гетто вдає бравого солдата перед очима трьох офіцерів СС: послужливий, якщо каже правду, а коли неправду, то майже симпатичний. Передусім, він поводиться зовсім не як жертва. Жоден із тих, хто сьогодні був приречений, не пробував клацнути підборами. Тож гер комендант відчув за собою королівське право явити ірраціональну, несподівану милість. Він закинув голову, його довга верхня губа піднялася вгору. Він широко, щиро розреготався, і його колеги й собі завсміхались і стримано похитали головами.

Своїм бездоганним баритоном унтерштурмфюрер Ґьот промовив:

— Ми про все подбаємо. Остання група залишає гетто. Verschwinde! — тобто зникни, ти, польський солдатику зі своїми підборами!

Пфефферберґ кинувся тікати, не озираючись, цілком готовий, що йому вистрілять у спину. Він добіг до рогу Венгерської, завернув, промчав двір лікарні, де став свідком кілька годин тому. Коли він наблизився до брами, стало зовсім темно й останні знайомі провулки гетто занурилися в пітьму. На Подґужській площі остання офіційно зігнана купка в’язнів стояла в рідкуватому очепленні есесівців і українців.

— Мабуть, я останній, хто вийшов звідси живим, — сказав він людям у натовпі.

Або, можливо, такими останніми був ювелір Вулкан із дружиною та сином. Останні місяці Вулкан працював на фабриці «Прогрес» і, знаючи, до чого йде, пішов до тройгендера Ункельбаха з двома великими діамантами, які два роки ховав за підкладкою піджака.

— Гере Ункельбах, — сказав він управителеві. — Я піду, куди пошлють, але моя жінка не знесе цього галасу й насильства…

Вулкан і його дружина та син перечекали у відділку ОД під захистом знайомого єврейського поліцая і чекали, щоб десь протягом дня Ункельбах прийшов по них і без крові провів на Плашув.

Того ранку вони сиділи в кабінеті поліцейського відділку, але це було не менш страшно, ніж коли б вони проводили цей час на власній кухні. Хлопчик то нудився, то лякався, жінка нарікала сердитим шепотом: «Де він подівся? Та прийде він уже нарешті чи ні?! Що за люди, що за люди!» Десь ранньої обідньої пори Ункельбах таки прийшов: зайшов до ОД в туалет і випити кави. Вулкан, висунувшись із кабінету, де вони чекали, побачив такого тройгендера Ункельбаха, якого не бачив ніколи: чоловіка у формі сержантського складу СС, який курив і обмінювався бадьорими репліками з іншим есесівцем; правою рукою він то тримав чашку, з якої великими ковтками пив, то цигарку, якою жадібно затягувався, то шмат чорного хліба, який швидко зникав у його роті, а водночас пістолет, який він не випускав з лівої руки, лежав на конторці, немов якась тварина, що відпочиває, а на грудях уніформи рясніли темні краплі крові. Коли Ункельбах звів очі в бік Вулкана, він не побачив ювеліра. Той зразу зрозумів, що тройгендер не дотримує слова, що він просто геть про все забув. Цей чоловік був п’яний, і то гірше, ніж від горілки. Якби Вулкан зараз погукав його, той би витріщився на нього в екстатичному нерозумінні. А далі цілком могло статися й щось гірше.

Вулкан махнув рукою і пішов назад до дружини. Та все в тому ж дусі запитала:

— Та чого ж ти з ним не поговорив? Я з ним переговорю, коли він ще тут.

Але вона побачила похмуру тінь у погляді Вулкана й тихцем і собі визирнула з-за дверей. Ункельбах готувався вийти. Вона побачила незвичну форму, кров дрібних крамарів і їхніх дружин на ній. Жінка стримала зойк і повернулася на своє місце.

Як і чоловік, вона тепер була у відчаї, підстав для якого було більш ніж досить, і чекати стало дещо легше. Знайомий поліцай повернув їх до звичного коливання між надією і тривогою. Він сказав, що всі члени ОД, крім преторіанців Спіри, мають вийти з гетто до шостої вечора і поїхати через Величку на Плашув. Він подивиться, чи не можна посадити Вулканів у який-небудь їхній транспорт.

Коли стемніло і Пфефферберґ якраз пробирався Венгерською, коли остання група в’язнів була зібрана коло брами на Подґужській площі, а доктор Г. із жінкою рухалися на схід у захисній компанії галасливих п’яних поляків, а зондеркоманди відпочивали й перекурювали перед останнім обшуком квартир, два вози, запряжені парами коней, під’їхали до дверей відділку. Вулканів поліцаї сховали за коробками з паперами та вузлами з одягом. Симхе Спіри і його товаришів видно ніде не було, мабуть, працювали на вулицях, пили каву з сержантами, тішилися своєю стійкою закоріненістю в систему.

Але до того, як вози виїхали з воріт гетто, Вулкани, розпластавшись на дошках, чули, як поблизу майже безперервно стріляють гвинтівки й легша зброя на сусідніх вулицях позаду. Це означало, що Амон Ґьот, Віллі Гаазе, Альберт Гуяр, Горст Піларжик і ще сотні й сотні подібних вривалися в ніші на горищах, у сховки під стелями, скрині в підвалах і знаходили тих, хто сподівався все тихо перечекати.

За той вечір було виявлено понад чотири тисячі таких людей і страчено на вулицях. Наступні два дні їхні тіла звозили на відкритих платформах до Плашува і ховали у двох масових могилах у лісі за новим табором.

Розділ 22

Нам невідомо, в якому душевному стані Оскар Шиндлер провів тринадцяте березня, останній і найтяжчий день гетто. Але коли його робітники прийшли до нього під вартою з Плашува, він уже був налаштований збирати відомості й переказати все Седлачкові, щойно той прийде наступного разу. Робітники розповіли Оскарові, що Zwangsarbeitslager Płaszów — так він звався канцеляритом СС — аж ніяк не є царством здорового глузду. Ґьот уже встиг продемонструвати свою любов до інженерів, давши охоронцям забити Зиґмунта Ґрюнберґа до коматозного стану; його принесли в лікарню біля жіночого табору настільки пізно, що він не мав жодного шансу вижити. Від в’язнів, які їли свій ситний обідній суп на DEF, Оскар також дізнався, що Плашув використовується не лише як табір праці, а й як місце страти. Звуки розстрілів чув увесь табір, а дехто бачив це на власні очі.

В’язень М.[7] раніше мав справу з оформленням приміщень у Кракові. У перші дні перебування в таборі його посилали оформлювати будинки для есесівців — кілька маленьких приміських вілл, що стояли рядком понад північною межею табору. Як кожен особливо цінний ремісник, він мав більшу свободу пересування, і якось по обіді тієї весни проходив повз віллу унтерштурмфюрера Лео Йона стежкою в бік пагорба, що прозивався Хуйова Ґурка[8], на верхівці якого були старі австрійські шанці. Перш ніж завернути донизу схилом у двір фабрики, він пропустив військову вантажівку, що зі скрипом проїхала повз нього вгору. М. помітив під її тентом жінок у супроводі вартових-українців у білих комбінезонах. М. сховався між дровітнями й краєм ока розгледів, як жінок вивели з вантажівки, повели в австрійський форт, як вони відмовлялися роздягатися. Накази викрикував есесівець Едмунд Здроєвський. Сержанти з українців пройшлися серед жінок, б’ючи їх пужалнами батогів. М. гадає, що то були єврейки, можливо, з тих, хто мав фальшиві арійські папери, яких привезли з тюрми на Монтелюпі. Одні зойкали від ударів, інші мовчали, немовби відмовляючи варті в задоволенні почути їхній крик. Одна з жінок почала промовляти «Шема, Ісраель»[9], а решта підхопили за нею. Слова з силою піднеслися над пагорбом, немовби цим дівчатам, які до цього моменту вдавали істинних арійок, допіру стало зрозуміло: нині ніщо їм не завада, вони вільніші за будь-кого у світі можуть пишатися винятковістю свого народу на очах у Здроєвського та українців. Потім їх, які тулилися одна до одної зі скромності й від холоду ранньої весни, всіх розстріляли. Уночі українці звезли їхні тіла вниз у візках і поховали в лісі на віддаленому схилі Хуйової Ґурки.

Люди в таборі внизу також чули звук цього першого розстрілу на пагорбі, що тепер отримав від них непристойну назву. Хтось запевняв себе, що на пагорбі розстрілювали партизанів, непокірних марксистів і божевільних націоналістів. Там була якась інша країна. Якщо слухатися того, що кажуть за дротом, то не матимеш потреби туди йти. Але ті працівники Шиндлера, котрі мали світлішу голову, ходячи Велицькою вулицею повз кабельний завод і далі на Заблоче на свою DEF, добре знали, чому в’язнів з Монтелюпі розстрілюють на австрійській земляній фортифікації, чому есесівців не хвилює, що в Плашуві бачать, як приїжджають оті вантажівки, й чують звуки розстрілу. Річ у тому, що есесівці не сприймали населення в’язниці як остаточних свідків. Якби вони думали про те, що колись буде суд, що в майбутньому масовими будуть свідчення цих людей, вони б везли тих жінок розстрілювати кудись у хащі. Отже, можна зробити висновок, міркував Оскар, що Хуйова Ґурка не є окремим від Плашува світом, а навпаки, всі — і привезені на австрійське укріплення, і ув’язнені за колючим дротом — рівною мірою приречені.

Коли першого ранку комендант Ґьот вийшов на ґанок і застрелив випадкового в’язня, люди були схильні вважати, що оце — як і перший розстріл на Хуйовій Ґурці — є випадковим, одноразовим явищем, що таке не стане звичайною картиною табірного побуту. Але насправді розстріли на пагорбі невдовзі будуть звичайною справою, як і ранкові постріли Амона.

У сорочці, бриджах і черевиках, які йому начищав до блиску ординарець, він виходив на ґанок своєї тимчасової вілли (для нього тим часом готувалася краща резиденція на краю табору). Коли ставало паркіше, Ґьот виходив і без сорочки, бо полюбляв сонце. Якусь хвилю стояв у тому одязі, в якому снідав, з біноклем в одній руці й снайперською гвинтівкою в другій. Він озирав табір, каменоломні, в’язнів, які тягли і штовхали вагонетки рейками, що проходили повз двері вілли. Ті, хто підводив погляд, бачили дим його цигарки, затиснутої в губах: так чоловік курить, не випускаючи з зайнятих рук робочих знарядь. У перші кілька днів життя табору він отак з’являвся на ґанку і стріляв у в’язня, який, на його думку, недостатньо сумлінно штовхав вагонетку, навантажену вапняком. Ніхто не відає, чому Амон обирав того, а не іншого, — звичайно ж, комендант не записував причин. Один постріл від дверей виривав людину з групи невільників, що тягли вантаж, і відкидав на узбіччя. Усі решта, звичайно, завмирали, скам’янівши в передчутті великої бійні. Проте Амон махав їм: мовляв, везіть далі, вашою працею я поки що задоволений.

Крім отакої поведінки з в’язнями, Амон також порушував і одну з обіцянок, яку дав підприємцям. Оскарові зателефонував Мадріч, він хотів, щоб вони зробили скаргу вдвох. Амон обіцяв не втручатися в роботу фабрик. І він не втручався зсередини. Але геть гальмував роботу, тримаючи всіх в’язнів годинами на Аппельпляці посеред табору для переклички. Мадріч згадав випадок, коли в якомусь бараці знайшли картоплину і за це кожного мешканця того бараку мали публічно відшмагати перед тисячами в’язнів. Це зовсім не швидко — змусити кількасот людей постягати штани й білизну, задрати сорочки або сукні і кожному всипати по двадцять п’ять нагаїв. Ґьот узяв за правило, щоб в’язень сам уголос лічив удари. Якщо жертва десь збивалася, ординарець з українців мав починати все спочатку. Комендантові переклички на плацу були повні подібних забарних фокусів.

Тож робітники приходили на кілька годин пізніше навіть на фабрику Мадріча на території табору, не кажучи вже про фабрику Шиндлера на Липовій. Приходили шоковані, розконцентровані, перелякано розповідали про те, що нового накоїв Амон, Йон, Шайдт чи якийсь інший офіцер зранку. Оскар поскаржився знайомому інженеру з Інспекції з озброєння.

— Немає сенсу скаржитися шефам поліції, — сказав інженер. — Вони воюють на якійсь іншій, не нашій війні.

— Що мені треба, — пояснив Оскар, — це тримати своїх робітників на місці. Хай би був мій власний табір.

Ця думка інженера розвеселила.

— Де ж ти їх триматимеш, старий? — спитав він. — У тебе й місця нема.

— А якщо я місце знайду, — сказав Оскар, — ти мені супровідного листа напишеш?

Коли інженер погодився, Оскар зв’язався з літним подружжям Бєльських, які мешкали на Страдомській. Він поцікавився в них, чи не продадуть вони йому ділянку землі, що прилягає до території його фабрики. З’їздив до них за річку. Зачарував своєю люб’язністю. Оскільки торгуватися йому завжди було нудно, він почав з того, що назвав їм ціну часів торгівельного буму. Бєльські пригостили його чаєм і на радощах тут же зателефонували своєму юристові, щоб той склав потрібні папери, поки Оскар не пішов. З їхньої квартири Оскар, задоволений, поїхав до Ґьота і сказав йому, що хоче створити філію Плашува на території власної фабрики. Амона ця думка захопила.

— Якщо генерали СС погодяться, — сказав він, — можеш розраховувати на мою підтримку. Тільки цур музикантів і служницю в мене не забирати.

Наступного дня відбулася повномасштабна зустріч з оберфюрером Шернером на Поморській. Якесь чуття Ґьотові з Шернером підказувало, що з Оскара можна вповні взяти гроші за новий табір. Вони відчували, що коли Оскар наголошував на своєму промисловому аргументі: «Я хочу, щоб мої працівники жили біля виробництва, щоб їхню працю ефективніше використовувати», — він водночас давав волю якійсь особистій пристрасті, для якої ціна не дуже важила. Вони сприймали його як загалом непоганого чолов’ягу, який захворів на любов до євреїв, немовби підхопив вірус. З огляду на есесівську теорію, що єврейський геній завойовує світ і може гіпнотизувати й зачаровувати людей, Оскар Шиндлер у їхніх очах був вартий співчуття, як принц, перетворений на жабеня. Але за свою хворобу хай платить.

Вимоги обергруппенфюрера Фрідріха-Вільгельма Крюґера, шефа поліції генерал-губернаторства і начальника Шернера й Чурди, трималися на правилах, установлених відділом концтаборів Головного адміністративно-економічного управління СС, яким керував генерал Освальд Поль, хоча Плашув узагалі не був підпорядкований бюро Поля. Основними умовами створення філії табору примусової праці СС були, зокрема, зведення парканів заввишки в три метри, вишки на певній відстані одна від одної по периметру табору, вигрібні ями, бараки, клініка, стоматологічний кабінет, лазня, дезінсекційний комплекс, перукарня, продсклад, пральня, адміністрація табору, блок для охорони дещо кращої конструкції, ніж самі бараки, тощо. Ґьот, Шернер і Чурда вважали, що Оскар у будь-якому разі піде на ці витрати — чи то з економічних мотивів, чи то через кабалістичні чари, які за ними можуть стояти.

І хоча вони поставили Оскарові серйозні матеріальні вимоги, насправді ця пропозиція їх влаштовувала. Гетто в Тарнові приблизно в тридцяти кілометрах на схід ще існувало, а коли його закриють, його населення перейде до Плашува. Крім того, тисячі євреїв прибувають зараз до Плашува з південних польських містечок. Філія на Липовій дещо розвантажить основний табір.

Амон також розумів, — хоч ніколи не сказав би такого вголос шефам поліції, — що не буде потреби постачати табір на Липовій мінімальним запасом харчів за всіма вимогами, зазначеними в директиві генерала Поля. Амон, який міг метати блискавки зі свого ганку, не зустрічаючи жодного протесту, який вважав, що в Плашуві має природним чином відбуватися певне зниження чисельності, уже продавав частину в’язничного раціону на вільному ринку Кракова через свого агента, єврея на ім’я Вілек Хілович, який мав контакти з керівництвом фабрик, торгівцями і навіть рестораторами в Кракові.

Доктор Александр Біберштейн, тепер сам в’язень Плашува, підрахував, що денний раціон у таборі складав сімсот — тисячу сто калорій. На сніданок в’язень отримував півлітра чорної ерзац-кави, яка відгонила жолудями, і шматок житнього хліба вагою сто сімдесят п’ять грамів — восьмушку круглої хлібини: такі черговий по барачній кухні зранку мав приносити з пекарні. Голод був такою руйнівною силою, що кожен черговий нарізав хлібину спиною до всіх інших, вигукуючи: «Кому цей шматок? А кому оцей?» Опівдні давали суп: морква, буряк, замінник саго. Інколи суп бував густіший, інколи — рідкіший. Кращі харчі з’являлися надвечір з партіями робітників, що верталися з міста. Маленьку курку можна було пронести під курткою, булочку — в холоші. Проте Амон намагався запобігти цьому, вимагаючи від охорони обшукувати тих, хто повертався ввечері, перед адміністрацією. Він не хотів перешкод справі природного зменшення, так само як і своїм ідеологічно мотивованим харчовим оборудкам через Хіловича. Так що він не балував своїх в’язнів і думав собі, що коли Оскар візьме собі тисячу євреїв, то хай сам із ними й возиться, а регулярно постачати йому хліб і буряки зі складів Плашува буде зайвим.

Тієї весни Оскар мав розмови не лише з шефами поліції краківського генерал-губернаторства. Він пішов за територію своєї фабрики домовлятись із сусідами. За двома кривобокими хатинками, збудованими з Єретових дощок, починався радіаторний завод, яким керував Курт Годерман. На ньому працювала сила-силенна поляків і приблизно сотня в’язнів Плашува. З другого боку стояла фабрика Єрета, де виробляли ящики, нею керував німецький інженер Кунпашт. Оскільки в’язні табору становили невелику частину їхньої робочої сили, вони сприйняли цю ідею без великого ентузіазму, але й не були проти, адже Оскар пропонував оселити їхніх євреїв у 50 метрах від місця роботи замість п’яти кілометрів.

Тоді Оскар вийшов за околиці свої фабрики й переговорив з інженером Шмілевським у гарнізонному управлінні вермахту через кілька вулиць від Липової. Його ім’я разом з іменами Кунпашта й Годермана додало ваги клопотанню, яке Шиндлер відіслав на Поморську.

Комісія з СС прибула на «Емалію» і поговорила з інспектором Штайнгаузером, старим другом Оскара з Інспекції з озброєння. Вони постояли, роздивилися місце, скривилися, як годиться офіційній комісії, і поставили питання щодо дренажу. Оскар повів їх нагору до свого кабінету і почастував ранковою кавою з коньяком, після чого вони попрощалися як добрі друзі. За кілька днів клопотання про створення філії табору примусової праці на задньому дворі фабрики було задоволене.

Того року DEF отримала 15,8 млн райхсмарок прибутку. Треба думати, що триста тисяч із них Оскар витратив на будматеріали для табору «Емалії» — чималі, але не фатальні накладні витрати. Правда, однак, полягала в тому, що він тільки починав платити.

Оскар звернувся до бауляйтунґу — будівельної служби — Плашува і попросив допомоги молодого інженера на ім’я Адам Ґарде. Ґарде також займався зведенням бараків на території Ґьотового табору, і коли він залишав вказівки будівельникам у Плашуві, його під індивідуальною охороною доправляли на Липову керувати будівництвом табору там. Коли Ґарде прийшов на Заблоче вперше, там уже у двох примітивних хатинках тулилося близько 400 в’язнів. Була огорожа, яку патрулював загін СС, але люди з бараків розповіли інженерові, що Оскар не пускає есесівців на територію табору і до цехів, звичайно, крім випадків, коли старші інспектори приходять оглянути фабрику. Оскар, за їхніми словами, добре напував свій малий гарнізон СС, тож солдати ходили веселі й щасливі своєю долею. Ґарде бачив, що й самі в’язні на «Емалії» задоволені, навіть у тісноті крихких дощаних хатинок: одна була чоловічим бараком, а друга — жіночим. Вони вже називали себе євреями Шиндлера — так людина, переживши серцевий напад, обережно каже про себе «живучий собака».

Уже було вирито примітивні нужники, котрі інженер Ґарде, хоч як схвально ставився до всього наміру, внюхав ще від входу на фабрику. Милися робітники під колонкою у дворі DEF.

Оскар запросив його у свій кабінет подивитися на плани. Шість бараків для приблизно тисячі двохсот людей. Тут кухня, тут бараки СС — Оскар тимчасово розмістив охорону в будівлі фабрики — за дротом у найдальшому кінці. Ще хочу, щоб були справді першокласні душові та пральня, пояснював Оскар. У мене є зварювальники, яких можна зібрати під вашим керівництвом. «Тиф, розумієте, — своїм розкотистим голосом додав Оскар, посміхаючись до Ґарде. — Нікому з нас тут тифу не треба. А воші в Плашуві вже кусаються. Треба, щоб була можливість виварювати одяг».

Адам з радістю ходив на Липову щодня. Двох інженерів у Плашуві вже було страчено за їхні дипломи, але на DEF експертів і далі цінували. Одного ранку, коли Адама вели під конвоєм Велицькою на Заблоче, за їхніми спинами мов із небуття виник чорний лімузин. Звідти з’явився унтерштурмфюрер Ґьот. Вигляд у нього був підозріло бадьорий.

— На одного в’язня — один охоронець, — відзначив він. — Що б це означало?

Конвоїр-українець насмілився доповісти, що отримав наказ щоранку водити цього в’язня на фабрику гера Шиндлера «Емалія». І Ґарде, і українець сподівалися, що ім’я Оскара їх захистить.

— І що — один охоронець на одного в’язня? — знову спитав комендант, але все ж угамувався й сів назад у свій лімузин, не беручись розв’язувати ситуацію радикально.

Пізніше того самого дня він підійшов до Вілека Хіловича, який був не лише його агентом, а й шефом єврейської табірної поліції, так званих «пожежників». Симхе Спіра, колишній Наполеон гетто, і далі перебував там, щодня патрулюючи його і шукаючи діаманти, золото й гроші, приховані людьми, котрі вже стали попелом на белжецькій глиці. Однак на Плашув могутність Спіри не поширювалася, влада над в’язницею була зосереджена в руках Хіловича. Ніхто не знав, звідки Хілович отримав таку владу. Може, Віллі Кунде замовив за нього слівце Амонові; може, Амон оцінив і вподобав його стиль поведінки. Але раптово саме він став головою «пожежників» Плашува, почав розподіляти владу, роздаючи пов’язки й шапки у цьому приниженому королівстві і, як і Симхе, через свою обмеженість вважав себе місцевим царем.

Ґьот підійшов до Хіловича і сказав, що краще відправити Адама Ґарде до Шиндлера назовсім, та й по всьому. У нас тих інженерів хоч греблю гати, зневажливо мовив Ґьот. Він мав на увазі, що інженерна освіта була легким виходом для тих євреїв, яких не брали на медичні факультети польських університетів. Тільки хай перед тим, додав Амон, доробить мені оранжерею.

Цю новину Адам Ґарде дізнався в бараці № 21, на своєму місці на чотириярусних нарах. Його переведуть на Заблоче після випробування. Будуватиме біля задніх дверей будинку Ґьота, де, як свідчили історії з Райтер і Ґрюнберґом, правила були геть непередбачувані.

Під час робіт над оранжереєю для коменданта треба було підняти й розташувати вгорі величезну дерев’яну крокву. У процесі Адам Ґарде почув гавкіт двох псів Ґьота — Рольфа і Ральфа, з іменами, взятими з коміксів у газеті. Тільки минулого тижня Амон дозволив своїм улюбленцям відгризти грудь у жінки-в’язня, яка, на його думку, лінувалася. Сам Ґьот зі своєю незакінченою технічною освітою раз у раз підходив, прибравши вигляду професіонала, й дивився, як крокви піднімають за допомогою блоків. Він підійшов з якимись запитаннями якраз тоді, коли центральну крокву встановлювали на місце. Вона була з сосни, довжелезна, важка — і з другого кінця тієї крокви Ґьот вигукнув своє запитання. Адам Ґарде не зрозумів і приклав руку до вуха, щоб краще чути. Ґьот знову запитав, але Ґарде не зрозумів — і це було навіть страшніше, ніж не почути.

— Не розумію, гере коменданте, — признався Адам.

Амон ухопив кінець крокви обома своїми музикальними руками і гойднув її в бік інженера. Ґарде побачив, як гігантська колода летить до його голови, і зрозумів, що то знаряддя смерті. Він підняв праву руку, захищаючись, — і кроква розтрощила йому пальці й п’ясть. Інженер упав на землю. Коли перед очима Ґарде розвіявся туман болю й нудоти, Амон уже розвернувся й пішов геть. Може, він прийде завтра по задовільну відповідь…

Щоб не бути записаним у непридатні каліки, інженер Ґарде не став довіряти свою руку Krankenstube (шпиталю). Коли він просто йшов, рука звисала вздовж його тіла вмістилищем муки. Він дозволив доктору Гільфштейну вмовити себе накласти гіпс. Тож Ґарде далі керував будівництвом оранжереї і щодня ходив на фабрику «Емалія», сподіваючись приховати гіпс у довгому рукаві. Коли він не був того певний, то гіпс знімав. Нехай уже криво зростається. Він хотів будь-що потрапити до філії Шиндлера і щоб ніяке каліцтво цьому не заважало.

За тиждень, узявши вузол із сорочкою та книжками, він остаточно перебрався на Липову.

Розділ 23

Серед тих в’язнів, які були в курсі справи, уже почалася конкуренція за перехід на «Емалію». В’язень Долек Горовиць, працівник відділу закупівель у таборі Плашув, знав, що його самого до Шидлера не відпустять. Але він мав жінку і двох дітей.

Ричард, його малий син, навесні прокидався рано, коли земля видихала туманом останню зимову сирість, злазив із маминих нар у жіночому бараку і біг униз до чоловічого табору, мріючи про грубий ранковий хліб. Зранку він мав бути разом з батьком під час перевірки на Аппельпляці. Шлях пролягав повз пост єврейської поліції Хіловича, і навіть туманного ранку його було видно з вишок. Але він був у безпеці, бо про нього знали. Це син Горовиця. Його батька надзвичайно цінував гер Бош, з котрим, у свою чергу, частенько випивав комендант. Свобода пересування, яку, сам того не відаючи, мав Ричард, походила від батькового професіоналізму; він, немов зачарований, безпечно пробігав попід вишками, знаходив батьків барак і залазив до батька на нари, будячи його запитаннями. Чому зранку туман буває, а вдень ні? Сьогодні будуть машини? А довго ми сьогодні на плацу стоятимемо? А бити когось будуть?

З ранкових запитань сина Долек Горовиць бачив, що Плашув — не місце для дитини, навіть на особливих правах. Може, йому вдасться вийти на Шиндлера — час від часу він приїжджав і ходив навколо будівлі адміністрації цехів під приводом справ, приносив невеликі гостинці й обмінювався новинами зі старими приятелями — Штерном, Романом Ґінтером, Польдеком Пфефферберґом та іншими. Оскільки Долек не відчував себе в змозі встановити контакт безпосередньо з Шиндлером, то думав, що це можна зробити через Боша. Долек гадав, що вони часто бачаться. Може, не так тут, як у кабінетах в місті й на вечірках. Очевидно, друзями їх не назвеш, але їх пов’язують оборудки та взаємні послуги.

Не тільки Ричарда — і, може, навіть не його в першу чергу — хотів Долек перевести до Шиндлера. Ричард міг принаймні втопити свій страх у морі запитань. А десятирічна дочка Нюся вже ні про що не питала; вона була просто худенькою дівчинкою, яка виросла з малячої безпосередності. Вона, приєднуючи щетину на дерев’яні ручки щіток, щодня бачила, як до австрійських шанців їдуть нові й нові вантажівки. Нюся несла свій страх мовчки, як доросла, вона не могла залізти батькові на груди й поділитися страхом. Щоб угамувати голод у Плашуві, вона навчилася курити загорнуту в газету зелену цибулю. Підтверджені чутки з «Емалії» свідчили, що там такі недитячі методи не потрібні.

Тож Долек звернувся до Боша якось, коли йшов на склад одягу. Долек попросив Боша, з огляду на доброту, яку той до нього виявляв, замовити за нього слово геру Шиндлеру. Долек кілька разів повторив своє прохання й імена дітей, щоб Бош, якому шнапс сильно пошкодив пам’ять, точно все запам’ятав. Гер Шиндлер, мабуть, мій найкращий друг, сказав Бош. Він для мене що завгодно зробить.

Долек не чекав чогось надзвичайного від тієї розмови. Його дружина Реґіна не мала жодного досвіду виробництва снарядів чи емалевих виробів. Бош сам ніколи не згадував Долекові про його прохання. Однак за тиждень вони були переведені на «Емалію» за новим списком, що його засвідчив комендант Ґьот за невеличкий конверт з ювелірними прикрасами. Нюся виглядала як тоненька, стримана доросла в жіночому бараку «Емалії», а Ричард бігав усюди, як і в Плашуві: його знали всі і в емалевому цеху, і в зброярському, охорона ставилася до нього поблажливо. Реґіна очікувала, що Оскар колись підійде до неї й запитає: «То ви дружина Долека Горовиця?» Тоді їй треба красиво подякувати. Але він так цього й не зробив. Реґіні було приємно, що на Липовій вона не дуже впадала всім в око, і доня теж. Вони розуміли: Оскар знає, хто вони, оскільки не раз балакав із малим Ричардом, звертаючись до нього на ім’я. Тепер за зміною тем Ричардових запитань вони бачили, наскільки багато отримали.

У таборі «Емалії» не мешкав тиран-комендант, і з в’язнів ніхто не знущався. Не було й постійної охорони. Гарнізон змінювався кожні два дні, на Заблоче привозили дві вантажівки есесівців і українців з Плашува на чергування при філії табору. Плашувські солдати полюбляли чергувати на «Емалії». Кухні в гера директора, хоча й примітивніші за плашувські, давали кращий харч. Оскільки гер директор починав лютувати й телефонувати оберфюреру Шернеру, якщо хтось із охорони, патрулюючи периметр табору, забрідав на територію, то гарнізон тримався свого боку огорожі. Чергування на Заблочі було приємно нудним.

Крім інспекцій старших чинів, в’язні, які працювали на DEF, зрідка бачили охорону зблизька. Один перехід, обгороджений колючим дротом, вів мешканців табору на емалеву фабрику, другий — у зброярський відділ. Тих євреїв з табору «Емалії», котрі працювали на фабриці ящиків, радіаторному заводі, водили на роботу українці — склад конвою мінявся кожні два дні. За такий час жоден конвоїр не встигав фатально зненавидіти когось із в’язнів.

Тож, хоча есесівці, може, й встановлювали межі життя людей на «Емалії», Оскар недвозначно задавав його тон. Тон крихкої тривкості. Тут не було собак. Не було побоїв. А от супу та хліба, до речі, якісніших, ніж у Плашуві, було ще й більше — приблизно на дві тисячі калорій на день, як підрахував лікар, котрий працював на фабриці робітником. Зміни були довгі, незрідка по дванадцять годин, адже Оскар лишався ділком із військовими контрактами та звичайним бажанням прибутку. Треба зазначити, що жодна зміна не була тяжкою і, здається, багато в’язнів вважали, що праця допомагає їм підтримувати довколишній здоровий стан речей. За відомостями, які Оскар надавав після війни до Єврейського об’єднаного розподільчого комітету, він витратив мільйон вісімсот тисяч злотих (триста шістдесят тисяч доларів) на харчі для табору «Емалії». Подібні косметичні пункти про витрати на такі речі можна побачити й у звітах Фарбена і Круппа — а проте ні в кого ця цифра і близько не становила такий високий відсоток від прибутку, як в Оскара. Правда полягає в тому, що ніхто на «Емалії» не падав і не помирав від перевтоми, побоїв чи голоду. У той самий час лише на заводі І. Ґ. Фарбена в Буні двадцять п’ять тисяч в’язнів із тридцяти п’яти тисяч загинули на роботі.

Через довгий час люди з «Емалії» згадуватимуть табір Шиндлера як рай. Оскільки вони потім розсіялися по всьому світу, то не могли придумати й домовитися про таке визначення навмисно. Цей вираз, очевидно, був в обігу ще тоді, коли вони працювали на фабриці. Звичайно, то був рай вельми відносний, та він різнився від Плашува, як небо від землі. Людей надихало оце відчуття майже фантастичної врятованості, щось несусвітнє, на яке вони боялися подивитися уважніше, боячись, щоб воно не зникло, як міраж. Нові працівники DEF знали Оскара тільки зі слів інших. Вони не хотіли безпосередньо стикатися з гером директором чи ризикнути звернутися до нього особисто. Їм був потрібен час, щоб отямитись і звикнути до цієї «неправильної» в’язниці Шиндлера.

Ось, наприклад, молоденька Люся втратила чоловіка, коли його відділили від неї в масі в’язнів на Аппельпляці в Плашуві й повезли з іншими на Маутгаузен. Вона оплакувала його, як удова, — і, виявилося, недаремно. Охоплена горем, вона пішла на «Емалію». Її робота полягала в носінні посуду, вкритого емаллю, до печей. На гарячих частинах машин дозволялося гріти воду, підлога була тепла. Для Люсі гаряча вода на «Емалії» була першою втіхою.

Спочатку вона бачила Оскара лише великим силуетом, що рухався десь на другому кінці цеху чи перетинав платформу вгорі. І це був якийсь зовсім не загрозливий силует. У неї було таке відчуття, що якщо її раптом помітять, то вся природа цього місця — відсутність побоїв і охорони, їжа — раптово переміниться. Люся бажала одного: спокійно відпрацювати зміну і повернутися через тунель, обгороджений колючим дротом, у свій куток.

Через якийсь час вона виявила, що киває йому у відповідь, мовляв, дякую, пане директоре, мені тут добре. Колись він пригостив її цигарками, які цінувалися на вагу золота — і як засіб розслабитися, і як валюта для обміну з поляками. Оскільки вона бачила, як зникають друзі, то боялася заводити нову дружбу: вона хотіла, щоб він лишався для неї таким собі духом, магічним батьком. Рай, яким керує друг, — занадто нетривка річ. Щоб рай був достатньо міцний і непохитний, на його чолі має стояти хтось більш владний і загадковий.

Багато з тих, хто населяв «Емалію», відчували щось подібне.

Реґіна Перлман жила в Кракові за фальшивими південноамериканськими документами, коли фабрика-табір Оскара почала свою роботу. Оскільки дівчина була смаглява на лице, то її папери видавалися цілком вірогідними, і за ними вона під виглядом арійки працювала в адміністрації однієї з фабрик на Подґужі. Вона була б вільна від шантажистів, коли б переїхала до Варшави, Лодзі чи Ґданська. Але її батьки потрапили до Плашува, і заради них їй теж були потрібні ті фальшиві папери, щоб передавати їм їжу, ліки та інші потрібні речі. Коли мешкала в краківському гетто, то чула про легендарного гера Шиндлера, який про всіх подбає. Також вона чула, що діялося в Плашуві — у каменоломнях, на балконі коменданта. Їй би довелося ризикнути вийти з-під прикриття, але дівчина будь-що хотіла переправити батьків у табір при Шиндлеровій «Емалії».

Уперше Реґіна прийшла на DEF у надійно пересічній вилинялій сукні у квіточку і з голими ногами. Поляк-вахтер узявся телефонувати нагору до кабінету гера Шиндлера, але крізь скло дівчина бачила, що вахтер на неї дратується. Вона ніхто — якась нечупара з іншої фабрики. Реґіна, природно, боялася, як людина з фальшивими арійськими паперами, що непривітний поляк якимсь чином здогадається, що вона єврейка. Оцей вахтер виглядав вельми ворожо.

— Ну, я не в дуже важливій справі, — сказала вона йому, коли той повернувся, хитаючи головою.

Реґіні хотілося, щоб вахтер не зосереджувався на ній. Але поляк навіть не постарався збрехати.

— Він з вами не зустрінеться, — сказав він.

У дворі фабрики блищав капот BMW, і нікому, крім гера Шиндлера, це авто належати не могло. Він був на місці, але для тих, хто може дозволити собі панчохи. Реґіна, тремтячи, пішла додому, в глибині душі радіючи, що легко відбулась. Адже їй не довелося признаватися герові Шиндлеру в такому, що вона навіть уві сні боялася будь-кому казати.

Реґіна почекала тиждень, перш ніж з’явитися на фабриці Шиндлера вдруге. На готування до цього заходу в неї пішло півдня. Вона добре помилася й добула на чорному ринку панчохи. В однієї з нечисленних подруг — дівчина з фальшивими арійськими паперами не могла дозволити собі багато друзів — Реґіна позичила блузку. У Реґіни був чудовий жакет, до нього вона придбала лакований солом’яний капелюшок із вуаллю. Вона нафарбувалася й тепер сяяла темним шармом жінки, що живе під загрозою. У дзеркалі Реґіна стала схожа на себе довоєнну — елегантну краків’янку, плід екзотичного змішання рас: батько — угорський підприємець, а мати, можливо, з Ріо.

Цього разу, як вона й хотіла, поляк на вахті її не впізнав. Він пропустив її досередини, зателефонувавши панні Кльоновській, секретарці гера директора, і його з’єднали з самим Шиндлером.

— Гере директоре, — казав поляк, — тут якась дама до вас у важливій справі, — герові Шиндлеру, здається, були потрібні деталі. — Гарно вбрана і молода! — уточнив поляк, а тоді, трохи вклонившись із слухавкою в руках, додав: — Дуже красива юна дама!

Директорові мовби не терпілося просто на неї поглянути — а раптом то якась забута пасія, що кинеться йому на шию в адміністрації? — і він зустрів Реґіну на сходах. Побачивши чарівну незнайомку, він усміхнувся. Він був дуже радий бачити цю фройляйн Родріґес. Реґіна бачила, що директор поважає красивих жінок, що він водночас і дуже досвідчений, і трохи дитинний. Розсипаючись у світських компліментах і галантностях, він запросив її нагору. Чи бажає вона поговорити з ним сам-на-сам? Будь ласка. Він провів Реґіну повз Кльоновську. Та сприйняла це спокійно. Ця дівчина могла означати що завгодно — чорний ринок, які-небудь валютні оборудки. Вона могла навіть виявитися партизанкою в шикарному вбранні. Кохання тут може бути взагалі ні до чого. У кожному разі, така мудра дівчина, як Кльоновська, не збиралася ні повністю володіти Оскаром, ні повністю належати йому.

У кабінеті Шиндлер запропонував незнайомці сісти і пішов за свій стіл під ритуальним портретом фюрера. Чи не бажаєте закурити? А може, вам перно чи коньяку? Ні, відказала вона, але вона не заперечує, якщо Шиндлер питиме, коли бажає. Оскар налив собі з бару.

— Що ж у вас за важлива справа? — поцікавився уже він не з такою церемонністю, яку виявив на сходах. Його манери змінилися, щойно він зачинив двері до кабінету. Він бачив, що до нього прийшли в непростих справах.

Реґіна трохи нахилилася вперед. На якусь хвилю їй, дівчині, чий батько віддав п’ятдесят тисяч злотих за арійські папери, здалося сміхотворним просто так одразу викласти все оцьому напівіронічному, напівстривоженому судетському німцю з келихом коньяку в руці. Але в якомусь розумінні для неї це було найпростіше.

— Маю вам сказати, гере Шиндлере, що я — не польська арійка. Моє справжнє прізвище Перлман. Мої батьки — у Плашуві. Вони кажуть, і я їм вірю, що переїзд на «Емалію» стане для них Lebenskarte[10]. Мені немає чого вам запропонувати: щоб пройти на фабрику, я позичила одяг. Чи зможете ви перевести їх сюди?

Шиндлер поставив келих і встав.

— Ви бажаєте укласти таємну домовленість? Я такого не роблю. Ви пропонуєте незаконну річ, фройляйн. У мене на Заблочі фабрика, і я завжди ставлю тільки одне запитання: чи має людина якісь навички. Якщо ви залишите мені своє арійське ім’я й адресу, я вам у якийсь момент напишу і дам знати, що мені потрібні ваші батьки з їхніми уміннями й навичками. Але не просто зараз, без жодних інших підстав.

— Але вони не є кваліфікованими робітниками, — сказала фройляйн Перлман. — Мій батько займався імпортом, а не металообробкою.

— У конторі ми вільних місць не маємо, — сказав Шиндлер. — Нам здебільшого потрібні навички праці в цехах.

Реґіна була розчавлена. Ледве розрізняючи крізь сльози, що пише, вона залишила своє несправжнє ім’я і справжню адресу — хай робить що хоче. Але на вулиці вона все зрозуміла. Може, Шиндлер подумав, що вона шпигунка, що йому готують пастку. А все ж він був такий холодний з нею. У тій манері, в якій її виставлено з кабінету, не було ані тіні доброти.

За місяць пан і пані Перлмани перейшли з Плашува на «Емалію». Не самі собою, як уявляла Реґіна милосердя пана Оскара Шиндлера, а в новій групі з тридцяти робітників. Іноді Реґіна приходила на Липову і, підкуповуючи охорону, навідувала батьків. Її батько занурював посуд в емаль, насипав у печі вугілля, замітав у цеху. «Але ж він заговорив!» — ділилася радістю з дочкою пані Перлман. У Плашуві він не промовив ані слова.

Насправді, попри благенькі хатки та проблеми з каналізацією, тут, на «Емалії», панував певний настрій, крихка впевненість у тривкості цього світу, якої Реґіна, живучи з ризикованими паперами у Кракові, не могла і сподіватися до того дня, коли це безумство зупинилося.

Панна Перлман-Родріґес не стала ускладнювати життя панові Шиндлеру: не забігала до його кабінету, щоб подякувати, не писала бурхливих листів. Але завжди вона виходила з жовтої брами «Емалії», нестримно заздрячи тим, хто залишався всередині.

Потім була кампанія зі звільнення ребе Менаші Левартова, якого в Плашуві видали за металообробника й перевели на «Емалію». Левартов був ученим міським рабином, молодим і з чорною бородою. Він був більш ліберальний, ніж польські містечкові рабини, для яких субота була важливіша за життя і яких за це сотнями розстрілювали у 1942–1943 роках кожної п’ятниці за відмову працювати в польських таборах. Він був із тих, хто навіть у мирний час казав пастві, що Бога славить незламність побожних, але також і гнучкість розважливих.

Левартов завжди захоплювався Іцхаком Штерном, який працював у будівельному управлінні адміністрації Амона Ґьота. За старих добрих часів Штерн і Левартов у вільну часинку могли годинами сидіти за скляночкою гербати[11], яка холонула під час бесіди про впливи Зороастра на юдаїзм чи навпаки або про поняття природного світу в даосизмі. Штерн, коли заходила мова про порівняльне релігієзнавство, отримував набагато більшу втіху від розмов із Левартовим, аніж від малообізнаного Оскара Шиндлера, котрий усе одно мав фатальну слабкість обговорювати такі матерії.

Під час одного з Оскарових візитів до Плашува Штерн йому сказав, що Менашу Левартова треба будь-що перевести на «Емалію», бо інакше Ґьот його напевне вб’є. Адже Левартов був вельми помітний: така в нього була зовнішність. Ґьота приваблювали помітні люди — вони, як і недостатньо ретельні робітники, були для нього головними мішенями. Штерн розповів, як Ґьот пробував убити Левартова.

У таборі Амона Ґьота було понад тридцять тисяч людей. На ближчому боці Аппельпляцу, біля єврейського моргу, котрий нині був перетворений на стайню, стояв польський блок, де вміщувалося приблизно тисяча двісті в’язнів. Обергрупенфюрер Крюґер був настільки задоволений, оглянувши новий табір, який активно розширювався, що підвищив коменданта на два звання до гауптштурмфюрера.

Як і натовп поляків, євреїв зі Сходу і з Чехословаччини тримали в Плашуві, доки для них звільнялося місце західніше, в Аушвіц-Біркенау чи Ґрьосс-Розені. Іноді в таборі набиралося тридцять п’ять тисяч в’язнів, і Аппельпляц у перекличку був переповнений. Тож Амонові часто доводилося скорочувати кількість давніших в’язнів, щоб звільнити місце для нових. А Оскар знав, що експрес-метод коменданта полягав у тому, щоб зайти в який-небудь кабінет чи цех у таборі, вишикувати людей у дві шеренги — і одну вивести геть.

Ті, кого вивели, йшли або на розстріл на австро-угорському пагорбі, або ж у вагони для худоби на станції Краків-Плашув, після того як її пізньої осені 1943 року облаштували біля зміцнених есесівських казарм.

Під час однієї такої вправи на скорочення, розповів Штерн Оскарові, Амон зайшов у металообробний цех на території фабрики кілька днів тому.

Наглядачі стали струнко, як солдати, і сумлінно доповіли, знаючи, що за нерозумний добір слів їх може чекати смерть.

— Мені потрібно двадцять п’ять металообробників, — сказав Амон наглядачам, коли вони закінчили. — Двадцять п’ять і не більше. Покажіть мені кваліфікованих робітників.

Один із наглядачів указав на Левартова — і рабин став у шеренгу, хоча Амон звернув помітну увагу на цей вибір. Звичайно, ніхто не знав, котру шеренгу виведуть і куди саме, але в більшості випадків безпечніше бути серед кваліфікованих.

Тож відбір продовжився. Левартов помітив, що того ранку в цехах було на диво мало людей, оскільки частина з них — ті, кого вчасно попередили про візит Ґьота, — тихенько втекли на швацьку фабрику Мадріча і сховалися серед рулонів льону або ж удали, що лагодять швацькі машини. Близько сорока людей, які не встигли або ж не знали і залишилися в цехах, тепер шикувались у дві шеренги між верстатів. Усім було страшно, але тим, хто лишився в меншій шерензі, гірше.

Хлопчина, вік якого визначити було важко — може, шістнадцять, а може, вже й усі дев’ятнадцять, — із середини коротшої шеренги закричав:

— Але ж, гере коменданте, я теж спеціаліст із металу!

— Авжеж, Liebchen, — лагідно відказав Амон, витягаючи службовий револьвер, тоді зробив крок у бік підлітка — і вистрілив йому в голову.

Постріл, який іще різкіше прогримів у цьому місці, повному металу, відкинув хлопчика до стіни. Він загинув, за словами враженого Левартова, ще до того, як торкнувся підлоги цеху.

Ту шеренгу, яка ще поменшала, було направлено на станцію, тіло хлопчика вкинули у візок і повезли за пагорб, підлогу помили, верстати запрацювали. Але Левартов, неквапом роблячи петлі для воріт на верстаті, устиг помітити той вираз, який проскочив у погляді Амона. Це погляд говорив: «Ось він!» Рабинові здалося, що той бідолашний підліток своїм вигуком лише тимчасово відволік Амона від самого Левартова, більш очевидної мішені.

За кілька днів Штерн розповів про все Шиндлерові, і невдовзі по тому Амон повернувся до цехів, побачив там повно народу і знову почав займатися добором людей чи то на розстріл, чи на перевезення. Він зупинився коло верстата Левартова, як той і передчував.

Левартов відчував запах його лосьйону після гоління. Бачив накрохмалений комірець Амонової сорочки. Ґьот чудово вдягався.

— Що ти робиш? — спитав комендант.

— Гере коменданте, — відповів Левартов, — я роблю петлі.

І рабин показав на невелику купку готових петель на підлозі.

— Ану зроби мені одну зараз! — наказав Амон.

Він дістав з кишені годинник і став засікати час. Левартов з гідністю взявся вирізувати петлю, його пальці акуратно просували метал, керували токарним верстатом; упевнені робочі пальці, раді своїй майстерності. Схвильовано рахуючи подумки, він зробив петлю, як йому думалося, за п’ятдесят вісім секунд, і вона впала до його ніг.

— Ще одну! — тихо промовив Ґьот.

Після тієї перевірки на швидкість рабин почувався і працював упевненіше. І знову десь за хвилину до його ніг упала друга петля.

Амон оглянув купу.

— Ти працюєш тут із шостої ранку, — сказав він, не підводячи очей від підлоги. — І ти можеш працювати з тою швидкістю, яку щойно мені показав, а в тебе така жалюгідна купка?

Левартов, звичайно, зрозумів, що сам підписав собі вирок. Амон вивів його з цеху. Ніхто з робітників не підвів голови до нього — чи то зі страху, чи з апатії. На що дивитися? Смертника повели.

У Плашуві такі картини були аж ніяк не рідкістю.

Надворі, на свіжому повітрі пізнього весняного ранку, Амон поставив Менашу Левартова коло стіни цеху, підрівняв його, тримаючи за плече, і витяг той пістолет, із якого два дні тому застрелив хлопчика.

Левартов зморгнув і подивився, як повз них, поспішаючи, проходять в’язні, котячи й тягнучи сировину до табору, намагаючись не траплятися на очі комендантові. Ті з них, хто походив із Кракова, думали: «Боже мій, тепер уже й Левартова…» Рабин тихо промовляв «Шема, Ісраель» і чув звук механізму пістолета. Але тихі внутрішні металеві порухи розрядилися не гуркотом, а клацанням — достоту в запальнички, яка не спрацювала. І з таким самим легким роздратуванням, як незадоволений курець, Амон Ґьот витяг і замінив обойму, тоді знову прицілився і вистрілив. Голова рабина смикнулася у природному людському відчутті, що удар кулі, як кулака, можна пом’якшити — пістолет Ґьота знов дав осічку.

Ґьот прозаїчно лаявся:

— Donnerwetter! Zum Teufel!

Левартову здавалося, що Амон ось-ось почне лаяти тих, хто зробив таку невдалу річ, ніби вони з ним були якісь ремісники, зайняті буденною працею на зразок прокладання труб чи свердління дірок у стіні. Амон сховав несправний пістолет назад у чорну кобуру і витяг з кишені піджака револьвер із перламутровим руків’ям: про такі ребе Левартов тільки читав у дитинстві в ковбойських романах. «Ну що ж, — подумав він. — Технічних заминок, очевидно, не буде. Він продовжить. Уб’є мене з цього ковбойського револьвера, а якщо і той не спрацює, то перейде до примітивнішої зброї».

Штерн розповів Шиндлерові, що коли Ґьот знову націлився й вистрілив, Менаша Левартов уже почав роззиратися, чи не наведе якийсь із поблизьких предметів його на рятівну думку після двох нечуваних осічок Ґьотового службового пістолета. На розі коло стіни лежала купа вугілля, сама по собі нічим не примітна.

— Гере коменданте… — почав Левартов, уже чуючи, як у револьвері заворушилися дрібні смертоносні молоточки й пружинки. І знову — клацання зіпсованої запальнички!

Амон лютував і, здавалося, намагався виламати барабан з револьвера.

Тепер ребе Левартов цілком підготував слова, які можуть подіяти на наглядача за роботою з металом.

— Гере коменданте, дозвольте доповісти, що в мене була така незадовільна кількість готових петель, бо верстати сьогодні вранці налаштовували. Тож замість праці в цеху мене послали навертати он те вугілля.

Левартову здавалося, що він порушив правила тої гри, в яку вони грали удвох, вона мала б закінчитися чесною смертю Левартова, так само обов’язково, як настільна гра-ходилка закінчується, коли хтось із гравців, кинувши кубик, доходить до фінішу. А рабин наче сховав кубики — і немає ніякої розв’язки. Амон вдарив його в обличчя вільною лівою рукою, і Левартов відчув у роті смак крові, котрий, недвозначно засвідчуючи, що він живий, влігся на язику.

Гауптштурмфюрер Ґьот тоді попросту залишив Левартова під стіною. Однак змагання, як вважали і Левартов, і Штерн, наразі просто відклалося на потім.

Штерн пошепки переповів це Оскарові в плашувському будівельному управлінні. Штерн, детальний оповідач, прихиляючись, зводячи очі до небес, заламуючи руки, живописав Оскарові всю історію.

— Не проблема, — розкотисто мовив Оскар. Він любив піддражнювати емоційного Штерна. — Навіщо так довго розповідати? На «Емалії» завжди знайдеться місце для працівника, який може зробити петлю менш ніж за хвилину!

Коли Левартов і його дружина прибули до табору при «Емалії» влітку 1943 року, рабин зіткнувся з тим, що попервах вважав невеличкими начальницькими дотепами на релігійну тему. Надвечір у п’ятницю в зброярському відділі DEF, де Левартов працював за станком, Оскар йому казав: «Що ви тут робите, рабі? Вам треба готуватися до суботи!» Але коли Оскар вручив йому пляшку вина для обрядового використання, Левартов зрозумів, що пан директор не жартує. До заходу сонця в п’ятницю рабина відпускали від верстата, і він ішов до свого бараку за дротом на задньому дворі DEF. Там, під мотузками, де сохло прання, він проводив кідуш[12] над чашею вина серед високих багатоповерхових нар. Звичайно, в тіні вишки СС.

Розділ 24

Той Оскар Шиндлер, який зліз із коня у дворі фабрики цими днями, і далі мав вигляд стереотипного магната. Він був шикарний, доглянутий, схожий на кінозірок Джорджа Сандерса і Курта Юрґенса, з якими його люди завжди порівнювали. Його жокейський костюм був пошитий на замовлення, чоботи сяяли. Він скидався на людину, до якої весь час ішов прибуток.

А потім він зі своїх заміських променадів повертався до кабінету нагорі й міркував над такими рахунками, яких ще не бувало навіть на такому химерному підприємстві, як DEF.

Поставки хліба з плашувської пекарні на фабрику-табір на Липовій вулиці являли собою кількасот хлібин двічі на тиждень і зрідка особливий знак уваги у вигляді половини кузова ріпи. Ці нечисленні високі, але легко навантажені машини, безумовно, у Ґьотових звітах множились і важчали, і такі довірені особи, як Хілович, продавали з вигодою для гауптштурмфюрера різницю між скромними подачками, що привозилися на Липову, і тими щедрими примарними караванами, які фігурували в комендантських звітах. Коли б Оскар узалежнювався від Амонових харчів, то кожен з його дев’ятисот працівників з’їдав би, напевне, сто грамів хліба на день, заїдаючи його юшкою раз на три дні. Самостійно і через управителя Оскар витрачав п’ятдесят тисяч злотих на місяць, купуючи на чорному ринку харчі для табірної кухні. Бували тижні, коли він мусив десь діставати понад три тисячі круглих хлібин. Він їздив у місто й домовлявся з німецькими господарями великих пекарень, маючи в портфелі райхсмарки і дві-три пляшки.

Оскар, здається, і гадки не мав, що того літа 1943 року був одним із найбільших незаконних годувальників в’язнів у Польщі; що та страшна тінь голоду, яка, відповідно до політики СС, нависала над великими фабриками смерті і над кожним дрібним нужденним місцем примусової праці за колючим дротом, зовсім не відчувалася на «Емалії», і це було небезпечно помітно.

Того літа сталася маса пригод, які поповнили міфологію Шиндлера: багато з в’язнів Плашува і майже всі на «Емалії» ледь не релігійно вірили в надзвичайну рятівну могутність Оскара.

На початку роботи кожної таборової філії старші офіцери з головного табору навідувалися в дочірню установу, щоб простимулювати працю невільників наочно й радикально. Важко точно сказати, хто з командування Плашува приходив на «Емалію», але в’язні й сам Оскар в один голос стверджують, що серед них приходив і Ґьот. А коли не Ґьот, то Лео Йон або Шайдт. Чи Йозеф Нойшель, протеже Ґьота. Жодного з них не буде несправедливістю згадати у зв’язку з наочною і радикальною стимуляцією праці. Хоч хто це був, але в Плашуві він уже встиг учинити якусь жорстокість чи взяти в ній участь. І тепер, прийшовши на «Емалію», вони помітили у дворі в’язня на прізвище Ламус, який повільно штовхав візок. Сам Оскар пізніше заявляв, що того дня прийшов саме Ґьот, який побачив, що Ламус працює повільно, і звернувся до молодого сержанта на прізвище Ґрюн — ще одного свого протеже, особистого охоронця, колишнього борця. І, звичайно, Ґрюн отримав наказ розстріляти Ламуса.

Тож він схопив чоловіка, а інспекція пішла далі табором. Хтось із цеху металообробки помчав до пана директора й повідомив тривожну новину Шиндлерові. Оскар з ревінням збіг сходами, ще швидше, ніж коли зустрічав панну Реґіну Перлман, і вискочив у двір, де Ґрюн уже приставляв Ламуса до стінки.

Оскар закричав: «Ви не маєте права тут це робити! Якщо ви тут почнете стріляти, в мене вся робота зупиниться. У мене надважливі військові контракти…» Це був стандартний аргумент Шиндлера; у ньому містився й натяк, що, коли Ґрюн затримає роботу фабрики, на нього особисто буде подано рапорт куди слід.

Ґрюн був розумний. Він знав, що решта інспекторів подалися в цехи, де стоїть страшний шум, гупають металеві преси, ревуть верстати, що їм геть не буде чути, стріляв він чи ні. Ламус для Ґьота чи Йона — то така дрібниця, що вони ніколи не завдадуть собі клопоту перевіряти, чи його страчено.

— А мені що з того буде? — спитав есесівець.

— Горілка підійде? — запропонував Оскар.

Для Ґрюна то був солідний приз. За цілоденну працю з автоматом під час операцій, за щоденні масові страти на сході — розстріли сотень людей — солдату видавалося півлітра горілки. Хлопці в чергу ставали на участь у розстрілах, щоб увечері в їдальні забрати пляшку. А тут гер директор пропонує йому втричі більше за те, щоб не стріляти.

— Не бачу пляшки, — відказав Ґрюн. Гер Шиндлер уже відвів Ламуса від стіни й підштовхував, щоб той швидше пішов.

— Зникни! — гаркнув Ґрюн на чоловіка з візком.

— Пляшку зможете забрати в моєму кабінеті по закінченні інспектування, — сказав Оскар.

Він уже брав участь у подібній торгівлі, коли гестапо ввірвалося до квартири фальсифікатора документів і виявило, серед інших підробок, майже завершений пакет арійських паперів для сім’ї Вольфайлерів (мати, батько, троє дітей-підлітків) — усі її члени працювали в таборі Шиндлера. Тож два гестапівці прибули на Липову, щоб забрати Вольфайлерів на допит, котрий привів би їх через в’язницю на Монтелюпі на Хуйову Ґурку. Через три години по тому, як вони зайшли в кабінет Оскара, вони вийшли звідти, заточуючись на сходах і сяючи тимчасовою добродушністю від коньяку і, відома річ, від хабара. Конфісковані папери тепер лежали на столі в Оскара, відтак він кинув їх у камін.

Потім були брати Данціґери, які однієї п’ятниці вивели з ладу металевий прес. Чесні, задумливі люди, вони величезними містечковими очима дивилися з-за машини, яку щойно з тріском зламали. Гер директор саме їздив до Сосновця, і хтось, — Оскар завжди казав, що то був якийсь шпигун на фабриці — виказав Данціґерів плашувській адміністрації. Братів забрали з «Емалії» і наступного ранку на перекличці оголосили, що будуть їх вішати: «Сьогодні ввечері люди Плашува побачать страту двох саботажників». Звичайно, основним приводом скарати Данціґерів став їхній ортодоксальний вигляд.

Оскар повернувся після відрядження о третій дня в суботу, за три години до анонсованої страти. Новина про вирок лежала в нього на столі. Він передмістями поїхав до Плашува, прихопивши з собою коньяк і найкращу польську ковбасу. Поставивши машину біля адміністрації табору, він відшукав Ґьота в його кабінеті. Оскар зрадів, що не розбудив коменданта від денного сну. Ніхто не знає, до чого саме вони домовилися того дня в кабінеті Ґьота, схожому на кабінет Торквемади (у стіни там було вмуровано кільця, щоб вішати людей задля науки й дисципліни). Важко все ж повірити, що Амон вдовольнився самим коньяком і ковбасою. У кожному разі, після бесіди він уже не так ревно дбав про цілісність державних металевих пресів, і о шостій, у час оголошеної страти, брати Данціґери на плюшевому сидінні Оскарового лімузина верталися до непишної, але затишної «Емалії».

Звичайно, ці всі перемоги були частковими. Це в дусі цезарів, розумів Оскар, — милувати так само несподівано, як і карати. Еміль Краутвірт, на той момент інженер на радіаторному заводі за бараками «Емалії», мешкав у таборі Оскара. Він був молодий, диплом свій отримав у кінці тридцятих років. Краутвірт, як і інші на «Емалії», називав це місце табором Шиндлера. Але, потягши Краутвірта до страти в Плашув, СС демонструвало, хто є справжнім господарем табору — принаймні в деяких аспектах його існування.

Для тієї частини людей Плашува, які доживуть до миру, повішення інженера Краутвірта було першою історією, яку вони переповідатимуть не про власні біль і приниження. СС ставилося до своїх шибениць економно, і в Плашуві шибениці нагадували довгий ряд низьких стояків для воріт, геть не таких величних, як історичні знаряддя страти: революційна гільйотина, єлизаветинський ешафот. Не було в отих споруд навіть високої гордої похмурості, як у якої-небудь в’язничної шибениці у дворі шерифа. У мирний час шибениці Плашува й Аушвіца жахають не похмурістю, а буденністю. Але, як невдовзі виявлять матері з дітьми у Плашуві, навіть за такої банальної форми п’ятирічна дитина все одно може побачити забагато з натовпу в’язнів на Аппельпляці. Разом із Краутвіртом мали також стратити шістнадцятирічного хлопчика на прізвище Гаубеншток. Краутвірта було засуджено за якісь листи, які він писав краківським бунтівникам. А Гаубенштока взагалі зібралися вішати за те, що хтось почув, як він співає «Волгу», «Калінку-малінку» та інші заборонені російські пісні, — як було сказано у вироку, з тим, щоб схилити вартових-українців до більшовизму.

За ритуальними правилами, страти в Плашуві відбувалися без слів. На відміну від ярмаркових страт у давнину, тут усе відбувалося в повній тиші. В’язні стояли групами, їх патрулювали чоловіки й жінки, свідомі своєї влади: Гуяр і Йон, Шайдт і Ґрюн, сержанти Ландсдорфер, Амтор, Ґрімм, Річек, Шрайбер; нещодавно до Плашува були направлені наглядачки з СС — Аліса Орловскі й Луїза Данц. Обидві добре володіли кийком. Під таким наглядом будь-які благання засуджених вислуховувалися мовчки. Інженер Краутвірт спочатку здавався скам’янілим і не мав чого сказати, натомість підліток щосили намагався виправдатися. Тремтливим голосом він звертався до гауптштурмфюрера, який стояв під шибеницею:

— Я не комуніст, гере коменданте. Я комунізму терпіти не можу. То були просто пісні. Звичайні пісні…

Кат, єврейський різник із Кракова, якого помилували за якийсь давніший переступ із тим, щоб він виконував ці обов’язки, поставив Гаубенштока на табуретку й накинув йому на шию зашморг. Він бачив, що Амон хоче, щоб хлопчика повісили першим, аби не продовжувати обговорення. Коли різник вибив табуретку з-під ніг Гаубенштока, мотузка порвалась, і хлопець, посинілий, задихаючись, із зашморгом на шиї, порачкував до Ґьота, продовжуючи благати його, він притулився головою до чобіт коменданта і обійняв його ноги. То був найвищий ступінь приниження: цей жест знову надав Ґьотові відчуття королівської влади, яка трималася в його руках всі ці гарячкові місяці. Амон посеред Аппельпляцу, повного відкритих ротів, які не видавали жодного звуку, крім тихого шелестіння, наче вітер у пісках, витяг із кобури пістолет, відштовхнув підлітка ногою і пристрелив його в голову.

Коли бідолашний інженер Краутвірт побачив страшну смерть хлопця, він вихопив бритву, яку ховав у кишені, — і полоснув по обох своїх зап’ястях. Ті в’язні, які бували на фронті, могли сказати, що інженер смертельно поранив себе в обидві руки. Але Ґьот наказав катові в кожному разі вішати — і двоє українців, заюшившись кров’ю Краутвірта, підтягли його до шибениці. Там, спливаючи кров’ю з обох рук, інженер Краутвірт і сконав на очах у євреїв Південної Польщі.

Природним було якоюсь частиною свого єства гадати, що така варварська демонстрація влади стане останньою, що зміняться методи, зміниться ставлення — навіть в Амона; а коли не в нього, то ті невидимі високі чиновники, які у своїх кабінетах з натертим до блиску паркетом і великими вікнами, з яких видно площу, де милі бабусі продають квіти, повинні надати форми одній частині того, що коїться в Плашуві й жорстко засудити другу.

Коли доктор Седлачек удруге приїхав з Будапешта до Кракова, Оскар зі стоматологом придумали схему, яка більшому інтроверту, ніж Шиндлер, видалася б наївною. Оскар у бесіді з Седлачком висунув припущення, що комендант Плашува поводиться настільки дико, бо п’є кепські напої: Амон Ґьот літрами поглинав місцевий так званий коньяк, котрий ще більше послаблював його вже порушене відчуття, що все має певні наслідки. На частину суми в райхсмарках, привезеної доктором Седлачком на «Емалію», слід купити ящик щонайкращого коньяку — не такий уже доступний об’єкт для Польщі після битви під Сталінградом. Оскар піднесе його Амонові і в ході розмови вкладе комендантові в голову думку, що так чи інак війна скінчиться, і діяльність окремих осіб буде розслідуватися. Тоді може виявитися, що навіть друзі почнуть пригадувати, що Амон інколи діяв занадто ревно.

Оскар щиро вірив, що можна випивати з дияволом і при цьому за келихом коньяку впливати на баланс зла у світі. Не те щоб він боявся більш радикальних методів. Просто вони не спадали йому на думку. Він завжди був людиною взаємодії.

Вахтмайстер Освальд Боско, який раніше контролював периметр гетто, навпаки, був чоловіком ідеї. Він не міг працювати в межах СС: там передати хабар, тут фальшивий документ, переховувати десяток дітей, коли сотні інших дітей ведуть до таборів. Боско втік зі свого поліцейського відділку на Подґужі й подався до партизанських лісів у Неполомицях. В Армії Людовій він намагався спокутувати той дитячий захват, який відчув щодо нацизму влітку 1938 року. Його, перевдягненого польським селянином, врешті впізнають у селі на захід від Кракова і розстріляють за зраду. Боско стане мучеником.

Боско подався в ліс, бо не мав іншого вибору. У нього не було таких фінансових ресурсів, щоб впливати на систему, як в Оскара. Але все це було природне для двох цих чоловіків — і те, що один колись скине форму й звання, і те, що другий буде дбати про гроші й продавати товар. Не підносячи Боско і не принижуючи Шиндлера, можна з певністю сказати, що якби Оскар потрапив у мученики, це сталося б суто випадково — через те, що якась справа пішла не так. Але були люди, які жили і дихали саме завдяки такій лінії поведінки Оскара: Вольфайлери, брати Данціґери, Ламус… Оскільки Шиндлер діяв саме таким чином, незвичайний табір «Емалії» стояв на Липовій і там майже весь час тисячі людей у ньому були в безпеці, а СС лишалося по другий бік колючого дроту. Там ніколи нікого не били, а супу було досить, щоб не голодувати. Масштабами своєї вдачі, морального несприйняття партії, до якої належали, Боско і Шиндлер були рівні, хоча перший виявив свою позицію, залишивши порожню поліцейську форму на вішаку на Подґужі, а другий — почепивши свій здоровенний значок і напуваючи божевільного Амона Ґьота найкращим коньяком.

Уже вечоріло, Оскар і Амон сиділи в салоні на білій віллі коменданта. До них зазирнула Ґьотова коханка Майола — тендітна жінка, секретарка на фабриці Ваґнера в місті. Вона не проводила днів серед жахів Плашува. Вона мала чутливу натуру, і ця делікатність породжувала чутки, ніби Майола погрожує Амонові, що припинить спати з ним, коли він стрілятиме в людей просто так. Ніхто не знав, чи правда це, чи просто така собі терапевтична інтерпретація, яка виникла в головах в’язнів, котрі щосили намагалися зробити своє життя стерпним.

Того вечора Майола довго з Амоном і Оскаром не сиділа. Вона бачила, що зараз питимуть довго й багато. Гелена Гірш, бліда дівчина в чорному, служниця Амона, принесла різноманітні закуски — канапки, ковбасу, тістечка. Вона заточувалася від утоми. Минулого вечора Амон побив її за те, що приготувала їжу для Майоли без його дозволу; вранці він змусив її п’ятдесят разів пробігти вгору і вниз сходами трьох поверхів вілли за слід від мухи на одній з картин у коридорі.

Вона дещо чула про гера Шиндлера, але до цього дня його не бачила. Того вечора її аж ніяк не заспокоював вигляд двох здорованів, які сиділи один навпроти одного за низеньким столом, в очевидній згоді й братерстві. Це Гелену ніяк не цікавило, оскільки вона розуміла невідворотність власної смерті. Дівчина думала тільки про те, як зберегти життя молодшій сестричці, яка працювала на табірній кухні. Вона тримала у сховку гроші, якими сподівалася допомогти сестрі вижити. Але на її власне життя, думала Гелена, уже жодна сума, жодна домовленість вплинути не може. Тож вони випивали, а табір занурювався в сутінки.

Уже минуло багато часу, відколи «Колискова» Брамса у виконанні Тосі Ліберман заспокоїла жіночу частину табору і спроквола долинула крізь дошки бараків і до чоловічої частини, а два великі чоловіки все сиділи. Їхні феноменальні печінки горіли, як доменні печі. І в слушний час Оскар перехилився через стіл, розігруючи дружність, яка навіть після такої кількості випитого була суто маскою… Оскар нахилився до Амона, проникливий, як демон, і почав переконувати коменданта бути стриманішим.

Амон сприймав це добре. Оскарові здалося, що думка про помірність приваблює Ґьота — така спокуса гідна імператора. Амон міг уявити недужого раба, впряженого у вагонетку, в’язня, який повертається з кабельного заводу, хитаючись — так нестерпно вдавано — під вагою одягу чи дров, які взяв коло брами. І дивне тепло розлилося в животі Амона від химерної фантазії: він би пробачив цього ледацюгу, цього жалісливого артиста. Як Калігула, мабуть, відчував спокусу бачити себе Калігулою Добрим, так і образ Амона Доброго якийсь час займав уяву коменданта. Та він, по суті, завжди мав до такого слабкість. Ось зараз його кров золотилася від коньяку, коло його ніг спав майже весь табір — і Амон більше відчував спокусу бути добрим, ніж страх воздаяння. А зранку він пригадає попередження Оскара і зіставить його зі свіжими новинами про нову російську загрозу на фронті біля Києва. Сталінград від Плашува неймовірно далекий. А от відстань до Києва можна собі уявити.

За кілька днів після пиятики Оскара з Амоном на «Емалію» почали надходити новини, що подвійна спокуса подіяла на коменданта. Доктор Седлачек, повернувшись до Будапешта, перекаже Саму Шпрінґманну, що Амон, принаймні тимчасово, припинив свавільно вбивати людей. І добрий Саму, перейнятий різноманітними лихами в різних місцях — від Дахау і Дрансі на заході до Собібору з Белжцем на сході — сподівався, що бодай тимчасово діру в Плашуві закрито.

Але спокуса милувати швидко розвіялася. Якщо була якась коротка перерва, то ті, хто пережив Плашув, її не пригадують. Убивства, з їхньої точки зору, були безперервними. Якщо Амон один чи два ранки не вийшов на свій балкон, то це не означало, що він не вийде знову. Для того щоб дати навіть найбільш навіюваному в’язню надію на серйозні зміни в натурі коменданта, самої тимчасової відсутності Ґьота на балконі було мало. А потім він, у кожному разі, вийде на ганок у своїй австрійській шапочці, яку вдягав, коли був налаштований на вбивство, і виглядатиме в бінокль порушників.

Доктор Седлачек повернувся до Будапешта не лише зі звісткою про зміни в Амона, а й з більш надійними даними з табору Плашув. Одного дня охоронець із «Емалії» прийшов по Штерна, щоб провести його на Заблоче. Щойно Штерн підійшов до брами фабрики, його одразу провели нагору, до нової квартири Оскара.

Тоді Оскар відрекомендував його двом панам у гарних костюмах. Одним з них був Седлачек, другий — єврей зі швейцарським паспортом — назвався Бабаром.

— Мій любий друже, — звернувся Оскар до Штерна, — я прошу вас описати ситуацію в Плашуві настільки повно, наскільки ви зможете до вечора.

Штерн до того часу не бачив ні Седлачка, ні Бабара і думав, що Оскар поводиться необачно.

Він уклонився, пробурмотів, що перед тим, як братися до цього завдання, хотів би перемовитися словом особисто з паном директором.

Оскар, бувало, казав, що Іцхак Штерн ніколи не може сказати чи попросити про щось прямо, все провозить контрабандою під товстим шаром балачок про вавилонський Талмуд і ритуали очищення. Але тепер Штерн говорив упрост.

— Скажіть, будь ласка, гере Шиндлере, — спитав він, — ви не вважаєте, що це — жахливий ризик?

Оскар спалахнув. Перш ніж він оволодів собою, малознайомі люди в сусідній кімнаті, напевне, його почули.

— А я вас спитаю: ви як думаєте, є ризик?! — Тоді він охолов і сказав: — Ризик є завжди, ви це знаєте краще за мене. Але цим двом людям можна довіряти.

Урешті, Штерн до вечора писав доповідь. Він був учений, звичний писати точну прозу. Організація з порятунку в Будапешті й сіоністи в Стамбулі отримають від Штерна надійні відомості. Якщо помножити свідчення Штерна на тисячу сімсот великих і малих таборів примусової праці в Польщі, то вийде картина, від якої світ здригнеться!

Седлачкові з Оскаром було потрібно більше, ніж розповідь Штерна. Уранці після пиятики з Амоном Оскар виніс свою героїчну печінку з Плашува до того, як настав час бути на роботі. Між навіюванням Амонові толерантності, яким Оскар займався вночі, він також добував письмовий дозвіл влаштувати двом своїм «братам-підприємцям» екскурсію його ідеальним промисловим містечком.

Уранці Оскар привів обох до сірої будівлі адміністрації і став вимагати допомоги Häftling (в’язня) Іцхака Штерна, щоб він їх поводив табором. Седлачків товариш Бабар мав щось на зразок мініатюрної камери, але носив її в руках, не криючись.

Майже можна було повірити, що коли б на нього звернули увагу есесівці, то він би ще й радо постояв з ними хвилин п’ять і похвалився б своєю чудовою штучкою, привезеною з останнього відрядження до Брюсселя чи Стокгольма.

Коли Оскар і будапештські гості вийшли з адміністрації, Оскар узяв сухорлявого вченого Штерна за плече. Друзі радо б подивилися на цехи та житлову частину, сказав Оскар. Але якщо Штернові здасться, що вони мають на щось звернути особливу увагу, то він має просто нахилитись і зав’язати шнурки.

Ґьотовою основною магістраллю, викладеною з розбитих могильних плит, вони пройшли повз казарми СС. Там майже одразу у в’язня Штерна розв’язався шнурок. Товариш Седлачка зняв бригади, які тягли повні вагонетки з каменоломень, а Штерн пробурмотів:

— Перепрошую, панове.

Але він возився зі шнурками достатньо довго, щоб панове змогли поглянути під ноги й прочитати написи на уламках пам’ятників. Тут лежали могильні плити Блюми Ґемайнерової (1859–1927); Матильди Лібескінд, яка упокоїлась у віці дев’яноста років у 1912 році, Гелени Вахсберґ, яка померла під час пологів у 1911 році; тринадцятирічної Розі Ґродер, яка загинула у 1931 році; Софії Роснер і Адольфа Ґоттліба, які померли ще за Франца-Йосифа. Штерн хотів, щоб вони побачили, як імена пристойних покійників стали бруківкою.

Далі вони проминули Puffhaus, бордель для есесівців і українців, в якому працювали польські дівчата, а потім підійшли до каменоломні, де працівники вгризались у вапнякову скелю. У Штерна знову розв’язалися шнурки, тож їх треба було зав’язати рифовим вузлом: він хотів, щоб це було зняте. Тут гинули люди у важкій праці з молотком і зубилом.

Ніхто з наляканих людей, що працювали в каменоломні, не подав жодних ознак допитливості, що це за гості прийшли зранку. Іван, українець-шофер Амона Ґьота, чергував там, а наглядачем був круглоголовий німецький кримінальник на ім’я Ерік. Ерік уже продемонстрував здатність знищувати цілі сім’ї, убивши власну матір, батька, сестру. На той момент його мали б повісити чи принаймні посадити в тюрму, якби в СС не зрозуміли, що є гірші злочинці за таких і що Еріка їм треба взяти на роботу, щоб він ними попихав. Як згадував у своїй доповіді Штерн, краківського лікаря на ім’я Едвард Ґольдблатт відправив сюди з клініки есевіський доктор Бланке разом зі своїм протеже-євреєм, доктором Леоном Ґроссом. Ерік був радий бачити в каменоломні людину культурну, фахову, яка виявилася непридатною для такої праці, і лікаря почали бити, щойно він продемонстрував невпевнене володіння молотком і цвяхами. Протягом кількох днів його бив Ерік та різні есесівці й українські найманці. Лікаря змушували працювати з розпухлим у півтора разу лицем, з запухлим оком. Ніхто не знав, яке порушення техніки видобування каменю штовхнуло Еріка на останнє побиття доктора Ґольдблатта.

Коли лікар знепритомнів, Ерік далеко не одразу дозволив віднести його до Krankenstube, де доктор Леон Ґросс відмовився його прийняти. З такою медичною санкцією Ерік із есесівським найманцем продовжили бити ногами Ґольдблатта, який лежав, помираючи, на порозі лікарні; йому було відмовлено в допомозі.

Штерн нахилився й зав’язав шнурок біля каменоломні, бо, як і Оскар, і дехто ще в таборі Плашув, вірив, що колись будуть судді, які спитають: «Де саме, скажіть нам, це сталося?»

Оскар міг показати колегам табір згори, провівши їх на Хуйову Ґурку й австрійські шанці, де закривавлені візки, якими вивозили тіла в поблизькі ліси, безсоромно стояли біля входу до укріплення. Уже тисячі людей були поховані там у масових могилах в тих східних лісах або біля них. Коли росіяни прийдуть зі сходу, цей ліс із жертвами відкриється їхнім очам раніше, ніж живий і вмираючий Плашув.

Якщо говорити про Плашув як диво промисловості, то він розчарував би будь-якого серйозного спостерігача. Амон, Бош, Лео Йон, Йозеф Нойшель — усі вони вважали Плашув ідеальним місцем, бо він збагачував їх. Вони були б глибоко вражені, коли б дізналися, що однією з причин, з яких їхній зоряний час у Плашуві тривав, була аж ніяк не радість Інспекції з озброєння економічним дивам, які вони там вершили.

Насправді єдиним економічним дивом Плашува було особисте збагачення Амона та його кліки. Для спокійного стороннього спостерігача дивно було б, що військові контракти до Плашува взагалі надходили, при тому що тамтешній завод був такий слабкий і застарілий.

Але розумні в’язні-сіоністи в Плашуві намагалися вплинути на переконаних людей зі сторони, таких як Оскар і Мадріч, які, у свою чергу, могли впливати на Інспекцію з озброєння.

З огляду на те що голод і спорадичні вбивства в Плашуві все ж були кращі за певне знищення в Аушвіці й Белжці, Оскар був налаштований вести перемовини з відповідальними за закупівлі та інженерами Інспекції з озброєння, підпорядкованої генералу Шиндлеру.

Ці панове робили гримаси й казали: «Та ну, Оскаре! Ти що, серйозно?» Але врешті вони знаходили контракти й для табору Амона Ґьота, замовлення на лопати з брухту, зібраного на фабриці Оскара на Липовій, на димарі з олов’яного брухту з фабрики варення на Подґужі.

Шанси отримати повну кількість лопат чи їхніх держаків, які робилися для Вермахту, були невеликі. Чимало з Оскарових приятелів серед офіцерів Інспекції з озброєння розуміли, що вони чинять: продовження існування рабського табору в Плашуві продовжує життя певному числу тих рабів. Декому з них це було вже поперек горла, бо вони знали, яким негідником був Амон Ґьот, і їхній серйозний старомодний патріотизм ображало розкішне життя Амона за містом.

Іронію долі табору примусової праці Плашув — те, що дехто з рабів приховував свої істинні цілі, підтримуючи царство Амона, — можна розгледіти на прикладі Романа Ґінтера. Його, колишнього інженера і нині одного з управителів заводу металевих виробів, звідки вже порятували ребе Левартова, одного ранку було викликано до кабінету Амона Ґьота, і, щойно за ним зачинилися двері, інженер отримав перший удар. Б’ючи Ґінтера, комендант незрозуміло лютував. Тоді він потяг його з кабінету і вниз сходами до стіни біля парадного входу.

— Можна спитати? — промовив Ґінтер, притиснутий до стіни, виплюнувши два зуби, мимохідь, щоб Амон не подумав, що він навмисне намагається його розжалобити.

— Ах ти сволота, — ревів Ґьот, — ти не приніс наручники, які я замовив! У мене в календарі це записано, ти, дупо свиняча.

— Але, гере коменданте, — сказав Ґінтер, — маю доповісти, що замовлення на наручники було заповнене вчора. Я спитав гера обершарфюрера Нойшеля, що з ними робити, і він сказав, щоб я відніс їх до вашого кабінету, що я і зробив.

Амон потяг закривавленого Ґінтера назад до кабінету і викликав есесівця Нойшеля.

— Ну так, — відповів молодий Нойшель. — Подивіться у другій згори шухляді ліворуч, гере коменданте.

Ґьот подивився туди і знайшов свої наручники.

— Я його ледь не прибив, — поскаржився він своєму юному і не настільки обдарованому віденському протеже.

Той самий Роман Ґінтер, який обережно виплюнув свої зуби на фундамент будівлі Амонової адміністрації — цей єврей, цифра, у вбивстві якого, якби до того дійшло, Ґьот би звинуватив Нойшеля, — саме цей Ґінтер за спеціальною перепусткою ходив на DEF гера Шиндлера поговорити з Оскаром, яку сировину передати плашувським цехам, про той об’ємний металобрухт, без якого всіх працівників металевого цеху відправили б залізницею до Аушвіца. Так що в той час, поки Амон, махаючи пістолетом, вірить, що втримує Плашув своїм видатним талантом адміністратора, скоріше табір продовжував існувати завдяки в’язням із закривавленими ротами.

Розділ 25

Декому тепер здавалося, що Оскар тринькає гроші, як азартний гравець. Навіть з тих невеликих відомостей, які ми про нього маємо, в’язні відчували, що він готовий розоритися заради них, якщо в цьому буде необхідність. Пізніше, але ще не зараз, вони прийматимуть його милість, як діти — різдвяні подарунки від батьків. Вони казали між собою: «Слава Богу, він більш вірний нам, ніж своїй дружині». І, як і в’язні, всілякі чиновники так само нюхом чули пристрасть Оскара.

Один чиновник, такий собі доктор Зопп, лікар у лікарні для в’язнів СС, пов’язаний і з судом СС[13] на Поморській, переказав герові Шиндлеру через посланця-поляка, що в нього є до Шиндлера своєрідна справа. У в’язниці на Монтелюпі сидить жінка на ім’я фрау Гелена Шиндлер. Доктор Зопп знав, що вона не родичка Оскарові, але її чоловік вклав певні гроші в «Емалію». У неї були сумнівні арійські документи. Доктор Зопп не мав необхідності казати, що для пані Шиндлер це могло закінчитися поїздкою на Хуйову Ґурку. Але якщо Оскар викладе певну суму, сказав Зопп, то лікар охоче випише довідку, що з огляду на стан здоров’я пані Шиндлер слід дозволити проходити курс лікування безпосередньо в Марієнбаді, в Богемії.

Оскар пішов до кабінету Зоппа, де виявив, що лікар просить за довідку п’ятдесят тисяч злотих. Торгуватися сенсу не було. Після трьох років практики така людина, як Зопп, могла назвати ціну за послуги з точністю до кількох злотих. Протягом дня Оскар добув гроші. Зопп знав, що він це може, що Оскар з тих людей, хто має в запасі гроші з чорного ринку, гроші, які ніде не задокументовані.

Перш ніж заплатити, Оскар дещо обумовив. Йому треба піти на Монтелюпі з доктором Зоппом забрати жінку з камери. Він особисто передасть її спільним друзям у місті. Зопп не заперечував. Під лампочкою без плафона в холодній камері пані Шиндлер отримала назад свої цінні документи.

Обережніша, більш бухгалтерської натури людина, напевне, повернула б собі витрачене з тих грошей, які Седлачек привіз із Будапешта. У сумі Оскару було передано приблизно сто п’ятдесят тисяч райхсмарок, привезених до Кракова у валізах із подвійним дном, за підкладкою одягу. Проте Оскар, частково через своє не вельми чітке відчуття грошей (чи то тих, які він комусь винний, чи тих, які хтось винен йому), частково з почуття честі передавав єврейським знайомим усі гроші, які отримував від Седлачка, крім витрачених на коньяк для Ґьота.

То не завжди була проста справа. Коли влітку 1943 року Седлачек привіз до Кракова п’ятдесят тисяч райхсмарок, плашувські сіоністи, яким Оскар пропонував ті гроші, злякалися, що це провокація.

Оскар спочатку пішов до Генрі Манделя, зварювальника в металевому цеху Плашува і члена «Hitach Dut», сіоністського молодіжного робочого руху. Мандель не хотів брати гроші в руки. Погляньте, казав йому Шиндлер, у мене є лист івритом, який додавався до цих грошей, лист із Палестини. Але, звісно, коли б це була провокація, якби Оскар був скомпрометований і його хтось використовував, у нього, звичайно, знайшовся б лист із Палестини. А коли тобі не вистачає хліба за сніданком, то це була чимала пропозиція: п’ятдесят тисяч райхсмарок — сто тисяч злотих. І використовуй на свій розсуд. У це просто годі було повірити. Тоді Шиндлер намагався передати гроші, які ховалися там, у межах Плашува, в багажнику його машини, іншій людині з «Hitach Dut» — дівчині на ім’я Альта Рубнер. У неї були певні зв’язки через в’язнів, які ходили на кабельну фабрику, з деякими поляками в польській в’язниці, з підпільниками в Сосновці. Можливо, вона сказала Манделеві, що найкраще передати то все підпіллю, і хай вони розберуться, звідки ті гроші, що їх пропонує гер Оскар Шиндлер.

Оскар намагався її переконати, майже перекрикуючи торохтіння швацьких машин Мадріча. «Я всім серцем гарантую, що це не пастка!» Всім серцем. Саме в таких сентиментальних виразах говорив би провокатор.

Але коли Оскар пішов, а Мандель поговорив зі Штерном, який сказав, що лист справжній, а тоді порадився з Альтою, було ухвалено рішення гроші взяти. Тепер вони, щоправда, розуміли, що Оскар удруге їх не принесе. Мандель пішов до Марселя Ґольдберґа, який також належав до «Hitach Dut», але, ставши чиновником, відповідальним за списки — на працю, на виселення, списки живих і мертвих, — почав брати хабарі. Мандель міг, однак, вплинути на нього. Один із тих списків, які міг складати Ґольдберґ чи принаймні додавати й прибирати людей, був список тих, хто йде на «Емалію» по брухт для плашувських майстерень. По старій пам’яті і водночас не питаючи, навіщо йому йти на «Емалію», Гольдберг записав Манделя до цього списку.

Але коли Мандель уже був на Заблочі і прокрадався від групи збирачів брухту до Оскара, його зупинив Банкєр перед кабінетом директора.

— Гер Шиндлер зайнятий, — сказав він.

За тиждень Мандель повернувся. І знову Банкєр не пустив його до Оскара. На третій раз Банкєр уже говорив більш конкретно:

— Ви по сіоністські гроші? — спитав він. — Ви ж раніше не хотіли їх брати. А тепер от захотіли. Ну не можемо ми їх вам дати. Таке життя, пане Манделю!

Мандель кивнув і пішов. Він помилково подумав, що Банкєр уже присвоїв щонайменше частину тих грошей. Насправді ж Банкєр просто був обережний. Гроші врешті дійшли до плашувських в’язнів-сіоністів, адже Седлачек приніс Шпрінґманну розписку від Альти Рубнер. Як видається, ті гроші частково пішли на допомогу євреям з інших міст, які не мали місцевого джерела підтримки.

Чи кошти, які надходили Оскарові й передавалися через нього, витрачалися здебільшого на харчі, як вважав за краще Штерн, чи на підпільну боротьбу — закупівлю й постачання зброї, — того Оскар ніколи не з’ясовував. Проте ані марки з тих грошей не пішло на те, щоб викупити пані Шиндлер із в’язниці на Монтелюпі чи на порятунок життя таких людей, як брати Данцігери. Не витрачалися Седлачкові гроші й на те, щоб відшкодувати фабриці хабарі — тридцять тисяч кіло емалевих виробів, які Оскар роздав великим і малим функціонерам СС протягом 1943 року, щоб вони не давали рекомендацію закрити табір при «Емалії».

Не з тих грошей купувався й набір гінекологічних інструментів з чорного ринку за шістнадцять тисяч злотих, коли одна з дівчат на «Емалії» завагітніла: адже вагітність була однозначним квитком до Аушвіцу. Також зовсім не із Седлачкових грошей купувався роздовбаний «мерседес» в унтерштурмфюрера Йона. Йон запропонував Оскарові купити той «мерседес» тоді, коли Оскар попросив до себе на «Емалію» ще тридцять людей із Плашува. Авто, яке Оскар якось купив за дванадцять тисяч злотих, потім реквізував друг і брат-офіцер Лео Йона унтерштурмфюрер Шайдт для використання на будівництві навколо табору.

— Землю вони там у багажнику возитимуть чи що?! — обурювався Оскар за обідом з Інґрід.

Пізніше в неофіційній згадці про цей інцидент він казав, що був радий стати у пригоді обом панам офіцерам.

Розділ 26

Раймунд Тіч допомагав у дещо інакший спосіб. Тіч був тихий, типовий канцелярський працівник з австрійських католиків, він накульгував; одні стверджували, що через якусь пригоду в дитинстві, інші — що отримав травму під час першої війни. Він був на десять років старший за Амона з Оскаром. У таборі Плашув він керував фабрикою Юліуса Мадріча з пошиття уніформи — підприємством, де працювали три тисячі осіб: швачок і механіків.

Перший його спосіб допомоги полягав у шахових партіях з Амоном Ґьотом. З адміністрації табору можна було телефонувати на фабрику Мадріча, і Амон незрідка кликав Тіча до свого кабінету зіграти в шахи. Коли Раймунд зіграв з Амоном уперше, партія закінчилася за півгодини і аж ніяк не на користь коменданта. Коли з губ Тіча стиха злетіло стримане й не надто переможне «Мат…», управитель був вражений тим, яка істерика тоді охопила Амона. Комендант кинувся по кітель і пояс, нашвидку застібнув усе це на собі, схопив кашкет. Раймунд Тіч так і завмер на місці, подумавши, що зараз Амон вискочить надвір до вагонеток і пристрелить там кого-небудь, щоб угамувати свою лють через програш, який, на думку Тіча, був просто дрібницею. Тож відтоді Тіч узявся до справи по-іншому: тепер він намагався розтягти партію години на три і програти комендантові. Коли працівники в адміністрації бачили, як Тіч кульгає Єрусалимською на своє шахове чергування, то знали, що тепер атмосфера буде здоровіша до вечора. Притишене відчуття безпеки поширювалося від них до цехів і передавалося навіть тим нещасним, які возили вагонетки.

Але Раймунд Тіч превентивними шахами не обмежувався. Незалежно від доктора Седлачка і чоловіка з кишеньковою камерою, приведених Оскаром до табору, Тіч теж почав фотографувати. Іноді він знімав те, що видно з вікна його кабінету, іноді — фотографував цехи з далекого кутка і в’язнів у смугастій формі, які займалися вагонетками, знімав, як роздають хліб і суп, як риють канави й котловани. Де-не-де на світлинах Тіча, можливо, видно нелегальну роздачу хліба в цехах Мадріча. Звичайно, саме Раймунд доправляв круглі чорні буханці з дозволу й за рахунок Юліуса Мадріча, завозив їх до Плашува вантажівкою під купами ганчір’я й рулонами тканини. Тіч фотографував, як похапцем переходить кругла чорна хлібина з рук у руки на складі Мадріча, подалі від вишок, у місці, надійно схованому від основного під’їзного шляху масивним табірним заводом.

Він фотографував есесівців з українцями: як вони марширують, як розважаються, як працюють. Він фотографував робочу групу під керівництвом інженера Карпа, на якого невдовзі нацькують псів-убивць, котрі розірвуть йому ногу й відгризуть геніталії. На загальному плані Плашува він показав розміри табору і його мовчазний відчай. Здається, він навіть фотографував Амона зблизька на комендантській терасі, за відпочинком у шезлонгу; масивний Ґьот уже став важити майже сто двадцять кілограмів, так що новоприбулий лікар СС доктор Бланке казав йому: «Годі, Амоне, — тепер вам час скинути вагу». Тіч фотографував Рольфа і Ральфа, як вони гасають або гріються на сонці, а Майола тримає одного з них за нашийник і вдає, що їй це приємно. Зняв він і Амона в усій красі на великому білому коні.

Відзнімаючи плівку, Тіч не проявляв фотографій. Як архів, вони безпечніше й компактніше зберігалися в касеті. Тіч ховав плівки в залізній коробці на своїй краківській квартирі. Так само він тримав дещо із залишків добра євреїв Мадріча. По всьому Плашуву можна було знайти людей, котрі мали якийсь останній скарб, щось таке, чим у час найбільшої небезпеки можна було спробувати відкупитися: запропонувати його тому, хто складає список, тому, хто зачиняє двері вагона для худоби. Тіч розумів, що в нього на збереженні отакий відчайдушний запас. Та меншість в’язнів, хто ховав якісь каблучки, годинники, персні чи інші коштовності десь у Плашуві, не потребувала його допомоги. Вони регулярно торгували ними, обмінювали на послуги й потрібні речі. А в тому самому сховку, де Тіч тримав свої знімки, лежали останні цінності десятьох чи й більше родин: брошка тьоті Янки, годинник дядька Мордхе.

Власне, коли плашувський режим упав, коли Шернер і Чурда втекли, коли бездоганні теки Головного адміністративно-економічного управління СС було повантажено в машини й відвезено куди слід як речовий доказ, Тіч не мав необхідності проявляти знімки, ба навіть у нього були всі причини цього не робити. У документах ОДЕССА, повоєнного таємного товариства колишніх есесівців, Раймунд Тіч проходив як зрадник — за те, що передав людям Мадріча близько тридцять тисяч хлібин, а ще — багато курей і масла; за гуманізм, відзначений урядом Ізраїлю; за те, що отримав певний розголос у пресі. Дехто йому погрожував, сичав, проводжаючи його поглядом на вулицях Відня: «Жидолюб!» Тож плашувські плівки пролежали двадцять років у землі в маленькому парку на краю Відня, де Тіч закопав їх, — і, можливо, так би й лежали вічно, й емульсія підсихала б на темних і таємних портретах Амонової коханки Майоли, його собак-убивць, його безіменних рабів. Тож, мабуть, варто вважати чимось на зразок перемоги для в’язнів Плашува, коли в листопаді 1963 року чоловік, який вижив завдяки Шиндлерові (Леопольд Пфефферберґ) таємно купив за п’ятсот доларів коробку і її вміст у Раймунда Тіча, котрий на той момент уже мав останню стадію хвороби серця. Навіть тоді Раймунд не бажав, щоб плівку було проявлено, доки він не помре. Безіменна тінь ОДЕССА лякала його більше, ніж за плашувських часів — імена Амона Ґьота, Юліана Шернера і назва Аушвіц.

Коли Раймунда поховали, плівки були проявлені. Майже всі фотографії вдалися.

Жоден з тих нечисленних людей, які пережили Плашув і Амона, ніколи не казав і слова поганого про Раймунда Тіча. Але управитель був не з тих людей, навколо яких виростає міфологія. Інша річ — Оскар. Від кінця 1943 року, наприклад, перекази про Шиндлера з електричною напругою міфу ходили поміж тими, хто пережив це лихоліття. Адже в міфі головне не те, чи правдива ця історія, навіть не те, чи може вона бути правдивою, а те, що вона якимсь незбагненним чином правдивіша за саму правду. Слухаючи такі розповіді, розумієш, що з точки зору людей Плашува Тічеві чудово пасувала роль праведного відлюдника, натомість Оскар став таким собі богом порятунку, по-грецьки дволиким, як дрібне божество, наділеним усіма людськими вадами, багаторуким, — на свій лад могутнім; здатним рятувати — несподівано, безвідплатно, але надійно.

Одна з таких історій — про той час, коли від шефів поліції СС почали вимагати закрити Плашув, оскільки його репутація як ефективного промислового комплексу в Інспекції з озброєння була не найкраща. Гелена Гірш, служниця Ґьота, часто зустрічала всіляких офіцерів, його гостей, котрі забрідали до передпокою чи кухні вілли, щоб відпочити від Амона й похитати головою. Офіцер СС на прізвище Тібріч, заходячи на кухню, сказав Гелені: «Він що, не розуміє, там же люди життя своє кладуть!» Він мав на увазі, звичайно, Східний фронт, а не похмурий Плашув. Офіцери, які жили менш царським життям, ніж Амон, побачивши його віллу, обурювались і — що, напевне, ще небезпечніше — заздрили.

Як говорить легенда, одного вечора в неділю генерал Юліус Шиндлер власною персоною завітав до Плашува, щоб з’ясувати, чи має існування табору бодай якесь значення для воєнних дій. Це не був типовий час візиту на завод значного бюрократа, але, мабуть, Інспекція з озброєння, з огляду на важку зиму, яка впала на Східний фронт, тепер працювала понаднормово. Перед інспектуванням генерала з почтом нагодували обідом на «Емалії», де вино й коньяк лилися рікою, адже Оскар, як Бахус, належав до діонісійського роду богів.

Після такого обіду інспекція покотила до Плашува своїми «мерседесами» в стані, далекому від професійної безсторонності. Обумовлюючи цей момент, переказ оминає увагою той момент, що і генерал Шиндлер, і його офіцери всі були спеціалістами з виробництва, які вже чотири роки працювали якраз професійно і безсторонньо. Але в Оскара той факт жодного трепету не викликав.

Огляд почався зі швацької фабрики Мадріча. То був козир Плашува. Протягом 1943 року тут вироблялася форма для вермахту зі швидкістю понад двадцять тисяч комплектів на місяць. Але питання стояло так: може, панові Мадрічу варто забути про той Плашув та й витрачати свій капітал на розширення більш ефективних і краще обладнаних польських фабрик на Подгужі й у Тарнові? Благенькі умови Плашува не дуже заохочували Мадріча, та й будь-якого інвестора на його місці, ставити там обладнання, яке потрібне фабриці вищого класу. Офіційна інспекція розпочалась, аж тут світло в усіх цехах згасло: друзі Іцхака Штерна з генераторної влаштували аварію електромережі. Крім алкоголю і переїдання, за які відповідав Оскар, панове з Інспекції з озброєння тепер були дезорієнтовані поганим освітленням. Високі гості присвічували собі ліхтариком, а верстати працювати не могли, тож менше провокували професійні почуття інспекторів.

Поки генерал Шиндлер, примружившись, розглядав під променем ліхтарика преси й верстати металевого цеху, тридцять тисяч людей Плашува не знаходили собі місця на нарах, чекаючи на його присуд. Навіть з огляду на перевантажені лінії східної залізниці вони знали, що висока технологія Аушвіцу лише в кількох годинах їзди на захід. Вони розуміли, що співчуття як такого від генерала чекати годі. Він займався виробництвом. Для нього то й була головна цінність.

Через обід в Оскара й аварію з електрикою, як говорить міф, Плашув був урятований. Насправді все було не так гарно, бо табір пережила лише десята частина з тих, хто в ньому опинився. Але Штерн та інші згодом пишатимуться цією історією, і більшість її деталей, напевне, правдиві. Адже коли Оскар замислювався, чим частувати високих гостей, то передусім їм щедро наливав, та й штука з зануренням інспекції в темряву йому б сподобалася.

— Не варто забувати, — казав хлопець, якого згодом порятує Оскар, — що пан Шиндлер — не лише німець, а має в собі трохи й чеського. Він був такий собі бравий вояк Швейк. Йому подобалося збивати систему з пантелику.

Поставити питання, що подумав суворий Амон Ґьот, коли світло згасло, було б нечемністю щодо міфу. Може, саме в той момент він був п’яний або того вечора десь гостював. Виникає і питання, чи то Плашув вистояв, бо генерала Шиндлера ввело в оману погане освітлення і випите, чи то табір залишили, бо в ньому було зручно утримувати людей у ті тижні, коли велика станція Аушвіц-Біркенау була переповнена. Але ця історія більше говорить про те, чого люди очікували від Оскара, ніж про жахливий плашувський табір чи кінець більшості тих, хто до нього потрапив.

А поки СС та Інспекція з озброєння розглядали варіанти майбутнього того табору, Йозеф Бау — молодий краківський художник, з яким Оскар згодом близько познайомиться, — до нестями закохався в дівчину на ім’я Ребекка Танненбаум. Бау працював у будівельному управлінні табору креслярем. Він був серйозним хлопцем із характерним для митця чуттям долі. Йозеф, можна сказати, втік до Плашува, бо в гетто ніколи не мав правильних документів. Оскільки він не володів таким фахом, який міг придатися на фабриках у гетто, то хлопця переховували мати й друзі. Під час ліквідації в березні 1943 року він утік за стіни гетто й пристав до колони працівників, що прямували до Плашува. Адже у Плашуві було місце новій промисловості, відсутній у гетто. Будівництво. У тій самій похмурій будівлі, де був і кабінет Амона, працював над своїми кресленнями Йозеф Бау. Він був протеже Іцхака Штерна, і Штерн згадував його в розмові з Оскаром як вправного кресляра і людину, яка, принаймні потенційно, зможе допомогти з підробкою документів.

Йозефу пощастило не дуже потрапляти на очі Амонові, бо юнак мав вигляд природно чутливої людини, а саме такі викликали в коменданта непереборне бажання схопитися за револьвер. Кабінет Бау був розташований в іншому кінці будівлі, далеко від Ґьотового. Дехто з в’язнів працював на першому поверсі поблизу комендантового кабінету. Були серед них закупівельники, конторські службовці; був стенографіст Мєтек Пемпер. На долю цих людей випадав не тільки ризик несподівано спіймати кулю, а й просто дикі видовища. Наприклад, Мундек Корн, який до війни відповідав за закупівлі в низці дочірніх компаній Ротшильда, а тепер займався постачанням тканини, водоростей, деревини й заліза для цехів Плашува, мав працювати не лише в тій самій будівлі, а й у тому самому крилі, де розташовувався кабінет Амона Ґьота. Одного ранку Корн підвів очі від столу і побачив за вікном, на другому боці Єрусалимської, коло бараків СС, хлопчину років двадцяти, свого краківського знайомого; той мочився біля одного зі штабелів деревини. І тут з вікна туалету в кінці крила висунулися дві м’ясисті руки в білосніжних рукавах. У правій був револьвер. Пролунали два швидкі постріли, щонайменше один з них пробив юнакові голову і кинув його на купу дерева. Коли Корн знов озирнувся на вікно туалету, одна з білих рук, вільна, зачиняла вікно.

На столі Корна того ранку були заявки з власноручним підписом Амона, нерівним, але притомним. Очі Корна переходили від того підпису до мертвого тіла з розстібнутими штаньми біля штабелів. Він не тільки питав себе, чи справді щойно оце бачив. Він відчував у методах Амона моторошно притягальну концепцію. Убивство — це щось ніби похід до туалету, звичайна, періодична річ між підписуванням документів. То, може, будь-яку смерть тепер слід, як це не жахливо, сприймати як буденність. Йозеф Бау, як видається, не піддавався такому радикальному впливу. Оминули його й чистки адміністрації на першому поверсі посередині і в правому крилі. Усе почалося з того, що Йозеф Нойшель, протеже Ґьота, поскаржився коменданту, що дівчина в одному з кабінетів отримала шкірку від шинки. Амон у гніві побіг вниз зі свого кабінету. «Зажерлися!» — репетував він. Тоді він розділив усіх у кабінеті на дві шеренги. Корнові це здалося схожим на сцену зі школи на Подґужі: дівчата в другій шерензі були настільки знайомі йому, вони походили в подґужських родин, виросли разом із ним. Десь так учитель ділив клас: хто піде дивитися пам’ятник Костюшкові, а хто — музей на Вавелі. Насправді ж дівчат із другої шеренги просто з-за столів повели на Хуйову Ґурку і через ту засохлу шкірку від шинки розстріляли люди якогось із загонів Піларжика.

Хоча Йозеф Бау не потрапляв у такі страшні пригоди у своєму кабінеті, ніхто б не міг сказати, що його життя в Плашуві було безпечним. Але його обраниці випали більш ризиковані випробування. Ребекка Танненбаум була сиротою, хоча в єврейському Кракові, де ледь не в кожного була сила-силенна родичів, її не позбавляли уваги добрі дядечки й тітоньки. Ребекка мала дев’ятнадцять років, була мила на лице й зграбненька. Дівчина добре розмовляла німецькою і була приємною й доброю співбесідницею. Нещодавно вона почала працювати в управлінні Штерна за Адміністрацією, на віддалі від сфер безпосередньої божевільної дії коменданта. Але в будівельному управлінні вона робила лише половину своєї праці. Ребекка була манікюрницею. Щотижня вона працювала з руками Амона; доглядала вона й руки Лео Йона, доктора Бланке і його коханки, грубої Аліси Орловскі. Взявши руку Амона, дівчина відзначила, що в коменданта довгасті й красиві долоні, з довгими, вузькими біля кінчиків пальцями — аж ніяк не руки товстуна і, безумовно, не дикуна.

Коли до Ребекки вперше прийшов в’язень і викликав її до гера коменданта, дівчина кинулася тікати між столами до чорних сходів. Посланець біг за нею і кричав: «Ради Бога, не треба! Він же мене покарає, якщо я тебе не приведу!»

Тож Ребекка пішла за ним на віллу Ґьота. Але перш ніж підійматися до вітальні, спочатку Ребекка спустилася до смердючого підвалу (то була перша резиденція Ґьота, і підвал був виритий у ґрунті старого єврейського цвинтаря). Там, у могильному підземеллі, Гелена Гірш прикладала примочки до синців.

— Ти вскочила в халепу, — відзначила Гелена. — Але просто роби свою справу, а там побачиш. Тут більш нічого вдіяти не можна. В одних людей йому професіоналізм подобається, в інших — ні. А коли прийдеш, дам тобі тістечко і трохи ковбаси. Тільки не бери їжу просто так, спочатку мене спитай. Дехто бере не питаючи, то я навіть не знаю, де маю покривати нестачу.

Амонові таки сподобався професійний підхід Ребекки, як вона щебетала по-німецьки про його пальці. Можна було уявити, що це знову готель «Краковія», а Амон у свіжій сорочці — такий собі вгодований молодий німецький магнат, який приїхав до Кракова продавати тканини, чи залізо, чи хімікати. Тільки дві деталі руйнували таку атмосферу позачасової люб’язності. У коменданта весь час коло правого ліктя лежав службовий револьвер, і до вітальні час від часу сонно забрідав то один, то другий пес. Ребекка бачила, як ці собаки на Аппельпляці розірвали інженера Карпа. Але іноді, коли собаки спали, солодко посопуючи, а Ребекка з Амоном обмінювалися враженнями від довоєнних поїздок на води до Карлсбада, жахіття зборів на пляці здавалися їй чимось далеким і неймовірним. Одного дня вона відчула себе достатньо впевненою, щоб запитати, чому він весь час тримає під рукою револьвер. Від того, що він відказав, у неї мурашки побігли по спині, коли вона схилилася над його рукою.

— Це на випадок, якщо ви мене раптом поріжете, — сказав Амон Ґьот.

Якщо їй були потрібні ще якісь докази того, що підтримувати світську бесіду про води і вчинити дикість — приблизно рівнозначні речі для Амона, то одного дня вона відчула це на собі, коли зайшла до коридору резиденції і побачила, як Ґьот тягне за волосся з вітальні її подругу Гелену Гірш. Гелена намагалася втримати рівновагу, її каштанове волосся виривалося з корінням, а Амон якщо на секунду послаблював хватку, то моментально знову вчіплявся в Геленині коси величезною доглянутою рукою. Ще одне красномовне свідчення з’явилося, коли одного вечора дівчина зайшла до вітальні, і тут де не взявся один із тих псів — чи то Рольф, чи то Ральф — стрибнув на Ребекку і, поклавши лапи їй на плечі, націлився зубами на її грудь. Ребекка, шукаючи очима по кімнаті, побачила вдалині Ґьота: той посміхався, розвалившись на канапі.

— Припини труситися, дурненька, — сказав він їй, — бо не зможу тебе врятувати від пса.

У той час, коли Ребекка займалася руками коменданта, він пристрелив свого чистильника взуття за неякісну роботу, повісив п’ятнадцятирічного ординарця Польдека Дересєвича на кільцях у своєму кабінеті за блоху, знайдену на одному з собак, і стратив свого слугу Лісєка за те, що позичив коляску і коня Бошеві, не спитавши. Однак попри все двічі на тиждень чарівна сирітка заходила до його вітальні й із філософським спокоєм брала в руки лапу страховиська.

Вона зустріла Йозефа Бау одного сірого ранку, коли художник стояв біля бауляйтунґу, тримаючи проти низьких осінніх хмар рамку з кресленням. Здавалося, його худе тіло ледве витримує цю вагу. Ребекка спитала, чи може йому допомогти.

— Та ні, — відповів він. — Я просто чекаю на сонце.

— Навіщо? — поцікавилася Ребекка.

Він пояснив, як кальки з кресленням нової будівлі притиснуті в рамці до світлокопіювального паперу. Якби сонце, казав Йозеф, було ледь-ледь яскравішим, то таємнича хімічна сполука перенесла б зображення з кальки на папір. Тоді він сказав:

— А може, ви станете моїм чарівним сонцем?

Гарненькі дівчата не звикли до чоловічої делікатності в Плашуві. Сексуальність тут отримувала грубий імпульс від звуку автоматних черг на Хуйовій-Гурці, від страт на Аппельпляці. Уявіть собі, приміром, день, коли в когось у партії робітників, які ходили на кабельний завод до Велички, було виявлено курку. Амон на Аппельпляці шаленіє: курку в торбі виявили перед брамою табору під час перевірки на місці.

— Чия торба?! — вимагає пояснень Амон. — Чия курка?!

Оскільки ніхто на Аппельпляці ні в чому не зізнається, то Амон забирає гвинтівку в одного з есесівців і стріляє у першого в’язня в шерензі. Куля, пробивши його тіло, валить і того, хто стояв позаду. Усі й далі мовчать.

— Як же ви любите одне одного! — реве Амон і наміряється стріляти в наступного.

З шеренги виступає чотирнадцятирічний хлопчик. Він тремтить і плаче.

— Я можу сказати, хто приніс курку, — каже він комендантові.

— І хто ж?

Підліток показує на одного з убитих і кричить:

— Він!

На диво всьому Аппельпляцу, Амон йому вірить, він закидає голову і скептично сміється: такий вираз обличчя буває в деяких шкільних учителів. Оці люди… вони що, не розуміють, що в них немає майбутнього?

Після такого в години вільного пересування між сьомою і дев’ятою вечора більшість в’язнів розуміли, що для неквапливого залицяння часу немає. Воші, які позаводилися на лобку і під пахвами, перетворювали будь-які церемонії на пародію. Молоді чоловіки просто оволодівали дівчатами. У жіночій частині табору ходила пісня, в якій незайману героїню питали, чому вона зв’язала себе і для кого себе береже.

На «Емалії» атмосфера була не така відчайдушна. В емалевому цеху серед верстатів були ніші, які створювали умови для тривалого любовного побачення. У переповнених бараках розподіл на чоловічу і жіночу частини був суто теоретичним. Відсутність постійного страху, ситніші харчі — це все створювало менш гарячкову атмосферу. До того ж Оскар і далі не пускав есесівський гарнізон усередину без свого особистого дозволу.

Один із в’язнів згадує, що відбувалося в разі, якщо якась офіційна особа з СС вимагала доступу на територію. Поки есесівець ішов сходами, Оскар натискав особливу кнопку у своєму кабінеті, яка вмикала дзвінок на території табору. Це був сигнал, по-перше, негайно загасити всі заборонені цигарки, якими Оскар регулярно наділяв працівників («Сходіть до моєї квартири, — майже кожного дня казав директор комусь із цеху, значущо підморгнувши, — і наповніть оцей портсигар»). По-друге, чоловіки й жінки, почувши дзвінок, мали повернутися на ті нари, які за ними записані.

Ребекку зненацька заскочила оця пам’ять про зниклу культуру: в Плашуві вона зустріла молодого чоловіка, який залицявся до неї так, наче вони сиділи в цукерні на Ринку. Наступного ранку, коли вона спустилася сходами з кабінету Штерна, Йозеф показав їй своє робоче місце. Він креслив плани нових бараків.

— А який номер твого бараку, і хто там Älteste (староста)?

Ребекка відповіла з належною скромністю. Вона на власні очі бачила, як Гелену Гірш тягають за волосся по коридору, і знала, що сама загине, якщо раптом шкрябне шкіру на пальці Амона. Але цей юнак повернув їй дівочу сором’язливість.

— Я прийду і поговорю з твоєю матір’ю, — пообіцяв Йозеф.

— У мене немає матері, — сказала Ребекка.

— Тоді я поговорю з Älteste.

Оце так залицяння — він питає згоди старших, ніби життя і часу вистачить на все. Це був настільки фантастичний і галантний кавалер, що вони навіть ще не цілувалися. А пригорнути одне одного як слід їм вдалося якраз у домі Амона. Це було після сеансу манікюру. Отримавши від Гелени мила і гарячої води, Ребекка крадькома пробралася на верхній поверх, порожній через іще не завершений ремонт, щоб там попрати блузку і білизну. Прала вона у своїй посудині для харчів. Завтра туди наливатимуть суп.

Вона возилася з отим маленьким відерком мильної води, аж тут прийшов Йозеф.

— Що ти тут робиш? — спитала Ребекка.

— Роблю вимірювання для креслень, це треба для ремонту, — пояснив він. — А ти що тут робиш?

— Сам бачиш, — відповіла Ребекка. — І, будь ласка, говори тихіше.

Йозеф, пританцьовуючи, прикладав рулетку так і сяк до стін і виступів.

— Будь уважний, — просила вона його, знаючи про суворі стандарти Амона.

— Поки я тут, можу й тебе виміряти, — сказав Йозеф.

Він обміряв рулеткою її руки, приклав стрічку одним кінцем до її потилиці, а другим — до попереку. Ребекка не заперечувала, відчуваючи, як він торкається її пальцем, відзначаючи розміри. Але коли вони міцно пригорнулися одне до одного, Ребекка суворо сказала йому йти. Ця вілла — не місце для млосного вечора.

У Плашуві були й інші відчайдушні романи, навіть в есесівців, але розвивалися вони не так безхмарно, як стосунки між Йозефом Бау і манікюрницею. Обершарфюрер Альберт Гуяр, той самий, який розстріляв доктора Розалію Блау в гетто і Діану Райтер після обвалу фундаментів, закохався в єврейку з табору. Дочка Мадріча захопилася молодим євреєм із тарновського гетто — той, звичайно, працював на тарнoвській фабриці Мадріча, доки досвідчений ліквідатор Амон наприкінці літа не вчинив із тарновським гетто так само, як і з краківським. Тепер юнак працював у цехах Мадріча в Плашуві, і дівчина могла навідувати його там. Але з цього нічого вийти не могло. У самих в’язнів були свої ніші й закутки, де могли зустрічатися подружжя чи коханці. Але все — і закони Райху, і дивний кодекс в’язнів — стояло на заваді роману фройляйн Мадріч і її коханого. Так само чесний Раймунд Тіч закохався в одну зі своїх швачок. То теж була тиха, потайна і загалом нещаслива любов. Ну а обершарфюрерові Гуяру сам Амон наказав припинити ці дурниці. Тож Альберт пішов зі своєю дівчиною до лісу і з найніжнішим жалем вистрілив їй у потилицю.

Узагалі, здавалося, що над пристрастями есесівців нависає якась смертна тінь. Скрипаль Генрі Роснер і його брат акордеоніст Леопольд, які розсипали віденські мелодії над обіднім столом коменданта, це відчували. Одного вечора високий стрункий сивий офіцер Ваффен-СС завітав до Амона обідати і, багато випивши, попросив Роснерів заграти угорську пісню «Сумна неділя». У цій пісні співається про почуття, які переживає молодий чоловік, готовий учинити самогубство через втрачене кохання. Саме отаке надзвичайне почуття, як помітили брати Роснери, було дуже близьке есесівцям у години дозвілля. Власне, ця пісня набула недоброї слави в тридцяті роки: уряди Угорщини, Польщі й Чехословаччини всерйоз розглядали питання, чи не заборонити її, бо з її популярністю поширилася епідемія самогубств. Молоді люди, збираючись прострелити собі голову, часто цитували її слова в передсмертних записках. Цю пісню давно заборонило Управління пропаганди Райху. А тепер оцей високий, елегантний гість, достатньо дорослий, щоб його діти були вже підлітками, які самі переживають перші закоханості, усе підходив до Роснерів і просив: «Ну заграйте “Сумну неділю”». І хоча доктор Геббельс цього б не дозволив, тут, у дикій Південній Польщі, ніхто б не став сперечатися з офіцером СС, якого охопили спогади про нещасливе кохання.

Після того як гість уже вчетверте чи вп’яте вимагав ту пісню, дивна впевненість пойняла Генрі Роснера. У своєму найглибшому корінні музика — це завжди магія. Ніхто в Європі так не відчував силу скрипки, як отакий краківський єврей з родини, де музики не вчилися — вона переходила у спадок, так само, як і статус коена, спадкового священика. Генрі опосіла думка, яку він потім переказував так: «Господи, коли я маю силу, то, може, цей сучий син застрелиться…»

Своїм повторенням заборонена мелодія «Сумної неділі» була узаконена у вітальні Амона, і тепер Генрі нею оголошував війну, а Леопольд підігравав йому, а погляд красивого офіцера, сповнений ледь не вдячної меланхолії, додавав їм сил.

Генрі кидало в піт від думки, що він настільки очевидно накликає своєю скрипкою смерть есесівця, аж Амон помітить це і поведе його за віллу розстрілювати. Якщо говорити про гру Генрі, то її не можна було назвати хорошою чи поганою. Він грав одержимо. І лише один чоловік, той самий офіцер, помітив це і, далекий від п’яної балаканини Боша, Шернера, Чурди та Ґьота, дивився й дивився зі свого крісла просто у вічі Генрі, немовби збирався підскочити з місця і сказати: «Так, панове. Скрипаль має цілковиту рацію. Немає жодного сенсу терпіти таке страждання».

Роснери грали і грали мелодію навіть довше того часу, після якого Амон зазвичай кричав: «Годі!» Нарешті гість підвівся й пішов на балкон. Генрі одразу зрозумів, що вже зроблено все, щоб із цим чоловіком все було скінчено. Вони з братом з’їхали знову на фон Зуппе і Легара, замітаючи сліди повнокровною оперетою. Гість залишився на балконі сам і за півгодини перервав гарну вечірку пострілом собі в голову.

Отакий і був секс у Плашуві. Воші й поспіх по один бік дроту, убивство і безумство по другий. І посеред усього цього Йозеф Бау і Ребекка Танненбаум кружляли у своєму церемонному танці.

У пору високих снігів того року Плашув змінив статус на лихо всім закоханим за його колючим дротом. Тоді, на початку січня 1944 року, його оголосили концентраційним табором, підпорядкованим центральній владі — Головному економічно-адміністративному управлінню СС під орудою Освальда Поля в Оранієнбурзі, що біля Берліна. Філії Плашува, такі як «Емалія» Оскара Шиндлера, нині переходили під контроль Оранієнбурґа. Шефи поліції — Шернер і Чурда — втратили безпосередню владу. Плата за використання праці всіх тих в’язнів, що працювали в Шиндлера і Мадріча, уже йшла не на Поморську, а в кабінет генерала Ріхарда Ґлюкса, який у Поля був головою Секції D (Концентраційні табори). Оскар, коли хотів дружніх послуг, мав не тільки їхати до Плашува і там задобрювати Амона, не тільки частувати обідом Юліана Шернера, а й достукатися до певних офіційних осіб величезного бюрократичного комплексу в Оранієнбурзі.

Оскар не забарився з’їздити до Берліна і поговорити із людьми, які мали б займатися його паперами. Оранієнбурґ починався як концентраційний табір. Тепер він став розсипом адміністративних бараків. З кабінетів Секції D регулювався кожен момент життя і смерті у в’язниці. Голова секції Ріхард Ґлюкс також відповідав, після консультації з Полем, за встановлення співвідношення між працівниками і кандидатами до газових камер, тобто за рівняння, де X позначало кількість рабів, а Y — безпосередньо засуджених людей.

У Ґлюкса була передбачена процедура для кожної події, і з його відділу виходили меморандуми, викладені безболісним жаргоном бюрократа, паперової душі, відстороненого спеціаліста.

Головне адміністративно-економічне управління СС

Голова Секції D

(Концентраційні табори)

D1-AZ:14fl-Ot-S

GEH TGB NO 453-44

Комендантам концентраційних таборів

Da, Sah, Bu, Mau, Slo, Neu, Au І — III,

Gr-Ro, Natz, Stu, Rav, Herz, A-L-Bels,

Gruppenl. D. Рига, Gruppenl. D. Краків (Плашув).[14]

Використання комендантами таборів тілесних покарань в’язнів у випадках саботажу на військових виробництвах зростає. Прошу надалі всі доведені випадки саботажу (доповідь від керівництва повинна додаватися) карати через повішення. Кара має відбуватися перед зібранням членів відповідної групи робітників. Причина кари повинна бути повідомлена з тим, щоб кара виконала запобіжну функцію.

(Підпис)

Оберштурмфюрер СС

Такими канцелярськими заклинаннями в деяких теках докладно регламентувалося, якої довжини має бути волосся у в’язня, щоб становити економічну цінність для «виробництва волосяних шкарпеток для команд підводних човнів і валяного взуття працівникам залізниць Райху», а в інших обговорювалося, чи форму стосовно «випадків смерті» слід розсилати до восьми відділів, чи просто описувати в листі й додавати до особової справи, щойно всі дані будуть внесені до облікової картки.

І тут гер Оскар Шиндлер із Кракова повів мову про своє невеличке підприємство на Заблочі. Доручили його справу якомусь середньому чинові — офіцерові, співробітнику з роботи з особовим складом.

Оскар не засмутився. Були й більші компанії, які використовували працю євреїв. Були такі гіганти, як Крупп і, звичайно, І. Ґ. Фарбен. У Плашуві був кабельний завод. Вальтер Ц. Тьоббенс, той самий варшавський підприємець, якого Гіммлер намагався відправити служити до вермахту, мав більше таких працівників, ніж Шиндлер. Були сталеплавильні заводи у Стальовій-Волі, авіазаводи в Будзині й Закопаному, завод «Steyr-Daimler-Puch» у Радомі.

В офіцера лежали на столі плани «Емалії».

— Маю надію, — сказав він сухо, — ви не хочете розширювати свій табір. Це буде неможливо — інакше почнеться епідемія тифу.

Оскар відмахнувся від цієї пропозиції:

— Мене більше цікавить постійність моєї робочої сили, — сказав він. — Я вже переговорив щодо цього зі своїм товаришем полковником Еріхом Ланґе.

З обличчя есесівця Оскарові було видно, що це ім’я дещо означало. Оскар дістав лист від полковника, офіцер відкинувся в кріслі й став його читати. У кабінеті панувала тиша: можна було чути, як у сусідніх кімнатах шкребуть пера, шурхотить папір, хтось тихо, серйозно розмовляє — так, ніби ніхто тут і гадки не мав, що вони працюють у серці системи зойків і стогонів.

Полковник Ланґе був чоловік впливовий — начальник берлінського штабу Інспекції з озброєння. Оскар зустрівся з ним у Кракові на вечірці в генерала Шиндлера. Вони сподобались одне одному майже одразу. На багатьох вечірках бувало, що люди відчували одне в одному певну опірність режимові і тоді відділялися від гурту, перебиралися в окремий куток перевірити одне одного й, можливо, встановити більш дружні стосунки. Еріх Ланґе був шокований польськими таборами праці: заводом І. Ґ. Фарбена в Буні, наприклад, де бригадири прийняли «робочий темп» СС і змушували в’язнів розвантажувати цемент бігом, де тіла померлих від голоду й виснаження скидали в канави для кабелів і заливали цементом разом із кабелями. «Ви тут не щоб жити, а щоб вас залили цементом», — казав новоприбулим управитель, і Ланґе, почувши ці його слова, відчув себе проклятим.

Після листа до Оранієнбурґа були телефонні розмови, — і розмови, і листи мали на меті одне: внесок гера Шиндлера з його каструлями й протитанковими снарядами сорок п’ятого калібру в боротьбу за національне існування Інспекція вважає великим. Він сформував штат добірних спеціалістів, і не можна жодним чином перешкоджати тій праці, яку вони виконують під керівництвом гера директора Шиндлера.

На офіцера в кабінеті це справило враження, і він сказав, що відверто поговорить із гером Шиндлером. Планів змінювати статус табору на Заблочі чи втручатися в справи його населення не було. Однак гер директор має розуміти, що ситуація з євреями, навіть кваліфікованими працівниками на військовому виробництві, завжди ризикована. Узяти, наприклад, наші власні есесівські підприємства. «Ostindustrie», есесівська компанія, бере в’язнів видобувати торф, а ще є фабрика щіток і ливарний завод у Любліні, фабрики обладнання в Радомі, хутряна фабрика у Травниках. Але в інших галузях есесівці постійно розстрілюють робочу силу, і зараз та сама «Osti» вже практично не при справах. Так само в центрах знищення ніколи не буває відповідного відсотка в’язнів для промислової праці. Із цього приводу їм часто писали, але ці офіцери не відступають від своєї думки.

— Звичайно, — сказав офіцер, показуючи на лист. — Я зроблю для вас усе, що зможу.

— Я розумію проблему, — сказав Оскар, осяявши есесівця променистою усмішкою. — Якщо я можу якось висловити мою вдячність…

Урешті Оскар залишив Оранієнбурґ принаймні з деякими гарантіями того, що його краківський фабричний табір стоятиме й далі.

Новий статус Плашува створював проблеми закоханим, тому що в ньому був запроваджений статевий поділ — так було сказано в низці меморандумів Головного економічно-адміністративного управління. По всіх загородженнях між чоловічою і жіночою частиною табору було пущено струм, паркан навколо промислового сектора був повністю електрифікований. Напруга, відстань між дротами, кількість електричних дротів та ізоляторів повністю були обумовлені директивами Головного управління. Амон і його офіцери швидко помітили нові дисциплінарні можливості, які від цього з’явилися.

Тепер стало можна ставити людей на добу між електрифікованим зовнішнім парканом і внутрішнім, нейтральним. Якщо покараний заточувався від утоми, то знав, що в кількох сантиметрах від його спини проходять сотні вольтів. Наприклад, Мундек Корн одного разу повертався до табору з групою робітників, в якій бракувало однієї людини — їхнього колегу поставили в той вузький проміжок на добу.

Але, мабуть, іще гіршим, ніж ризик упасти на дроти, було те, що струм біг дротами від вечірньої перевірки до ранкової побудки, відділяючи чоловіків від жінок, як замковий рів. Час спілкування тепер обмежувався коротким ходінням по Аппельпляцу перед самою перевіркою, до того як пролунає наказ шикуватися. Кожна пара придумала свою мелодію: її насвистували в натовпі й чекали на відгук, який мав пробитися крізь ліс голосових перешкод. Ребекка Танненбаум також придумала мелодію-сигнал. Вимоги Головного управління СС генерала Поля змусили в’язнів Плашува вдаватися до пташиних стратегій статевої поведінки. Але при цьому куртуазний роман Ребекки і Йозефа набирав сили.

Потім Йозеф примудрився добути на складі одягу сукню якоїсь померлої жінки. Іноді після перевірки чоловічого складу табору він ішов до нужника, вбирався в цю довгу хламиду, ще й чіпляв на голову капелюшок, який носять правовірні юдейки. Тоді виходив і долучався до жіночої шеренги. Його коротке волосся жодного з есесівської охорони не дивувало, бо більшість жінок були стрижені через вошей. Отже, разом із тринадцятьма тисячами ув’язнених жінок він ішов до жіночої частини табору і до ранку сидів у бараку № 57, складаючи компанію Ребецці.

У бараці Ребекки старше жіноцтво спіймало Йозефа на слові. Коли вже він хоче традиційного сватання, то вони тут же увійшли в так само традиційну роль опікунок дівчини. Так що Йозеф для них теж був даром Божим — дав їм змогу поводитися церемонно, як до війни. Зі своїх чотириповерхових нар вони поглядали вниз на двох дітей, доки всі поринали в сон. Якщо хтось із них і думав: «Та чого там перейматися в отакі часи, що там ці діти надумають робити серед ночі!», — то вголос цього ніколи не казали. По правді кажучи, у такі ночі дві бабусі перебиралися на одні вузькі нари, щоб Йозеф міг спати окремо. Незручність, запах немитого тіла іншої людини, ризик набратися вошей від сусідки — це все не було настільки важливе для почуття гідності, як правильність, чесність оцього залицяння.

Наприкінці зими Йозеф із пов’язкою будівельного управління на рукаві вийшов на дивно неторканий сніг між двома смугами дроту з металевою лінійкою в руках, буцімто вимірював цю нічийну землю з якихось архітектурних міркувань.

Біля підніжжя бетонних підпор, обтиканих порцеляновими ізоляторами, виросли перші весняні квіточки. Розмахуючи лінійкою, він назбирав квітів і засунув їх під куртку. Він проніс квіти через табір, угору Єрусалимською. З квітами за пазухою він проминав віллу Амона, коли сам комендант, високий, великий, вийшов із неї і пішов сходами вниз просто до нього. Йозеф Бау зупинився. Зупинятися, завмерти перед Амоном було найнебезпечніше. Але він спинився і завмер. Він боявся, що його серце, яке він так палко і щиро подарував сироті Ребецці, тепер стане просто черговою мішенню коменданта.

Але коли Амон пройшов мимо, навіть не помітивши його, не маючи нічого проти того, що архітектор просто так стоїть із лінійкою в руках, Йозеф Бау відчув, що в житті є певні запоруки. Від Амона не рятується ніхто — крім тих, у кого інша доля. Наряджений для стрільби, Амон якось несподівано зайшов до табору через задні ворота і побачив, що дівчинка Варренгаупт сидить у його лімузині в гаражі, роздивляючись себе у дзеркало заднього огляду. Вікна в машині, які вона мала помити, і далі були брудні. Він убив її за це. А ще були мати й дочка, яких Амон помітив через вікно кухні. Вони занадто повільно чистили картоплю. Він перехилився через підвіконня й застрелив обох. Але ось перед ним виникає те, чого він терпіти не може, — стовпом стоїть закоханий єврей-кресляр, і в його руках труситься лінійка. Але Ґьот спокійно йде мимо. Бау відчув, що має скористатися своєю шаленою удачею і вчинити щось неймовірне. Одружитися, звичайно, було найбільш неймовірною річчю.

Він повернувся до будівлі адміністрації, піднявся до контори Штерна, знайшов Ребекку і спитав, чи вийде вона за нього. Ребекка зраділа і схвилювалася, що тепер справа стала настільки невідкладною.

Того вечора Йозеф, начепивши сукню, знову навідав свою матір і нараду опікунок у бараці № 57. Справа була тільки за рабином. Проте рабини перебували в таборі лише по кілька днів: їх потім везли далі на Аушвіц — того часу було замало, щоб ті люди, яким були необхідні обряди кіддушін і ніссуїн[15], встигли знайти й попросити їх, замало часу до тої години, коли їм судилося виконати свій останній священичий подвиг — увійти до вогняної печі.

Йозеф і Ребекка побралися вночі в неділю, у страшні лютневі морози. Рабина не було. Організувала церемонію пані Бау, мати Йозефа. Вони були юдеями-реформістами, тож могли обходитися без кетуби[16], укладеної арамейською. У майстерні ювеліра Вулкана хтось викував дві обручки зі срібної ложки, яку пані Бау переховувала під стелею. На підлозі бараку Ребекка сім разів обійшла навколо Йозефа, і він розбив склянку — тобто перегорілу лампочку з будівельного управління — підошвою черевика.

Парі виділили нари на самій горі. Заради затишку їх завісили простирадлами. У темряві Йозеф і Ребекка забралися туди, а внизу точилися приземлені жарти. Під час весіль у Польщі завжди є такий період тиші, коли вульгарне кохання отримує слово. Якщо гості не хочуть самостійно розкидатися двозначними фразами, то можуть запросити професійного весільного блазня. Жінки, які у 20—30-ті роки сиділи на таких весіллях і невдоволено дивилися на блазня з його ризикованими жартами й на те, як регочуть чоловіки (і тільки вряди-годи дозволяли собі, як дорослі жінки, розсміятися), тепер замінили всіх відсутніх і загиблих весільних блазнів Південної Польщі.

Йозеф і Ребекка провели хіба що десять хвилин на своїх верхніх нарах, як у бараку ввімкнули світло. Крізь простирадла Йозеф побачив унтерштурмфюрера Шайдта, який ішов між довгими рядами нар. Те саме моторошне відчуття долі накрило Йозефа. Звичайно, його не дорахувалися в бараці і послали найлютішого з офіцерів шукати його в материному бараку. Амон тоді перед своєю віллою його не помітив, так тепер Шайдт, який завжди швидко хапається за пістолет, прийшов і вб’є його у шлюбну ніч!

Також він розумів, що скомпрометовані тепер усі жінки — його мати, наречена, свідки, оті, хто щойно відпускав найбільш сороміцькі жарти. Він став просити пробачення, благати наречену, щоб вона його простила. Ребекка сказала, щоб він сидів тихо. Вона зняла завісу з простирадл. У таку годину, розсудила вона, Шайдт не полізе нагору, якщо його не дратувати. Жінки з нижніх нар передавали їй свої маленькі солом’яні подушки. Хоча затіяв сватання і весілля Йозеф, нині він має ховатись і не висовуватись. Ребекка підштовхнула його в куток нар і накрила подушками. Вона дивилася, як Шайдт проходить унизу, виходить із барака через задні двері. Світло згасло. Почулися темні, приземлені жарти, і молоде подружжя Бау знов опинилося сам-на-сам.

За кілька хвилин почулися сирени. Усі в темряві підхопилися на ліжках. Цей звук означав для Йозефа: так, вони хочуть знищити його ритуальний шлюб. Вони бачать його порожні нари в чоловічому бараці й тепер усерйоз полюють на нього.

Унизу збіглися жінки. Вони це також розуміли. Він почув це зі своїх верхніх нар. Це старомодне кохання погубить усіх. Älteste бараку, яка так порядно поводилася, розстріляють першою, щойно ввімкнуть світло і знайдуть жениха разом із тим жіночим костюмом.

Йозеф Бау схопив свій одяг. Він холодно поцілував дружину, зіскочив на підлогу й вибіг із бараку. У темряві надворі ревіння сирен розтинало йому слух. Він біг брудним снігом, зібгавши під пахвами куртку і стару сукню. Коли ввімкнуть світло, його стане видно з вишок. У нього була шалена думка випередити прожектори, перебратися через паркан між електричними дротами. Уже в чоловічій частині табору він може щось вигадати про пронос, про те, що пішов до туалету і знепритомнів, а отямився від звуку сирен.

Але навіть якщо він і загине від струму, думав він на бігу, то вже нікому не зможе сказати, до кого ходив. Він біг до фатальних дротів і не розумів, що тоді всіх чекатиме майже шкільна сцена на Аппельпляці й Ребекку так чи інакше змусять вийти вперед.

В огорожі між чоловічим і жіночим табором у Плашуві проходило дев’ять електричних дротів. Йозеф Бау підстрибнув, так що його ноги опинилася на третій з ліній, а руки дістали до другої згори. Він уявив, що прудко, мов щур, лізе вгору. Насправді ж він учепився в дротяну сітку й повис. Він подумав був, що холод металу — то перша ознака струму. Але струму не було. І світла не було. Йозеф Бау руками й ногами чіплявся за метал і не розмірковував, де подівся струм. Він виліз нагору і плигнув на чоловічу половину. «А ти жонатий!» — сказав він собі. Понад пральнею він проскочив до нужника. «Жахливий пронос, гере обершарфюрере…» Він стояв, задихаючись від смороду. Раптова сліпота Амона в день квітів… шлюбна ніч, якої з таким терпінням чекали, перервана двічі… Шайдт і сирени… проблеми зі світлом і дротами… заточуючись і задихаючись, він гадав, чи вдасться йому зберегти своє неоднозначне життя. Як і всі інші, він бажав більш надійного порятунку.

Він вийшов і виявився одним з останніх зі свого бараку, хто опинився на Аппельпляці. Він тремтів, але був певний, що Älteste його покриє. «Так, гере унтерштурмфюрере, я дав в’язневі Бау дозвіл відвідати туалет».

Його взагалі не шукали. Шукали трьох молодих сіоністів, які втекли вантажівкою з виробами фабрики, де робилися для вермахту матраци, набиті водоростями.

Розділ 27

Двадцять восьмого квітня 1944 року Оскар, поглянувши на себе в люстро збоку, міг сказати, що на тридцять шостий день народження він дещо розширився в талії. Але принаймні нині, коли він обіймав дівчат, ніхто не морочив йому голову й не доносив на нього. Будь-який інформатор з техніків-німців міг би опустити руки, побачивши, що СС випустили Оскара і з Поморської, і з Монтелюпі — впливовіших центрів годі й шукати.

Емілія, як завжди, надіслала йому вітання з Чехословаччини, а Інґрід і Кльоновська вручили подарунки. Його домашній устрій майже не змінився за ті чотири з половиною роки, які він провів у Кракові. Інґрід була неофіційною дружиною, Кльоновська — подружкою, Емілія — відсутньою зі зрозумілих причин законною дружиною. Що засмучувало й обурювало кожну з них — про те історія мовчить, але в цьому тридцять сьомому році життя Оскара стосунки з Інґрід дещо охолонуть; Кльоновській, вірному другу, цілком вистачатиме нечастих любовних побачень; а Емілія і далі вважатиме свій шлюб нерозривним. Ну а зараз усі привітали його і тримали свої думки при собі.

Інші теж долучилися до святкування. Амон дозволив Генрі Роснеру взяти свою скрипку на Липову ввечері, під охороною найкращого баритона українського гарнізону. Амон на той момент дуже тішився дружбою з Шиндлером. З огляду на суттєву підтримку табору «Емалії», незадовго до свята Амон попросив і отримав у постійне користування один із «мерседесів» Оскара — не отой брухт, який Шиндлер колись купив у Йона, а найелегантніший у гаражі «Емалії».

Концерт відбувся в кабінеті Оскара. Слухав тільки він. Було враження, що Оскар утомився від товариства. Коли українець вийшов до туалету, Оскар відкрився Генрі. Його дуже засмучують новини з війни. День народження припав на момент затишшя. Російську армію загальмували за прип’ятськими болотами в Білорусі і перед Львовом. Генрі не зрозумів, чого боїться Оскар. «Він що, не розуміє, — подумав скрипаль, — що коли росіян не втримають, то на тому буде кінець його роботи тут?»

— Я часто просив Амона, щоб він дозволив тобі приходити сюди постійно, — сказав Оскар Роснерові. — і тобі, і дружині, і синові. А він і чути про це не хоче. Він дуже тебе цінує. Але можливо…

Генрі був вдячний. Але він відчував, що його сім’я у Плашуві живе не в таких самих умовах, що й інші. Наприклад, його невістку Ґьот відправив був на страту за те, що вона курила на роботі. Але один із сержантів спробував донести до коменданта те, що ця жінка — пані Роснер, дружина акордеоніста Роснера.

— Ах, — сказав Амон і помилував її. — Ну пам’ятай, дівчинко, я куріння на роботі не потерплю.

Генрі сказав Оскарові того вечора, що саме ставлення Амона — Роснерів не чіпати, берегти талановитих музикантів — переконало його з Мансі взяти до табору свого восьмирічного сина Олека. Той переховувався у краківських друзів, але з кожним днем це ставало дедалі небезпечнішим. Опинившись у таборі, Олек змішався з невеличкою юрбою тамтешніх дітей, багато з яких не були зареєстровані в тюремних записах, на їхню присутність у Плашуві в’язні дивилися крізь пальці, а молодше табірне начальство терпіло. Але доправити туди Олека також було ризиковано. Польдек Пфефферберґ, який їздив вантажівкою по коробки з інструментами, провіз хлопчика на територію табору. Українці ледве не знайшли його коло брами, поки він ще був людиною ззовні і своїм життям порушував усі расові приписи генерал-губернаторства. Його ноги раптом виткнулися з коробки, яка лежала біля ніг Пфефферберґа. «Пане Пфефферберґ, пане Пфефферберґ! — почув Польдек, поки українці обшукували другий кінець кузова. — У мене ноги стирчать…»

Зараз Генрі вже міг посміятися з цієї пригоди, хоч і обережно, бо ще був не вечір. Але Шиндлер зреагував драматичним жестом, який, певно, походив із деякої алкогольної меланхолії, яка пойняла його ввечері у власний день народження. Він узяв свій стілець за спинку і замахнувся ним на портрет фюрера. На мить здалося, що він зараз розтрощить ікону. Але він розвернувся на п’ятах, опустив стілець так, щоб усі його ніжки були на однаковій відстані від підлоги, а тоді так поставив його на килим, що стіна затрусилася.

Тоді він спитав:

— Вони там спалюють тіла, правда?

Генрі скривився, немовби сморід від цього долинув до кабінету.

— Почали, — відзначив він.

Тепер Плашув був — мовою бюрократів — концентраційним табором, і його в’язні відчули, що мати справу з Амоном стало безпечніше. Начальство з Оранієнбурґа забороняло кару на місці. Ті дні, коли повільних чистильників картоплі могли розстріляти на місці, минули. Їх не можна було просто знищити і все. Мало бути слухання, мав надсилатися звіт до Оранієнбурґа. Вирок повинен був завізувати на тільки генерал Ґлюкс, а й також Відділ W генерала Поля (економічні підприємства). Бо якщо комендант уб’є необхідного працівника, то може виявитися, що Відділу W почнуть надходити вимоги щодо компенсації.

Керівництво фабрики художньої порцеляни «Allach» у Мюнхені, яка використовувала працю рабів Дахау, нещодавно надіслало заяву на компенсацію в 31 800 райхсмарок, бо «внаслідок епідемії тифу, яка сталась у січні 1943 р., у нашому розпорядженні не було робочої сили в’язнів від 26 січня 1943 року до 3 березня 1943 року. На нашу думку, ми заслуговуємо на компенсацію за пунктом 2 з фонду компенсацій підприємствам…».

Відділу W, ймовірно, доводилося часто надсилати компенсації, якщо втрата цінної робочої сили була спричинена надмірними стараннями якого-небудь любителя постріляти з офіцерів СС.

Тож, щоб не морочити собі голову паперами й формальностями, Амон більшу частину часу стримувався. Люди, які з’являлися біля нього навесні й на початку літа 1944 року, якось відчували, що це стало безпечніше, хоч і не знали нічого про відділ W та генералів Поля і Ґлюкса. Для них це полегшення було таким самим таємничим, як і шаленство Амона.

Однак, як Оскар уже сказав Генрі Роснеру, тепер у Плашуві спалювали тіла. Готуючись до російського вторгнення, СС закривало свої заклади на сході. Треблінку, Собібор і Белжець евакуювали попередньої осені. Ваффен-СС, які керували ними, отримали наказ підірвати камери й крематорії, щоб не залишалося слідів, а тоді цих військових було направлено до Італії воювати з тамтешніми партизанами. Величезний комплекс Аушвіц у безпечній Верхній Силезії має виконати своє велике завдання на сході, а тоді крематорії зрівняють із землею. Адже без крематоріїв у мертвих не буде жодних свідчень — стануть просто шурхотом вітру, незвичайним пилом на осиковому листі.

Плашув був не таким простим, адже його мерці лежали кругом у ньому і навколо нього. В угарі весни 1943 року тіла — зокрема й тих, кого вбили в гетто протягом останніх його двох днів — абияк повкидали у масові могили в лісах. Тепер Відділ D вимагав від Амона всіх знайти.

Приблизні цифри, скільки їх було, дуже різняться. Польські дослідження, які спираються на роботу Головної комісії з розслідування нацистських злочинів у Польщі та інші джерела, стверджують, що сто п’ятдесят тисяч в’язнів, чимало з яких перевозили в інше місце, пройшли через Плашув і його п’ять філій. З них, за даними поляків, вісімдесят тисяч загинуло там у розстрілах на Хуйовій-Ґурці чи в епідеміях.

Ці цифри жахають тих, хто пережив Плашув і пам’ятає страшну роботу зі спалювання тіл. Вони кажуть, що відкопано було вісім-десять тисяч тіл — ця цифра страшна сама собою, і вони не мають жодного бажання її перебільшувати.

Відстань між двома версіями не здаватиметься аж такою великою, якщо згадати, що більшу частину того року на Хуйовій-Ґурці та в інших місцях побіля табору продовжували розстрілювати поляків, циган і євреїв, а есесівці взяли за правило спалювати тіла одразу після масових убивств на австрійських шанцях. До того ж Амонові не вдалося знайти в лісах абсолютно всі тіла. Ще тисячі загиблих буде знайдено по війні, і в передмістях Кракова неподалік Плашува їх і зараз знаходять, коли риють котловани.

Оскар бачив вогонь з-за цехів, коли саме напередодні дня народження побував у таборі. Коли він повернувся через тиждень, ця діяльність посилилася. Викопували тіла в’язні-чоловіки, які працювали в масках і все одно ледве витримували сморід. На простирадлах, у візках, на ношах із гілля трупи приносили на місце спалення і клали на штабелі дров. Так шар за шаром закладалося вогнище, і коли висота купи сягала плеча людини, усе поливали бензином і підпалювали. Пффеферберґ із жахом бачив, як вогонь тимчасово немовби оживлює тіла: мерці сідали, розкидали колоди, їхні руки тяглися вперед, роти розкривалися, немовби в останньому крику. Молодий есесівець зі станції дезінсекції бігав між вогнищ, махаючи пістолетом, і викрикував якісь безглузді накази.

Попіл померлих сідав на волосся, на білизну, що сушилась у дворах на віллах молодших офіцерів. Оскар був вражений, побачивши, що офіцери сприймали дим так, ніби ці клапті в повітрі — то якісь чесні й неминучі промислові відходи. І крізь тумани Амон їздив кататися верхи з Майолою, і обоє спокійно трималися в сідлі. Лео Йон ходив із дванадцятирічним сином на болота в ліс ловити пуголовків. Вогонь і сморід не відволікали їх від повсякденного життя.

Оскар, відкинувшись на водійському кріслі у своєму BMW, зачинивши всі вікна, затуливши ніс і рот носовичком, міркував, що там тепер разом з усіма горить родина Спіри. Він був вражений, коли стратили всіх поліцаїв гетто і їхні сім’ї минулого Різдва, щойно Симхе Спіра закінчив керувати демонтажем гетто. Їх зібрали всіх, із дружинами й дітьми, сірого вечора і стратили, щойно сіло холодне сонце. Розстріляли і найвірніших (Спіру та Целлінґера), і тих, хто найбільше нарікав і уникав деяких обов’язків.

Спіра і його мовчазна дружина, його не вельми обдаровані діти, яких терпляче навчав Пфефферберґ, — усі вони стояли голі серед кільця гвинтівок, тремтіли, тулились одне до одного. Наполеонівська поліцейська форма Спіри тепер лежала купою ганчір’я, скинута біля входу на форт, її чекає переробка. А Спіра й далі переконував усіх, що такого бути не може.

Цей розстріл вразив Оскара, бо показав, що жоден послух чи уклін не здатний гарантувати євреєві порятунку. І тепер Спір спалювали анонімно, так само невдячно, як і розстріляли.

Навіть Ґуттерів! Це сталося після вечері в Амона рік тому. Оскар пішов звідти додому рано, але почув, що сталося по тому. Йон із Нойшелем заходилися дражнити Боша. Вони вважали його слабким і гидливим. Він так носиться з тим, що, мовляв, є ветераном, сам сидів в окопах. Але щось ніхто не бачив, щоб він когось розстрілював. І так годинами — то був жарт вечора. Врешті-решт Бош наказав розбудити Давида Ґуттера і його сина в їхньому бараку, а Ґуттерову жінку з дочкою — в другому. Знов-таки, то були вірні слуги. Давид Ґуттер був останнім президентом юденрату і йшов на будь-яку співпрацю — він ніколи не бував на Поморській, не починав жодних суперечок щодо масштабів операцій СС чи кількості людей, які мали відправлятися до Белжця. Ґуттер підписував усе і вважав будь-яку вимогу обґрунтованою. До того ж Бош використовував Ґуттера як агента поза Плашувом, посилав його до Кракова з вантажівками нових м’яких меблів чи з повними кишенями коштовностей для продажу на чорному ринку. І Ґуттер усе робив — і тому, що загалом був негідником, але передусім заради безпеки своїх дружини й дітей.

О другій годині після тієї полярної півночі єврейський поліцай Цаудер, товариш Пфефферберґа і Штерна, якого згодом розстріляє п’яний Піларжик, стояв на варті біля воріт до жіночої частини табору і все чув: Бош заганяв Ґуттерів у заглибину біля жіночої частини табору. Діти благали співчуття, а Давид і його жінка стоїчно мовчали, розуміючи, що на це немає ради. І тепер Оскар бачив — усі свідки: Ґуттери, Спіри, партизани, священики, діти, красиві дівчата з фальшивими арійськими паперами — повертаються на цей божевільний пагорб, щоб бути викресленими з пам’яті на випадок, якщо до Плашува прийдуть росіяни і дуже цим зацікавляться.

Надалі, писали Амонові з Оранієнбурґа, з тілами померлих слід поводитись обережно, і задля цього ми надсилаємо вам представника гамбурзької інженерної фірми, який вибере місце для крематоріїв. А до того часу, коли їх збудують, усі трупи належить тримати в добре позначених місцях поховання.

Коли під час наступних відвідин Оскар побачив, як над Хуйовою Ґуркою піднялося полум’я, першим його пориванням було лишитися в машині, в притомному німецькому механізмі, і помчати додому. Натомість він пішов шукати по цехах знайомих, зайшов до контори Штерна. Він думав, що, коли до вікон летить клаптями оцей попіл, люди у Плашуві можуть думати й про самогубство.

А проте найбільш засмученим видавався сам Шиндлер. Він не питав, як завжди: «Ну то що, пане Штерне, коли Бог створив людей за своїм образом, то котра раса найбільш Його нагадує? Хто більш подібний до Бога — поляк чи чех?» Ніяких подібних штучок тепер не було. Натомість він бурчав крізь зуби: «Ну про що всі думають?» Штерн відповідав, що в’язні як в’язні: роблять свою справу і сподіваються вижити.

— Хочу витягти вас звідси, — раптом буркнув Оскар. Він стукнув кулаком по столу. — Хочу вас усіх звідси витягти.

— Усіх? — не втримався від питання Штерн. Такі масштабні, біблійні спасіння були явно не в дусі часу.

— Вас у кожному разі, — сказав Оскар. — Вас!

Розділ 28

У конторі Амона в будівлі Адміністрації було двоє друкарів. Першою була молода німкеня фрау Кохманн, а другим — старанний молодий в’язень Мєтек Пемпер. Колись Пемпер стане секретарем Оскара, але влітку 1944 року він працював з Амоном і, як і кожен на такому місці, не плекав особливих надій на майбутнє.

Уперше він близько зустрівся з Амоном так само випадково, як і служниця Гелена Гірш. Пемпера викликали до кабінету Амона, і хтось порекомендував його комендантові. Молодий в’язень раніше вивчав бухгалтерію, друкував на машинці сліпим способом і міг робити стенограми як з німецької, так і з польської мови. Його пам’ять характеризували як дослівну. Тож, як в’язень із такими вміннями, Пемпер опинився в головному управлінні Плашува біля Амона, а інколи ходив на віллу до Амона друкувати під диктовку.

Іронія долі в тому, що фотографічна пам’ять Пемпера врешті-решт більшою мірою, ніж пам’ять будь-кого із в’язнів, спричиниться до того, що Амона повісять у Кракові. Але Пемпер тоді не вірив, що такий час колись настане. У 1944 році, якби його спитали, хто стане наступною жертвою Ґьотових високих вимог, Мєтек, напевно, сказав би: «Я».

Пемпер був призначений на роль запасного друкаря. Для роботи з конфіденційними документами в Амона була фрау Кохманн, і близько не така компетентна, як Мєтек, яка повільно друкувала з голосу. Іноді Амон порушував своє правило і диктував конфіденційний текст юному Пемперу. Але Мєтек, навіть сидячи навпроти Амона з записником на колінах, не міг повністю прогнати від себе суперечливі підозри. Усі ці внутрішні повідомлення й меморандуми, деталі яких він запам’ятовує, мали зробити його першим свідком у той далекий день, коли він і Амон постануть перед трибуналом. Але були підстави підозрювати, що Амон колись матиме стерти його з лиця землі, як стирають секретну касету.

У кожному разі щоранку Мєтек заправляв у друкарську машинку папір із копірками не лише для себе, а готував ще з десяток для німкені. Коли дівчина закінчувала друкувати своє, Пемпер удавав, що збирається знищити її зайві копії, а насправді зберігав їх і читав. Ніяких записів він не робив, бо був відомий своєю пам’яттю ще зі школи. Він знав: якщо колись збереться трибунал, якщо вони з Амоном зустрінуться в суді, то він ошелешить коменданта точним датуванням своїх свідчень.

На очі Пемперові потрапляли неймовірні таємні документи. Наприклад, він читав меморандуми про шмагання жінок. Начальникам таборів нагадували, що це слід робити максимально ефективно. Залучення персоналу до такого принижує гідність есесівців, тому чеські жінки мали шмагати словацьких, словацькі — чеських. Так само — росіянки і польки. Коменданти мали увімкнути фантазію й використовувати інші національні та культурні відмінності.

Інший бюлетень нагадував, що вони не мають права виносити смертний вирок особисто. Коменданти могли подати заяву до Головного управління безпеки Райху. Амон так робив навесні з двома євреями, котрі втекли з табору у Величці, — він пропонував їх повісити. Телеграма з дозволом прийшла з Берліна, підписана, як помітив Пемпер, доктором Ернстом Кальтенбруннером, начальником Головного управління безпеки Райху.

Тепер, у квітні, Пемпер прочитав меморандум від Ґергарда Маурера, відповідального за розподіл робочої сили в Секції D генерала Ґлюкса. Маурер хотів, щоб Амон сказав йому, скільки угорців можна тимчасово утримувати у Плашуві. Їх везли на Німецький завод зброї DAW, який був дочірнім підприємством Круппа і виробляв запали для артилерійських снарядів у величезному комплексі Аушвіцу. З огляду на те, що Угорщина тільки нещодавно перейшла під німецький протекторат, ці угорські євреї і дисиденти були в здоровішому стані, ніж ті, хто роками просидів у гетто, а відтак — в ув’язненні. Так що вони стали просто знахідкою для заводів Аушвіцу. На жаль, місце у DAW для них ще не було готове, і якби комендант Плашува прийняв отих сім тисяч, які чекали на розміщення, у секції D йому були б безмежно вдячні.

Відповідь Ґьота, яку Пемпер чи то бачив, чи то сам друкував, була така: Плашув заповнений, і в межах електрифікованої огорожі нема де будувати. Однак Амон міг би прийняти 10 000 в’язнів транзитом, якщо: a) йому дозволять ліквідувати непродуктивний елемент у таборі; і б) він запровадить подвійні нари. Маурер відповів, що подвійні нари дозволити не може влітку з огляду на небезпеку епідемії тифу і що в ідеалі, за правилами, на кожну людину має припадати не менш ніж три кубометри повітря. Але він був готовий дати Ґьотові право реалізувати перший варіант. Секція D порекомендує Аушвіцу-Біркенау чи хоча б тій частині цього величезного підприємства, яка відповідає за знищення, очікувати на тих в’язнів, яких забракують у Плашуві. Водночас Східна залізниця подасть вагони для худоби, звичайно ж, на табірну гілку просто до брами Плашува.

Отже, Амон мав зорганізувати процес сортування в таборі.

З санкції Маурера та Секції D він за один день відмовив у праві на життя більшій кількості людей, ніж Оскар Шиндлер своєю хитрістю й шаленими витратами рятував на «Емалії». Амон назвав цей відбраковувальний процес «Die Gesundheitaktion» (щось ніби Операція «Здоров’я»).

Він організував цю операцію, наче якийсь сільський ярмарок. На її початку, вранці сьомого травня, Аппельпляц обвішали транспарантами: «Кожному в’язню — відповідну роботу!» З гучномовців лунали балади, Штраус і пісні про кохання. Унизу стояв стіл, де сидів есесівський лікар доктор Бланке, доктор Леон Ґросс і кілька чиновників. Уявлення Бланке про здоров’я було таким самим химерним, як і в усіх есесівських медиків. У в’язничній клініці він звільнявся від хронічних хворих за допомогою внутрішньовенної ін’єкції бензину. Таку ін’єкцію з усім бажанням не можна було б назвати милосердним убивством: пацієнта скручувало в конвульсіях, і за чверть години він задихався і помирав. Марек Біберштейн, колишній президент юденрату, який два роки провів у в’язниці на вулиці Монтелюпі, а тоді опинився в Плашуві, після серцевого нападу потрапив до Krankenstube. До того як Бланке прийшов до нього зі своїм бензиновим шприцом, доктор Ідек Шиндель, дядько тої самої Ґені, чия далека фігурка прикувала увагу Оскара Шиндлера два роки тому, з колегами підійшов до узголів’я Біберштейна. Один з них уколов Біберштейну більш милосердну дозу ціаніду.

А тепер, обклавшись картотеками, в які було внесене все населення табору, Бланке розглядав в’язнів барак за бараком і, опрацювавши одну пачку карток, прибирав їх і брався до наступної.

Коли в’язні дійшли до Аппельпляцу, їх змусили роздягтися. Їх, голих, вишикували перед медиками і наказали бігати туди-сюди. Бланке з Леоном Ґроссом, єврейським лікарем-колаборантом, записували щось у картках, указували на того чи того в’язня, підкликали його, уточнювали ім’я і прізвище. Коли в’язні бігли від медиків, ті видивлялися ознаки недуги чи м’язової слабкості. Це була безглузда і принизлива фізкультура. Чоловіки з покривленими спинами (наприклад Пфефферберґ, якому Гуяр ударом пужална скалічив хребет); жінки з хронічною діареєю, які понатирали щоки червоною капустою, щоб надати їм рум’янцю, — усі вони бігли заради життя і розуміли, що це не метафора. Юна пані Кінстлінґер, яка на Берлінській олімпіаді виступала в спринті за Польщу, розуміла, що тоді це була просто гра. А справжнє змагання — саме тепер. Шлунок перевертається, подиху бракує, а ти біжиш — під брехливу музику — заради свого золотого життя.

Жоден із в’язнів не знав результатів до наступної неділі, коли під такими самими транспарантами і музикою знову зібрали всю масу людей. Було зачитано повний список, і тих, кого відбракували на Gesundheitaktion, повели на східний край пляцу; чулись обурені і збентежені крики. Амон очікував, що може статися заколот, і заручився допомогою краківського гарнізону Вермахту, який тримався поблизу на випадок повстання в таборі. Минулої неділі під час інспектування в таборі було виявлено майже триста дітей, і тепер їх тягли з табору, і протести і плач батьків були такі голосні, що більшу частину гарнізону разом із загонами безпекової поліції, викликаними з Кракова, довелося кинути на розділення одних і других. Протистояння тривало не одну годину: охорона відсувала назад хвилі ошаленілих батьків і, як завжди, брехала родичам тих, кого було відбраковано. Ні про що не оголошували, але всі знали, що ті, кого виводять, провалили іспит на майбутнє. Вальси й жартівливі пісеньки з гучномовців заглушали гідні жалю перекрикування між двома групами. Генрі Роснер сам мучився, бо його син Олек, який, власне, ховався десь у таборі, бачив химерну картину: молодого есесівця, який зі сльозами на очах проклинав те, що робиться в таборі, й обіцяв піти добровольцем на Східний фронт. А офіцери кричали, що коли люди не вгамуються, то вони дадуть солдатам наказ стріляти. Можливо, Амон сподівався, що виправдана стрілянина додатково зменшить переповненість табору.

Усе скінчилося тим, що тисяча чотириста дорослих і двісті шістдесят вісім дітей стояли, розділені зброєю, біля східного краю Аппельпляцу, готові до відправлення в Аушвіц. Пемпер побачить ці цифри й запам’ятає, Амон залишиться ними невдоволений. Хоча це не та кількість, якої сподівався Амон, вона на той момент уже створювала місце для тимчасового утримання великої кількості угорців.

У системі карток і тек доктора Бланке плашувські діти не були так чітко зареєстровані, як дорослі. Чимало з них провели обидві ці неділі по різних сховках; і вони, і їхні батьки інстинктивно відчували, що їхній вік і відсутність у табірній документації роблять їх очевидними кандидатами на відбракування.

Олек Роснер у другу неділю ховався під стелею бараку. Там разом із ним на кроквах цілий день сиділо ще двійко дітей, і вони весь час поводилися тихо, весь день стримували бажання помочитися, терпіли вошей серед різних торб та інших речей, котрі в’язні тримали на кроквах під стелею, щурів, які бігали серед усього того. Адже ці діти знали незгірш за дорослих, що есесівці й українці підозріливо поглядають на закутки під стелею. Вони гадали, що діти померли від тифу; доктор Бланке їм казав, що тифом можна заразитися усього-на-всього від того, що в подряпину потрапить дрібка випорожнень воші. Дехто з плашувських дітей місяцями жив біля чоловічої в’язниці у бараці, на якому було написано «ACHTUNG TYPHUS» («Обережно — тиф»).

Тої неділі для Олека Роснера Амонова операція «Здоров’я» була значно страшніша за будь-яких тифозних вошей. Інші діти, деякі з отих двохсот шістдесяти восьми, виведених з маси того дня, власне, почали ту операцію з того, що сховалися. Кожна дитина у Плашуві з однаковою затятістю обрала власну схованку. Комусь більше підходили вузькі місця між бараками, хтось ліз до пральні, хтось — у сарайчик за гаражем. Чимало з таких схованок виявили чи в попередню неділю, чи в оту, і вдаватися до них уже не випадало.

На Аппельпляц було приведено ще одну групу тих, хто не підозрював лихого. То були батьки, знайомі з кимось із сержантського складу. Гіммлер колись скаржився на такі ситуації, навіть на тих обершарфюрерів СС, які, не здригнувшись, могли розстріляти когось зі своїх фаворитів, наче то була гра на шкільному спортмайданчику. Якщо справа стосуватиметься дітей, гадали деякі батьки, то можна буде звернутися до знайомого есесівця.

Минулої неділі тринадцятирічний сирота гадав, що буде в безпеці, бо на інших перекличках цілком скидався на молодого дорослого. Але голим він розумів: його дитяче тіло дуже впадає в око. Йому сказали вдягтись і відправили до дітей. Тепер, коли батьки на іншому кінці Аппельпляцу щось кричали до своїх відігнаних на інший край дітей, а з гучномовців ревла сентиментальна пісенька «Mammi, kauf mir ein Pferdchen» («Мамо, купи мені конячку»), хлопчик просто пішов від однієї групи до іншої за тим безпомилковим інстинктом, який вів на волю дівчинку в червоному на пляці Згоди. І, як і Червону Шапочку, його ніхто не помітив. Він стояв як переконливий дорослий серед інших, противна музика лізла у вуха, серце неначе рвалося з грудної клітки. Тоді, вдавши, що в нього схопило живіт, хлопчик попросився в охоронця до туалету.

Довгі нужники стояли за чоловічим табором, і, зайшовши досередини, хлопчик став на ту дошку, на яку сідали ті, хто випорожнювався. Спираючись руками на обидва краї дірки, він почав спускатися вниз, намагаючись колінами чи пальцями ніг намацати якусь опору на стіні. Сморід засліпив його, в рот, вуха і ніс полізли мухи. Він занурився у ще більшу погань і став ногами на дно ями, аж тут йому немовби почулися якісь голоси за гудінням мух.

— За тобою хтось ішов? — спитав один голос.

А другий вилаявся:

— Чорт, це ж наше місце!

Там сиділо ще десятеро дітей.

У своїй доповіді Амон вдався до довгого слова Sonderbehandlung — особливе поводження. Цей термін стане широко відомим у пізніші роки, а того разу Пемперові це слово трапилося вперше. Звичайно, воно мало заспокійливу, навіть медичну ауру, але Мєтек точно розумів, що медицина тут ні до чого.

Телеграма до Аушвіцу, яку того ранку надиктував Амон, більш ніж натякала на те, що це слово означало. Амон пояснював: щоб утекти було важче, я наполягаю на тому, щоб ті, кого обрано для особливого поводження, мали зняти з себе рештки цивільного одягу біля входу до вагону, а вже на місці перевдягтися в смугасті тюремні роби. Оскільки такий одяг у дефіциті, то ті роби, які плашувські кандидати на особливе поводження носитимуть в Аушвіці, слід одразу надіслати на повторне використання до концентраційного табору Плашув.

А всі ті діти, які залишились у Плашуві, що більшість із них сиділи у вигрібній ямі разом із високим сиротою, переховувалися чи вдавали дорослих доти, доки їх знайшли під час наступних обшуків і відправили повільним потягом Східної залізниці до Аушвіцу, що за шістдесят кілометрів звідти, — дорога тривала день. Вагони для худоби використовувалися таким чином до середини літа, ними возили солдатів на схід до тупиків біля Львова, а дорогою назад ці вагони простоювали на бічних гілках, поки есесівські медики спостерігали нескінченні лави голих людей, які бігали перед ними.

Розділ 29

Оскар, сидячи в кабінеті Амона, де цього задушливого літнього дня було відчинено всі вікна, від самого початку відчував, що вся ця зустріч абсолютно фальшива. Можливо, Мадріч і Бош відчували те саме, їхній погляд ковзав повз Амона кудись у бік рейок за вікном, проводжаючи кожну вагонетку чи візок. Тільки унтерштурмфюрер Лео Йон, який записував, відчував необхідність сидіти рівно і не розстібати верхнього ґудзика на сорочці.

Амон назвав ці збори конференцією з безпеки. Хоча на фронтах тепер ситуація стабілізувалася, сказав він, просування основної маси російських солдатів до передмість Варшави спричинило активізацію партизанів по всьому генерал-губернаторству. Євреї, які про це чують, легше наважуються тікати. Вони, звичайно, не знають, відзначив Амон, що краще вже лишатися за колючим дротом, ніж потрапити в руки цим польським партизаном, які раді вбивати євреїв. У кожному разі, всім треба стерегтися нападу партизанів ззовні і, що найгірше, зіткнень між партизанами і в’язням.

Оскар спробував уявити, як партизани вриваються до Плашува, випускають усіх поляків і євреїв, в одну хвилину створюючи з них армію. Це просто фантазія, хто сприйматиме це серйозно? Але ось перед ним Амон зі шкіри пнеться, щоб показати всім, що він у це вірить. Це невеличке акторство має якусь мету. Оскар був певний цього.

Бош сказав:

— Коли вже партизани до вас прийдуть, Амоне, то дуже сподіваюсь, це не буде того вечора, коли ви мене запросите.

— Амінь, амінь, — пробурмотів Шиндлер.

Після цих зборів, що б вони не означали, Оскар повів Амона до машини, припаркованої біля адміністрації. Він відкрив багажник. Там лежало пречудово оздоблене сідло закопанської роботи[17]. Оскару було необхідно час від часу робити Амонові такі подарунки, хоча плата за примусову працю на DEF уже не йшла і близько до рук гауптштурмфюрера Ґьота, а надсилалася безпосередньо до штаб-квартири генерала Поля в Оранієнбурґ.

Оскар запропонував підвезти Амона разом із новим сідлом до комендантської вілли.

У таку спеку дехто з працівників коло вагонеток демонстрував трохи менше старання, ніж вимагалось. Але, отримавши сідло, Амон подобрішав, та й у кожному разі він уже не міг просто вискочити з машини і стріляти в кого захоче. Машина проїхала повз бараки гарнізону, наблизилася до рейок, де стояли вагони для худоби. Оскар бачив крізь марево над машиною, яке додавалося до жару над дахами, що вагони були повні. Навіть крізь гудіння двигуна з них долинав плач і благання води.

Оскар загальмував і прислухався. Це йому було можна, з огляду на чудове сідло в багажнику, яке коштувало чимало злотих. Амон поблажливо посміхнувся до свого сентиментального товариша. Частково у вагонах люди з Плашува, сказав Амон, а ще люди з табору праці в Шебнє. А ще поляки і євреї з Монтелюпі. Вони їдуть до Маутгаузена, грайливо сказав Амон. Вони зараз скаржаться? Та вони ще не знають, що таке скаржитися…

— Дахи вагонів геть розжарилися. Не заперечуєте, — сказав Оскар, — якщо я викличу вашу пожежну команду?

Амон розсміявся: мовляв, ну що ти ще вигадаєш? Він натякав, що комусь іншому не дозволив би викликати пожежників, але від Оскара, хай уже, він це потерпить, бо Оскар — він такий, а вся ця історія стане веселою застільною байкою.

Але коли Оскар послав охоронців-українців по єврейських пожежників, Амон замислився. Він знав: Оскар розуміє, що означає Маутгаузен. Якщо полити водою вагони з людьми, то це їм дасть якусь надію на майбутнє. Але отак обнадіяти — чи це, з будь-чиєї точки зору, не є істинною жорстокістю? Тож недовіра в душі Амона мішалася з поблажливою насмішкою, поки витягали брандспойти, а тоді струмені води зашипіли по розжарених дахах вагонів. З кабінету також вийшов Нойшель, похитав головою і посміхнувся, чуючи, як люди у вагонах радісно загули й застогнали. Ґрюн, особистий охоронець Амона, який стояв і балакав із унтерштурмфюрером Лео Йоном, штовхнув того в бік і реготнув, побачивши, як полилася вода. Навіть повністю розгорнутий шланг досягав тільки до половини ешелону. Тоді Оскар попросив, щоб Амон йому позичив вантажівку чи фургон і послав кількох українців на Заблоче по шланги з DEF.

— Там у мене двохсотметрові шланги, — сказав Оскар.

І, на диво, Амон сплюнув убік і сказав:

— Звісно, я надам транспорт.

Амон був готовий на все заради життєвої комедії.

Оскар дав українцям записку до Банкєра й Ґарде. Поки їх не було, Амон настільки захотів зануритися в події, що дозволив повідчиняти двері вагонів, повносити туди відра з водою, повитягати трупи з роздутими, червоними обличчями. І навколо колій стояли, посміюючись, офіцери й сержанти: «І від чого, він собі думає, їх рятує?»

Коли великі шланги з «Емалії» прибули і всі вагони облили водою, анекдот набрав нових обертів. Оскар у своїй записці сказав управителеві також сходити до директорської квартири і набрати повний кошик випивки, цигарок, хороших сирів і ковбас тощо. Тепер Оскар вручив кошик сержантові в кінці ешелону. То була відкрита транзакція, і цей чоловік дещо знітився, побачивши таку щедрість, і швиденько сунув кошик у задню частину вагона, щоб хто-небудь з офіцерів концтабору Плашув на нього не доніс. Однак Оскар, схоже, був настільки в фаворі у коменданта, що сержант з повагою слухав Шиндлера.

— Коли стоятимете на станціях, — спитав Оскар, — будете вагони відчиняти?

Минуть роки, і двоє з пасажирів цих вагонів, які лишилися в живих, — доктори Рубінштейн і Фельдштейн, — розповіли Оскарові, що сержант часто давав наказ відчиняти вагони і регулярно наповнював відра водою під час довгої і важкої поїздки до Маутгаузену. Хоча для більшої частини тих, хто їхав, це стало всього-на-всього маленькою підтримкою перед смертю.

Коли Оскар ішов понад вагонами під сміх есесівців, виявляючи милосердя, яке не зможе врятувати більшість тих людей у вагонах, можна було сказати, що він уже не те що необачний, а одержимий. Навіть Амон бачив, що його товариш геть змінився. Уся ця гарячка зі шлангами, з тим, щоб підігнати їх навіть до найдальших вагонів, хабар есесівцю на очах у всіх — тепер від сміху Шайдта, Йона чи Гуяра один крок до масового засудження Оскара, до передачі в гестапо інформації, яка тих, без сумніву, зацікавить. А тоді вже Оскар справді піде на Монтелюпі і, з огляду на попередні обвинувачення расового характеру, напевне, просто до Аушвіцу. Тож Амону було страшно дивитися, як Оскар вимагав, щоб до цих мертвяків ставилися, як до бідних родичів, що їдуть третім класом у якомусь реальному напрямку.

Десь після другої години паровоз потяг увесь той жалюгідний ешелон вагонів для худоби в бік основної колії, і всі шланги можна було знову позгортати. Шиндлер довіз Амона з сідлом до вілли. Амон помічав, що Оскар і далі тривожиться, і вперше за час їхнього знайомства дав товаришеві життєву пораду.

— Та розслабся ти, — сказав Амон. — За кожним потягом, що їде звідси, все одно не побіжиш.

Адам Ґарде, інженер і в’язень на «Емалії», також бачив ознаки переміни в Оскарі. Пізно ввечері двадцятого липня до бараку Ґарде прийшов есесівець і розбудив його. Гер директор зателефонував охороні і сказав, що має бачити інженера Ґарде у своєму кабінеті, є якась справа.

Ґарде побачив: Оскар слухає радіо, його обличчя горить, а перед ним на столі стоять два келихи. З другого боку столу цими днями в директора була фізична мапа Європи. За часів німецької експансії карти в кабінеті не було, але Оскар, схоже, гостро зацікавився зменшенням німецьких фронтів. Цієї ночі радіо було налаштоване на хвилю «Deutschlandsender», а не на BBC, як зазвичай. Грала піднесена музика, яка часто виявлялася прелюдією до важливих повідомлень.

Оскар, схоже, жадібно наслухав. Коли прийшов Ґарде, директор підвівся і поспішив запросити інженера сісти. Шиндлер розлив коньяк у келихи і швидко поставив перед гостем і собою.

— Був замах на Гітлера, — сказав Оскар.

Про це повідомили під вечір, тоді казали, що фюрер живий. Обіцяли, що він скоро звернеться до німецького народу. Але цього досі не сталося. Година йшла за годиною, а Гітлера все не було чути. А Бетховен грав і грав, як тоді, коли сталася поразка під Сталінградом.

Оскар і Ґарде так сиділи разом кілька годин. Це був такий собі бунт — єврей і німець разом слухають, навіть уночі, чекаючи, чи не помре Гітлер. Адам Ґарде, звичайно, так само з надією тамував подих. Він помітив, що Оскар робить якісь невиразні рухи, немовби можливість смерті фюрера розслабила його м’язи. Він пив келих за келихом і припрошував Адама. Справді, казав Оскар, тоді ж німці, прості німці, такі як я, напевне, почнуть ставати знову собою, виправляться. Суто з тієї причини, що хтось наближений до Гітлера набрався духу стерти його з лиця землі. Це буде кінець СС. Гіммлер уже вранці сяде в тюрму.

Оскар видував хмари диму. Господи, яке ж полегшення — бачити кінець оцієї системи!

О десятій вечора було лише попереднє повідомлення. Стався замах на життя фюрера, але невдалий, і за кілька хвилин ви почуєте фюрера. Коли минула година, а фюрер усе ще в ефірі не з’явився, Оскар поринув у фантазії, такі популярні серед німців наприкінці війни.

— Кінець нашим бідам, — сказав він. — Світ знову стає нормальним. Тепер Німеччина може об’єднатись із Заходом проти росіян…

Ґарде мав скромніші надії. У гіршому випадку, гадав він, знову буде таке гетто, як за Франца-Йосифа.

І вони далі випивали, а музика грала, і дедалі ймовірнішим здавалося, що Європа цієї ночі дочекається тої смерті, що поверне їй здоровий глузд. Вони знову ставали її громадянами — вони вже не в’язень і гер директор. Радіо раз у раз обіцяло звернення фюрера, і Оскар щоразу сильніше сміявся.

Пробило північ, і вони вже не зважали на ті обіцянки. Кожен їхній подих легшав у цьому постгітлерівському Кракові. Зранку, уявляли вони, на всіх майданах танцюватимуть, і нікому нічого за це не буде. Вермахт заарештує Франка на Вавелі й оточить комплекс СС на Поморській.

Невдовзі після першої з Растенберґа в ефірі почувся голос Гітлера. Оскар уже настільки повірив, що цього дуже знайомого голосу він уже ніколи не чутиме, що кілька секунд його не впізнавав, гадаючи, що це якийсь черговий партієць тягне час. Але Ґарде впізнав промовця з першого слова.

— Мої німецькі товариші! — залунало з приймача. — Я звертаюся до вас нині, по-перше, для того, щоб ви почули мій голос і знали, що я здоровий і неушкоджений, а по-друге, щоб розповісти вам про злочин, безпрецедентний для історії Німеччини.

Звернення закінчилося за чотири хвилини словами про змовників:

— Цього разу ми зведемо з ними рахунки так, як звикли це робити націонал-соціалісти.

Адам Ґарде так уповні й не заразився мріями, які весь вечір плекав Оскар. Адже Гітлер — то не просто людина, він — розгалужена система. Навіть у разі його смерті немає жодних гарантій, що характер тої системи зміниться. До того ж такий феномен, як Гітлер, не може згинути за один вечір, це не в його природі.

Але Оскар протягом тих годин так гарячково вірив у його смерть, що тепер, коли ця віра перетворилася на ілюзію, молодий Ґарде уже втішав директора, який з майже оперним жалем казав:

— Усі наші надії на свободу виявилися марними!

Він налив ще по чарці коньяку, тоді підштовхнув пляшку до інженера і відкрив портсигар:

— Беріть коньяк, беріть цигарки та й ходіть уже подрімайте. Доведеться ще почекати нашої свободи.

В Адама голова йшла обертом і від коньяку, і від новини, і від того, як серед ночі вона змінилася на протилежну, що він тоді не замислився, чому Оскар так дивно сказав: «нашої свободи» — ніби їм обом вона була потрібна однаково, ніби вони обидва — в’язні, змушені просто сидіти й чекати, коли їх звільнять. Але вмостившись на своїх нарах, Ґарде подумав: «Просто дивовижно, як це пан директор отак говорив, немовби легко піддається фантазіям і засмучується. Зазвичай він же такий прагматичний».

Поморська і табори навколо Кракова аж гули від чуток того пізнього літа: подейкували, назріває якесь серйозне переміщення в’язнів. Ці чутки турбували і Оскара на Заблочі, а в Плашуві до Амона дійшла неофіційна інформація, що табори буде розформовано.

Насправді описані вище збори пов’язувалися не з рятуванням Плашува від партизанів, а з тим, що насувається закриття табору. Ґьот викликав Мадріча, Шиндлера й Боша до Плашува і провів оту зустріч лише з тим, щоб надати собі вигляду захисника. Тоді для нього стало пристойним поїхати до Кракова і там зайти до Вільгельма Коппе, нового шефа поліції генерал-губернаторства. Амон сів із другого кінця столу, навпроти Коппе, напустивши на себе суворо-стурбований вигляд і похрускуючи пальцями, немовби хвилюючись через облогу Плашува. Він розповів Коппе те саме, що й Оскару та іншим, — що в таборі виникла партизанська організація, що сіоністи з-за дроту підтримують зв’язки з радикалами Армії Людової та Єврейської бойової організації. Як може собі уявити оберґрупенфюрер, вирахувати такі зв’язки було непросто — повідомлення передавались у контрабандній хлібині. Але в разі перших ознак активної непокори він — Амон Ґьот — як комендант муситиме, напевне, діяти рішуче й радикально. Амон питав: якщо він спочатку стрілятиме, а потім надсилатиме доповідь до Оранієнбурґа, чи шановний оберґрупенфюрер Коппе буде на його боці?

Немає проблеми, сказав Коппе. Він теж не підтримував бюрократів. У минулі роки він командував парком машин-душогубок, якими унтерменшів возили за місто і які на повному ходу подавали вихлопний газ усередину замкненого кузова з людьми. Це також були дії неофіційні, які не підлягали чіткому документуванню.

— Звичайно, ви можете діяти на свій розсуд, — сказав він Амонові. — Я вас підтримаю.

Оскар відчував на тих зборах, що Амон не через партизанів переймається. Якби Шиндлерові було відомо, що йде до ліквідації Плашува, він би розкусив зміст Амонової вистави. Адже Ґьот хвилювався щодо Вілека Хіловича, свого єврейського шефа табірної поліції. Амон часто вдавався до послуг Хіловича як агента на чорному ринку. Хілович знав Краків. Він знав, де можна продати борошно, рис, масло, які комендант брав із запасів табору. Він знав, яким посередникам можуть бути цікаві вироби ювелірної майстерні, де замовлення виконували такі в’язні, як Вулкан. Амон хвилювався щодо всіх спільників Хіловича: його дружини пані Марисі Хілович, яка мала відповідні привілеї; Мєтека Фінкельштейна, який працював з ним; сестри Хіловича пані Фербер і пана Фербера. Якщо можна говорити про аристократію Плашува — то це були Хіловичі. Вони мали владу над в’язнями, але їхнє знання було палицею з двома кінцями: про Амона вони знали не менше, ніж про яку-небудь жалюгідну швачку на фабриці Мадріча. Тож коли з закриттям Плашува вони перейдуть до іншого табору, розумів Амон, то спробують приторгувати своїм знанням про його оборудки, щойно їхні справи будуть кепські. Чи, що ймовірніше, коли захочуть їсти.

Звичайно, хвилювався й Хілович, і Амон відчував, що того мучать сумніви, чи випустять його з Плашува живим. І Амон вирішив скористатися з цієї стурбованості свого поліцая. Він викликав Совінського, найманця СС, завербованого в чехословацьких Верхніх Татрах, до свого кабінету і домовився з ним. Совінський мав підійти до Хіловича і буцімто запропонувати йому план утечі. Амон не сумнівався, що Хілович охоче піде на такі перемовини.

Совінський пішов і зробив усе як слід. Він сказав Хіловичу, що може витягти всю його родину з табору однією з великих парових машин. У дров’яну топку там можна і десяток людей посадити, якщо машина їхатиме на бензині.

Хіловича така пропозиція зацікавила. Совінський, звичайно, передасть повідомлення своїм товаришам з того боку, вони нададуть машину. Совінський усіх посадить туди у призначеному місці в призначений час. Хілович відплатить діамантами. Але, сказав Хілович, хай Совінський дасть йому зброю як запоруку взаємної довіри.

Совінський доповів про ці переговори комендантові, й Амон дав Совінському пістолет 38 калібру зі спиляним пробійником. Совінський передав цю зброю Хіловичу, який, звичайно, не мав потреби і змоги його перевіряти. Зате Амон потім міг поклястися і Коппе, і начальству з Оранієнбурґа, що виявив у в’язня зброю.

Була неділя середини серпня, коли Совінський зустрівся з Хіловичами в сараї з будматеріалами і сховав їх у машині. Тоді він поїхав Єрусалимською до воріт. Там він мав відбути звичайні формальності, тоді можна було виводити машину з території. У порожній топці серця п’ятьох утікачів калатали в шаленій надії ніколи вже не побачити Ґьота.

Біля брами, однак, стояли Ґьот, Амтор і Гуяр, а також українець Іван Шаруєв. Вони почали ліниво обшукувати машину. Усміхнені панове есесівці, важко тупаючи, лазили кузовом, залишаючи топку наостанок. Вони вдали, ніби дуже здивувалися, коли побачили бідолашного Хіловича зі свояками, які туди напхалися, як кільки в бочку. Щойно Хіловича витягли звідти, Амон «знайшов» у нього за халявою незаконний пістолет. У Хіловича були повні кишені діамантів із хабарів, які йому давали нещасні в’язні табору.

В’язні у свій день відпочинку почули, що Хіловича засудили до страти там, коло брами. Ці новини викликали таке саме хвилювання і змішані почуття, які здійнялися рік тому в той вечір, коли розстріляли Симхе Спіру і все ОД. Жоден в’язень не міг розгадати, що це означає для його життя. Увесь клан Хіловича розстріляли з пістолетів по одному. Амон, тепер геть пожовтілий через хворобу печінки, височенний, товстий, сопучи, немов літній дядечко, приставив ствол до шиї Хіловича. Згодом трупи поклали на загальний огляд на Аппельпляці, причепивши їм на груди плакати: «Хто порушує справедливий закон, на того чекає така смерть».

Звичайно, в’язні Плашува винесли з цього видовища іншу мораль.

Амон до вечора складав дві довгі доповіді: одну до Коппе, а другу до Секції D генерала Ґлюкса, у яких пояснював, як порятував Плашув, придушивши повстання в зародку, — у той момент, коли група головних змовників залишала табір, розстріляв їх. Він вичитував чернеткові варіанти до одинадцятої вечора. Для такої праці фрау Кохманн була занадто повільна, тож комендант наказав розбудити і привести з бараку на віллу Мєтека Пемпера. У передпокої Амон спокійно повідомив, що переконаний: хлопець також має стосунок до спроби втечі Хіловича. Пемпер остовпів і не знав, що сказати. Роззираючись навколо в пошуках гідної відповіді, він побачив шов на своїх штанях, який розійшовся.

— Куди б я пішов у такому одязі? — спитав він.

Рівень непідробного відчаю в цій реакції задовольнив Амона. Він сказав друкарю сідати і розповів, як саме має бути надрукований текст і як слід пронумерувати сторінки. Амон постукав по паперу своїми лопаткоподібними пучками.

— Мені потрібно, щоб усе було зроблено за першим розрядом.

І Пемпер подумав: «Такі справи: я можу загинути зараз як утікач чи згодом через те, що бачив, як Ґьот виправдовується…»

Коли Пемпер ішов із вілли з чернетками в руках, Ґьот провів його надвір і дав останню вказівку:

— Коли набиратимеш список змовників, — по-товариськи сказав Амон, — я б хотів, щоб над моїм підписом було місце для ще одного прізвища.

Пемпер чемно, як і годиться професійному секретареві, кивнув. Він із півсекунди постояв, намагаючись щось таке сказати, щоб скасувати наказ Амона щодо порожнього місця. Місця для його імені: «Мєтек Пемпер». В оцій огидній задушливій тиші недільного вечора на Єрусалимській ніщо розумне не спадало йому на думку.

— Так, пане коменданте, — сказав Пемпер.

Поки Пемпер брів до будівлі адміністрації, він згадував той лист, який друкував для Амона раніше того ж літа. Той лист був адресований батькові Амона, віденському видавцеві, і в ньому було багато синівських співчутливих слів про алергію, яка докучала старому того літа. Амон сподівався, що батькові вже легше. Пемпер запам’ятав саме цей лист, бо за годину до того як його погукали до кабінету Амона друкувати, комендант витяг надвір дівчину-діловода і розстріляв її. Зіставивши лист і розстріл, Пемпер подумав, що для Амона вбивство й алергія — речі десь однієї ваги. І якщо він скаже сумлінному стенографісту залишити місце для свого імені, то, звісна річ, той так і зробить.

Пемпер просидів за своєю машинкою понад годину, але врешті-решт залишив місце для себе. Не зробити цього могло бути ще фатальнішим. Серед товаришів Штерна ходили чутки, що Шиндлер замислив якесь переселення людей, якийсь порятунок, але цієї ночі вже жодні чутки із Заблоча нічого не значили. Мєтек друкував. Мєтек у кожній доповіді залишав місце для власної смерті. І все, що він так дбайливо складав у пам’яті з копій паперів коменданта, які незаконно прочитав, стає марним через оце порожнє місце, яке він залишає.

Коли обидва папери були повністю готові, він повернувся на віллу. Амон залишив Мєтека чекати біля скляних дверей, а сам сів у вітальні і став читати документи. Пемпер гадав, чи і його тіло теж покладуть отам на пляці з яким-небудь декларативним плакатом: «Так загинуть єврейські більшовики!»

Нарешті Амон підійшов до дверей.

— Можеш іти спати, — сказав він.

— Гере коменданте?..

— Я сказав, можеш іти спати.

Пемпер пішов. Тепер він уже не так міцно тримався на ногах. Після того, що він бачив, Амон не може залишити його в живих. Але, може, комендант думає, що встигне вбити його і потім. Ну а поки що і день життя — це також життя.

Як виявилось, оте порожнє місце було призначене для літнього в’язня, який через нерозумну торгівлю з такими людьми, як Йон і Гуяр, дав їм зрозуміти, що має десь поза табором заховані діаманти. Поки Пемпер спав сном смертника, якому дали відстрочку, Амон викликав того діда на віллу, запропонував йому зберегти життя, коли той скаже, де його скарби, дід свій сховок показав — і Ґьот, звичайно ж, його розстріляв і дописав у доповідь для Коппе й Оранієнбурґа — до своєї скромної заяви про те, що згасив іскру бунту в таборі.

Розділ 30

Накази із позначкою OKH (Верховне командування армії) уже лежали на столі Оскара. З огляду на воєнну ситуацію, писав Оскарові начальник штабу із озброєння, KL Плашув, а отже, і табір при «Емалії» будуть розформовані. В’язнів «Емалії» буде відправлено до Плашува, де вони чекатимуть на переміщення. Оскару було дано вказівку якомога швидше згортати своє виробництво на Заблочі, залишаючи на місці тільки тих техніків, які потрібні для демонтажу фабрики. Щодо подальших дій він має звернуться до Комітету з евакуації OKH в Берліні.

Першою реакцією Оскара була холодна лють. Його обурював сам тон, те, як отой далекий чиновник намагається звільнити його від турбот за майбутнє. Там, у Берліні, сидить якийсь чоловік, який нічого не знає про той хліб із чорного ринку, яким пов’язані Оскар і його робітники, і, бачте, вважає за доцільне, щоб фабрикант просто відчинив свої ворота — і хай його людей забирають! Але найбільшим виявом зарозумілості було те, що в листі навіть не вказувалося місце, куди «перемістять» працівників. Губернатор Франк — і той був чесніший, сказавши у своїй недавній сумнозвісній промові:

— Коли ми нарешті виграємо війну, то, наскільки я знаю, з поляків, українців і всієї тієї іншої наволочі, яка тут товчеться, можна буде хоч би й фарш робити, хоч що завгодно…

Франк мав сміливість назвати речі своїми іменами. А в Берліні писали «переміщення» і вважали, що це їх виправдовує.

Амон знав, що означає це слово, і коли Оскар завітав до Плашува наступного разу, вільно йому це розповів. Усіх чоловіків із Плашува відправлять у Ґрьосс-Розен. Усіх жінок — до Аушвіцу. Ґрьосс-Розен був великім табіром із каменоломнею в Нижній Силезії. Німецька компанія DEST, що виконувала земляні й кам’яні роботи, — есесівське підприємство з філіями по всій Польщі, Німеччині й захоплених територіях — користувалася роботою в’язнів Ґрьосс-Розену. В Аушвіці процеси відбувалися, звичайно, більш безпосередні й сучасні.

Коли новина про розформування «Емалії» досягла цехів фабрики і пронеслася бараками, дехто з людей Шиндлера вирішив, що настав кінець усій їхній безпеці. Перлмани, чия дочка ризикувала своїми арійськими паперами, щоб виручити їх, пакували свою постіль і вели філософські бесіди з сусідами по бараку: «“Емалія” дала нам рік відпочинку, рік супу, рік здорового глузду. Може, цього й досить…» Але вони вважали, що прийшла їхня смерть, — це було чути з голосів.

Рабі Левартов теж змирився. Він повертався до того, що не докінчив Амон. Едіт Лібґольд, яку в перші дні гетто Банкєр найняв на нічну зміну, помітила, що Оскар годинами веде серйозні розмови з євреями-управителями, а проте не виходить до робітників і не робить їм шалених обіцянок. Може, він перебуває в глухому куті, так само заскочений тими наказами з Берліну, що й усі решта. Отже, він не був аж таким пророком, як того вечора, коли вона вперше прийшла на роботу три роки тому.

Попри все, наприкінці літа, коли працівники «Емалії» спакували речі і їх повели назад до Плашува, серед них ходили чутки, що Оскар збирається всіх викупити. Він казав це Ґарде, казав і Банкєру. Можна було майже бачити, як він це говорить — його рівну впевненість, його батьківський розкотистий голос. Але коли при цьому йти Єрусалимською повз адміністрацію і поглядом новачка, який ще не до кінця вірить своїм очам, поглянути на людей, що тягнуть вагонетки з каменоломні, — пам’ять про обіцянки Оскара перетворюється просто на ще одну важку ношу.

Сім’я Горовиців повернулася до Плашува. Їхній батько Долек минулого року зміг прилаштувати своїх на «Емалію», але тепер вони повернулися. Його жінка Реґіна, шестирічний Ричард, Нюся, якій уже стукнуло одинадцять. Вона знову чіпляла щетину на дерев’яні ручки і дивилася з високих вікон на візки, що сунуть у бік укріплень на пагорбі, на чорний дим від спалювання тіл, який здіймався над ним. Плашув лишився таким самим, як був минулого року, коли вона його залишила. Неможливо було повірити, що йому коли-небудь настане кінець.

Але її батько вірив, що Оскар складе список людей і визволить їх. Список Оскара, в уявленні багатьох, був уже не просто якоюсь там таблицею. То був Список. То була чарівна колісниця, яка має спуститися до землі.

Ідея забрати з собою євреїв із Кракова зародилася в Оскара одного вечора в гостях на Ґьотовій віллі. То ще була ніч пізнього літа. Амон, здається, був радий його бачити. З огляду на Амонове здоров’я — обидва лікарі, і Бланке, і Ґросс, попереджали його, що коли він не стане менше їсти і пити, то помре — пізньої ночі в його домі не було так уже багато гостей.

Вони сиділи разом, випивали, за новим Амоновим звичаєм, стримано. Оскар раптом розповів йому, що хоче перенести свою фабрику до Чехословаччини. Він хоче забрати з собою своїх кваліфікованих працівників. Можливо, йому придадуться інші вмілі руки з тих, хто перебуває у Плашуві. Він звертатиметься по підтримку до Комітету з евакуації, щоб підшукати відповідне місце, де-небудь у Моравії, і до Східної залізниці по перевезення обладнання та людей на південний захід із Кракова. Він дав Амонові зрозуміти, що буде дуже вдячний за будь-яку підтримку. Згадка про вдячність завжди викликала в Ґьота радісне хвилювання. Так, сказав він, коли Оскар зможе домогтися підтримки всіх тих комітетів, то він, Амон, дозволить забрати з табору людей за списком.

Коли про все домовились, Амон забажав перекинутися в карти. Він любив грати в блек-джек. У такій грі молодшим офіцерам було важко природно вдавати програш. Підлещуватися в ній було неможливо. То був істинний спорт, і Амонові ця гра була до душі. До того ж Оскар того вечора не був налаштований на програш. Він достатньо заплатить Амонові за той список.

Комендант почав зі скромних ставок папірцями по сто злотих, немовби в грі йому також прописали дієту. Він, однак, раз у раз перебирав, і коли початкова ставка піднялася до п’ятисот злотих, Оскарові трапилася виграшна комбінація — туз і валет, так що Амонові довелося йому віддати подвійну суму ставки.

Амона це не радувало, але він не надто лютився. Він викликав Гелену Гірш і сказав принести кави. Вона прийшла, як пародія на служницю джентльмена — у свіжому чорному вбранні, але з запухлим правим оком. Вона була така мініатюрна, що Амон мав нахилитися, щоб ударити її. Дівчина тепер була знайома з Оскаром, але не подивилася на нього. Минув майже рік, відколи він обіцяв її звідси витягти. Щоразу, приходячи на віллу, Шиндлер примудрявся проскочити коридором на кухню і спитати, як їй ведеться. Це дещо означало, але на сам її спосіб життя не впливало. Кілька тижнів тому, наприклад, коли суп виявився не тієї температури — Амон був дуже прискіпливим до супу, слідів мух у коридорі, бліх на собаках, — комендант викликав Івана з Петром і наказав повести Гелену під березу й розстріляти. Він крізь скляні двері дивився, як вона йшла перед Петровим маузером, задихано благаючи молодика не вбивати її.

— Петре, в кого ти зараз будеш стріляти? Я ж Гелена. Та Гелена, яка тебе тістечками пригощає. Ти ж не можеш розстріляти Гелену, правда?

І Петро знічено, стиснувши зуби, відповідав:

— Та знаю, Гелено. Я і не хочу. Але якщо я цього не зроблю, він же мене уб’є…

Вона прихилила голову до рябого березового стовбура. Вона не раз питала Амона, чого він її не вбиває, і тепер хотіла померти просто, зробити йому боляче тим, що охоче приймає смерть. Але в неї не виходило. Вона тремтіла так, що це було помітно збоку. У неї трусилися коліна. І вона почула, що Амон кричить з вікна:

— Ведіть цю суку назад! Розстріляти її завжди встигнеться. А поки що її ще можна повчити.

Іноді між сплесками дикості на Амона так само несподівано нападала охота погратися в доброго пана. Одного ранку він сказав Гелені:

— Ти справді дуже гарно вишколена служниця. Якщо після війни тобі буде потрібна рекомендація, я тобі з радістю напишу.

Гелена розуміла, що це просто розмови, фантазії. Вона слухала таке своїм глухим вухом, барабанну перетинку в якому він пошкодив ударом кулака. Рано чи пізно вона загине від якогось із його періодичних нападів гніву.

У такому житті, як у неї, усмішка гостя була тільки тимчасовим полегшенням. Цього вечора вона поставила перед паном комендантом здоровенний срібний кавник — він і далі пив каву відрами й насипав по півчашки цукру — зробила реверанс і вийшла.

За годину, коли Амон уже був винен Оскарові три тисячі сімсот злотих і кисло нарікав на те, що карта не йде, Оскар запропонував змінити ставку. Йому там, у Моравії, коли він переїде до Чехословаччини, буде потрібна служниця. Там не знайти таких розумних і гарно вишколених, як Гелена Гірш. Там суцільні селючки. Тож Оскар запропонував Амонові зіграти ще одну партію з подвійним ставками. Якщо Амон виграє, то Оскар йому дасть сім тисяч чотириста злотих. Якщо в того буде виграшна комбінація, то матиме чотирнадцять тисяч вісімсот злотих. Але якщо виграю я, сказав Оскар, то ти мені до списку даєш Гелену Гірш!

Амон хотів поміркувати про це. Ну давай, сказав Оскар, вона ж усе одно до Аушвіцу потрапить. Але Ґьот був до служниці дуже прив’язаний і так просто програвати її в карти не хотів. Коли він думав, як вона скінчить, то, мабуть, завжди гадав, що вб’є її власною рукою, з особистою пристрастю. Якщо він поставить її на карту і програє, то буде змушений, як віденський спортсмен, чесно відмовитися від задоволення інтимного вбивства.

Значно раніше в історії Плашува Шиндлер пробував попросити Гелену на «Емалію», але Амон відмовляв йому. Тільки рік тому здавалося, що Плашув простоїть десятки років, що комендант і його служниця разом доживуть до старості, принаймні доки якась вина Гелени не спричинить різкого закінчення тих стосунків. У цей час рік тому ніхто не повірив би, що цей зв’язок має обірватися лише через те, що росіяни вже біля Львова. А Оскар робив свою пропозицію напрочуд легко. Він, здається, не вбачав у тому, що запропонував Амонові, жодної паралелі з тим, як Бог грає з Сатаною в карти на людські душі. Він не питав себе, чи гарно ставити дівчину на карту. Якщо він програє, шанси витягти її в інший спосіб будуть невисокі. Але того року в усіх були невисокі шанси. Навіть у нього.

Оскар встав і став никати вітальнею, шукаючи якого-небудь офіційного бланку. Знайшовши, написав на ньому текст зобов’язання, який Амон мав підписати в разі програшу: «Дозволяю вносити прізвище в’язня Гелени Гірш до будь-якого списку кваліфікованих працівників до переміщення разом із фабрикою “Емалія” гера Оскара Шиндлера».

Здавав карти Амон; Оскарові дісталися вісімка і п’ятірка. Оскар попросив здати заново. Йому дісталася п’ятірка і туз. Його це влаштувало. Тоді Амон здав собі. Прийшла четвірка, а тоді король.

— Боже милосердний! — вигукнув Амон. Він був по-джентельменськи розбірливий у мові й непристойностями не розкидався. — Я програв.

Він пирхнув, але йому було не дуже весело.

— Мої перші карти, — пояснив він, — були трійка і п’ятірка. Прийшла б четвірка — все було б добре. А тут цей чортів король.

Урешті, він підписав Шиндлерів папірець. Оскар узяв всі розписки, де було позначено, скільки він виграв в Амона, і повернув їх йому.

— Тільки дівчинку мені бережи, — сказав Оскар, — доки пора буде нам переїжджати.

На своїй кухні Гелена Гірш і не підозрювала, що карти її врятували.

Можливо, тому, що Оскар розповів про той вечір Штернові, чутки про план Оскара стали гуляти адміністрацією і навіть цехами. Був-таки список Шиндлера! І потрапити до нього було варте будь-яких скарбів.

Розділ 31

У певний момент будь-якої розмови про Шиндлера живі друзі гера директора починали моргати й хитати головами і бралися майже математично вираховувати суму його мотивів. Адже одне з найпоширеніших почуттів євреїв Шиндлера щодо його дій і зараз можна передати так: «Я не знаю, навіщо він це робив». Можна говорити, що Оскар був азартною людиною; що був сентиментальний і любив відкрито й просто чинити добро; що Оскар був за вдачею анархіст і любив глузувати з системи; що за його великим життєлюбством лежала здатність до глибини душі обурюватися людською жорстокістю, діяти у відповідь і не здаватись. Але все це разом узяте не пояснює тієї наполегливості, з якою він восени 1944 року готував остаточний притулок для тих, кого забрали з «Емалії».

І не лише для них. На початку вересня він поїхав на Подґуже й навідав Мадріча, у якого на швацькій фабриці на той момент працювало понад три тисячі в’язнів. Фабрику також мали розформувати. Мадрічеві віддадуть його швацькі машинки, а його працівники зникнуть. Але якщо взятися разом, то можна визволити більш як чотири тисячі, казав йому Оскар. І моїх, і твоїх. Можна їх перевести в якесь більш-менш безпечне місце. До Моравії.

Мадріча завжди заслужено шанували ті його в’язні, яким пощастило вижити. Хліб і курятину, що їх контрабандою проносили для них на фабрику, він оплачував зі своєї кишені і дуже ризикував. Він видавався більш поміркованим і стабільним чоловіком, ніж Оскар. Не такий яскравий, не такий підвладний усіляким захопленням. Його ніколи не заарештовували. Але у своєму гуманізмі він був близький до небезпечної межі, і коли б не його розум та енергійність, закінчив би в Аушвіці.

Тепер Оскар виклав йому свою ідею табору Мадріча — Шиндлера де-небудь у Високих Єсеніках; таке собі задимлене тихе промислове селище.

Мадрічеві ця думка сподобалася, але погоджуватися він не поспішав. Він розумів, що війну програно, що система СС стала не менш, а більш жорстокою. Він слушно вважав, що, на жаль, протягом ближчих місяців в’язнів Плашува розвезуть і знищать по західних таборах смерті. Адже, коли Оскар такий затятий, то не менш затяті люди сидять і в Головному управлінні СС, і на теплих місцях табірних комендантів.

Але Мадріч не став і відмовлятися. Йому треба було подумати над цим. Хоча він і не міг зізнатися в цьому Оскарові, але, ймовірно, побоювався керувати фабрикою разом із таким демонічним шибайголовою, як пан Шиндлер.

Не отримавши ніякої конкретної відповіді від Мадріча, Оскар поїхав. Він подався до Берліна і почастував обідом у ресторані полковника Еріха Ланґе. Я цілком можу перейти до виробництва снарядів, сказав Еріхові Оскар. Можу перевезти важку техніку.

Ланґе виявився молодцем. Контрактів гарантувати він не міг, але міг написати душевну рекомендацію, якої потребував Оскар, до Комітету з евакуації і німецьких чиновників у Моравії.

Згодом Оскар скаже про цього загадкового офіцера, що той надавав суттєву допомогу. Ланґе і далі перебував у стані піднесеного відчаю та моральної відрази, який був у багатьох, хто працював у тій системі, але не завжди на користь системи. Ми все зможемо, запевнив його Ланґе, тільки гроші треба. Не мені. А щоб дати.

Через Ланґе Оскар поговорив із членом Комітету з евакуації в OKH на вулиці Бендлера. Цілком може бути, сказав той чиновник, що евакуацію в принципі підтримають. Але є серйозна перешкода. Губернатор-ґауляйтер Моравії, який керує нею з Ліберецького замку, провадить таку політику, яка не допускає єврейських таборів праці в його провінції. Ні СС, ні Інспекція з озброєння досі не змогли вплинути на цю його думку. Підхожа людина, з якою можна обговорити цей складний момент, — можливо, інженер вермахту з відділення Інспекції з озброєння в Троппау, чоловік середніх років на прізвище Зюссмут. Оскар може ще і з цим Зюссмутом поговорити про місця в Моравії, куди можна було б перевезти фабрику. А поки що гер Шиндлер може розраховувати на підтримку Головного комітету з евакуації.

— Але ви ж розумієте: з огляду на те, у яких вони обставинах, на те, як війна вплинула на їхнє приватне життя, вони, напевне, дадуть вам швидку відповідь, якщо ви підійдете до них делікатно. У нас, бідолашних міських жителів, у дефіциті шинка, сигари, добрі напої, тканини, кава, всяке таке…

Здається, чиновник думав, що Оскар носить із собою половину того добра, яке Польща виробляла за мирного часу. А насправді подарунок для комітетського панства він збирав за цінами берлінського чорного ринку. Літній чоловік на рецепції готелю «Адлон» знав, де можна дешево дістати чудового шнапсу — близько 80 райхсмарок за пляшку. А панству з комітету негоже передавати менше, ніж десяток пляшок. Кава взагалі була на вагу золота, і гаванські сигари продавалися за шалені гроші. Оскар закупив усього скільки треба і поклав у кошик. Шановним панам, напевне, доведеться попітніти, щоб домовитися з губернатором Моравії.

У самому розпалі переговорів Оскара було заарештовано Амона Ґьота.

Мабуть, хтось на нього доніс. Чи то заздрісник із молодших офіцерів, чи стурбований громадянин, який, побувавши на віллі, був шокований розкішним життям Амона. Старший слідчий СС на прізвище Екерт став придивлятися до фінансових операцій Амона. Те, що Амон стріляв по в’язнях із балкона, слідства не стосувалося. Інша річ — привласнення майна і оборудки на чорному ринку, а також скарги молодших есесівців на жорстоке поводження з ними.

Амон був у відпустці у Відні, вдома у свого батька-видавця, коли СС його заарештувало. Також поліцаї обшукали квартиру, яку гауптштурмфюрер винаймав у місті, і знайшли близько вісімдесяти тисяч райхсмарок готівкою, походження яких, на їхню радість, він пояснити не зміг. Також у сховку під стелею було виявлено близько мільйона цигарок. Як видавалося, віденська квартира Амона виконувала роль скоріше складу, ніж житла на батьківщині.

На перший погляд здається дивним, що СС — чи, радше, чиновники Бюро V Головного управління безпеки Райху — так хотіли заарештувати такого дієвого служаку, як гауптштурмфюрер Ґьот. Але вони вже провели розслідування порушень у таборі Бухенвальд і намагалися притиснути його коменданта Коха. Вони навіть пробували зібрати свідчення, щоб заарештувати відомого Рудольфа Гьосса, і допитували віденську єврейку, котра, як підозрювали, була вагітна від цієї зірки табірної системи. Тож Амон, який лютував у своїй квартирі, коли її обшукували, не мав підстав сподіватися великої недоторканності.

Його відправили до Бреслау й посадили до в’язниці СС, де він чекав слідства і суду. Вони продемонстрували цілковиту необізнаність у тому, що насправді відбувалось у Плашуві, бо пішли на віллу і заарештували Гелену Гірш, підозрюючи, що вона причетна до оборудок Амона. У найближчі місяці її двічі водили до камер під плашувськими бараками СС на допити. Її закидали питаннями про зв’язки Амона на чорному ринку: хто були його агенти, як працювала ювелірна майстерня у Плашуві, кравецьке ательє, фабрика м’яких меблів. Її ніхто ні разу не вдарив, не погрожував. Але вони були переконані, що вона належала до тої банди, яка її мучила. Якщо Гелена колись мріяла про дивовижне і чудове спасіння, то їй і не снилося, що Амона заарештують його ж колеги. Але вона відчувала, що втрачає глузд, коли на цих допитах її намагалися прикувати до Амона.

Вам би Хілович тут став у пригоді, казала вона їм. Але Хіловича вже немає.

Вони були поліцаї за фахом і за якийсь час вирішили, що від Гелени можна отримати хіба що інформацію про розкішну кухню на віллі Ґьота. Могли б іще запитати її про шрами, але садизм Амонові вони закинути не могли. Коли проводилося слідство щодо садизму в таборі Захсенгаузен, поліцаїв витурила з території озброєна охорона. У Бухенвальді вони знайшли суттєвого свідка з сержантського складу, який був готовий давати покази проти коменданта, але сержанта знайшли мертвим у камері. Голова слідчої комісії наказав, щоб зразки отрути, знайденої в шлунку свідка, дали чотирьом в’язням-росіянам. Він побачив, як вони померли, і тим отримав докази проти коменданта і табірного лікаря. Навіть з огляду на те, що їх звинуватили в убивстві й садистській практиці, то була дуже дивна справедливість. Передусім таке слідство змушувало персонал табору зімкнути лави і позбутися живих свідків. Так що чоловік із Бюро V не питав Гелену про її травми. Вони розслідували присвоєння майна, тож врешті-решт дали їй спокій.

Допитували і Мєтека Пемпера. Він повівся мудро, не надто багато говорячи про Амона і, звичайно, не про його злочини стосовно людей. Про незаконні операції Амона до нього доходили хіба чутки. Він грав роль нейтрального і добре вихованого друкаря несекретних матеріалів.

— Гер комендант зі мною такого не обговорював, — раз у раз повторював він.

Але поза цією виставою він так само шалено не вірив у те, що відбувалось, як і Гелена Гірш. Коли щось на світі могло дати йому шанс вижити, то це арешт Амона. Адже межа його життя в іншому разі буде чітко визначена: коли росіяни дійдуть до Тарнова, Амон надиктує свої листи — і пристрелить друкаря. Тож Мєтек хвилювався, що Ґьота зашвидко випустять.

Але їх цікавили виключно спекуляції Амона. Судді-есесівцю, який допитував Пемпера, обершарфюрер Лоренц Ландсдорфер розповів, що гауптштурмфюрер Ґьот давав стенографу-єврею друкувати директиви і плани для плашувського гарнізону на випадок нападу партизанів. Амон, пояснюючи Пемперові, як ці плани мають виглядати, навіть показував йому як зразки подібні плани для інших концентраційних таборів. Суддя так стривожився таким поводженням із таємними документами, що наказав заарештувати Пемпера.

Пемпер провів два неприємні тижні в камері під бараками СС. Його не били, але регулярно допитували різні слідчі Бюро V і два судді суду СС. Як він пригадує, в їхніх очах читалося, що найбільш безпечний вихід — пристрелити його. Одного разу під час допиту щодо екстрених планів Плашува Пемпер спитав слідчих:

— Навіщо мене тримати тут? Тюрма є тюрма. У мене, в кожному разі, пожиттєве ув’язнення.

Цим аргументом він розраховував отримати якесь остаточне рішення щодо себе: його або випустять, або розстріляють. Після того допиту Пемпер кілька годин провів у тривожному чеканні, і нарешті двері відчинилися. Його вивели з камери і повернули до бараку. Але це ще був не останній раз, коли його допитували про справи коменданта Ґьота.

Як видавалося, підлеглі коменданта Ґьота після його арешту не поспішали його вигороджувати. Вони діяли обережно. Вичікували. Бош, який стільки всього випив у домі коменданта, сказав унтерштурмфюреру Йону, що небезпечно намагатися підкупити цих рішучо налаштованих слідчих з Бюро V. А якщо говорити про начальство Амона, то Шернера не було в місті, його відправили ловити партизанів, та й урешті потім уб’ють із засади в лісі коло Неполомиць. Амон потрапив у руки людям з Оранієнбурґа, які ніколи не обідали на його віллі — або ж, коли навіть обідали, то були шоковані чи позаздрили.

Коли Гелену Гірш відпустило СС, вона, працюючи вже на нового коменданта гауптштурмфюрера Бюхера, отримала дружнього листа від Амона: він просив передати йому одяг, трохи любовних романів і детективів і чого-небудь випити, щоб йому легше сиділося в камері. Гелена подумала, що то був немовби лист від родича. Ґьот писав: «Чи не була б ти ласкава зібрати для мене…», а в кінці стояло: «Сподіваюся, скоро зустрінемось».

Тим часом Оскар подався до торговельного міста Троппау до інженера Зюссмута. Він прихопив із собою напоїв і діамантів, але вони йому не знадобилися. Зюссмут сказав Оскарові, що він уже пропонував поставити які-небудь маленькі єврейські табори праці в прикордонних містечках Моравії — хай би постачали товари для Інспекції з озброєння. Такі табори, звичайно, перебуватимуть під центральним контролем Аушвіцу або Ґрьосс-Розену, оскільки сфери впливу тих великих концентраційних таборів перетинають польсько-чесхословацький кордон. Але в’язням було значно безпечніше в маленьких таборах, ніж у тому величезному некрополі, яким був Аушвіц. Зюссмут, звичайно, так ні до чого й не домовився. У Ліберецькому замку пропозицію відкинули. В інженера ніколи не було своїх важелів. А от Оскар, якого підтримує полковник Ланґе і панове з Комітету з евакуації, — це вже скидалося на важіль.

Зюссмут у своєму кабінеті мав список місць, на яких можна було б розташовувати підприємства, евакуйовані з зони бойових дій. Біля рідного Оскарового Цвіттау, на краю села Брюннліц, стояла велика текстильна фабрика, яку тримали віденські брати Гоффмани. У себе вдома вони вже почувались як сир у маслі, але прийшли до Судетів за легіонами (так само як Оскар до Кракова) і стали текстильними магнатами. Ціла прибудова від їхньої фабрики гуляє, її використовують просто як склад для старих прядильних машин. Подібне місце може обслуговуватися залізничним депо Цвіттау, де за вантажні склади відповідав шваґро Оскара. А залізнична петля проходила близько до брами. Брати люблять грошики, посміхнувшись, сказав Зюссмут. За ними стоїть місцева партія — окружна рада і голова райкому в них у кишені. Зате за вами стоїть полковник Ланґе. Я прямо зараз напишу до Берліна, пообіцяв Зюссмут, і порекомендую використання прибудови Гоффманів.

Оскар знав те німецьке село Брюннліц із дитинства. Його національний склад був помітний уже з назви, бо чехи назвали б село Брненець, так само як у чехів Цвіттау перетворилося на Світаву. Мешканці Брюннліца не дуже хотіли бачити по сусідству тисячу чи більше євреїв. Мешканцям Цвіттау, з яких була й частина працівників Гоффманів, теж це б не сподобалося — таке забруднення, ще й під час війни, їхнього селянсько-промислового закутка.

У кожному разі, Оскар поїхав швидко оглянути місце. До адміністрації братів Гоффманів він не ходив, адже це викликало б певні підозри в упертішого брата, котрий очолював компанію. Але Шиндлер зміг забрести до прибудови так, що його ніхто не зупинив. То були старомодні двоповерхові промислові споруди, посередині між якими був двір. Перший поверх мав високу стелю і був заставлений старими машинами та ящиками вовни. Верхній поверх, напевне, мали займати контори і легше обладнання. Великі преси там ставити, напевне, не можна. Унизу місця цілком вистачить для нових цехів DEF, контор, а десь у кутку може бути квартира директора. Угорі будуть бараки для в’язнів.

Оскар був у захваті від цього місця. Він поїхав до Кракова, і йому вже не терпілося цим зайнятися, заплатити за що слід, знову поговорити з Мадрічем. Адже Зюссмут міг знайти місце і для Мадріча, може, навіть у цехах Брюннліцу.

Повернувшись, Шиндлер дізнався, що бомбардувальник союзників, підбитий винищувачем Люфтваффе, упав на два крайні бараки у дворі фабрики. Його покривлений обгорілий фюзеляж лежав на сплющених бараках. На «Емалії» залишилася тільки невелика група в’язнів, щоб згортати виробництво й доглядати фабрику. Вони бачили, як палаючий літак падав. Усередині було двоє людей, їхні тіла обгоріли. Представники Люфтваффе, які прийшли їх забрати, сказали Адамові Ґарде, що бомбардувальник був «стірлінгом» і його пілоти — австралійцями. В одного з них залишилася в руках обгоріла Біблія англійською мовою — напевне, він тримав її, коли літак падав. Ще двоє стрибнули з парашутами десь у передмістях. Одного з них знайшли: він помер від ран, за спиною в нього залишався парашут. Другого підібрали партизани і десь переховували. Ті австралійці займалися тим, що скидали допомогу для партизанів у дикі ліси східніше від Кракова.

Якщо Оскар хотів якогось знаку, що він усе робить правильно, то ось воно й було. Ці люди, напевне, прибули з якихось містечок австралійського бушу, які навіть уявити годі, щоб пришвидшити кінець усього цього в Кракові. Він одразу зателефонував до чиновника, який відповідав за рухомий склад в адміністрації начальника Східної залізниці Гертайса, і запросив його пообідати й поговорити про потенційну потребу DEF у залізничних платформах.

Тиждень по тому Оскар поговорив із Зюссмутом, а панове в берлінському Комітеті з озброєння дали розпорядження губернаторові Моравії, що зброярське підприємство Оскара буде розташоване в прибудові прядильної фабрики Гоффманів у Брюннліці. Чиновники губернатора нічого вже не вдіють, сказав Зюссмут Оскарові телефоном — хіба що затримають із паперами. Але Гоффмани та інші партійці Цвіттау вже радились і виносили резолюції проти Оскарового підприємства в Моравії. Голова районного комітету партії у Цвіттау написав до Берліна, скаржачись, що єврейські в’язні з Польщі становитимуть загрозу для здоров’я моравських німців. Висипний тиф, дуже ймовірно, може з’явитись у регіоні уперше за сучасну історію, а маленький зброярський завод Оскара, цінність якого для воєнних дій сумнівна, ще й приваблюватиме бомбардувальники союзників — у результаті збитків зазнає важлива фабрика Гоффманів. Кількість єврейських злочинців у пропонованому Шиндлером таборі переважить мале добропорядне населення Брюннліца і стане раковою пухлиною на порядному суспільстві Цвіттау.

Такі протести були марними, бо йшли просто до берлінського кабінету Еріха Ланґе. Скарги до Троппау перехоплював чесний Зюссмут. Однак на стінах Оскарового рідного міста тут і там висіли плакати: «Не пустимо єврейських злочинців».

І Оскар платив. Платив Комітету з евакуації в Кракові, який допоміг прискорити отримання дозволу на перевезення обладнання. Економічний відділ у Кракові треба було стимулювати, щоб отримати потрібні дозволи. У ті дні валюта була не дуже у фаворі, тож Шиндлер платив натурою: кілограмами чаю, парами шкіряного взуття, килимами, кавою, рибними консервами. Після обіду він подовгу крутився в провулках біля краківського ринку, виторговуючи те, чого бажали бюрократи. В іншому випадку, він був певен, вони змусять його чекати, доки останнього з його євреїв не заберуть до Аушвіцу.

Саме Зюссмут сказав йому, що до Інспекції з озброєння пишуть із Цвіттау, звинувачуючи Оскара в операціях на чорному ринку.

— Коли вже вони пишуть мені, — продовжив він, — то можна закладатися, що такі самі листи йдуть до шефа моравської поліції оберштурмфюрера Отто Раша. Вам слід познайомитися з Рашем і показати, який ви симпатяга.

Оскар був знайомий із Рашем, коли той був шефом поліції в Катовицях. За щасливим збігом обставин Раш був головою «Ferrum AG» в Сосновці, компанії, у якої Оскар закуповував сталь. Але вирушаючи до Брно, щоб перешкодити намірам інформаторів, Оскар не покладався на таку нетривку матерію, як взаємна дружба. Він прихопив із собою діамант і використав його під час зустрічі. Коли коштовність перейшла на ту половину столу, де сидів Раш, то вона зміцнила брненський фронт Оскара.

Оскар пізніше оцінював витрати на організацію перевезення до Брюннліцу в сто тисяч райхсмарок (майже сорок тисяч доларів). Ті, хто пережив лихоліття завдяки йому, погоджуються з такою цифрою, хоча дехто, хитаючи головою, сумнівався: «Та ні, більше! Певне, що це більше коштувало».

Він уклав так званий підготовчий список і передав його в адміністрацію Плашува. У ньому була понад тисяча імен: і ті, хто працював у таборі при «Емалії», і нові люди. У ньому вже з’явилася Гелена Гірш, і Амон був далеко й заперечувати не міг.

І список би ще побільшав, коли б Мадріч погодився переїхати з Оскаром до Моравії. Тож Оскар далі обробляв на цей предмет Тіча, свого спільника, який міг би вмовити Мадріча. Ті в’язні з Мадрічевої фабрики, які були наближені до Тіча, знали, що список укладається, що вони могли б туди потрапити. Тіч їм сказав прямо: «Вам необхідно туди потрапити. У всьому морі паперів Плашува певне майбутнє є тільки в тих, хто буде на десятку сторінок Оскарового списку».

Але Мадріч усе ніяк не наважувався, чи хоче він об’єднатися з Оскаром, чи додаватиме до загальної кількості людей три тисячі своїх.

І знов-таки, датування Оскарового списку оповите туманом, тож навколо нього можливі легенди. Хоча самого існування списку туман не стосується: екземпляр цього документа можна побачити сьогодні в архівах «Яд Вашем».

Немає ніяких сумнівів щодо імен, які Оскар і Тіч згадали в останній момент і внесли в офіційний папір. Імена в списку є безсумнівними. Але обставини породжують легенди. Проблема в тому, що список згадують настільки активно, що він від цього немовби розпливається. Список — це абсолютне добро. Список — це життя. Але за його пом’ятими краями лежить провалля.

Деякі, чиї імена з’явились у списку, кажуть, що на віллі Ґьота була вечірка, зустріч есесівців і підприємців, де вони згадували весь той час, який із приємністю провели разом. Дехто навіть вважає, що в ній брав участь і сам Ґьот, але, оскільки його під заставу не випустили, то такого бути не могло. Інші гадають, що гуляли у квартирі Оскара над його фабрикою. Оскар понад два роки влаштовував там чудові бенкети. Один із в’язнів «Емалії» пам’ятає, як тоді в 1944 році стояв на нічній вахті, а о першій ночі з квартири вийшов Оскар — відпочити від галасу нагорі, — і приніс йому два тістечка і двісті цигарок, іще й пляшку його товаришу по вахті.

На «прощальному вечорі» Плашува, хоч би де він відбувався, серед гостей були доктор Бланке, Франц Бош і, дехто каже, оберфюрер Юліан Шернер, який узяв відпустку зі своїх партизанських ловів. Були там також Мадріч і Тіч. Тіч потім скаже, що там Мадріч уперше скаже Оскару, що не поїде з ним у Моравію. «Я зробив для євреїв усе, що міг», — сказав Мадріч. Це було обдумане рішення; Тіч цілими днями бував у нього, але переконати так і не зміг.

Мадріч був людиною чесною і справедливою. Пізніше його за це вшанують. Він просто не вірив, що моравський план щось дасть. А якби повірив, то, за всіма ознаками, долучився б.

Ще про цей вечір відомо, що в ньому був певний елемент терміновості: списку Шиндлера треба було дати хід того вечора. Цей елемент є в усіх версіях історії, яку розповідають ті, хто вижив.

Вони можуть переказувати і доповнювати цю історію лише в тому разі, коли спочатку чули її від Оскара, який міг зі смаком дещо прикрасити. Але на початку 1960-х років Тіч сам визнав правдивість цієї версії. Можливо, новий тимчасовий комендант Плашува гауптштурмфюрер Бюхер сказав Оскару: «Годі вже тягти кота за хвіст, Оскаре! Треба нарешті закінчити формальності і взятися до перевезення». Може, якийсь інший останній строк виставила залізниця, з огляду на доступність транспорту.

У кінці списку Оскара Тіч тепер додав над офіційними підписами прізвища працівників Мадріча. Додалося майже сімдесят імен, які вписав Тіч зі своєї та Оскарової пам’яті. Серед них була і сім’я Файґенбаумів — дочка-підліток із невиліковним раком кісток, юний син Лютек із такими-сякими навичками ремонту швацьких машин. Тепер під пером Тіча вони всі перетворилися на кваліфікованих працівників зброярського відділу. У квартирі співали, голосно розмовляли, сміялися, дим від цигарок затуманював усе, а Оскар і Тіч у куточку перепитували одне в одного імена, мучилися правописом польських прізвищ.

Урешті, Оскар поклав руку на зап’ястя Тіча. Усе, більше не можна. Вони і з такою кількістю вже можуть нам відмовити. Тіч і далі пригадував імена, і наступного ранку прокинувся, кленучи себе, бо запізно пригадав одну людину. Тепер уже все, він досяг межі й вимучився роботою. Він був блюзнірськи близький до того, щоб воскресити людей самою згадкою про них. Він не скупився на згадки. Ось яке послання до світу це було — послання, складене в душній, накуреній квартирі Шиндлера, де Тічеві було важко дихати.

Список був не бездоганний, однак новий комендант Бюхер, який перебував на своїй посаді лише для того, щоб згорнути табір, сам не цікавився б, хто там записаний, хіба що звертав би увагу на його чисельність. А от чиновник, який займався персоналом, Марсель Ґольдберґ, мав змогу трохи почаклувати над документом. В’язні знали, що Ґольдберґ бере. І Дреснери знали. Юда Дреснер, дядечко Ґені — Червоної Шапочки і чоловік пані Дреснер, яку колись подруга відмовилася ховати за стіною, батько юних Янека і Данки, — цей Юда Дреснер про те знав. Родина пояснювала свою присутність у списку Шиндлера просто: «Він заплатив Ґольдберґу». Що саме він йому дав, вони так і не дізналися. Ювелір Вулкан, імовірно, аналогічним чином вніс до списку себе, дружину і сина.

Польдек Пфефферберґ почув про список від сержанта СС на ім’я Ганс Шрайбер. Шрайбер, молодик років двадцяти п’яти, мав у Плашуві таку саму лиху славу, як і решта тамтешніх есесівців, але Пфефферберґові до певної міри симпатизував; такі стосунки між конкретним есесівцем і конкретним в’язнем були не рідкістю для тієї системи. Ця своєрідна дружба почалася, коли Пфефферберґ, староста групи свого бараку, отримав доручення помити вікна. Шрайбер оглянув роботу, помітив десь патьок і почав залякувати Пфефферберґа в стилі, який часто передував страті. Пфефферберґові урвався терпець, і він сказав Шрайберові: мовляв, ми обидва знаємо, що вікна помиті як слід, а коли Шрайбер шукає приводів його розстріляти, то хай бере і стріляє, а не морочить йому голову. Парадоксально, але цей спалах Шрайбера повеселив — і тепер він час від часу зупинявся поговорити з Пфефферберґом, спитати, як ся мають він і його дружина, а іноді давав Леопольдові яблуко для Міли. Улітку 1944 року Польдек відчайдушно звернувся до нього, благаючи зняти Мілу з потяга, яким жінок із Плашува відсилали до страшного табору Штуттгоф на Балтиці. Міла вже стояла в шерензі тих, кого саджали до вагонів для худоби, аж тут прибіг Шрайбер, розмахуючи якимсь папірцем, і відкликав її. Іншого разу, однієї неділі, він п’яним прийшов до бараку Пффеферберґа і перед ним та ще кількома іншими в’язнями розплакався, каючись у «жахливих речах», які він коїв у Плашуві. Шрайбер сказав, що хоче це спокутувати і піде на Східний фронт. Так він урешті й зробить.

Тепер він сказав Пфефферберґові, що в Шиндлера є список і хай Польдек зробить усе можливе, щоб у ньому опинитися разом із Мілою. Останні півтора року Шиндлер часто навідував Леопольда в гаражі й щоразу обіцяв його врятувати. Однак Польдек став таким вправним зварювальником, що керівники гаража, яким була життєво необхідна високоякісна робота, ніколи б його не відпустили. Тепер Ґольдберґ сидів зі списком у руках — себе він туди вже записав, — ну а Леопольд, давній товариш Оскара, колись частий гість у квартирі на Страшевського, гадав, що його заради старої дружби туди вже записано.

— Діаманти є? — спитав Ґольдберґ Пфефферберґа.

— Ви серйозно? — перепитав Польдек.

— Цей список, — відказав Ґольдберґ, чоловік, який випадково отримав неймовірну владу, — вартий діамантів!

Тепер, коли віденський меломан гауптштурмфюрер Ґьот сидів у в’язниці, брати Роснери, придворні музиканти, могли спокійно прокладати собі шлях до списку. І Долек Горовиць, який раніше прилаштував дружину й дітей на «Емалію», тепер переконував Ґольдберґа внести туди себе і всю сім’ю. Горовиць весь цей час працював на центральному складі і примудрився назбирати деякі цінності. Тепер він віддав їх Марселеві Ґольдберґу.

Були у списку і брати Бейські — Урі та Моше, офіційно схарактеризовані як налаштувальник машин і кресляр. Урі розумівся на зброї, а Моше мав хист підробляти документи. Список формувався за таких туманних обставин, що неможливо сказати, чи саме за ці таланти брати були в нього внесені.

Йозеф Бау, галантний жених, у якийсь момент теж до списку потрапив, сам того не знаючи. Ґольдберґу було зручно не розголошувати, хто туди записаний. З огляду на його вдачу, Бау, коли б ходив до Ґольдберґа, просив би одночасно і за себе, і за матір, і за дружину. Але він уже надто пізно зрозуміє, що до списку на Брюннліц внесено лише його.

Ну а Штерна пан директор записав одразу. Штерн був єдиним отцем-сповідником Оскара, його думка для директора дуже важила. З першого жовтня жодного єврейського в’язня не випускали з Плашува — ні на кабельний завод, ні будь-куди ще. Водночас довірені особи польської тюрми запровадили охорону бараків, щоб єврейські в’язні припинили вимінювати хліб у поляків. Ціна на нелегальний хліб підскочила настільки, що її вже важко було визначити в злотих. Колись можна було виміняти хлібину за запасну куртку, а двісті п’ятдесят грамів — за чисту спідню сорочку. А тепер, як і в Ґольдберґа, хліб був вартий діамантів.

Протягом першого тижня жовтня Оскар і Банкєр для чогось приїхали до Плашува і, як завжди, пішли до Штерна в бауляйтунґ. Кабінет Штерна був далі коридором за кабінетом відсутнього Амона. З ним можна тепер було говорити вільніше, ніж будь-коли до того. Штерн розповів Шиндлеру про підвищення ціни на житній хліб. Оскар розвернувся до Банкєра і неголосно сказав:

— Подбайте, щоб Вайхерт отримав п’ятдесят тисяч злотих.

Доктор Міхаель Вайхерт був головою колишньої єврейської комунальної Самопомочі, яку тепер перейменували на Бюро допомоги євреям. Йому і його установі було дозволено існувати задля годиться, а ще — з огляду на потужні зв’язки Вайхерта з німецьким Червоним Хрестом. Хоча багато польських євреїв у таборах дивилися на нього зі зрозумілою підозрою, і через ці підозри він потрапить під суд після війни — його виправдають, — Вайхерт був саме тією людиною, яка може швидко знайти хліба на п’ятдесят тисяч злотих і доправити його у Плашув.

Розмова між Штерном і Оскаром тривала далі. Ті п’ятдесят тисяч злотих були лише побіжним моментом у їхній бесіді про непевні часи і про те, як Амонові сидиться в Бреслау. Того ж тижня хліб із чорного ринку пронесуть до табору під вантажами тканини, вугілля, металобрухту. І протягом дня ціна впаде до звичайного рівня.

Такий приємний приклад злагоджених дій Оскара і Штерна був далеко не останнім.

Розділ 32

Щонайменше одна людина на «Емалії», яку Ґольдберґ викреслив заради місця для інших — родичів, сіоністів, спеціалістів, або тих, хто йому заплатив, — буде звинувачувати в цьому Оскара.

У 1963 році до Товариства Мартіна Бубера прийде гідний співчуття лист з Нью-Йорка від колишнього в’язня «Емалії». Оскар нам на фабриці обіцяв порятунок, було сказано в тому листі. А за це люди своєю працею його збагатили. Але дехто потім опинився поза тим списком. Той чоловік власну відсутність у списку вважав особистою зрадою і з люттю людини, яка мусила пройти через пекло за чужу брехню, винуватив Оскара в усьому, що сталося потім: Ґрьосс-Розен, страшна скеля у Маутгаузені, звідки скидали в’язнів, і, нарешті, марш смерті, яким закінчилася війна.

Хоч як дивно, але лист, що аж палає від гніву, найвиразніше показує, що життя того, хто потрапив до списку, було стерпне, а життя поза ним узагалі не піддавалося жодному опису. Але, напевне, несправедливо звинувачувати Оскара у Ґольдберґових фокусах з іменами. Табірна влада в угарі останніх днів була здатна підписати який завгодно список від Ґольдберґа, якщо він не надто перевищував ту кількість у тисячу сто людей, яких обіцяли Оскарові. Оскар у той час не міг контролювати Ґольдберґа. Він цілими днями говорив із бюрократами, цілими вечорами задобрював їх.

Наприклад, дозвіл на перевезення своїх машин «Hilo» і металевих пресів він мав отримати у старих друзів із контори генерала Шиндлера: дехто з них гальмував документи, знаходив дрібні проблеми, які могли завадити ідеї Шиндлера врятувати своїх тисячу сто людей.

Один із цих людей з Інспекції порушив таку проблему: зброярські машини Оскару було надано для роботи на закупівельний відділ інспекції в Берліні, і дозвіл на них дав їхній ліцензувальний відділ, спеціально для роботи в Польщі. А жодну з цих установ не повідомлено про переїзд до Моравії. Необхідно це зробити. А дозволу можна чекати за місяць. Стільки часу Оскар не мав. До кінця жовтня Плашув спорожніє, усіх перевезуть до Ґрьосс-Розену чи Аушвіцу. Кінець кінцем усе, як завжди, вирішили подарунки.

Крім цих турбот, Оскара хвилювали есесівські слідчі, які заарештували Амона. Він майже очікував, що його заарештують чи — ще гірше — по-серйозному допитуватимуть щодо зв’язків із колишнім комендантом. Він був достатньо мудрим, щоб передбачити такий варіант розвитку подій, адже одним із пояснень, звідки взялися вісімдесят тисяч райхсмарок, що їх знайшли слідчі, в Амона було: «Мені їх дав Оскар Шиндлер, щоб я м’якше ставився до євреїв». Так що Оскар водночас тримав контакт із товаришами з Поморської, які могли йому повідомляти, в який бік іде розслідування справи Ґьота.

Нарешті, оскільки табір у Брюннліці буде повністю підпорядкований табору Ґрьосс-Розен, то він уже домовлявся з комендантом Ґрьосс-Розену штурмбанфюрером Гассебрьоком. Під керівництвом Гассебрьока в системі Ґрьосс-Розену загине сто тисяч людей, але коли Оскар душевно розмовляв із цим комендантом і їхав на зустріч із ним до Нижньої Силезії, він хвилював Оскара найменше. Тепер Шиндлер уже звик зустрічатися з блискучими вбивцями і помітив, що Гассебрьок наче й вдячний йому за розширення імперії Ґрьосс-Розену до Моравії. Адже в того було імперське мислення. Він контролював сто три дочірні табори (Брюннліц стане сто четвертим і — зі своїми понад тисячею в’язнів і складною промисловістю — стане чималим набутком). Сімдесят вісім таборів Гассебрьока розташовувалися у Польщі, шістнадцять — у Чехословаччині, десять — у Райху. Він був значно поважнішим начальником, аніж будь-коли міг стати Амон.

Витрачаючи стільки часу на задобрення, підлещування і паперові справи того тижня, коли згортали Плашув, Оскар просто фізично не міг стежити за Ґольдберґом, навіть коли б мав на це повноваження. У кожному разі, як свідчать спогади в’язнів, навіть в останню добу, коли панував хаос і все гуло, Ґольдберґ — Володар Списків — сидів посеред усього гармидеру і приймав замовлення.

Наприклад, доктор Ідек Шиндель ходив до Ґольдберґа записувати себе і двох молодших братів на Брюннліц. Ґольдберґ нічого не сказав, а Шиндель нічого не міг дізнатися до п’ятнадцятого жовтня, коли чоловіків із табору погнали до вагонів для худоби, — тоді стало зрозуміло, що ні він, ні його брати не потрапляють до табору Шиндлера. Але вони все одно стали до лав Шиндлерового люду. Далі була сцена з зображення Страшного Суду: тих, хто без відповідного знаку прокрадається до групи праведників, помічає ангел розплати. У цій ролі виступив обершарфюрер Мюллер, він підбіг до лікаря з нагайкою і вдарив його по лівій щоці, по правій, знову по лівій, знову по правій широким кінцем шкіряного ременя і весело питав: «Що ти забув у цій шерензі?»

Шинделя змусять залишитися з маленькою групою, яка займалася ліквідацією Плашува, а тоді їхати до Аушвіцу у вагоні, повному хворих жінок. Їх потім усіх посадять до бараку в одному з кутів табору і залишать помирати. А проте більшість із них через недогляд керівництва табору і перебування поза звичним режимом того місця виживуть. Самого Шинделя відправлять у Флоссенбурґ, а потім, разом із братами, на марш смерті. Він дивом виживе, а наймолодшого брата застрелять на марші в передостанній день війни. Ось так думка про список Шиндлера, без жодного лихого наміру з боку Оскара, але з недоброї руки Ґольдберґа і досі мучить тих, хто вижив, як мучила і в ті сповнені відчаю жовтневі дні.

У кожного — своя історія про список. Генрі Роснер приєднався до людей Шиндлера, але сержант помітив його скрипку і, знаючи, що Амон вимагатиме музики, якщо його випустять, відправив скрипаля назад. Тоді Роснер сховав скрипку під одяг, тримаючи верхній кінець грифа під пахвою. Він знову став у шеренгу, і його пропустили у вагон на табір Шиндлера. Роснер був одним із тих, кому Оскар обіцяв особисто, тож він завжди був у списку. Так само і Єрети: старий пан Єрет з фабрики ящиків і пані Хая Єрет, котра в списку значилася розпливчасто і благонадійно як Metallarbeiterin — працівниця по металу. Були і Перлмани, і давні працівники «Емалії», і Левартови. Насправді, попри старання Ґольдберґа, до Оскара поїхала більшість тих людей, про яких він просив, хоча траплялися й сюрпризи. Такий розумний чоловік, як Оскар, напевне, не здивувався, виявивши серед мешканців Брюннліцу Марселя Ґольдберґа власною персоною.

Але були й приємніші несподіванки. Наприклад, Польдек Пфефферберґ, якого випадково пропустили, а Ґольдберґ не вписав без діамантів, дав зрозуміти, що хоче добути горілки: може заплатити одягом чи хлібом. Добувши пляшку, він отримав дозвіл занести її до будівлі ординарців на Єрусалимській, де тоді чергував Шрайбер. Леопольд вручив Шрайберові пляшку і попросив його змусити Ґольдберґа записати його і Мілу.

— Шиндлер, — сказав Польдек, — і сам би нас записав, коли б не забув.

У Пфефферберґа не було сумнівів, що він зараз домовляється про своє життя.

— Авжеж! — погодився Шрайбер. — Вас туди треба обох!

Є якась загадка людської натури в тому, чому такі люди, як Шрайбер, не питали себе в подібні моменти: «Коли цю пару варто врятувати, то чим гірші інші?»

Коли прийшов час, Пфефферберґи опинилися серед тих, кого направляли до Шиндлера. Так само, на диво їм, і Гелена Гірш із сестрою, яку шалено бажала врятувати.

Чоловіків зі списку Шиндлера саджали у вагони на плашувській станції в неділю, п’ятнадцятого жовтня. Жінок мали відправляти ще за тиждень. Хоча цих вісімсот людей під час завантаження тримали окремо і заштовхували до товарних вагонів, призначених спеціально для працівників Шиндлера, в ешелоні ще були вагони, якими тисяча триста інших в’язнів їхали до Ґрьосс-Розену. Як видається, у декого ще жевріла надія на те, що вони якимсь чином проїдуть свою станцію і потраплять до табору Шиндлера; однак більшість були певні, що їх довезуть саме в призначене місце.

Люди були готові до повільного переїзду в Моравію, готові, що їх змушуватимуть увесь час сидіти у вагонах на станціях і розв’язках. Можливо, доведеться по півдня простоювати, чекаючи, поки проїде більш терміновий ешелон. Минулого тижня випав перший сніг, і буде холодно. На поїздку кожному в’язневі видали лише по триста грамів хліба, і на кожний вагон дали по одному відру води. Справляти природну потребу в’язні мусили в кутку вагона, а якщо було занадто тісно, то доводилося все робити під себе. Але в кінці, хай яка буде важка дорога, вони вийдуть біля установи Шиндлера. Триста жінок, які наступної неділі сядуть у ці вагони, будуть налаштовані так само бадьоро.

Інші в’язні помітили, що Ґольдберґ везе не більше речей, ніж будь-хто з них. Мабуть, хтось із його знайомих з-за меж Плашува зберігав його діаманти. Ті, хто й далі сподівався вплинути на нього заради порятунку дядька, брата чи сестри, дали йому достатньо місця, щоб зручно сидіти. Інші скоцюрбилися, підібгавши коліна до підборіддя. Долек Горовиць тримав шестирічного Ричарда на руках. Генрі Роснер намостив дев’ятирічному Олекові кубло з одягу на підлозі.

Їхали три дні. Іноді на станціях дихання замерзало на стінах інеєм. Повітря було мало, а те, що було, — крижане і смердюче. Нарешті потяг зупинився в сутінках непривітного осіннього вечора. Двері повідчиняли, і від пасажирів зажадали, щоб вони повискакували з вагонів, як ділки, що поспішають на важливу зустріч. Між в’язнів бігали есесівці, кричали, куди йти, і лаяли за неприємний запах.

— Роздягтися! — кричали сержанти. — Усі на дезінфекцію!

Люди скинули одяг на купу і голими пішли до табору. О шостій вечора вони стояли голими шеренгами на Аппельпляці цього непривітного місця. У лісах довкола лежав сніг, плац скрижанів. То був не табір Шиндлера, а Ґрьосс-Розен. Ті, хто приплатив Ґольдберґу, пожирали його очима, готові вбити, а есесівці в пальтах ходили понад шеренгами, б’ючи нагайкою по сідницях тих, хто особливо помітно тремтів.

На плацу людей протримали всю ніч, бо не було вільних бараків. Тільки не дуже рано вранці наступного дня вони опиняться під дахом. Говорячи про ці сімнадцять годин, про холод, який пронизував до кісток, ті, хто вижив, не кажуть, що хтось помер. Можливо, життя під владою есесівців, та й навіть на «Емалії», загартувало їх так, що вони змогли пережити цю ніч. Може, того вечора було трохи тепліше, ніж у попередні дні, але погода все одно була сувора. Дехто з цих людей, звичайно, настільки був захоплений можливістю потрапити до Брюннліцу, що це не дало замерзнути.

Згодом Оскар зустріне в’язнів, які пережили ще довше стояння голими на морозі. Ну і, звичайно, літній пан Ґарде, Адамів батько, пережив цю ніч, так само й малі Олек Роснер і Ричард Горовиць.

Близько одинадцятої години наступного ранку їх повели до душових. Польдек Пфефферберґ у натовпі серед інших людей із підозрою подивився на шланг над головою: що ж звідти піде — вода чи газ? То була вода; але перед тим перукарі з українців пройшлися серед них і поголили голови, лобки, пахви. Треба було стояти струнко, дивитися перед собою, поки по тобі возять ненагостреною бритвою.

— Вона тупа, — поскаржився один із в’язнів.

— Ні, — відказав українець і полоснув в’язня по нозі для наочності.

Після душу їм видали смугасті тюремні роби і загнали в бараки. Есесівці посадили їх рядами, як гребців на галері, так що кожен наступний спирався на спину і розведені ноги попереднього. Таким робом у три бараки напхали дві тисячі людей. Німецькі капо з кийками сиділи під стіною на стільцях і стежили. Люди сиділи так щільно, що на підлозі не було вільного місця. Коли ж комусь треба було вийти до туалету, то, навіть коли капо дозволяв, доводилося вилазити з бараку ледь не по головах під лайку сусідів.

Посеред одного бараку була кухня, де варили суп із ріпою і пекли хліб. Пфефферберґ, повертаючись із нужника, виявив, що кухнею керує сержант Війська Польського, якого він знав ще від початку війни. Знайомець дав Польдекові хліба і дозволив поспати біля печі. А інші мусили спати в тому-таки людському ланцюжку.

Щодня вони мовчки стояли струнко на Аппельпляці й зберігали тишу десять годин. Ввечері, однак, після роздачі рідкого супу, їм дозволялося погуляти навколо бараку, поговорити. Свисток о дев’ятій вечора був сигналом іти до бараку і там у химерній позі лаштуватися на ночівлю.

На другий день офіцер СС прийшов на Аппельпляц шукати службовця, який укладав список Шиндлера. Схоже, документ не прислали з Плашува. Тремтячи в грубій в’язничній робі, Ґольдберґ був приведений до кабінету. Йому наказали надрукувати список із пам’яті. Наприкінці дня він ще не скінчив роботу і, повернувшись до бараку, був оточений людьми, які благали, щоб він записав і їх. Тут, у цих холодних сутінках, список ще манив і болісно вабив, хоч поки єдине, що отримали записані в нього, — це переїзд до Ґрьосс-Розену. Пемпер та інші, насуваючись на Ґольдберґа, вимагали, щоб він вніс до списку Александра Біберштейна. То був брат першого, оптимістичного голови юденрату Марека Біберштейна. Раніше на тому тижні Ґольдберґ помилково сказав Александрові, що він є у списку. Але коли вже всі посідали до вагонів лікар виявив, що він не в групі Шиндлера. Навіть у такому місці, як Ґрьосс-Розен, Мєтек Пемпер достатньо був певний свого майбутнього, щоб погрожувати Ґольдберґові повоєнним судом, якщо той не впише Біберштейна.

І ось на третій день вісімсот людей оновленого списку були відокремлені; їх повели на дезінсекцію і знову в душ; у них була змога кілька годин посидіти біля бараків, поговорити, як селяни на призьбі, — а тоді їх знову повели на станцію. Отримавши по маленькій пайці хліба, вони полізли до вагонів для худоби. Здається, ніхто з вартових, які їх туди заганяли, не знав, куди ці люди їдуть. Вони присіли на підлозі відповідно до наказу. Їхні думки були зосереджені на Центральній Європі, вони весь час прикидали, як іде сонце, визначаючи напрямок за проблисками світла у маленьких вентиляціях під дахом вагонів, закритих дротяною сіткою. Олека Роснера підняли, він визирнув крізь вентиляцію і повідомив, що бачить гори й ліси. Спеціалісти з географії казали, що поїзд їде в основному на південний схід. Це вказувало на Чехію, але ніхто не хотів промовляти цього вголос.

Ця поїздка на тисячу миль тривала майже два дні. Коли двері відчинилися, був ранній ранок другого дня. То було депо Цвіттау. Пасажири вийшли, і їх повели ще сонним містом, яке немовби застигло в кінці тридцятих. Навіть графіті на стінах: «Не пустимо євреїв до Брюннліца!» — здавалося їм якимсь чудним, довоєнним. Вони жили в такому світі, де в них намагалися забрати право дихати. І міщани Цвіттау виглядали майже милими диваками, відмовляючи їм усього-на-всього в місці.

У п’яти чи шести кілометрах серед пагорбів вони пройшли залізничну станцію і досягли промислового селища Брюннліц. Попереду в ранковому промінні видніла масивна прибудова фабрики Гоффманів, перетворена на табір праці Брюннліц, з вишками, огорожею з дротом, а за брамою — фабрика і гуртожитки для в’язнів.

Вони увійшли у браму — і з двору вийшов Оскар у тірольському капелюсі.

Розділ 33

Новий табір, як і «Емалію», Оскар побудував власним коштом. За бюрократичною теорією, усі табори мали будуватися за рахунок господаря. Вважалося, що будь-який промисловець отримує достатній стимул у вигляді дешевої праці в’язнів, щоб витратити якісь невеликі гроші на дріт і дерево. По суті ж німецькі промисловці-фаворити, такі як Крупп і Фарбен, будували свої табори з матеріалів, наданих підприємствами СС, і руками численних працівників, яких їм також було надано. Оскар фаворитом не був, і йому нічого не дали. Він зміг добути кілька вагонів есесівського цементу в Боша за тією ціною, котру той назвав зниженою ціною чорного ринку. З того самого джерела він добув три тонни бензину і мазуту для використання на виробництві й для розвезення продукції. Трохи дроту для загорож він привіз із «Емалії».

Але від нього вимагалося поставити навколо голих приміщень прибудови Гоффманів електрифіковану огорожу, зробити нужники, бараки для варти з розрахунку на сотню есесівців, додати есесівські кабінети, шпиталь і кухні.

На додачу до цих витрат, штурмбанфюрер Гассебрьок уже заїжджав до нього з Ґрьосс-Розену на інспекцію і поїхав назад із коньяком, порцеляною і тим, що Оскар називав «ваговим чаєм». Гассебрьок також забрав із собою внесок за інспекцію і обов’язковий збір на «зимову допомогу», котрий здавався до Секції D; чек не видавався.

— У машині в нього було багато місця для такого, — згодом скаже Оскар.

Немає жодних сумнівів, що в жовтні 1944 року Гассебрьок уже чаклував над документами Брюннліцу.

Інспектори, прислані безпосередньо з Оранієнбурґа, також були задоволені. А якщо говорити про речі та обладнання DEF, багато з того ще не доправили; щоб довезти все, було потрібно двісті п’ятдесят товарних вагонів. Просто дивовижно, як у такій напруженій ситуації чиновники Східної залізниці зуміли, за правильної стимуляції, знайти таку кількість вагонів. Ну а найбільшим дивом було те, що сам Оскар, який вийшов у своєму веселому гірському капелюсі з промерзлого двору, на відміну від Круппа з Фарбеном та інших підприємців, які тримали єврейських рабів, не мав узагалі жодних серйозних промислових намірів; у його уяві взагалі не стояла колонка «продаж». Чотири роки тому він приїхав до Кракова, щоб розбагатіти, але тепер у нього геть не залишилося виробничих амбіцій.

У Брюннліці тепер була напружена промислова ситуація. Чимало з пресів, дрилів і верстатів ще не підвезли, треба було залити свіжі цементні підлоги, щоб вони витримали вагу машин. У прибудові й досі було повно застарілої машинерії Гоффманів. Навіть у такій ситуації, щойно у ворота ввійшли ці вісімсот буцімто кваліфікованих зброярів, Оскар став платити по сім з половиною райхсмарок на день за кваліфікованого працівника, шість — за некваліфікованого. Так що на працю самих тільки чоловіків щотижня йшло, на сучасні гроші, майже чотирнадцять тисяч доларів США, а коли приїхали й жінки, то сума збільшилася до вісімнадцяти тисяч. Тож Оскар ішов на масштабне промислове божевілля, але радів з того, гордо нап’явши тірольський капелюх.

Змінились і деякі Оскарові прив’язаності. Пані Емілія Шиндлер приїхала з Цвіттау жити з ним у квартирі на першому поверсі. Брюннліц, на відміну від Кракова, був занадто близько, щоб виправдовувати їх окреме проживання. Для такої католички, як вона, питання стояло так: або офіційно оформити розрив, або знову почати жити разом. Схоже, між ними була щонайменше толерантність і глибока взаємна повага. На перший погляд вона здавалася зневаженою в шлюбі жінкою, яка не має виходу. Дехто з людей спочатку гадав, що ж вона подумає, коли зрозуміє, що тут насправді за фабрика, що за табір. Вони не знали, що Емілія теж обережно долучатиметься до допомоги, і то не через послух чоловікові, а з власного бажання.

Інґрід приїхала з Оскаром до Брюннліца працювати на новому заводі, але винаймала квартиру за межами табору і бувала там тільки в робочий час. Стосунки між ними, вочевидь, охололи, і разом з Оскаром вона вже не житиме. Але ворогом вона також не стане, і в наступні місяці Оскар учащатиме до її квартири. Пікантна Кльоновська, ця шикарна польська патріотка, залишилась у Кракові, але, знов-таки, тут теж, схоже, все обійшлося без образ. Оскар спілкуватиметься з нею, коли буватиме в Кракові, і вона знову допомагатиме йому, коли будуть неприємності з СС. Правда полягала в тому, що, хоча його зв’язки з Інґрід і Кльоновською щасливо, без жодних образ, згорталися, було б помилкою вважати, що Оскар перетворювався на зразкового сім’янина.

У день прибуття він сказав чоловікам, що вони можуть з упевненістю чекати на жінок. За його словами, ті мали прибути, затримавшись ледь довше, ніж чоловіки. Однак подорож жінок буде інакшою. Невдовзі після від’їзду з Плашува потяг підвіз їх, разом з іще сотнями плашувських жінок, до арки над брамою Аушвіцу-Біркенау. Коли двері відчинилися, вони опинилися на великому відкритому місці, що ділило табір навпіл, і досвідчені есесівці обох статей, спокійно перемовляючись, почали їх сортувати. Робили вони це з моторошною відстороненістю. Коли якась жінка занадто повільна йшла, її вдаряли кийком, але в цьому ударі не було нічого особистого. Тут просто займалися цифрами. Для есесівських команд на станції коло Біркенау то була рутинна праця. Вони вже чули будь-які благання, будь-які історії. Вони вже знали всі штучки, яких можна чекати від будь-яких в’язнів.

Під прожекторами жінки перезиралися: що це означає? Але навіть засліплені тим світлом, з уже повними черевиками грязюки, яка була просто-таки особливою стихією Біркенау, вони усвідомлювали, що есесівки показують на них і говорять лікарям у формі, котрі підійшли поцікавитися: «Schindlergruppe!» І молоді акуратні лікарі розверталися, ішли й давали їм на якийсь час спокій.

В’язнучи в грязюці, вони були допроваджені на станцію дезінсекції і мали роздягатися перед міцними молодими есесівками з кийками в руках. Мілу Пфефферберґ лякали чутки з тих, які чув на той час уже кожен в’язень Райху: з деяких душових шлангів іде не вода, а смертельний газ. Ну а тут, на її радість, пішла крижана вода.

Після миття очікувалося, що декого татуюють. Таке вони про Аушвіц також знали. Есесівці ставлять на руку татуювання, якщо хочуть тебе використовувати. А коли вони збираються згодувати тебе машині, то не завдають собі такого клопоту. Тим самим потягом прибули не тільки жінки зі списку, а й іще дві тисячі інших, не шиндлерівських, які мали проходити звичайний відбір. Ребекка Бау, яка не потрапила до списку, пройшла його й отримала номер, міцна мати Йозефа Бау теж виграла татуювання в цій абсурдній лотереї Біркенау. Ще одна дівчина з Плашува, п’ятнадцятирічна, подивилася на своє татуювання і зраділа: там були дві п’ятірки, трійка і дві сімки — ці числа за Ташлаґом, юдейським календарем, були священними. З татуюванням можна було залишити Біркенау і переїхати в котрийсь із підпорядкованих Аушвіцу таборів, де в людини був принаймні шанс вижити.

А шиндлерівським жінкам татуювання не робили, їм сказали вдягатись і повели до бараку без вікон у жіночому таборі. Там посередині стояла на цеглинах грубка з листового заліза. То й була єдина вигода. Нар не було. Schindlerfrauen мусили спати по двоє і по троє на тонких солом’яних матрацах. Глиняна долівка була сира, вода підіймалася з неї, немов приплив, і промочувала і матраци, і рвані простирадла. То був дім смерті в серці Біркенау. Вони незручно лежали там і дрімали, мерзнучи на цьому величезному болоті.

Де ж те затишне місце в Моравії, думалося їм. А тут було велике, хоч і ефемерне, місто. Кожного дня тут перебувало понад чверть мільйона поляків, циган і євреїв. А ще тисячі перебували в Аушвіці-І, першому, але меншому таборі, де мешкав Рудольф Гьосс. Ще була промислова зона, що називалася Аушвіц-ІІІ, де близько десяти тисяч людей працювали, поки могли. Шиндлерівські жінки не мали точної інформації про статистику Біркенау чи окремого князівства Аушвіцу. А проте вони бачили, що там, за березами на західному кінці цього гігантського поселення, весь час здіймався дим над чотирма крематоріями і незліченними вогнищами. Їм здавалося, що їх кинуто напризволяще і течія занесла їх сюди. Але жодних здібностей вигадувати чутки про життя в неволі чи в них вірити тим жінкам би не вистачило, щоб уявити, скільки людей тут могли отруїти газом за один день у разі злагодженої роботи системи. За даними Гьосса, то було дев’ять тисяч.

Так само не знали вони і про те, що прибули до Аушвіцу саме тоді, коли у війні відбувався поступ і таємні переговори між Гіммлером і шведським графом Фольке Бернадоттом задавали їй новий напрямок. Центри знищення вже перестали бути таємними, бо росіяни розкопали табір у Любліні і знайшли печі з людськими кістками й понад п’ятсот циліндричних бляшанок «циклону-Б». Новини про це дізнався весь світ, і Гіммлер, який, щоб до нього ставилися серйозно, як до безперечного повоєнного наступника фюрера, хотів пообіцяти союзникам, що євреїв більше не труїтимуть газом. Проте наказ він видав лише згодом, десь у жовтні — дату точно визначити не випадає. Один екземпляр наказу пішов до генерала Поля в Оранієнбурґ, а другий — до Кальтенбруннера, начальника з безпеки Райху. Обидва на директиву не звернули увагу, Адольф Айхманн також. Євреїв із Плашува, Терезієнштадту й Італії продовжували труїти до середини листопада. Останнє сортування до газових камер, як вважається, відбулося тридцятого жовтня.

Перші вісім днів їхнього перебування в Аушвіці жінки з фабрики Шиндлера перебували під великою загрозою газових камер. І навіть після того, коли тіла останніх жертв камер увесь листопад зноситимуть до західного краю Біркенау і ще довго спалюватимуть у печах і на вогнищах, в’язні не знатимуть, що в таборі сталася якась суттєва зміна. І в кожному разі їхні хвилювання будуть цілком обґрунтованими, адже більшість тих, хто лишився після скасування газових камер, будуть розстріляні — серед них і працівники крематоріїв — чи їм дадуть змогу померти від хвороб.

Жінки з фабрики Шиндлера проходили часті масові медогляди і в жовтні, і в листопаді. Декого відділили в перші дні й направили до бараків, де лежали хворі на останніх стадіях недуги. Аушвіцькі лікарі — Йозеф Менґеле, Фріц Кляйн, доктори Коніґ і Тіло — не лише працювали у своїх кабінетах у Біркенау, а й сновигали табором: то приходили на перекличку, то заскакували в душ, із посмішкою питаючи: «Скільки вам років, матінко?» Пані Клару Штернберґ відправили таким чином до бараку для старих жінок. Шістдесятирічну пані Лолу Крумгольц також відрізали від шиндлерівської групи і посадили в барак для старих, де очікувалося, що вона помре, не завдаючи жодного клопоту адміністрації. Пані Горовиць, боячись, що її крихка одинадцятирічна дочка Нюся не переживе такого огляду в душовій, сховала її в порожньому котлі сауни. Одна з есесівок, які наглядали за жінками групи Шиндлера, — приваблива блондинка — помітила це, але не виказала. Ця наглядачка була дратівлива й охоче пускала в дію кийок, вона згодом попросила в пані Горовиць хабара й отримала брошку, що її Реґіна якось донесла аж сюди. Жінка віддала коштовність із філософським спокоєм. Адже була ще й друга наглядачка, здоровенна, добріша, яка залицялася до жінок, тож могла захотіти більш особистої відплати.

Іноді в час переклички один чи кілька лікарів могли підійти до бараків. Побачивши медиків, жінки починали втирати в обличчя глину, щоб додати рум’янцю. Під час однієї такої інспекції Реґіна підставила під ноги Нюсі камені, і молодий, але з сивиною Менґеле підійшов до неї і лагідно спитав про вік дочки, а тоді з силою вдарив жінку — за брехню. Якщо хтось із жінок отак падав під час інспекції, то їх, ще наполовину притомних, тягли до електрифікованої огорожі на край жіночого табору і кидали на дроти. Реґіна вже була на півдорозі до дротів, коли отямилась і стала благати не підсмажувати її живцем і відпустити назад у шеренгу. Жінку відпустили, і коли вона пробралася назад на своє місце, то побачила, що її худенька, крихка Нюся так і стоїть мовчки нерухомо, немов статуя, на купі каміння.

Перевірки могли відбуватися в будь-який час. Шиндлерівських жінок одного разу підняли серед ночі й змусили стояти в грязюці, поки барак обшукували. Пані Дреснер, яку колись порятував зниклий уже хлопець з ОД, вийшла зі своєю юною дочкою Данкою. Вони стояли серед оцього незвичайного аушвіцького болота, котре, як легендарна фландрійська багнюка, не замерзало, доки не замерзне геть усе — дороги, дахи, подорожній.

І Данка, і пані Дреснер виїхали з Плашува у літньому одязі — більше в них не лишилося ніякого. На Данці була блузка, легкий жакетик, коричнева спідниця. Оскільки з вечора пішов сніг, пані Дреснер порадила Данці відірвати смужку від простирадла і обмотатися нею під спідницею. А тепер під час обшуків у бараку есесівці знайшли рване простирадло.

Офіцер, який стояв перед групою Шиндлера, викликав старосту бараку — голландку, про яку до вчорашнього дня ніхто не чув, і сказав, що розстріляє її разом із тією, яка обмоталася тим шматком простирадла під одягом.

Пані Дреснер прошепотіла до Данки:

— Зніми ту штуку, я її закину назад до бараку.

Думка була слушна. Барак стояв просто на землі, жодні сходи туди не вели. Хтось із задніх рядів міг проскочити назад за двері. Данка одразу послухалася матері, як і тоді, коли ховалася за стіною на Домбровського. Вона швидко витягла з-під одягу той шматок найгіршого в Європі простирадла. Тим часом, поки пані Дреснер була у бараці, коло її місця пройшов есесівець, ліниво вивів з лави ровесницю пані Дреснер — можливо, пані Штернберґ — і повів кудись у гіршу частину табору, де про Моравію навіть не мріялося.

Мабуть, інші жінки й самі не зрозуміли, що означав цей простий акт проріджування. По суті, це була демонстрація того, що ніяка окрема група так званих «промислових в’язнів» в Аушвіці не була в безпеці. Ніякі вигуки «Schindlerfrauen!» не могли гарантувати тривалу недоторканність. Були й інші групи «промислових в’язнів», які згинули в Аушвіці. Секція W генерала Поля за рік до того прислала потягами з Берліна кваліфікованих працівників-євреїв. І. Ґ. Фарбену були потрібні робочі руки, і Секція W йому сказала вибрати собі робітників з тих ешелонів. Власне, Секція W запропонувала комендантові Гьоссу розвантажити вагони на заводі І. Ґ. Фарбена, не дуже близько до крематоріїв Аушвіцу-Біркенау. З тисячі сімсот п’ятдесяти чоловіків-в’язнів, які прибули першим потягом, тисячу тут же відправили до газових камер. Із тих чотирьох тисяч, що прибули наступними ешелонами, до «душових» потрапило дві з половиною тисячі. Коли вже адміністрацію Аушвіцу не зупинило ім’я Фарбена і розпорядження секції, то вона й не могла особливо носитися з жінками якогось нікому не відомого німецького виробника каструль.

Жити в такому бараку, який дали шиндлерівським жінкам, було все одно, що надворі. У вікнах не було скла, тож вони хіба що трохи обмежували пориви холодного вітру з Росії. У більшості дівчат почалася дизентерія. Зігнувшись від спазмів, вони шкутильгали у своїх дерев’яних шкарбунах по грязюці до залізного відра. Жінки, які його виносили, робили це за додаткову порцію супу. Одного вечора Міла Пфефферберґ, заточуючись, отак пішла надвір, а чергова — непогана жінка, Міла з дитинства її пам’ятала — сказала, що їй не можна користуватися відром, а треба почекати, поки вийде ще одна дівчина, а тоді разом з нею відро винести. Міла стала сперечатись, але жінка була непохитна. Під цими холодними зірками винесення відра стало чимось на зразок професії, і в ній були правила. Носячи відро, жінки повертали собі віру, що порядок, гігієна, здоровий глузд іще можливі.

Прийшла наступна, скрючившись, задихавшись. Вона теж була молода і пам’ятала чергову в мирні дні в Лодзі як поважну пані. Тож двоє дівчат слухняно відтягли відро на триста метрів по грязюці й вилили його. Друга дівчина запитала Мілу:

— Де ж зараз Шиндлер?

Не всі в бараках ставили таке запитання, або ж воно злітало з їхніх вуст, сповнене злої іронії. Люся з «Емалії», двадцятидворічна вдова, усе ж повторювала:

— От побачите, все влаштується. Ми врешті будемо всі в теплі й з Шиндлеровим супчиком у животі!

Вона й сама не знала, чому раз у раз каже щось у такому дусі. На «Емалії» вона не була з тих, хто робить такі прогнози. Вона відпрацьовувала зміну, їла суп і лягала спати. Ніколи не передчувала чогось грандіозного. Для неї тоді важливим було просто пережити цей час. А тепер вона занедужала і не мала жодної підстави пророкувати. Її виснажували холод і голод, який її невідступно переслідував. А проте вона й сама собі дивувалася, що повторює обіцянки Оскара.

Згодом їх переселили до бараку, ближчого до крематоріїв, і вони не знали, йдуть до душу чи до газових камер. Люся не припиняла обіцяти щасливе майбутнє. І хоча табірний приплив відкидав їх дедалі ближче до цієї географічної межі землі — до цього стовпа, цієї ями, але піддаватися відчаю для Schindlerfrauen було не характерно. Іще можна було побачити жіночі гурти, які обговорюють рецепти і мріють про довоєнну кухню.

Коли в Брюннліц прибули чоловіки, там були майже самі стіни. Ще не було й нар — нагорі в гуртожитках було навалено соломи. Зате було тепло, тому що приміщення опалювалися з котельні. Навколо того місця, де робилася кухня, валялися мішки з ріпою, і чоловіки заходилися їсти її сирою. Згодом зварили суп і спекли хліб, і інженер Фіндер почав роздавати роботу. Але від самого початку, якщо есесівці не дивились, усе йшло повільно. Загадка, але в’язні якимось чином відчули, що гер директор уже не бере участі в якихось військових справах. Темп роботи в Брюннліці став дуже неквапливим. Оскільки Оскар тепер не був стурбований питаннями виробництва, то повільна праця стала помстою в’язнів, такою собі декларацією.

Було щось запаморочливе, неймовірне в тому, щоб не працювати гарячково. По всій Європі раби викладалися, наскільки могли з харчами в шістсот калорій на день, щоб тільки справити враження на наглядача і відкласти свій перехід до табору смерті. Але тут, у Брюннліці була п’янка свобода не махати лопатою, як скажений, — і жити!

У перші дні ця несвідома політика ще не усталилася. Багато в’язнів хвилювалися за своїх жінок. У Долека Горовиця в Аушвіці перебували дружина і дочка. В обох Роснерів — дружини. Пфефферберґ уявляв, як величезне страхіття Аушвіцу вплине на Мілу. Якоб Штернберґ і його син-підліток хвилювалися за пані Клару Штернберґ. Пфефферберґ пам’ятає, як чоловіки оточили Шиндлера на фабриці і вчергове спитали, де жінки.

— Я їх визволяю, — проголосив Шиндлер.

Він не почав довгих пояснень. Не казав при всіх, що аушвіцькі есесівці, напевне, хочуть хабара. Не казав, що відправив список жінок до полковника Еріха Ланґе чи що вони з Ланґе збираються вивезти всіх до Брюннліцу за списком. Ні, він просто сказав: «Визволяю».

Гарнізон СС, який прибув до Брюннліцу тими днями, дав Оскарові деякі підстави сподіватися. То були резервісти середніх років, яких відкликали, щоб їхнє місце на фронті зайняла молодь. Там не було стільки психопатів, як у Плашуві, і Оскар підтримував їхню добродушність своєю фірмовою кухнею — їжа проста, зате багато. Зайшовши до їхніх бараків, він, як завжди, виголосив промову про унікальні навички своїх в’язнів, про важливість своєї промислової діяльності. Протитанкові міни, сказав він, і корпуси реактивних снарядів і далі в нашому секретному списку. Він просив, щоб гарнізон ні в якому разі не заходив на фабрику, бо це заважатиме працівникам.

Він усе вже бачив по очах. Цим людям таке мале містечко дуже підходило. Вони уявляли, що тут спокійно пересидять катаклізми. Вони не будуть вриватися до майстерень, як той Ґьот чи Гуяр. І зовсім не хочуть, щоб гер директор на них скаржився.

Їхній командир, однак, іще не прибув. Його попереднім призначенням був табір праці в Буздині, де до недавнього просування росіян вироблялися деталі бомбардувальника «гайнкель». Він буде молодший, різкіший, більше схильний усе перевіряти, розумів Оскар. Він не настільки спокійно сприйме те, що його не пускатимуть до табору.

Поки заливали підлоги, робили дірки в стелі, щоб умістилися величезні «Hilo», задобрювали сержантів, посеред особистого незвичного повернення до шлюбу з Емілією, Оскар був заарештований утретє.

Гестапівці прийшли в обідню пору.

Оскара в кабінеті не було, він зранку поїхав у якійсь справі до Брно. З Кракова щойно приїхала вантажівка з рухомим добром гера директора: цигарками, ящиками горілки, коньяку, шампанського. Хтось потім казатиме, що те все належало Ґьотові, що Оскар погодився взяти ці запаси до Моравії за те, що Ґьот підтримає плани Брюннліцу. Оскільки Ґьот уже місяць сидів у в’язниці й влади не мав, то всю ту розкіш, яку привезли машиною, цілком можна вважати власністю Оскара.

Ті, хто розвантажував машину, стривожилися, побачивши у дворі гестапівців. Маючи повноваження механіків, вони змогли заїхати до струмка за пагорбом, куди повкидали всі напої. Двісті тисяч цигарок були сховані легше — під кришкою великого трансформатора на електростанції.

Те, що в машині було так багато напоїв і цигарок, — суттєва деталь: це означає, що Оскар, який завжди вмів торгувати, тепер збирався жити з чорного ринку.

Машину поставили в гараж — і пролунала полуденна сирена: час їсти суп. Колись гер директор обідав разом із в’язнями, і механіки сподівалися, що він так зробить і сьогодні: тоді вони пояснять, куди подівся дорогий вантаж.

Він і справді невдовзі повернувся з Брно, але його зупинив у брамі гестаповець, який стояв, піднявши руку. Шиндлеру було наказано негайно вийти з машини.

— Це моя фабрика, — почули в’язні розкотистий голос Оскара. — Коли хочете поговорити зі мною, прошу сідати в машину. Або ж проходьте до мого кабінету.

Він в’їхав у двір, і два гестапівці швидко йшли по обидва боки машини.

У кабінеті вони стали розпитувати його про зв’язки з Ґьотом, з речами, знайденими у Ґьота. У мене є тут кілька валіз, сказав їм Шиндлер. Вони належать герові Ґьоту. Він просив мене поберегти їх, поки його випустять.

Гестапівці попросили на них подивитися, і Оскар провів їх до квартири. Він офіційно й сухо відрекомендував одне одному фрау Шиндлер і людей з Бюро V. Тоді приніс валізи й відкрив їх. Там лежала купа цивільного одягу Амона і стара форма ще від часів, коли Амон був струнким сержантом СС. Коли гестапівці обшукали валізи й не знайшли нічого, то вони заарештували Оскара.

Тепер Емілія розлютилася. Яке право вони мають забирати її чоловіка, навіть не пояснюючи причини! У Берліні цьому не зрадіють, сказала вона.

Оскар порадив їй мовчати.

— Тільки, прошу, зателефонуй моїй подрузі Кльоновській і відміни зустрічі, — сказав він.

Емілія знала, що це означає. Кльоновська знову вдасться до свого телефонного трюку, зв’яжеться з Мартіном Плате в Бреслау, людьми генерала Шиндлера і всією важкою артилерією. Один із представників Бюро V дістав наручники й застібнув на зап’ястях Оскара. Вони посадили його в машину, повезли на станцію Цвіттау, а звідти супроводили потягом до Кракова.

Складається враження, що цей арешт злякав Шиндлера більше, ніж два попередні. Тут уже не було історій закоханого полковника СС і спільного пиття горілки в камері. Потім, однак, Оскар згадував деякі деталі. Коли люди з Бюро V вели його потужними неокласичними критими галереями центрального вокзалу Кракова, до них підійшов чоловік на прізвище Гут. То був цивільний інженер із Плашува. Він завжди запобігав перед Амоном, але мав репутацію людини, яка не раз тайкома чинила добро. Може, ця зустріч була й випадковою, але, можливо, Гута спрямувала Кльоновська. Гут дуже хотів потиснути руку Оскарові, закутому в наручники. Один з гестапівців був проти.

— Ви що, справді хочете потискати руку всіляким там в’язням? — спитав він Гута. Інженер тут же виголосив промову на захист Оскара. Це ж сам гер директор Шиндлер, якого поважає весь Краків, важливий промисловець!

— Навіть уявити його в’язнем не можу! — сказав Гут.

Хоч би що ця зустріч означала, Оскара посадили в машину і повезли знайомим містом знов-таки на Поморську. Його посадили в кімнату, подібну до тієї, де він був у свій перший арешт: стілець, ліжко і раковина, але ґрати на вікнах. Почувався він там тривожно, навіть попри свої спокійні ведмежі манери. У 1942 році, коли його заарештували наступного дня після 35-річчя, чутки про катівні Поморської були страшні й розпливчасті. Тепер вони розпливчастими не були. Оскар знав, що коли в Бюро V дуже хочуть знати про Амона, то тортури будуть.

Того вечора його провідав гер Гут, приніс йому на таці обід і пляшку вина. Гут поговорив із Кльоновською. Оскар так і не міг точно сказати, чи саме Кльоновська влаштувала цю «випадкову зустріч». Хай там як, але Гут переказав йому, що Кльоновська підняла всіх його друзів.

Наступного дня його допитувала група з дванадцяти слідчих СС, одним із них був суддя-есесівець. Оскар заперечував, що давав гроші, щоб комендант, як написано в протоколі допиту Амона, «м’якше ставився до євреїв».

— Я міг йому щось позичати, — у якийсь момент визнав Оскар.

— Чому ви йому позичали? — спитали слідчі.

— У мене важлива військова промисловість, — завів своєї Оскар. — У мене колектив умілих працівників. Якщо його порушувати, то це втрата для мене, для Інспекції з озброєння, для воєнних дій. Якщо я бачив серед в’язнів Плашува умілого працівника по металу тієї категорії, що мені потрібно, то я, звичайно ж, просив його в гера коменданта. Мені такі люди були потрібні швидко, без паперової мороки. Я був зацікавлений у виробництві, цінному і для мене, і для Інспекції з озброєння. З огляду на те, що гер комендант допомагав мені в таких справах, я, мабуть, йому щось позичав.

Такий захист не був виявом великої вірності Амонові, у якого Оскар не раз гостював. Але Шиндлер не вагався. Його очі сяяли щирістю, він говорив не підвищуючи голос, розставляв акценти м’яко. Оскар небагатьма словами дав слідчим зрозуміти, що гроші давалися. На них це враження не справило. Його знову посадили під замок.

Допитували і на другий день, і на третій, і на четвертий. Ніякої шкоди Оскарові ніхто не завдавав, але слідчі були наполегливі. Нарешті, Шиндлер узагалі мусив заперечити свою дружбу з Амоном. То було нескладно: він у кожному разі глибоко зневажав цього чоловіка.

— Я ж не педик, — буркнув він офіцерам Бюро V, спираючись на те, що чув про Ґьота і його юних ординарців.

Амон сам ніколи не зрозуміє, що Оскар його зневажає і охоче допомагає у справі, яку Бюро V порушило проти нього. В Амона взагалі були якісь химерні уявлення про дружбу. Коли в нього був сентиментальний настрій, він гадав, що Гелена Гірш і Мєтек Пемпер — його люблячі слуги. Слідчі, напевне, не розповіли йому, що Оскар побував на Поморській, і мовчки вислуховували його прохання:

— Зв’яжіться з моїм старим другом Шиндлером. Він за мене поручиться.

Найбільше Оскарові посприяло в ході допитів те, що насправді він практично не мав власне справ із Ґьотом. Хоча він інколи давав Амонові поради чи контакти, Шиндлер ніколи не брав участі в його оборудках, жодного злотого не отримував з того, що Амон продавав тюремні харчі, з перснів у ювелірній майстерні, з ательє чи фабрики м’яких меблів. Також йому допомогло, що його брехня обеззброювала навіть поліцію, а правда видавалася по-справжньому спокусливою. Він жодного разу не показав, що вдячний за те, що йому вірять. Наприклад, коли виглядало на те, що панове з Бюро V готові хоч якось припустити, що оті вилучені вісімдесят тисяч райхсмарок — то «позичені» гроші, Оскар поцікавився, чи повернуть потім гроші йому, геру директору Шиндлеру, чесному без догани промисловцеві.

Третім чинником на користь Оскара було те, що його впливові друзі дали про себе знати. Полковник Еріх Ланґе, телефонуючи до Бюро V, наголошував на важливості Шиндлера для перебігу війни. Зюссмут, якому зателефонували до Троппау, сказав, що фабрика Оскара бере участь у виробництві «секретної зброї». Як ми побачимо далі, неправдою це не було. І, сказані просто, ці слова вводили в оману й набирали перебільшеної ваги. Фюрер же обіцяв «секретну зброю». Сама ця фраза зачаровувала і тепер захищала Оскара. Проти слів «секретна зброя» будь-які дріб’язкові протести бюргерів Цвіттау нічого вдіяти не могли.

Але навіть Оскарові не здавалося, що в його ув’язненні все нормально. Приблизно на четвертий день один із тих, хто його допитував, прийшов до Шиндлера не запитати про щось, а плюнути на нього. Слина потрапила на лівий лацкан піджака. Поліцай почав кричати на Оскара, обзивав його жидолюбом, казав, що він спить з єврейками. Це вже було відступом від дивної законності допитів. Але Оскар не був певен, що це не запланована акція: може, таким чином вони демонстрували істинну причину його затримання.

За тиждень Оскар відправив через Гута і Кльоновську повідомлення оберфюреру Шернеру. Бюро V так на нього тисне, переказував Шиндлер, що він не певен, чи зможе ще довго захищати колишнього шефа поліції. Шернер покинув свої каральні операції (невдовзі на них він і загине) і наступного ж дня примчав у камеру до Оскара.

— Те, що вони тут коять, — це скандал! — заявив Шернер.

— А що в Амона? — спитав Оскар, очікуючи, що Шернер скаже, що в того теж скандал.

— Катюзі по заслузі, — сказав Шернер. Складалося враження, що від Амона всі відреклися.

— Не хвилюйся, — сказав Шернер, прощаючись. — Ми збираємося тебе визволити.

Уранці восьмого дня Оскара випустили на вулицю. Він не забарився піти і цього разу транспорту не вимагав. Добре вже було опинитися на холодному тротуарі. Він проїхав Краковом у трамваї і пішов на Заблоче на свою стару фабрику. Кілька поляків і зараз її доглядали, і з кабінету нагорі Оскар зателефонував Емілії і сказав, що вільний.

Моше Бейський, кресляр у Брюннліці, згадує той переполох, який здійнявся, коли забрали Оскара, — чутки, питання, що це може означати. Але Штерн, Моріц Фіндер, Адам Ґарде та інші радилися з Емілією щодо харчів, робочих доручень, встановлення нар. Отоді вони вперше зрозуміли, що Емілія — не просто статистка. Вона не була щасливою жінкою, і до її нещастя додався ще й арешт Оскара. Напевне, вона сприйняла як жорстокість те, що не встигли вони з чоловіком налагодити життя вкупі, як есесівці стали на заваді їхньому возз’єднанню. Але Штернові й усім іншим стало зрозуміло, що ця жінка господарює в цій маленькій квартирці на першому поверсі не просто з подружнього обов’язку. Тут було і те, що можна було б назвати ідеологічною відданістю. У квартирці на стіні висів образ Ісуса і Його серця у вогні. Штерну траплялися подібні ікони вдома у польських католиків. Нічого подібного в краківських помешканнях Оскара Штерн ні бачив ніколи. Ісус зі Своїм серцем не завжди в чомусь переконував на польських кухнях. Але в домі Емілії він був немовби обіцянкою — особистою обіцянкою Емілії.

На початку листопада її чоловік приїхав додому потягом. Після ув’язнення він був неголений і немитий. Був вражений, що жінки з Аушвіцу-Біркенау досі не приїхали.

На планеті Аушвіц, якою обережно, з острахом астронавтів ходили шиндлерівські жінки, Рудольф Гьосс царював як засновник, будівничий, панівний дух. Ті, хто читав роман Вільяма Стайрона «Вибір Софі», могли б порівняти його з господарем Софі — зовсім не схожим на Амона, пана Гелени Гірш. То був більш відсторонений, люб’язний і притомний чоловік, а проте все одно він невпинно виконував роль жерця цього людожерського краю. У 1920-х роках він убив шкільного вчителя з Рура за те, що той доніс на німецького активіста, і відбув строк за той злочин, а проте не вбив жодного в’язня в таборі власною рукою. Він скоріше уявляв себе техніком. Як апологет «циклону-Б» — гранул із синильною кислотою, які починали випускати газ від контакту з повітрям, — він мав тривалий особистий і науковий конфлікт зі своїм конкурентом криміналкомісаром Хрістіаном Віртом, якому був підпорядкований табір Белжець, — той був очільником школи чадного газу. Офіцер хімічного підрозділу СС Курт Ґерштейн бачив той жахливий день, коли методом комісара Вірта партію єврейських чоловіків три години тримали в газових камерах, поки знищили. Те, що Гьосс обстоював ефективнішу технологію, частково пояснювало розростання Аушвіцу і занепад Белжцю.

У 1943 році, коли Рудольф Гьосс залишив Аушвіц, щоб виконувати обов’язки заступника голови Секції D в Оранієнбурзі, те місце вже було більш ніж табором. То була дивовижна організація. Феномен. Не можна було сказати, що в Аушвіці моральний всесвіт розкладався. Він був просто вивернутий, немовби якась чорна діра, під тиском земного зла — сюди втягувались і випаровувались народи й історія, а з димом вилітала мова. Камери під землею називалися «дезінфекційні підвали», ті, що стояли на землі, — «душові», і обершарфюрер Молль, чиїм завданням було розпоряджатися вставити в дах «підвалів» і стіни «душових» сині кристали, буденно кричав своїм асистентам: «Добре, даймо їм чого-небудь пожувати!»

Гьосс повернувся до Аушвіцу в травні 1944 року і керував усім табором у той час, коли шидлерівські жінки мешкали в бараку в Біркенау, так близько до цього дивака обершарфюрера Молля. Як говорить міфологія Шиндлера, за своїх триста працівниць Оскар боровся саме з Гьоссом. Звичайно, Оскар з ним і розмовляв по телефону, і ще якось торгувався. Але також він мусив мати справу зі штурмбанфюрером Фріцом Гартьєнштайном, комендантом Аушвіцу-ІІ, тобто Аушвіцу-Біркенау, а також із унтерштурмфюрером Францом Гьосслером, молодиком, який у цьому великому місті відповідав за жіночий район.

Про що можна казати з певністю, так це про те, що Оскар відправив молоду жінку з валізою, повною напоїв, шинки й діамантів, домовлятися з цими функціонерами. Дехто каже, що після дівчини Оскар пішов до них сам разом із впливовим офіцером СА (штурмабляйтунґу — штурмових команд) штанадартенфюрером Пельце, котрий, як потім розповість друзям Оскар, був агентом Британії. Інші говорять, що Оскар сам до Аушвіцу не їздив зі стратегічних міркувань, а натомість подався до Оранієнбурґа та Інспекції з озброєння в Берліні, щоб натиснути на Гьосса з цього флангу.

Історія, яку згодом розповість у публічній промові в Тель-Авіві Штерн, така. Коли Оскара випустили з в’язниці, Штерн підійшов до Шиндлера і «на вимогу декого з моїх товаришів» попросив Оскара вжити якихось рішучих заходів щодо жінок, які досі сидять у пастці Аушвіцу. Під час розмови до кабінету зайшла одна з секретарок Оскара — імені Штерн не уточнює. Шиндлер поглянув на дівчину і показав на один зі своїх пальців, який оздоблював масивний перстень із діамантом. Він спитав дівчину, чи хоче вона цю чималу прикрасу. Штерн каже, що дівчина дуже зацікавилася. Тоді, як розповідає Штерн, Оскар сказав:

— Візьміть список жінок, наберіть у валізу найкращої їжі й напоїв, які знайдете на моїй кухні. І вирушайте до Аушвіцу. Ви ж знаєте, що тамтешній комендант любить гарненьких дівчат. Якщо ви про все домовитеся, цей діамант — ваш. І не тільки він.

Така сцена варта епізоду зі Старого Заповіту, коли заради блага народу завойовнику пропонують жінку. А водночас це цілком центральноєвропейська сцена, з тими великими діамантами сумнівного походження і розрахунками натурою.

Штерн каже, що секретарка пішла. Коли за два дні вона не повернулася, сам Шиндлер у товаристві загадкового Пельце пішов залагоджувати справу.

Як говорить шиндлерівська міфологія, він справді відрядив свою коханку переспати з комендантом — чи Гьоссом, чи Гартьєнштайном, чи Гьосслером — і залишив їй на подушці діаманти. А дехто, як той самий Штерн, говорить про «одну з секретарок», треті називають ауфзеера (наглядачку) — чарівну блондинку з есесівського гарнізону Брюннліцу, яка врешті-решт якраз була коханкою Оскара. Але, хай там як, виглядало на те, що ця дівчина тепер теж опинилася в Аушвіці разом із шиндлерівськими жінками.

Як розповідає сама Емілія Шиндлер, посланницею була дівчина років двадцяти двох — двадцяти трьох. Походила вона з Цвіттау, її батько був давнім другом сім’ї Шиндлерів. Вона нещодавно повернулася з окупованої Росії, де працювала секретаркою в німецькій адміністрації. Вона була доброю подругою Емілії і сама зголосилася на це завдання. Малоймовірним видається, щоб Оскар вимагав сексуальної жертви від подруги сім’ї. Хоча в цьому плані він був розбійником, цей бік історії, звичайно, є міфом. Ми не знаємо, як саме та дівчина домовлялася з аушвіцькими офіцерами. Знаємо тільки, що вона перетнула межу цього жахливого королівства і трималася хоробро.

Потім Оскар розповідав, що коли сам розмовляв із керівництвом аушвіцького некрополю, його знову, по-старому, почали спокушати. Жінки, сказали вони, в нас уже кілька тижнів. Вони тепер як робоча сила нікуди не годяться. Може, забули б ви про ці три сотні? Ми вам інші три сотні дамо, у нас тут їх без ліку. У 1942 році сержант на станції Прокоцим намагався переконати Оскара в чомусь подібному. Навіщо вам саме на цих іменах наполягати, пане директоре.

Тепер, як і тоді на Прокоцимі, Оскар гнув свою звичну лінію:

— Це — незамінні кваліфіковані працівниці, які займаються зброєю. Я їх сам кілька років навчав. З такими вміннями я не можу знайти їм заміну швидко. Я знаю ці імена, значить, я знаю ці імена!

— Хвилиночку, — продовжив спокусник. — Я бачу в списку дев’ятирічну дочку Філи Рат. Ось одинадцятирічна дочка Реґіни Горовиць. Ви хочете сказати, що це теж — кваліфіковані працівниці, які займаються зброєю?

— Вони шліфують корпуси сорокап’ятиміліметрових снарядів, — сказав Оскар. — Дівчат я відібрав за довгі пальці, які дістають углиб далі, ніж у дорослих.

Подібна розмова на підтримку дівчини з друзів родини в Оскара відбувалася чи то по телефону, чи особисто. Шиндлер переповідав результати переговорів найближчим товаришам із в’язнів-чоловіків, і деталі розмов потім переказувалися в цехах. Заяви Оскара, що діти йому потрібні, щоб шліфувати внутрішню частину корпусів снарядів, були повною нісенітницею. Але він уже не вперше користувався цим аргументом. Якось пізно ввечері в 1943 році сироту Аніту Лампель викликали на Аппельпляц у Плашуві. Там вона побачила, як Оскар сперечається з жінкою середнього віку, Älteste жіночого табору. Староста казала приблизно те саме, що Гьосс, чи то Гьосслер, скаже згодом в Аушвіці:

— Не розказуйте мені, що вам потрібна чотирнадцятирічна дитина на «Емалії». І не розказуйте, що комендант Ґьот вам дозволив туди її записати! — Звичайно, староста хвилювалася, що список в’язнів «Емалії» хтось підправив і вона муситиме за це відповідати.

Того вечора Аніта вражено слухала, як Оскар, який ніколи не бачив її рук, заявляв, що її промислова цінність полягає в довгих пальцях, а гер комендант дав дозвіл.

Сама Аніта Лампель тепер була в Аушвіці, але вона підросла і вже не потребувала історії про довгі пальці. Тепер це пояснення перейшло до дочок пані Горовиць і пані Рат.

Той, хто говорив із Шиндлером, мав рацію, що жінки майже повністю втратили промислову цінність. На оглядах такі жінки, як Міла Пфефферберґ, Гелена Гірш чи її сестра, не могли стриматися: їх згинало від дизентерії, і вони здавалися старшими. Пані Дреснер геть втратила апетит, не могла навіть їсти ерзац-суп. Данці не вдавалося влити матері в горло ані краплі його противного тепла. Це означало, що скоро пані Дреснер перейде в розряд «мусульман». Слово «мусульманин» у табірному сленгу було пов’язане з газетними фотографіями з новин про голод у мусульманських країнах і позначало в’язня, який перейшов межу між лютим голодом з бажанням жити і таким станом, коли людина вже все одно як мертва.

Клара Штернберґ, трохи старша за сорок років, була відділена від основної групи Шиндлера і посаджена в, так би мовити, «мусульманський» барак. Тут щоранку вмираючих жінок шикували перед дверми і проводили відбір. Іноді до вас схилявся Менґеле. Із п’ятисот жінок тієї нової групи, з якою привели Клару, одного ранку могли повести геть сотню. Іншого — п’ятдесятьох. Доводилося рум’янити щоки аушвіцькою глиною, тримати спину якомога рівніше, задихатися стоячи, але не кашляти.

Після одного такого огляду Клара відчула, що більше не має сили щодня чекати й боятись. У Брюннліці були її чоловік і син-підліток, але зараз вони здавалися далі, ніж канали на Марсі. Вона не могла навіть уявити Брюннліц чи їх у ньому. Вона пошкандибала через жіночий табір шукати електричні дроти. Коли Клара щойно приїхала, здавалося, ніби вони всюди. А тепер, коли вони стали їй потрібні, жінка не могла їх знайти. За кожним поворотом вона, на свій жаль, бачила чергову вулицю по кісточки в болоті й такі самі жалюгідні бараки. Коли їй зустрілася плашувська знайома, землячка з Кракова, Клара зупинилася перед нею, зіпершись на стіну.

— Де електричні дроти? — спитала в неї Клара.

Для її запаленого розуму це запитання видавалося цілком резонним, і Клара не сумнівалася, що та жінка, як сестра, проведе її просто до електричної огорожі. Відповідь, яку Клара отримала, була так само божевільна, але для того, хто розумів усі обставини, врівноважувала запитання, несучи певне раціональне зерно, наскільки це можливо серед такого моторошного абсурду.

— Не кидайся на паркан, Кларо, — умовляла її знайома. — А то так і не дізнаєшся, що на тебе чекає.

Це завжди була найпотужніша відповідь тому, хто йде на самогубство. Ти вб’єш себе — і ніколи не дізнаєшся, чим усе скінчиться. Кларі вже не було особливо цікаво, чим скінчиться її власна історія. Але в чомусь відповідь була слушна. Клара пішла назад. Коли вона верталася до бараків, то тривожилася навіть більше, ніж коли шукала паркан. Але краківська подруга своєю відповіддю якимсь чином змусила її відмовитися від самогубства як варіанта.

У Брюннліці сталася жахлива подія. Оскар, моравський мандрівник, був у від’їзді. Він торгував посудом і діамантами, коньяком і сигарами по всій провінції. Дещо з цієї торгівлі було вкрай необхідне. Біберштейн говорить, що до Брюннліцу привезли ліки й медичні інструменти для шпиталю. Це не добувалося стандартним шляхом. Оскар, напевне, діставав ліки на складах вермахту, чи, може, в аптеках або великих лікарнях Брно.

Хай там яка була причина від’їзду, але у відсутність Оскара приїхав інспектор із Ґрьосс-Розену і став ходити цехами з унтерштурмфюрером Йозефом Ліпольдом, новим комендантом, який був завжди радий пролізти на фабрику. Наказ, який інспекторові спустили з Оранієнбурґа, полягав у тому, що філії Ґрьосс-Розену слід очистити від дітей, які потрібні для медичних дослідів доктора Йозефа Менґеле в Аушвіці. Олек Роснер і його менший двоюрідний братик Ричард Горовиць, які думали, що в цьому таборі немає потреби ховатися, були помічені біля прибудови, де вони ганяли по сходах і гралися серед непотрібних прядильних машин. Помітили й синка того самого доктора Леона Ґросса, який лікував Амона від нещодавно виявленого діабету, допомагав доктору Бланке на так званій операції «Здоров’я» і мав на своєму рахунку ще не один злочин. Інспектор зауважив унтерштурмфюреру Ліпольдові, що оце вже точно не кваліфіковані зброярі. Ліпольд — низенький, чорнявий, не такий божевільний, як Амон, — усе ж був переконаним офіцером СС і не завдавав собі клопоту заступатися за шмаркачів.

Згодом у ході інспекції знайшли дев’ятирічного сина Романа Ґінтера. Ґінтер був знайомий з Оскаром від часу створення гетто, він організовував постачання брухту з DEF до Плашува. Але для унтерштурмфюрера Ліпольда особливих зв’язків не існувало. Малого Ґінтера під вартою повели до воріт з іншими дітьми. Син Френсіс Спіри, якому було десять з половиною (в документах він проходив як чотирнадцятирічний) працював того дня високо на драбині, мив вікна. Він пережив облаву.

За наказами, разом із дітьми треба було забирати й батьків, щоб ті, оскаженівши, не зчинили повстання в філії табору. Тож скрипаля Роснера, Горовиця і Романа Ґінтера теж заарештували. Доктор Леон Ґросс прибіг зі шпиталю домовлятися з есесівцями. Він щосили намагався показати цьому інспектору з Ґрьосс-Розену, що той має справу з дійсно відповідальним в’язнем, другом системи. Це йому не допомогло. Унтершарфюрер СС з автоматом отримав наказ допровадити всіх до Аушвіцу.

Група батьків і синів їхала з Цвіттау до Катовиць простим пасажирським потягом. Генрі Роснер боявся ворожості пасажирів. Натомість у вагоні до них підійшла якась жінка, пригостила Олека й інших дітей хлібом і яблуками, весь час з викликом поглядаючи на сержанта. Унтершарфюрер, однак, поводився з нею чемно і сухо кивнув. Пізніше, коли потяг зупинився в Усті-над-Лабем, сержант залишив свого помічника глядіти в’язнів і пішов до буфету, звідки приніс їм кави й печива, купленого за свої гроші. Вони з Роснером і Горовицем розговорилися. Що більше унтершарфюрер говорив, то менше скидався на представника тієї самої поліцейської сили, що й Амон, Гуяр, Йон та інші.

— Я везу вас до Аушвіцу, — сказав він, — а там заберу жінок і повезу на Брюннліц.

Така от іронія долі: першими про те, що жінок відпускають з Аушвіцу, дізналися Роснер і Горовиць — чоловіки з Брюннліцу, яких саме везли в Аушвіц.

Роснер і Горовиць були в захваті. Вони сказали синам: «Цей добрий пан привезе маму до Брюннліцу!» Роснер спитав унтершарфюрера, чи може він передати листа Мансі, а Горовиць попросив передати записку Реґіні. Свої листи вони написали на папірцях, які їм дав унтершарфюрер, — на таких він писав до власної дружини. У листі Роснер призначав Мансі зустріч на Подґужі в разі, коли вони обоє будуть живі.

Коли Роснер з Горовицем склали свої послання, есесівець сховав листи в кишеню форменої куртки. «Де ж ти був усі ці роки? — думав про нього Роснер. — Ти теж починав як фанатик? Ти теж аплодував, коли боги з трибуни проголошували: “Євреї — це наше нещастя!”».

Проїхали ще якусь частину дороги, аж тут Олек прихилився до батькового плеча і заплакав. Спочатку він не казав Генрі, що його засмутило. Коли ж він усе ж сказав, то виявилося, що йому шкода, що тата через нього везуть до Аушвіцу. «Тепер ти маєш загинути через мене…» — казав Олек. Генрі намагався заспокоїти сина якоюсь вигадкою, але це не допомогло. Усі діти знали про газ. І реагували на обман різкістю.

Унтершарфюрер нахилився до них. Звичайно, розмови він не чув, але в його очах теж стояли сльози. Олек неймовірно їм здивувався — мабуть, так інша дитина дивується цирковій тварині на велосипеді.

Хлопчик не зводив очей із сержанта. Неймовірно, у того були братські сльози, сльози такого самого в’язня, як вони.

— Я знаю, що буде, — сказав унтершарфюрер. — Ми програли війну. У вас буде татуювання. Ви будете жити.

У Генрі було таке відчуття, що цей чоловік обіцяє не дитині, а собі, озброює себе певністю, яка, може, через п’ять років, коли він згадуватиме цю поїздку, його заспокоюватиме.

Увечері після пошуків дроту Клара Штернберґ чула, як хтось вигукує імена, як сміються жінки — це все відбувалося коло бараків Schindlerfrauen. Вона виповзла зі свого сирого бараку і побачила, що шиндлерівських жінок шикують по той бік огорожі жіночого табору. Дехто з них був вбраний лише у блузки й рейтузи. Худі, як скелети, жінки без жодного шансу. Але вони щебетали весело, як дівчатка. Здається, раділа навіть блондинка з СС — бо її теж випускали на волю з Аушвіцу разом з ними.

— Schindlergruppe, — сказала вона, — ви йдете до сауни, а потім на поїзд.

Здається, наглядачка відчувала, що відбувається щось надзвичайне.

Приречені жінки з бараків навколо порожніми очима дивилися на цих щасливих дівчат. Ці жінки зі списку привертали увагу, вони так раптово випадали з ритму цього місця. Звичайно, це нічого не означало. То була химерна подія, що не впливала на життя більшості, не обертала процес назад, не розвіювала дим, що стояв у повітрі.

Але для Клари Штерберґ це видовище було нестерпне. І для шістдесятирічної пані Крумгольц, яка була теж напівмертва, але сиділа в бараку для старих. Пані Крумгольц почала сперечатися з голландкою-капо біля дверей свого бараку. Я йду до них, казала вона. Капо напустила цілу димову завісу аргументів. Урешті-решт, сказала вона, вам тут буде краще. Поїдете і помрете у вагонах для худоби. До того ж я ще й матиму пояснювати, чого ви не тут. То скажете їм, відповіла пані Крумгольц, що я в списку Шиндлера. Там усе залагоджено. У записах все є, не питання.

Вони сперечалися п’ять хвилин, обговоривши при цьому свої родини, згадавши, хто звідки походить, можливо, шукаючи слабкого місця поза чіткою логікою суперечки. Виявилося, що прізвище голландки теж Крумгольц. І вони стали говорити про свої сім’ї.

— У мене чоловік, мабуть, у Заксенгаузені, — сказала голландська пані Крумгольц.

А краківська пані Крумгольц сказала, що її чоловіка і дорослого сина кудись повезли, може, в Маутгаузен.

— А мене мали везти до Моравії в табір Шиндлера. Он ті жінки за парканом — вони туди само.

— Та нікуди їх не везуть, — сказала голландська пані Крумгольц. — Чесне слово. Ніхто тут нікуди не їде — всім одна дорога.

Краківська пані Крумгольц сказала:

— А вони вважають, що їх зараз везтимуть. Ну будь ласка!

Навіть коли шиндлерівські жінки введені в оману, пані Крумгольц із Кракова хотіла розділити їхню оману. Капо-голландка це зрозуміла і відчинила двері бараку — хай буде що буде.

Але тепер між пані Крумгольц із пані Штернберґ і всіма іншими шиндлерівськими жінками була огорожа. Без електрики. Але її збудували за всіма правилами Секції D, натягнувши щонайменше вісімнадцять секцій дроту. Найщільніші дроти були вгорі. Унизу вони йшли паралельними лініями, між якими було приблизно по п’ятнадцять сантиметрів. Але між кожною групою паралельних дротів був простір менший ніж тридцять сантиметрів. Того дня, як стверджують свідки й самі жінки, і пані Крумгольц, і пані Штернберґ якось пролізли крізь огорожу, щоб приєднатися до шиндлерівських жінок у тій мрії про порятунок, якій вони раділи. Пролізши в, може, двадцятип’ятисантиметрову щілину, порвавши одяг і подряпавшись, вони повернулися до списку Шиндлера. Їх ніхто не спиняв, бо ніхто не думав, що це можливо. Для інших жінок Аушвіцу цей приклад нічого не означав. Будь-який інший утікач, пробравшись крізь одну огорожу, опинявся перед другою, а тоді третьою, а остання огорожа була під напругою. А для Штернберґ і Крумгольц огорожа була лише одна. Одяг, який вони взяли з гетто і пронесли через брудний Плашув, лишився на дроті. Голі, роздряпані в кров, вони помчали до своїх.

Пані Рахель Корн, яку в сорок чотири роки прирекли до шпитального бараку, витягла у вікно її дочка, на плечі якої жінка тепер спиралася в колоні Шиндлера. І для неї, і для тих двох це було як заново народитися. Здається, вся шеренга їх вітала.

У лазні жінками Шиндлера зайнялися перукарки. Латишки постригли кожну, поголили їм пахви й лобки. Після душу їх голими повели до бараку квартирмейстера, там їм видали одяг померлих. Побачивши себе з обстриженим волоссям, у якомусь ганчір’ї, вони не втрималися від зовсім дитячого сміху. Маленька, крихка Міла Пфефферберґ, яка схудла до тридцяти кілограмів, отримала одяг, пошитий на якусь товсту тітку, і розреготалася. Напівмертві, виряджені в лахи, позначені фарбою, вони скакали, дуркували і робили смішні пози, хіхікаючи, немов школярки.

Клара Штернберґ почула, як одна дівчина з СС спитала в колеги:

— І що Шиндлер з усіма цими бабусями робитиме?

— Яке кому діло, — відповіла та. — Про мене, хай хоч богадільню відкриває.

Хоч там чого очікуєш, а до вагонів заходити завжди було страшно. Навіть у холод там панувало відчуття задухи, підсилене темрявою. Заходячи до вагону, діти завжди проштовхувалися до будь-якої смужки світла. Цього ранку Нюся Горовиць так примостилася біля далекої стіни, де відходила дошка. Визираючи, вона могла бачити за коліями чоловічу частину табору. Вона побачила, що там якась групка дітей дивиться на потяг і махає. У цих рухах була якась дуже особиста наполегливість. Дивно, подумала Нюся, оцей схожий на її шестирічного братика, який зараз у безпеці в Шиндлера. А поряд — ну просто близнюк двоюрідного Олека Роснера. І тут вона зрозуміла: то і були Ричард з Олеком.

Нюся розвернулася до матері й потягла її за рукав. Подивилася й Реґіна, в її голові прокрутився той самий жорстокий цикл впізнавання, і вона заплакала. Вагон тепер закрили, усі вони скупчилися майже в темряві, і кожен жест, кожен запах надії чи паніки переходив на всіх. І всі теж заплакали. Мансі Роснер, яка стояла неподалік своєї невістки, нахилилася подивитися, побачила сина, який махав рукою, і теж заголосила.

Розчахнулися двері, і здоровенний сержант спитав, хто галасує. Ніхто не мав мотивів вийти наперед, але Мансі й Реґіна проштовхалися до есесівця.

— Там моя дитина! — сказали обидві.

— Мій синок, — сказала Мансі. — Я хочу показати йому, що я жива.

Сержант сказав їм вийти на простір посеред табору. Коли вони опинилися перед ним, вони стали гадати, чого він хоче.

— Ваше ім’я? — спитав він Реґіну.

Вона назвалася — і він поліз кудись собі за спину і щось витяг з-за пояса. Жінка гадала, що то буде пістолет. Але в руці був лист від її чоловіка. Був і лист він Генрі Роснера. Він коротко розповів про поїздку з Брюннліцу з їхніми чоловіками. Мансі спитала, чи не дозволить він їм пролізти під вагон, ніби за потребою: це інколи дозволялося, коли потяг довго стоїть. Сержант погодився.

Коли Мансі опинилася під вагоном, вона щосили свиснула умовним свистом, яким вона на Аппельпляці підкликала Генрі й Олека. Олек почув її і замахав. Він розвернув Ричардову голову і показав мам, які визирали до них з-за коліс поїзда.

Припинивши махати, Олек закотив рукав і показав татуювання, яке, немов варикозна вена, випиналося в нього на руці. Звичайно, жінки махали, кивали, плескали в долоні. Малий Ричард теж показав татуювання на руці й почув оплески. «Погляньте, — хотіли сказати хлопчаки, закочуючи рукави. — Ми будемо жити!»

Але жінки під вагоном дуже тривожилися.

— Що з ними сталося? — питали вони одна одну. — Господи, що вони тут роблять?

Вони розуміли, що листи це прояснять. Вони відкрили їх і стали читати, а тоді відклали й помахали синам.

Тоді Олек розтиснув долоню і показав кілька картоплин, дрібних, як горох, на долоні.

— Дивись, — крикнув він, і Мансі добре його почула. — Не бійся, я не голодуватиму!

— Де тато? — крикнула Мансі.

— На роботі, — сказав Олек. — Скоро прийде. Я йому цю картоплю зберіг.

— О Боже, — прошепотіла Мансі до невістки. — Оце так харчі в нього в руці.

Малий Ричард був відвертий.

— Мамушко, мамушко, мамушко! — закричав він. — Я так їсти хочу!

Але і він показав кілька картоплин. Це для тата, пояснив Ричард. Долек і скрипаль Роснер працювали в каменоломні.

Першим прийшов Генрі Роснер. Він теж став біля дроту і показав оголену руку.

— Татуювання! — гордо сказав він. Але дружина помітила, що він тремтить, водночас пітніючи й мерзнучи. У Плашуві йому було несолодко, але йому дозволялося відсиплятися в малярській після ночей, коли він грав Легара на віллі. Тут, в оркестрі, який інколи супроводжував колони до «душових», він грав геть не свою музику.

Коли прийшов Долек, Ричард підвів його до огорожі. Він бачив, як з-під вагона визирають охлялі, але гарні жінки. Найдужче Генрі боявся, що жінкам запропонують залишитись. Із синами в чоловічому таборі вони бути не зможуть. Вони зараз у найкращих обставинах, можливих в Аушвіці, — сидять під потягом, який точно поїде до вечора. Думка про сімейне єднання тут була ілюзією, але чоловіки в Біркенау боялися, що жінки будуть ладні за неї померти. Тож Долек і Генрі щосили бадьорилися, говорячи, як татусі в мирний час, які їдуть із синами на Балтику, відпускаючи своїх великих і малих дівчат до Карлсбада.

— Дбай про Нюсю! — вигукував Долек, нагадуючи дружині, що в неї є ще одна дитина, що сидить у неї над головою у вагоні.

Нарешті якась милосердна сирена пролунала над чоловічим табором. Чоловіки та хлопчики мали йти. Мансі й Реґіна вдерлися назад до вагона — і двері зачинилися. Вони сиділи тихо. Тепер уже ніщо їх не здивує.

Поїзд поїхав надвечір. Були звичайні розмови й гадки. Міла Пфефферберґ вважала, що їх везуть не просто до Шиндлера, половина жінок у вагонах не зможуть прожити й тижня. Вона й про себе думала, що доживає останні дні. У Люсі була скарлатина. Пані Дреснер, яку доглядала Данка, була змучена дизентерією і, здається, майже помирала.

Але у вагоні Нюсі Горовиць жінки бачили в дірку гори й сосни. Хтось із них тут бував у дитинстві, хтось вирізняв якісь конкретні гори навіть із підлоги, і це давало їм безпідставне відчуття свята. Вони трусили за плече дівчат, які сиділи посеред грязюки на підлозі, втупившись в одну точку.

— Майже приїхали! — обіцяли вони.

Але куди? Ще один фальшивий приїзд вони не переживуть.

На холодному світанку наступного дня їм наказали виходити. Десь у тумані сопів паровоз. На вагонах унизу висіли брудні бороди бурульок, повітря було колюче. Але то не було важке, задушливе повітря Аушвіцу. То була якась сільська станція. Вони пішли вперед, не відчуваючи ніг у черевиках, усі кашляли. Невдовзі вони побачили перед собою велику браму, а за нею здоровенну кам’яну споруду, з якої стирчали димарі, — просто близнючку такої самої споруди Аушвіцу. Коло брами чекали есесівці, поплескуючи в долоні, щоб зігрітися. Ці есесівці на вході, димарі — здавалося, триває все те саме, нікуди з цього кола не вирватися. За спиною Міли Пфефферберґ хтось заплакав:

— Нас везли-везли, а все одно скінчиться димарями…

— Ні, — сказала Міла. — Вони б часу не гаяли. Це можна було зробити і в Аушвіці.

А проте вона, як і Люся, до ладу не розуміла, звідки в неї цей оптимізм.

Наблизившись до брами, вони побачили серед есесівців пана Шиндлера. Його, високого, здоровенного, було видно здалеку. Потім стало можливим розгледіти його обличчя під тірольським капелюхом, який він віднедавна став носити, радіючи поверненню в рідні гори. Поряд стояв невисокий чорнявий офіцер СС. То був комендант Брюннліцу унтерштурмфюрер Ліпольд. Оскар уже виявив — невдовзі по це дізнаються й жінки, — що Ліпольд, на відміну від гарнізонних солдатів старого гарту, ще не до кінця зневірився в так званому «Остаточному розв’язанні». Однак, хоча він був шанованим представником штурмбанфюрера Гассебрьока і мав утілювати владу в цих місцях, наперед до лав жінок вийшов не він, а Оскар. Жінки не зводили з нього очей. Ось він вийшов з туману. Тільки деякі жінки всміхнулися. Міла Пфефферберґ, як і інші, хто стояв у тій колонні, згадує це як момент найглибшої, найвідданішої, невимовної вдячності. Через багато років одна з жінок, згадуючи той ранок, спробує описати свої почуття німецькому телебаченню: «Він був нам батьком, він був нам матір’ю, він був нашою єдиною вірою. Він ані разу нас не зрадив».

Тоді Оскар заговорив. Це була його чергова промова, сповнена райдужних обіцянок.

— Ми знали, що ви скоро приїдете, — сказав він. — Нам повідомили з Цвіттау. Коли ви зайдете до будівлі, там на вас чекатиме хліб і суп, — а тоді, легко, але з упевненістю, гідною Римського Папи, додав: — Вам тепер немає чим перейматися. Тепер ви зі мною.

Проти таких звертань унтерштурмфюрер нічого вдіяти не міг. Хоча Ліпольд лютився, чуючи таке, Оскар одразу про це забував. А коли гер директор увійшов у двір разом із жінками, то Ліпольд уже нічого не міг зробити, щоб порушити цю впевненість.

Чоловіки дізналися новину. Вони стояли на балконі гуртожитку і дивилися вниз. Штернберґ із сином шукали пані Клару Штернберґ, Старший Файґенбаум із Лютеком виглядали Ноху Файґенбаум і її тоненьку дочку. Юда Дреснер із сином Янеком, старий пан Єрет, ребе Левартов, Ґінтер, Ґарде, навіть Марсель Ґольдберґ — усі над силу видивлялися своїх жінок. Мундек Корн виглядав не тільки матір і сестру, а й оптимістичну Люсю, до якої в нього зароджувалася симпатія. Бау занурився в меланхолію, від якої так уповні й не отямився. Він уперше точно знав, що його мати і дружина не приїхали до Брюннліцу. А ювелір Вулкан, побачивши у дворі внизу свою Хаю, тепер вражено зрозумів, що справді були такі люди, які змогли втрутитися в хід речей і принести неймовірний порятунок.

Пфефферберґ помахав Мілі подарунком, який він підготував до її приїзду: клубком ниток, який поцупив з одного із забутих Гоффманами ящиків, і сталевими спицями, які він сам зробив у зварювальному цеху. Десятирічний син Френсіс Спіри теж дивився вниз із балкона. Щоб не кричати, — бо у дворі було чимало есесівців — він заткнув собі рота кулаком.

Жінки, заточуючись, ішли бруківкою у своєму аушвіцькому лахмітті. Їхні голови були обстрижені. Серед них були хворі, настільки охлялі, що їх ледве можна було впізнати. Але це був дивовижний момент. Нікого не здивує, коли виявиться, що більше ніде на той час у розбитій війною Європі такої зустрічі не було. Ніколи не було й не буде іншого такого порятунку з Аушвіцу.

Жінок повели до їхнього окремого гуртожитку. На підлозі лежала солома — нар ще не поставили. З величезної емальованої каструлі всім налили того самого супу, про який Оскар сказав коло брами. Суп був ситний і наваристий, зі шматочками всякої всячини. Його запах став знаком цінності решти неймовірних обіцянок: «Вам немає чим перейматися».

Але доторкнутися до своїх чоловіків вони не могли. Поки що жіночий гуртожиток був на карантині. Навіть Оскар, за попередженням лікарів, хвилювався, які хвороби вони привезли з Аушвіцу.

Однак ізоляцію можна було прорвати в трьох місцях. По-перше, над нарами Моше Бейського зі стіни виймалася цеглина. Ближчі вечори чоловіки просиджували на колінах на матраці Бейського, передаючи в дірку записки. Крім того, в цехах була невелика вентиляція з жіночого туалету. Пфефферберґ поставив там ящики так, що вийшла така собі кабінка, в якій хтось міг сидіти і перегукуватися через вентиляцію. Нарешті, рано вранці й пізно ввечері було багатолюдне ще одне місце — дротяний бар’єр між чоловічим і жіночим балконами. Там зустрічалися Єрети: старий пан Єрет, з чийого дерева будувалися бараки на першій «Емалії», і його жінка, яку він ховав від операцій, що проходили в гетто. В’язні, бува, жартували про бесіди пана і пані Єретів. «Як працює твій кишечник, люба?» — урочисто питав пан Єрет дружину, яка щойно прибула з бараків Біркенау, де шаленіла дизентерія.

У принципі, лягати до шпиталю не хотів ніхто. У Плашуві то було небезпечне місце, де на людей чекала радикальна бензинова терапія доктора Бланке. Навіть тут, у Брюннліці, завжди був ризик того, що раптом прийде якась інспекція на кшталт тієї, яка забрала хлопчиків. За меморандумами Оранієнбурґа, в клініці табору праці не повинні лежати хворі з серйозними хворобами. Для ролі будинків милосердя такі лікарні не підходили. Там мали надавати першу допомогу в разі професійних травм. Але все ж у брюннліцькій лікарні було повно жінок. Юна Янка Файґенбаум також лежала там. Дівчина давно хворіла на рак і померла б у кожному разі, навіть у найкращому місці. Принаймні тепер Янка опинилася в найкращому можливому місці. Принесли до лікарні і пані Дреснер, і були ще десятки таких, які не могли їсти чи втримати в шлунку їжу. Оптимістична Люся і ще двоє дівчат хворіли на скарлатину, і разом з рештою хворих їх тримати було не можна. Їм поставили ліжка в підвалі, у теплі котлів. Навіть у мареннях, коли її морозило, Люся усвідомлювала дивовижне тепло цієї підвальної палати.

Емілія займалася лікарнею тихо, мов черниця. Ті, хто в Брюннліці почувався добре, робітники, які розбирали машини, що лишилися від господарства Гоффманів і переносили їх на склади понад дорогою, майже не помічали її. Один із них потім казав, що Емілія була тихою і покірною дружиною. Адже здорове населення Брюннліцу лишалося під враженням від блиску Оскара, від цієї авантюри вірності з новим табором. Навіть якщо говорити про жінок, які трималися на ногах, то всією їхньою увагою заволодів великий, чарівний, всесильний Оскар.

Наприклад, Мансі Роснер. Трохи пізніше Оскар прийде до верстата, де вона працювала в нічну зміну, і вручить їй скрипку Генрі. Якимсь чином, навідавши Гессебрьока в Ґрьосс-Розені, він знайшов час піти на склад і добути інструмент. Він викупив скрипку за сто райхсмарок. Шиндлер вручив її Мансі, усміхнувся, немовби це було своєрідною обіцянкою повернути до скрипки й скрипаля.

— Інструмент той самий, — тихо промовив він. — Тільки мелодія поки що інша.

Мансі було непросто розгледіти за Оскаром і чудесно поверненою скрипкою тиху дружину директора. А от для тих, хто був на смертній межі, Емілія була дуже помітна. Вона годувала їх манною кашею, яку сама варила на власній кухні з Бог знає де добутої крупи і приносила до Krankenstube. Доктор Александр Біберштейн уже думав, що з пані Дреснер усе скінчено. Однак Емілія тиждень відгодовувала її з ложки манною кашею — і дизентерія відступила. Пані Дреснер, здається, підтверджувала міркування Міли, що коли б Оскар не врятував їх із Біркенау, більшість не прожила б і тижня.

Піклувалася Емілія і про дев’ятнадцятирічну Янку Файґенбаум. Брат дівчини Лютек, працюючи в цехах, іноді помічав, як Емілія йшла зі своєї квартири внизу із казанком власноручно звареного супу для вмираючої Янки.

— Оскар її підкорив, — скаже потім Лютек про Емілію, — як і нас усіх. Але вона діяла сама собою.

Коли у Файґенбаума зламалися окуляри, Емілія домовилася про їх ремонт. Рецепт на окуляри лишився в кабінеті якогось лікаря в Кракові, пролежав там від часів гетто. Емілія домовилася з кимось, хто їхав до Кракова, щоб той узяв рецепт і привіз готові окуляри. Лютек вважав це більш ніж простим добром, особливо в системі, якій була дуже потрібна його короткозорість, в системі, яка мала на меті поскидати окуляри з усіх євреїв Європи. Розповідають чимало історій, як Оскар справляв нові окуляри різним в’язням. Виникає питання, чи якісь добрі дії Емілії не додалися до легенди про Оскара, як подвиги дрібніших героїв додалися до подвигів короля Артура чи Робіна Гуда.

Розділ 34

У Krankenstube працювали лікарі Гільфштейн, Гандлер, Левкович і Біберштейн. Усі вони переймалися через імовірність епідемії тифу. Адже тиф не лише становив загрозу для здоров’я. Він міг стати, відповідно до наказу, приводом закрити Брюннліц, загнати інфікованих ним людей до вагонів для худоби, після чого їх би залишили помирати в Біркенау в бараках, позначених написом «ACHTUNG TYPHUS!». Під час одного з візитів Оскара до шпиталю, приблизно через тиждень після приїзду жінок, Біберштейн повідомив йому, що серед них є дві, в кого від підозрює тиф. Головний біль, лихоманка, загальна слабкість, болі в усьому тілі — усі ці симптоми. Біберштейн очікував, що за кілька днів у цих пацієнток буде й характерний для тифу сип. Їх потрібно десь ізолювати.

Біберштейн не дуже інформував Оскара про тиф. Цю хворобу переносять воші. В’язням докучала неконтрольована кількість цих паразитів. Інкубаційний період недуги становить приблизно два тижні. У цей момент носіями тифу може бути і десять, і сто людей. Навіть якщо поставити нові нари, усе одно пацієнти розташовані занадто близько. Коханці переносять заражених паразитів, коли зустрічаються — швидко, таємно — в якихось тихих закутках фабрики. Тифозні воші шалено мігрують. Тепер здавалося, що вони своєю енергією можуть звести всі старання Оскара нанівець.

Тож коли Оскар віддав розпорядження влаштувати блок боротьби з паразитами: душові, пральня, де можна виварювати одяг, відділ дезінсекції — це було зроблено не для годиться. У дезінсекційну мала подаватися гаряча пара з котельні. Зварювальники працювали у дві зміни. Вони виконували цю роботу охоче, адже ця охота була характерною для «таємного» виробництва Брюннліцу. Ну а офіційне виробництво символізували, мабуть, машини «Hilo», які височіли на свіжій бетонній підлозі цеху. Правильно встановити ці машини було в інтересах самих в’язнів і Оскара, як потім розповідав Моше Бейський, — адже вони створювали переконливий фасад усьому підприємству. Але насправді мала значення ніде не записана діяльність. Жінки плели одяг із вовни, яка позалишалася в мішках після Гоффманів. Вони переривали цю працю і починали скидатися на заводських працівниць тільки тоді, коли який-небудь сержант чи офіцер СС ішов через фабрику до кабінету гера директора чи коли Фухс і Шонбрун, тупуваті цивільні інженери («Куди їм до наших!» — потім скаже один із в’язнів) виходили зі своїх кабінетів.

У Брюннліці Оскар залишався тим самим Оскаром, якого пам’ятають старожили «Емалії», — невиправним бонвіваном. Мандель із Пфефферберґом наприкінці зміни, пропітнівши після роботи над зварюванням парових труб, подалися драбинами і переходами до резервуару з водою високо під стелею цеху. Там вода була тепла, і коли вже залізти в резервуар, то знизу тебе зовсім не видно. Проте, видершись до резервуару, зварювальники виявили, що басейн уже зайнятий. Там плавав голий і величезний Оскар. Також у резервуарі була білява есесівка, та сама, яку Реґіна Горовиць колись підкупила брошкою; її перса, як поплавці, колихалися на поверхні. Оскар відчув присутність робітників і подивився на них чесними очима. Для нього сексуальна сором’язливість була десь таким поняттям, як екзистенціалізм, — дуже цінним, але геть недоступним для розуміння. Оголеною, відзначили зварювальники, дівчина була вельми апетитна.

Вони перепросили й пішли, похитавши головами, присвиснувши і хіхікаючи, як школярі. Над їхніми головами Оскар розважався, як Зевс.

За те, що епідемії не сталося, Біберштейн був вдячний блокові боротьби з паразитами. Коли відступила й дизентерія, він був вдячний фабричній кухні. У розповідях, що зберігаються в архівах «Яд Вашему», Біберштейн стверджує, що на початку існування табору харчі давали кожному в’язневі понад дві тисячі калорій на день. В усій нещасній Європі тільки брюннліцькі євреї їли такий поживний харч. Серед мільйонів знедолених тільки тисяча людей на фабриці Шиндлера мала густий суп.

Була і каша. Якщо трохи пройти дорогою від табору, то біля струмка, куди механіки Оскара не так давно поскидали напої з чорного ринку, стояв млин. Озброївшись робочою перепусткою, хтось із в’язнів міг пройтися туди на замовлення того чи іншого відділення DEF. Мундек Корн згадує, як прийшов до табору, навантажений харчами. На млині треба було просто зав’язати штани на кісточках і послабити пояс. Тоді товариш бере лопату й насипає тобі повні штани вівсяної крупи. Тоді знову затягуєш пояс і вертаєшся до табору — дещо клишоного проходиш зі своїм великим безцінним запасом повз вартових перед прибудовою. Усередні люди розв’язують тобі холоші внизу — і з них у казанки сиплеться овес.

У креслярському відділенні молодий Моше Бейський із Йозефом Бау вже почали підробляти в’язничні перепустки, які мали дозволити людям із фабрики запускати млин. Одного разу до них зазирнув Оскар і показав Бейському документи з печаткою продовольчого відділу генерал-губернаторства. Поки що найкращі зв’язки з чорним ринком харчів Оскар мав у Кракові й навколо. Про поставки він міг домовлятися по телефону. Однак на моравському кордоні слід було показати документи, що підтверджували сплату мита, від відділу продовольства і сільського господарства генерал-губернаторства. Оскар показав на печатку на папері у себе в руках.

— Ви могли б зробити таку печатку? — спитав він Бейського.

Моше Бейський був ремісником. Він міг багато працювати і мало спати. Тепер він вручив Оскарові першу з тих численних офіційних печаток, яких потребував Оскар. Робив їх Моше за допомогою лез для бритви і всіляких тонких різців. Його печатки стануть символом власної авантюрної бюрократії Брюннліцу. Він зробив печатку генерал-губернаторства, моравського губернатора, печатки, які оздоблювали фальшиві дозволи на вільне пересування, щоб в’язні могли вести вантажівку до Брно чи Оломоуца й привезти звідти хліб, бензин із чорного ринку, борошно, тканину чи цигарки. Леон Зальпетер, краківський фармацевт, який колись був членом юденрату Марека Біберштейна, керував брюннліцьким складом. Там трималися жалюгідні подачки, що їх Гассебрьок пересилав із Ґрьосс-Розену, а на додачу до них овочі, борошно, крупи, які Оскар добував силою майстерно виконаних печаток Бейського з бездоганним орлом і свастикою.

— Не слід забувати, — зауважив один з мешканців табору Оскара, — що в Брюннліці було нелегко. Але порівняно з будь-яким іншим табором там був рай!

Здається, в’язні усвідомлювали, що з харчами сутужно всюди: навіть на волі мало хто був ситий.

А Оскар? Він також харчувався стримано, на такому рівні, як в’язні?

У відповідь пролунав поблажливий сміх.

— Оскар? З якої це речі Оскар мав себе обмежувати? Він же був директором. Хто ми такі, щоб мати претензії до того, що він їсть? — А тоді суворий погляд: може, вам здається, що це рабське ставлення? — Ви не розумієте. Ми були йому вдячні за те, що ми опинилися саме там. Нам більше не було б куди податися.

Як і в перші місяці свого шлюбу, Оскар і далі був схильний десь бурхливо загулювати і міг по кілька днів не бувати в Брюннліці. Траплялося, що Штерн, який мав розповісти директору про важливі події дня, чекав його цілу ніч. В Оскаровій квартирі Іцхак з Емілією, бувало, сиділи так, чуваючи. Учений бухгалтер завжди знаходив якнайшляхетніше пояснення моравським мандрам Оскара. Через кілька років він скаже у своїй промові:

— Він їздив день і ніч не лише добувати харчі для євреїв брюннліцького табору — за допомогою паперів, які підробляв один із в’язнів, — але ще запасався зброєю та боєприпасами на випадок, якщо есесівці, відступаючи, вирішать нас убити.

Образ невтомного гера директора, який про всіх дбає, завдячує вірності й любові Іцхака. Проте Емілія, мабуть, розуміла, що не кожна відсутність її чоловіка вдома пов’язана з шиндлерівським гуманним шахрайством.

Під час однієї з таких Оскарових поїздок дев’ятнадцятирічного Янека Дреснера було звинувачено в саботажі. Насправді Дреснер геть не вмів працювати з металом. У Плашуві він боровся з паразитами: вішав рушники для есесівців, які приходили в душову чи сауну, виварював вошивий одяг, знятий із в’язнів. (Від укусу воші він заразився тифом і вижив лише завдяки тому, що його двоюрідний брат доктор Шиндель поклав його до шпиталю буцімто з ангіною.)

Так званий акт саботажу стався через те, що інженер-німець Шонбрун перевів хлопця від верстата до одного з великих металевих пресів. Інженери налаштовували ту машину цілий тиждень, але щойно Дреснер натиснув на «пуск» і запустив прес, проводи закоротило, і одна з пластин тріснула. Шонбрун вичитав хлопця і пішов до свого кабінету писати нищівний рапорт. По екземпляру скарги Шонбруна було відправлено до Секцій D і W в Оранієнбурзі, до Гассебрьока в Ґрьосс-Розені й в кабінет унтерштурмфюрера Ліпольда біля брами фабрики.

Настав ранок, а Оскара все не було вдома. Так що Штерн замість того, щоб відправляти скарги, витяг їх із мішка з поштою адміністрації і сховав. Скаргу до Ліпольда, однак, передали особисто, але той принаймні чітко виконував правила організації, до якої належав, і не міг повісити Янека, доки не отримає вказівки з Оранієнбурґа і від Гассебрьока. Минуло два дні, а Оскара й далі не було на місці. «Ото розгулявся!» — казали одне одному цехові дотепники. Шонбрун якимось чином довідався, що Іцхак притримав його листи. Він прибіг до кабінету бухгалтера і став лютитися й кричати, що зараз напише скаргу на самого Штерна. Як видається, врівноваженості Штернові було не позичати, бо коли Шонбрун викричався, бухгалтер сказав інженерові, що вийняв скарги з пошти, бо вважав, що пана директора годиться спершу повідомити про зміст листів — і тільки тоді відсилати. Гер директор, сказав Штерн, звичайно, буде прикро вражений, коли дізнається, що в’язень спричинив збиток у десять тисяч райхсмарок, вивівши з ладу машину. Було б тільки справедливим, якщо він додасть у рапорт щось від себе.

І от нарешті Оскар в’їхав у браму. Його тут же перейняв Штерн і розповів про пригоду зі скаргами Шонбруна. Унтерштурмфюрер Ліпольд також чекав на Шиндлера і мав охоту під приводом історії з Янеком показати директорові, хто насправді головний на фабриці.

— Я буду головувати на слуханні, — сказав Ліпольд Шиндлерові. — А ви, гере директоре, надасте заяву з вашим підписом про розмір завданої шкоди.

— Хвилиночку, — сказав Оскар. — Зламалася моя машина. Тож головуватиму я.

Ліпольд став сперечатися: мовляв, в’язень підпорядкований Секції D. А машина, відказав Оскар, мені була надана Інспекцією з озброєння. До того ж, він не дозволить влаштовувати судилище на фабриці. Коли б у Брюннліці була швацька чи там хімічна фабрика, то це б не так уже вплинуло на виробництво. Але тут зброярська фабрика, тут роблять секретні деталі!

— Я не хочу, щоб моїх працівників турбували, — сказав Оскар.

У цій суперечці Оскар переміг, бо Ліпольд урешті здався. Унтерштурмфюрер побоювався зв’язків Оскара. Так що суд відбувся вночі на DEF в цеху з металорізальними верстатами, і слухали справу гер Оскар Шиндлер (він головував), гер Шонбрун і гер Фухс. Молоденька німкеня вела протокол, і коли Дреснера привели, він побачив перед собою суворий суд у повному складі. Відповідно до указу Секції D від 11 квітня 1944 року, Янек проходив першу й вирішальну стадію процесу, який, коли Гассебрьок відправить рапорт і отримає відповідь з Оранієнбурґа, мав закінчитися повішенням саботажника в цеху перед усіма в’язнями Брюннліцу, у тому числі власними батьками й сестрою.

Янек помітив, що того вечора Оскар не виявляв ані краплі звичної фамільярності. Гер директор зачитав рапорт Шонбруна про саботаж. Янек знав про Оскара здебільшого зі слів інших людей, особливо батька, і не розумів, що означало те, що Шиндлер уголос зачитує звинувачення. Йому справді дуже шкода поламаної машини? Чи, може, це просто вистава?

Зачитавши рапорт, гер директор почав ставити запитання. Дреснер не дуже спромігся на них відповісти. Він виправдовувався, що був зовсім не знайомий із тим пресом. Його важко було налаштовувати, признався Янек. Він дуже хвилювався і припустився помилки. Він запевняв пана директора, що не мав жодної підстави чи бажання навмисне ламати обладнання.

— Коли ви не маєте навичок такої праці, — сказав Шонбрун, — то вам тут не місце! Гер директор запевнив мене, що всі ви, в’язні, маєте досвід у зброярській промисловості. А тут ви, Häftling Дреснер, стверджуєте, що не знаєте і не вмієте?

Із сердитим жестом Шиндлер наказав в’язневі детально розповісти, що саме він зробив у вечір, коли все сталося. Дреснер почав про те, як він готувався запускати машину, налаштовував її, про пробний запуск, про те, як вмикав живлення, як механізм раптово розігнався й машина поламалася. Гер Шиндлер дедалі більше нервував, слухаючи розповідь Дреснера і, сердито зиркаючи на хлопця, пішов на нього. Дреснер описував, як він змінив якесь із налаштувань, і тут Шиндлер зупинився, стиснувши м’ясисті кулаки, гнівно блискаючи очима.

— Що ти сказав?! — спитав він юнака.

Дреснер повторив:

— Я налаштував тиск, гере директоре.

Оскар підійшов до хлопця і вдарив його в щелепу. Голова Дреснера смикнулася, але він почувався переможцем: Оскар, спиною до решти суддів, підморгнув йому — Янек не міг помилитися. Тоді директор відпустив його і замахав величезними руками:

— Що ви за чортові ідіоти! — кричав він. — Повірити не можу!

Він розвернувся до Шонбруна з Фухсом, немовби то були його єдині спільники.

— Якби ж то їм хоч розуму вистачало влаштувати саботаж! Тоді б я вже їм голови повідривав! Та що з них взяти? Тільки час ото гаємо.

Шиндлер знову стиснув кулак, і Дреснер сахнувся, очікуючи ще одного замашного удару.

— Забирайся!! — закричав на нього Оскар.

Виходячи, Дреснер почув, як Оскар каже всім решті, що краще забути про цей інцидент.

— У мене там нагорі є гарний «мартелл», — додав директор.

Може, таке хвацьке розв’язання ситуації й не влаштувало Ліпольда з Шонбруном. Адже суд не мав офіційних наслідків, жодного присуду винесено не було. Зате вони не могли поскаржитися, що Оскар уникав суду чи був занадто поблажливим. Пізніше Дреснер скаже, що в Брюннліці, напевне, життя в’язнів підтримувалося серіями майстерних імпровізацій — настільки раптових, що вони здавалися чимось майже надприродним. Ну а коли вже казати правду, то весь Брюннліц — і сам табір, і його промислова діяльність — являли собою буквально суцільну карколомну авантюру.

Розділ 35

А фабрика ж нічого не виробляла. «Жоднісінького снаряду!» — хитаючи головами, визнають в’язні Брюннліцу. Жоден вироблений там сорокап’ятиміліметровий снаряд не можна було використовувати, жоден ракетний корпус. Оскар і сам протиставляє масштаби виробництва DEF за краківських часів і за часів Брюннліцу. На Заблочі емалевої продукції за все існування фабрики було вироблено на шістнадцять мільйонів райхсмарок. За той самий час у зброярському відділі «Емалії» було вироблено снарядів на півмільйона. Оскар пояснює, що в Брюннліці «з огляду на відмову від виробництва емальованого посуду» узагалі про якісь масштаби виробництва навіть говорити не випадало. Виробництво зброї, за його словами, зіткнулося з «початковими труднощами». Але насправді за брюннліцькі місяці він спромігся на одну вантажівку «деталей боєприпасів» на тридцять п’ять тисяч райхсмарок.

— Ті деталі, — потім розповість Оскар, — до Брюннліцу привезли вже як напівфабрикат. Надати ще менше [для воєнних дій] було неможливо, і пояснювати все «початковими труднощами» ставало дедалі небезпечніше для мене й моїх євреїв, бо міністр із озброєння Альберт Шпеєр щомісяця підвищував вимоги.

Небезпека Оскарової імітації виробництва полягала не лише в тому, що це псувало його репутацію в міністерстві озброєння. Це сердило керівників інших підприємств. Адже система фабрик була фрагментована: на одній виробляли корпуси снарядів, на другій детонатори, на третій додавали вибухівку і збирали все докупи. Таким чином, вважалось, атака з повітря на будь-яку з фабрик не зможе суттєво знизити загальне виробництво зброї. Корпуси, які робилися в Оскара, відправлялися товарними вагонами далі, і там їх оглядали інженери, яких Оскар не знав і до яких не мав доступу. Корпуси, вироблені в Брюннліці, завжди відбраковувалися під час контролю якості. Оскар показував скарги Штернові, Фіндерові, Пемперу чи Ґарде. Він розкотисто реготав, немовби ці скарги писали якісь опереткові бюрократи.

Згодом сталося таке. Штерн із Мєтеком Пемпером уранці 28 квітня 1945 року були в кабінеті Оскара. Того ранку всі в’язні, як потім виявилося, перебували у величезній небезпеці: їх усіх прирік на смерть штурмбанфюрер Гассебрьок. Оскар відзначав свій тридцять сьомий день народження, з цієї нагоди було вже відкорковано коньяк. А на його столі лежала телеграма з заводу, де збирали зброю, неподалік Брно. Там ішлося про те, що Оскарові корпуси для протитанкових мін не змогли пройти жодного випробування якості. Їх неточно відкалібрували, не загартували за правильної температури, так що вони всі потріскалися під час випробувань.

Оскар від тієї телеграми просто-таки прийшов в екстаз, передавав її Штернові з Пемпером, щоб і вони прочитали. Пемпер згадує, що тоді почув черговий неймовірний вислів Оскара:

— Кращого подарунка на день народження в мене ще не було. Тепер я знаю, що жодного бідолаху моя продукція не вбила!

Цей випадок говорить про два протилежні потяги Оскарової душі. Для такого промисловця, як Шиндлер, є щось божевільне в радості від того, що він нічого не виробляє. Але водночас це і спокійне шаленство німецького технократа, який, коли здався Відень, коли люди маршала Конєва вже обнялися з американцями на Ельбі, і далі вважає за самозрозуміле, що його зброярська фабрика на цих пагорбах ще має час налагодити роботу і витримувати належну дисципліну та рівень виробництва.

Але головне питання, яке виникає з огляду на цю «святкову» телеграму, — як же Оскар протримався весь цей час, усі ті сім місяців до дня свого народження?

Люди Брюннліцу пам’ятають цілу серію інспекцій і перевірок. Фабрикою гордовито крокували люди з Секції D зі списками в руках. Тоді приходили інженери з Інспекції з озброєння. Оскар завжди частував високих гостей обідом і вечерею, задобрював їх шинкою та коньяком. У Райху вже мало де можна було так смачно пригоститись, як у Шиндлера. В’язні коло верстатів, печей, пресів звертали увагу на те, що від інспекторів у формі пахне спиртним і що вони ходять цехами не дуже твердо. Усі шиндлерівські працівники в один голос переказують історію про якогось чиновника, котрий під час однієї з останніх за війну перевірок вихвалявся, що вже його Оскар точно не спокусить своєю товариськістю, обідом і випивкою. На сходах, які вели з гуртожитків униз до цехів, як говорить легенда, Оскар підставив йому підніжку, і чиновник покотився до самого низу, розбивши голову і зламавши ногу. Щоправда, ким саме був той міцний горішок із СС, в’язні Брюннліцу загалом не пам’ятають. Один з них каже, що то був Раш, шеф моравської поліції. Сам Оскар спогадів про цей випадок не залишив. Тож ця оповідка — з тих історій, які відображують уявлення людей про Оскара як божество, котре враховує все. І треба сказати, що у в’язнів було природне право поширювати такі легенди. Адже вони перебували під найбільшою загрозою. Коли б їх підвела легенда, вони заплатили б за це найтяжчу ціну.

Одна з причин, через яку Брюннліц пережив усі ті перевірки, була неослабна хитрість кваліфікованих працівників Оскара. Над вимірювальними приладами печей попрацювали електрики. Стрілка лічильника показувала правильну температуру, коли насправді піч усередині була на сотні градусів холодніша.

— Я написав виробникам, — казав Оскар інспекторам з озброєння. Він грав роль похмурого, прикро враженого підприємця, в якого може знизитися прибуток. Він звалював провину на нерівність підлоги, на поганих наглядачів-німців. Знову вів мову про «початкові труднощі», з чого мало випливати, що коли вже вони минуться, то фабрика тоннами постачатиме свою продукцію куди слід.

Біля верстатів, як і коло печей, усе виглядало нормально. Верстати видавалися ідеально налаштованими, але насправді відступали від норми на мікроміліметр. Більшість інспекторів, які тут бували, йшли з Оскарової фабрики не лише з коньяком і цигарками, а й із легким співчуттям цьому славному чоловікові, в якого такі непрості проблеми.

Штерн завжди стверджував, що врешті-решт Оскар закупив певну кількість ящиків із корпусами снарядів в інших чеських виробників і під час інспекцій видавав їх за свою продукцію. Про те саме свідчить і Пфефферберґ. У кожному разі, Брюннліц продовжував своє існування завдяки спритності рук Оскара.

Бувало, для того щоб справити враження на ворожо налаштоване місцеве населення, Шиндлер запрошував у гості місцевих посадовців — пройтися фабрикою і пообідати. Але завжди ті люди не були спеціалістами в галузі техніки й виробництва зброї. Після того як директор побував на Поморській, Ліпольд, Гоффман і голова районного комітету партії написали листи всім можливим чиновникам — місцевим, провінційним, берлінським, — скаржачись на Шиндлера, його аморальну поведінку, зв’язки, порушення расового й пенітенціарного законодавства. Зюссмут розповів Шиндлерові про гори листів зі скаргами, що надходять до Троппау. Тож Оскар запросив Ернста Гана до свого Брюннліцу. Ган був другою особою в бюро головного берлінського штабу, який відповідав за обслуговування сімей есесівців. «То був, — із суворістю звичного гультяя відзначав Оскар, — відомий п’яниця». Ган узяв із собою свого друга дитинства Франца Боша. Бош, як уже відзначив Оскар, теж був «п’яниця безпробудний». Також Бош був убивцею сім’ї Ґуттерів. Однак Оскар, стримуючи відразу, прийняв і цього гостя заради корисних громадських зв’язків.

Коли Ган прибув до містечка, на ньому була та сама чудова, ідеально чиста форма, в якій його й очікував побачити Оскар. Він був весь в аксельбантах і орденах, адже Ган — старий есесівець, який застав давні славні деньочки партії. Блискучого штандартфюрера супроводжував не менш пишний ад’ютант.

Запросили на обід і Ліпольда, який винаймав квартиру поза табором. Від самого початку він почувався, наче заплив на глибину. Адже Ган явно любив Оскара: п’яниці завжди його любили. Згодом Оскар схарактеризує цих людей у їхній формі як «помпезних». Але принаймні Ліпольд пересвідчився, що коли він писатиме скарги далеким посадовцям, то врешті-решт вони можуть опинитися на столі якого-небудь із давніх Оскарових товаришів по чарці, і скінчитися це для нього, Ліпольда, може кепсько.

Уранці по тому, розповідають, Оскар весело їхав через Цвіттау в цьому блискучому берлінському товаристві. Місцеві нацисти стояли на тротуарах і зиґували цьому цвіту Райху, коли машина проїжджала повз них.

Вгамувати Гоффмана було не так просто, як решту. Триста жінок Брюннліцу, як відзначав Оскар, «не мали можливості працевлаштування». Уже згадувалося, що багато з них цілими днями плели. Узимку 1944 року для людей, єдиним одягом яких була смугаста форма, плетіння було не рукоділлям від неробства. Однак Гоффман надіслав офіційну скаргу до СС щодо тієї вовни, яку шиндлерівські жінки покрали з його ящиків у прибудові. Він вважав, що це скандал і викриття істинної діяльності так званої зброярської фабрики Шиндлера.

Коли Оскар зайшов до Гоффмана, старий перебував у піднесеному настрої.

— Ми написали до Берліна, щоб вас усунули, — сказав Гоффман. — Цього разу дали письмові покази під присягою, що ваша фабрика працює з порушенням економічного й расового законодавства. Ми порекомендували інженера-інваліда вермахту з Брно, щоб він перейняв вашу фабрику і зробив з неї щось пристойне.

Оскар вислухав Гоффмана, вибачився, спробував напустити на себе винуватий вигляд. Тоді зателефонував до полковника Еріха Ланґе і попросив його притримати гоффманівську петицію в Цвіттау. Ця міцна домовленість обійшлася Оскарові у вісім тисяч райхсмарок, і цілу зиму міська влада Цвіттау, цивільна й партійна, напосідала на нього, викликала Шиндлера в ратушу й ознайомлювала зі скаргами усіляких громадян на його в’язнів чи на стан його каналізації.

Оптимістична Люся особисто зіткнулася з есесівською інспекцією — ця її пригода дає типовий приклад методу Шиндлера.

Люся і далі лежала в підвалі — вона там пролежить усю зиму. Решта дівчат уже оклигали й перейшли нагору остаточно набиратися сил. А Люсю, здавалося, Біркенау протруїв наскрізь. Лихоманка раз у раз поверталася. Запалилися суглоби. Під пахвами повилазили карбункули. Щойно один проривався і заживав, з’являвся новий. Лікар Гандлер, незважаючи на застереження доктора Біберштейна, порозтинав деякі з них кухонним ножем. Люся й далі лежала в підвалі, її добре годували, але вона була бліда як смерть і заразна. На всіх незмірних просторах Європи то було єдине місце, де вона могла жити. Навіть тоді дівчина це розуміла і сподівалася, що хвиля страшних протистоянь прокотиться там, десь угорі, не зачепивши її.

У цій теплій норі під будівлею фабрики день важко було відрізнити від ночі. Той час, коли розчахнулися двері зі сходів, міг бути хоч якою порою доби. Люся звикла до делікатних, тихих відвідин Емілії Шиндлер. А тут почувся тупіт чобіт — Люся напружилась у своєму ліжку. Це їй нагадало давні операції в гетто.

А то був гер директор із двома офіцерами з Ґрьосс-Розену. Їхні чоботи відлунювали на сходах, наче для того, щоб залякати її. Оскар стояв разом із ними, а ті роззиралися навколо — дивилися на бойлери і на Люсине ліжко. Люся тоді подумала, що в той момент вона і сама була для них якимсь предметом. Тою жертвою, отримавши яку, вони задоволено й мирно підуть геть. Частково дівчину затуляв бойлер, але Оскар не намагався її сховати, власне він підійшов і став у ногах її ліжка. Оскільки офіцери, як видається, уже розрум’янились і не надто міцно трималися на ногах, Оскар мав змогу сказати хворій кілька слів. Мовив він дивовижну банальність, і Люся ніколи її не забуде:

— Не хвилюйся, все гаразд.

Він стояв близько, немовби для того, щоб показати інспекторам, що це не інфекційна хвора.

— Це єврейка, — просто промовив він. — Я не хотів класти її до Krankenstube. Запалення суглобів. Їй уже все одно не жити. Лікарі дають їй не більше за тридцять шість годин.

Тоді він почав розводитися про гарячу воду, звідки й куди вона йде, про парову обробку одягу для боротьби з вошами. Показував на всілякі лічильники, труби, циліндри. Він ходив просто коло її ліжка, немовби воно теж було чимось нейтральним, частиною механізму. Люся не знала, куди їй дивитися, чи розплющити, чи заплющити очі. Вона намагалася вдавати, що лежить у комі. Це могло б бути вже занадто, але тоді Люся над цим не замислювалася, а потім Оскар запросив есесівців знову нагору, і коли вони пішли вперед до сходів, осяяв Люсю обережною усмішкою. Вона пролежить у цій підземній палаті півроку, а тоді побреде нагору навесні і знову почуватиметься жінкою в новому світі.

Протягом зими Оскар облаштував незалежний арсенал. І знов-таки про це ходять легенди: дехто каже, що зброю він купив наприкінці зими в чеських підпільників. Але Оскар у 1938 і 1939 роках був відомий як націонал-соціаліст і, напевне, з чехами б мати справу не ризикнув. Більша частина тієї зброї, у кожному разі, походила з бездоганного джерела — від оберштурмабанфюрера Раша, моравського шефа поліції й СС. Той невеличкий склад містив карабіни й автомати, трохи пістолетів, ручних гранат. Згодом Оскар мимохідь розповість про те, як вони були добуті: «під приводом захисту моєї фабрики, за ціною персня з діамантом для його [Раша] дружини».

Оскар не розповідає в деталях, що саме в нього відбулося в кабінеті Раша у брненському замку Шпільберк. Однак це нескладно уявити. Гер директор, стурбований імовірністю повстання невільників з огляду на події на фронті, хоче дорого продати своє життя у своєму кабінеті з автоматом у руках, милосердно вділивши одну кулю дружині, щоб врятувати її від чогось гіршого. Також гер директор розглядає ймовірність появи росіян коло його брами. Мої цивільні інженери Фухс і Шонбрун, мої чесні техніки, моя секретарка, яка розмовляє німецькою, — їм усім потрібні засоби опору. Це, звичайно, похмурі розмови. Я б радше повів мову про щось ближче до нашого серця, гере оберштурмбанфюрере. Я знаю, як ви любите гарні ювелірні прикраси. Чи не бажаєте поглянути на одну штучку, яку я знайшов минулого тижня?

І щойно коштовний перстень опиняється на записнику Раша, Оскар лагідно промовляє:

— Щойно я його побачив, то подумав про фрау Раш.

Коли Оскар добув зброю, він призначив Урі Бейського, брата спеціаліста з печаток, наглядачем арсеналу. Урі був невеличкий, жвавий і красивий. Люди помічали, що він заходить і виходить із помешкання Шиндлера як син. Емілія теж йому симпатизувала, навіть довірила йому ключ від їхньої квартири. Так само по-материнськи вона ставилася до малого Спіри, який пережив облаву. Вона регулярно водила його на свою кухню і пригощала хлібом з маргарином.

Вибравши невелику групу в’язнів для тренування, Урі водив їх по одному на склад Зальпетера і вчив поводженню з гвинтівкою «Gewehr 41W». Було сформовано три загони по п’ятеро людей. Дехто з тих, кого навчав Бейський, були зовсім хлопчаками, як Лютек Файґенбаум. Інші — польськими ветеранами, як Пфефферберґ і група в’язнів, яких прозивали «будзинцями».

Будзинці були євреями-офіцерами з Війська Польського. Вони пережили ліквідацію табору в Будзині, який перебував під керівництвом унтерштурмфюрера Ліпольда. Ліпольд привіз їх до свого нового табору Брюннліц. Їх було близько п’ятдесяти людей, і вони працювали в Оскара на кухнях. Інші в’язні згадують про них як про людей, дуже цікавих до політики. Сидячи в Будзині, вони навчилися марксизму і тепер сподівалися, що Польща стане комуністичною. За іронією долі, в Брюннліці вони сиділи на теплих кухнях найбільш аполітичного з капіталістів — гера Оскара Шиндлера.

З рештою в’язнів, які, крім сіоністів, здебільшого цікавилися політикою виживання, в них були дружні стосунки. Дехто з будзинців брав приватні уроки в Урі Бейського, адже в тридцятих роках у Війську Польському такої складної зброї, як автоматична, ще не було.

Якби фрау Раш в котрийсь із останніх днів найбільшої влади свого чоловіка над Брно, знічев’я, — наприклад на якійсь вечірці чи концерті — зазирнула в діамант, який прийшов до неї від Оскара Шиндлера, в ньому б з’явилося відображення найгіршого кошмару фюрера і її власного: озброєний єврей-марксист.

Розділ 36

Старі Оскарові товариші по чарці, у тому числі Ґьот і Бош, часто вважали Шиндлера за жертву такого собі єврейського вірусу. І то була не метафора. Вони справді так це і сприймали, не винуватячи хворого. Вони бачили: таке траплялося і з іншими непоганими людьми. Якусь ділянку мозку вражала чи то бактерія, чи то чарівна сила. Якби їх хто-небудь спитав, чи ця недуга заразна, вони б відповіли: о так, і дуже! Випадок лейтенанта Зюссмута вони б навели як найбільш характерний приклад зараження.

Адже з мовчазної згоди Оскара і Зюссмута протягом зими 1944–1945 років ще три тисячі жінок з Аушвіцу групами по триста-п’ятсот людей було переведено в дрібніші табори в Моравії. Оскар залучив свій вплив, домовився щодо продажів, позолотив ручку кому треба. Зюссмут подбав про відповідні папери. Нині на текстильних фабриках Моравії бракувало робочої сили, і не всі господарі підприємств аж так не хотіли бачити євреїв, як Гоффман. Принаймні п’ять німецьких текстильних фабрик у Моравії: у Фройденталі, Яґерндорфі, Лібау, Ґруліху і Траутенау — прийняли на роботу тих жінок і влаштували табори. Жоден такий табір назвати раєм було годі, на них есесівці командували значно більше, ніж будь-коли дозволялося Ліпольду в Оскара. Оскар потім скаже, що ті жінки жили у фабричних таборах «у стерпних умовах». Але з огляду на те, що ті текстильні табори були маленькі, вижити жінкам на них допомагало ще й те, що тамтешні есесівці були старші, млявіші, менш фанатичні люди. Треба було і не заразитися тифом, і носити свій голод як тягар під ребрами. Але в таких дрібних сільських установах більшість в’язнів уникнуть наказів знищення, які почнуться з весною у великих таборах.

Але коли вже Зюссмут заразився єврейським сепсисом, то в Оскара Шиндлера хвороба розвивалася бурхливо. Через Зюссмута Оскар найняв ще 30 працівників по металу. Звичайно, виробництво його вже не цікавило. Але, поглянувши на ситуацію збоку, він розумів, що коли фабриці треба буде доводити своє право на існування перед Секцією D, буде потрібно мати більше кваліфікованих працівників. Якщо придивитися до інших подій тієї шаленої зими, то стане зрозуміло, що Оскарові були потрібні ще тридцятеро людей не тому, що вони зналися на верстатах і машинах, а просто тому, що він хотів узяти до себе ще тридцятьох людей. Не буде великою фантазією сказати, що він бажав забрати їх із тією абсолютною пристрастю, яку відображувало вогненне серце Ісуса на іконі, що її повісила на стіну Емілія. Та оскільки ця книжка не має на меті канонізувати гера директора, то думка про те, що приземлений Оскар пристрасно бажав рятувати душі, потребує доказів.

Один із тих тридцяти металообробників, Моше Геніґман, залишив спогади про свій несподіваний порятунок. Невдовзі після Різдва десять тисяч в’язнів з каменоломень Аушвіцу-III — з таких підприємств, як фабрика зброї Круппа «Weschel-Union» і DEST, з заводу синтетичного бензину Фарбена і підприємства, де розбирали старі літаки, — колоною повели до Ґрьосс-Розену. Можливо, хтось із організаторів вважав, що коли їх приведуть у Нижню Силезію, то розподілять між тамтешніми таборами при фабриках. Якщо задум був такий, то офіцери СС і ті, хто супроводжував в’язнів, про нього нічого не знали. Також ніхто не звернув увагу на лютий мороз тієї зими і не подумав, як і чим годувати колону. Тих, хто шкутильгав чи кашляв, на початку кожного етапу виводили з колони й розстрілювали. Із тих десяти тисяч, стверджує Геніґман, за десять днів у живих залишилося тисяча двісті людей. На півночі росіяни на чолі з маршалом Конєвим прорвалися через Віслу південніше від Варшави і перекрили всі дороги на північно-західному маршруті колони. Тож зменшену групу розмістили в казармах СС неподалік Ополя. Комендант того місця опитав в’язнів і склав список кваліфікованих працівників. Але щодня відбраковували й розстрілювали ослаблених. Будь-яка людина, чиє ім’я вигукували, уже не знала чого чекати — шматка хліба чи кулі. Коли назвали Геніґмана, то його, однак, посадили ще з трьома десятками людей у вагон і під наглядом есесівців і капо відправили на південь.

— Нам дали харчів на дорогу, — згадує Геніґман. — То було щось нечуване.

Потім Геніґман розповідає про абсолютно фантастичне прибуття до Брюннліцу.

— Ми й повірити не могли, що в якомусь таборі чоловіки й жінки працюють разом, там не б’ють, немає капо…

Його реакція була дещо перебільшеною, бо в Брюннліці поділ на чоловічу і жіночу частини все-таки був. Також бувало, що білява коханка Оскара давала комусь ляпаса. А одного разу якийсь хлопець украв з кухні картоплину, і про це донесли Ліпольду. Тоді комендант змусив його цілий день простояти на табуретці серед двору з картоплиною в зубах, так що слина текла на підборіддя, з плакатом «Я — картопляний злодій!» на шиї.

Але для Геніґмана то не було чимось вартим згадки.

— Ну як можна описати, — питає він, — коли з пекла потрапляєш до раю?

Йому казали: коли зустрінеш Оскара, розхвали себе, як тільки можеш. Скажіть наглядачам, коли будете готові до роботи, сказав гер директор. І Геніґман, зіткнувшись з таким геть протилежним підходом, відчув, що потрапив не просто на тихе пасовище, а взагалі в задзеркалля.

Оскільки тридцять лудильників були тільки малою частиною тих десятьох тисяч, Оскар був лише дрібним божеством порятунку. Але, як і будь-який дух-охоронець, він рівною мірою врятував Ґольдберґа й Гелену Гірш, рівною мірою намагався визволити доктора Леона Ґросса і Олека Роснера. Такою самою щедрою рукою він домовився за великі гроші з моравським гестапо. Ми знаємо, що домовленість була, але не знаємо її ціни. Але певно, що то було дуже дорого.

В’язень на ім’я Беньямін Вроцлавський став одним з об’єктів тієї домовленості. Раніше Вроцлавський перебував у таборі в Ґливицях. На відміну від того табору, звідки прийшов Геніґман, Ґливиці не були частиною Аушвіцу, але розташовувалися достатньо близько, щоб стати одним із таборів, йому підпорядкованих. Дванадцятого січня, коли Конєв і Жуков розпочали наступ, жахливе царство Гьосса і його близькі сателіти опинилися під загрозою моментального захоплення. В’язнів Ґливиці посадили у вагони Східної залізниці й повезли в бік Фернвальду. Вроцлавський зі своїм товаришем Романом Вільнером якось примудрилися зіскочити з потяга. Одним із поширених способів утечі був шлях через розхитану вентиляцію в стелі вагона. Щоправда, ті, хто намагався втекти в такий спосіб, часто потрапляли під кулі охорони на дахах вагонів. Вільнер отримав поранення, тікаючи, але йти міг і разом із Вроцлавським подався повз тихі містечка до моравського кордону. У якомусь селі їх спіймали й забрали до гестапо в Троппау.

Щойно втікачів привели, обшукали й посадили в камеру, як до них зайшов один з гестапівців і сказав, що з ними нічого страшного не зроблять. Беньямін з Романом не мали жодних підстав йому вірити. Тоді офіцер сказав, що Вільнера до лікарні, незважаючи на поранення, класти не будуть, бо тоді його звідти заберуть і згодують системі.

Вроцлавський із Вільнером просиділи під арештом майже два тижні. Тим часом ішли перемовини з Оскаром, встановлювалася ціна. Увесь цей час офіцер говорив із ними так, немовби вони не в тюрмі, а під захистом, тому в’язням і далі це все здавалося нісенітницею. Коли ж двері відчинились і обох вивели, вони очікували, що зараз будуть розстрілювати. Натомість есесівець відвів їх на станцію й поїхав з ними потягом на південний захід у бік Брно.

На обох прибуття до Брюннліцу справило таке саме сюрреалістичне, захопливе й тому попервах лячне враження, як і на Геніґмана. Вільнера поклали в лікарню під нагляд лікарів Гандлера, Левковича, Гільфштейна, Біберштейна. Вроцлавського розмістили в палаті для тих, хто видужує, — з надзвичайних причин, які згодом з’ясуються — у кутку цехів унизу. Їх навідав гер директор і спитав про самопочуття. Це абсурдне питання, так само як і все навколо, налякало Вроцлавського. Він боявся, як потім розповідатиме, «що з лікарні, як і в інших таборах, пряма дорога до смерті». Його годували ситною брюннліцькою вівсянкою, він часто бачив Шиндлера. Але, визнає Вроцлавський, він і далі не розумів, що відбувається, йому важко було осягнути феномен Брюннліцу.

За домовленістю між Оскаром і місцевим гестапо, утікачів долучили до його вже доволі тісного табору. Кожен, хто відбивався від колони чи стрибав із вагонів для худоби, потрапляв до нього. У своїх смердючих смугастих робах, ці люди намагалися все ж вирватися на свободу. За законом їх мали розстрілювати.

У 1963 році доктор Штейнберґ у Тель-Авіві засвідчить іще один акт шаленої, заразливої і безсумнівної щедрості Оскара. Штейнберґ працював лікарем в одному маленькому таборі праці на судетських пагорбах. Ґауляйтерові зі свого Ліберця дедалі менше вдавалося, після того як Силезія здалася росіянам, не пускати табори праці до своєї здорової провінції Моравії. Табір, в’язнем якого був Штейнберґ, був однією з численних таких установ, розкиданих між гір. То був табір Люфтваффе, де виробляли якісь деталі літаків. Там жило чотириста в’язнів. Їжа була погана, стверджує Штейнберґ, а робота вкрай важка.

Почувши про брюннліцький табір, Штейнберґ якось зумів добути собі перепустку і винайняти фабричний транспорт, щоб з’їздити до Оскара. Він описав Шиндлерові відчайдушні умови табору Люфтваффе. Він каже, що Оскар запросто погодився поділитися дечим із запасів брюннліцьких складів. Головне питання, яке тоді хвилювало Оскара: який привід знайти, щоб Штейнберґ регулярно приїжджав до Брюннліцу по продовольство? Домовилися, що він буцімто їздитиме по якусь регулярну медичну допомогу від лікарів табірної лікарні Брюннліцу.

Відтоді двічі на тиждень, розповідає Штейнберґ, він їздив до Брюннліцу і привозив до свого табору вантаж хліба, манної крупи, картоплі й цигарок. Якщо Шиндлер проходив повз свій склад тоді, коли Штейнберґ вантажив харчі, то розвертався і йшов у другий бік.

Штейнберґ не називає точних кількостей їжі, але його медичний висновок полягає в тому, що коли б він не отримав допомоги зі складів Брюннліцу, то щонайменше п’ятдесят людей з табору Люфтваффе не дожили б до весни.

Крім викупу жінок з Аушвіцу, проте, найбільш масштабною подібною акцією став порятунок в’язнів Ґолешува. Ґолешув був каменоломнею і цементним заводом у межах Аушвіцу-III, там розташовувалось есесівське підприємство DEST. Як це було і в історії з тридцятьма працівниками по металу, протягом січня 1945 року жахливі князівства Аушвіцу розформовували, і посеред місяця сто двадцять працівників каменоломень посадили у два вагони для худоби. Ця подорож була така сама тяжка, як усі подібні, тільки закінчилася краще, ніж більшість із них. Варто відзначити, що, як і людей з Ґолешува, майже всіх із Аушвіцу того місяця кудись везли. Долека Горовиця відправили до Маутгаузену. Але малого Ричарда залишили на місці разом з іншими малими дітьми. Потім його знайдуть росіяни в Аушвіці, звідки вже на той час повтікають есесівці, і цілком слушно стверджуватимуть, що його та інших дітей затримали там для медичних експериментів. Генрі Роснера і дев’ятирічного Олека (який, вочевидь, уже не здавався потрібним для лабораторій) повели з Аушвіцу колоною майже на п’ятдесят кілометрів; тих, хто відставав, розстрілювали. У Сосновці їх напхали в товарні вагони. Есесівець, який мав відокремити дітей, виявив особливу доброзичливість і дозволив Олекові з Генрі їхати в одному вагоні. Там було так тісно, що всі мусили стояти, але коли люди почали вмирати від холоду і спраги, то якийсь чоловік, про якого Генрі сказав «спритний єврей», став підвішувати покійників, загортаючи в їхні власні простирадла, на гаки для прив’язування коней під стелею: так ставало більше місця для живих. Щоб хлопчику було легше, Генрі надумав і Олека так само повісити на гак у гамаку з ковдри. Це не тільки полегшило дитині дорогу: коли потяг стояв, хлопчик просив есесівців покидати в ґрати сніжками. Сніжки розбивалися і додавали вологи всередині вагона, а люди спрагло хапали льодяні кришталики.

Сім днів поїзд їхав до Дахау, і за той час померла половина попутників у вагоні Роснерів. Коли нарешті приїхали і вагон відчинився, звідти випав труп, а тоді Олек, який на сніжку побадьорішав, відламав з-під вагону бурульку і став жадібно її облизувати. Отак їздили Європою в січні 1945 року.

Для в’язнів ґолешувських каменоломень дорога була ще тяжчою. Залізнична накладна на два їхні вагони, яка зберігається в архівах «Яд Вашему», показує, що їх везли без їжі понад десять днів, а двері вагону примерзли й були зачинені. Р., якому було тоді шістнадцять років, згадує, що люди зішкрібали лід зі стінок вагону, щоб утамувати спрагу. Навіть у Біркенау їх не випустили. Процес нищення лютував у свої останні дні. На цих людей там не мали часу. Їх тримали у вагонах на станціях, чіпляли новий паровоз, везли ще вісімдесят кілометрів, знову відчіпляли. Їх лишали у вагонах перед брамами таборів, де коменданти відмовляли їм з тієї простої причини, що тепер ці люди не мають промислової цінності, і тому, що з вигодами — нарами й харчами — всюди було сутужно.

Під ранок наприкінці січня їх відчепили від паровоза і залишили на рейках біля Цвіттау. Оскар стверджує, що йому зателефонував друг і повідомив, що з вагонів чути, як там шкребуться і кричать люди. Їхні благання звучали багатьма мовами, адже в тій пастці сиділи, судячи з документів, словенці, поляки, чехи, німці, французи, угорці, голландці й серби. Імовірно, тим другом, який телефонував Оскарові, був його шваґро. Оскар попросив його підтягти вагони до Брюннліцької станції.

Того ранку стояв лютий мороз — мінус тридцять за Цельсієм, згадує Штерн. Навіть точний Біберштейн говорить, що мороз був аж ніяк не менший за двадцять градусів. Розбудили Польдека Пфефферберґа, він приніс своє зварювальне начиння і повирізав з вагонів двері, лід на яких був міцний, як залізо. Він також чув нерозбірливі благання з вагонів.

Те, що відкрилося очам людей Шиндлера, коли вагон відчинився, описати важко. У кожному вагоні посередині лежала гора скрижанілих трупів з дико переплетеними руками й ногами. Ті сто людей, які залишилися в живих, жахливо пахли, почорніли від морозу і так охляли, що скидалися на скелети. Як потім виявилося, ніхто з них тоді не важив більше за тридцять п’ять кілограмів.

Оскара на станції не було. Він був на фабриці, де на території цехів готували теплий куток для ґолешувських прибульців. В’язні демонтували останні непотрібні гоффманівські верстати і відтягали їх до гаражів. На підлогу настелили соломи. Шиндлер уже втиг сходити до коменданта Ліпольда й поговорити з ним. Унтерштурмфюрер не хотів приймати ґолешувців, так само як і решта комендантів, які їх не пускали до табору останні кілька тижнів. Ліпольд гостро відзначив, що ніхто не може вдати, що оці люди — то працівники на зброярському виробництві. Оскар це визнав, але пообіцяв внести їх у книги і платити за кожного по 6 райхсмарок на день.

— Коли вони оклигають, я зможу їх використовувати, — сказав Оскар.

Ліпольд відзначив два аспекти ситуації. По-перше, Оскара було годі спинити. По-друге, збільшення Брюннліцу і більша сума податку за працівників порадує Гассебрьока. Ліпольд би взагалі швиденько повносив їх у документи заднім числом, так, щоб тоді, коли людей із Ґолешува заносили на фабрику, Оскар уже за них платив.

У цехах їх позагортали в ковдри і поклали на соломі. З директорської квартири вийшла Емілія, за нею двоє в’язнів тягли здоровенне відро каші. Лікарі оглянули обморожених і прикинули, скільки потрібно мазі, щоб їх лікувати. Доктор Біберштейн сказав директорові, що ґолешувським прибульцям потрібні вітаміни, хоча знав, що в Моравії такого не дістати.

Тим часом шістнадцять замерзлих трупів поклали в сараї. Ребе Левартов відзначив, що їх так скрутило морозом, що цих покійників буде важко поховати за всіма правилами юдейського обряду, який не допускав ламання кісток. Цю ситуацію, розумів Левартов, треба обговорити з комендантом. У Ліпольда в розпорядженнях Секції D була низка директив, у яких наполягалося, щоб есесівський персонал утилізував трупи шляхом спалювання. У котельні для цього були всі умови: в промислових печах тіло могло практично випаруватися. А проте Шиндлер двічі вже відмовився спалювати тіла.

Уперше це сталося, коли Янка Файґенбаум померла в брюннліцькій клініці. Ліпольд одразу наказав спалити тіло. Оскар почув від Штерна, що для Файґенбаумів і Левартова це украй неприйнятно, та і в нього ця ідея викликала опір, мабуть, через залишки католицизму в його власній душі. У ті роки католицька церква виступала проти кремації. Оскар не тільки відмовив Ліпольду у використанні печі, а й наказав теслям зробити труну, ще й сам надав коня та віз, щоб Левартов і родина покійниці поїхали за каменоломні й поховали дівчину в лісі. Батько й син Файґенбауми ішли за возом, рахуючи кроки від брами табору, щоб, коли закінчиться війна, знати, де лежить тіло Янки.

Свідки кажуть, що Ліпольд лютував, побачивши, що Шиндлер так балує в’язнів. Дехто з Брюннліцу навіть зауважує, що Оскар міг виявляти до Левартова й Файґебаумів навіть більше делікатності й уважності, ніж до власної дружини.

Удруге Ліпольд вимагав використовувати печі, коли померла старенька пані Гофштаттер. Оскар, на прохання Штерна, заготував ще одну труну, дозволив покласти туди металеву пластину з основними відомостями про покійницю. Левартову разом із міньяном[18] у складі десятьох чоловіків, які читали кадиш[19] над покійниками, дозволили залишити територію табору і влаштувати похорон. Штерн стверджує, що заради пані Гофштаттер Оскар започаткував єврейський цвинтар у католицькій парафії Дойч-Білау, сусіднього села. Як каже Штерн, Оскар пішов до парафіяльного костьолу тієї неділі, коли померла пані Гофштаттер, і спробував домовитися зі священиком. Швидко скликали парафіяльну раду, і вона погодилася продати невелику ділянку землі за католицьким цвинтарем. Немає сумнівів, що дехто в раді був проти такого рішення, адже в ті часи канон тлумачився дуже вузько у тому аспекті, кого можна й кого не можна ховати на освяченій землі.

Інші авторитетні джерела з числа в’язнів стверджують, що єврейський цвинтар Оскар почав організовувати тоді, коли прибули вагони з Ґолешува з отими скрученими тілами. Оскар також пізніше згадує, що саме з прибуттям ґолешувських мерців він вирішив купити ту землю. Ще розповідають, що коли парафіяльний священик показав ділянку за мурами церкви, на якій ховали самогубців, пропонуючи поховати ґолешувські тіла там, Оскар відповів: вони не самогубці — вони жертви великого вбивства.

У кожному разі, між смертю пані Гофштаттер і прибуттям вагонів із мерцями з Ґолешува часу пройшло небагато, і вони всі були поховані за юдейським обрядом на унікальному єврейському цвинтарі в Дойч-Білау.

З того, як усі в’язні Брюннліцу розповідають про ці похорони, видно, яке моральне значення вони мали в таборі. Ті покручені трупи, які було винесено з товарних вагонів, здавалися вже не людськими тілами. Дивлячись на них, люди лякалися, якою крихкою є насправді людська природа. У тих, хто не вижив у вагонах, її відібрали, позбавивши їжі, чистоти, тепла. Єдиним способом повернути їм людськість — і собі також — був гідний обряд. Так що обряд, який чинив Левартов, — піднесений хоровий спів кадишу — справляв на в’язнів Брюннліца значно глибше враження, ніж будь-який похорон у відносно спокійному довоєнному Кракові.

Щоб тримати ділянку під єврейський цвинтар в порядку на випадок майбутніх потреб, Оскар найняв унтершарфюрера СС середніх років і заплатив йому завдаток.

Емілія Шиндлер теж мала свої справи й домовленості. Зібравши гору фальшивих паперів з допомогою Бейського, вона підрядила двох в’язнів покласти в кузов однієї з фабричних вантажівок доволі горілки й цигарок і наказала відвезти її до великого шахтарського міста Острави біля кордону генерал-губернаторства. Там у військовому шпиталі вона змогла домовитися з різними знайомими Оскара — і привезла до Брюннліцу мазі від обмороження, сульфаніламіди й навіть вітаміни, що їх Біберштейн і не сподівався добути. Такі відрядження для Емілії стали регулярними. Вона почала всюди їздити, як її чоловік.

Після перших смертей інших уже не було. Ґолешувські прибульці були вже «мусульманами», і вважалося, що цей стан є незворотним. А проте Емілія вперто не хотіла цього визнавати. Вона не здавалася й згодовувала їм відра киселю.

— Із тих, хто врятувався з Ґолешува, — згадує доктор Біберштейн, — без її турботи не вижив би ніхто.

Ці люди почали з’являтися в цехах, намагалися виглядати корисними. Одного дня єврейський комірник попросив одного з них перенести ящик до цеху.

— Ящик важить тридцять п’ять кіло, — сказав хлопець, — а я тридцять два. Як же я в дідька його донесу?

І ось на фабрику, де машини не працювали як слід, а по цехах бродили люди, які ще скидалися на городніх опудал, тієї зими приїхав Амон Ґьот. Його саме випустили з в’язниці, і він вирішив завітати до Шиндлерів. Суд СС звільнив його з бреславської тюрми з огляду на діабет. На Ґьотові був старий костюм — можливо, форма з відпоротими нашивками. Про те, що означав його візит, ходили чутки, та й досі ходять. Хтось гадав, що Ґьот прийшов просити про матеріальну допомогу, хтось — що Оскар тримав у себе якесь його майно: гроші чи ще щось таке, що лишилося після однієї з останніх краківських оборудок Амона, де Оскар, можливо, виконував роль агента. Деякі, хто працював ближче до кабінету Оскара, гадають, що Амон навіть просився до Брюннліцу на посаду якого-небудь управителя. Сказати, що досвіду такої праці Ґьот не мав, ніхто б не наважився. Власне, правдою можуть бути всі три версії, хіба тільки малоймовірно, щоб Оскар колись виконував роль Ґьотового агента.

Коли Амон увійшов до брами табору, стало очевидним, що в’язниця й поневіряння дуже його ослабили і зменшили. Обличчя схудло. Тепер його риси більш нагадували того Амона, який прибув до Кракова під Новий 1943 рік ліквідувати гетто, але були й інакшими, бо він пожовк від хвороби й посірів від тюрми. І якби ви наважилися поглянути в його очі, то помітили б, що в них з’явилася якась пасивність. Однак дехто з в’язнів, підводячи очі від верстатів, бачили цю фігуру крізь призму своїх найстрашніших снів: ось він, незваний, іде понад дверима й вікнами, через двір фабрики до кабінету гера Шиндлера. Гелену Гірш наче громом ударило: вона була ладна крізь землю провалитися. Але інші люто шипіли йому вслід, а хтось із чоловіків перехилився через верстат і плюнув. Старші жінки виклично підняли своє плетиво. Ось їхня помста: попри весь його, Ґьота, терор, Адам і далі оре, а Єва пряде.

Якщо Амон хотів працювати в Брюннліці — інших місць, куди зі своєю відстрочкою міг податися гауптштурмфюрер, було обмаль — то Оскар або відрадив його, або відкупився. У цьому ця зустріч мало різнилася від інших. Гер директор люб’язно поводив Амона своєю фабрикою, і коли вони обходили цехи, колишнього плашувського коменданта зустріли ще менш привітно. Коли господар і гість повернулися до кабінету, хтось чув, що Амон вимагає, щоб Оскар покарав в’язнів за неповагу, а Оскар щось пробурмотів, мовляв, зробить щось із цими злісними євреями, і висловив свою власну незмінну повагу до гера Ґьота.

Хоча СС і випустило Амона з в’язниці, розслідування в його справі тривало. Суддя СС приїжджав до Брюннліцу знов-таки допитати Мєтека Пемпера щодо розпоряджень Амона. До початку допиту комендант Ліпольд прошепотів Пемперу, що хай той краще поводиться розважливо, бо суддя захоче забрати його в Дахау і стратити там, коли він розповість усе, що знає. І Пемпер мудро постарався переконати суддю, що його робота в адміністрації Плашува була не такою вже й важливою.

Амон якимсь чином дізнався, що слідчі СС узялися за Пемпера. Невдозві після приїзду до Брюннліцу він завів свого колишнього друкаря в тихий куток, щоб дізнатися, які саме питання ставив тому суддя. Пемпер небезпідставно вважає, що помітив в очах Амона обурення, що його колишній в’язень тепер є живим джерелом свідчень для суду СС. Звичайно, Амон тут уже не мав тієї влади, він здувся, прийшов у жалюгідному костюмі, може, навіть попросився помитись в Оскаровому душі? Але все ж повної впевненості тут бути не могло. Це усе ще був Амон, і звичка до влади в нього збереглася. Пемпер сказав:

— Суддя заборонив мені будь-кому розповідати про свій допит.

Ґьот обурився і став погрожувати, що поскаржиться герові директору. Ось, коли треба, міра, до якої тепер Амон став безсилим. Раніше він ніколи не звертався до Оскара, щоб той когось покарав.

На другий вечір гостини Амона жінки почувалися ще більш переможно. Він не міг їх і пальцем торкнутися. Навіть Гелену Гірш вони заспокоїли. Але спала вона все одно погано. Останній раз, коли Амон потрапив на очі в’язням, — це коли його проводжали до машини, якою він мав їхати на вокзал Цвіттау. Ніколи ще не було такого, щоб Амон тричі навідався в те саме місце й не відправив якого-небудь бідаку на той світ. Його безсилля було очевидним. А проте все одно не кожен міг наважитися глянути йому в обличчя перед від’їздом. І через тридцять років у снах ветеранів Плашува від Буенос-Айреса до Сіднея, від Лос-Анджелеса до Єрусалима Амон Ґьот шаленітиме й далі.

— Коли ви бачили Ґьота, — казав Польдек Пфефферберґ, — ви бачили смерть.

Так що, як Амон сам казав, він ніколи не зазнавав повного краху.

Розділ 37

Тридцять сьомий день народження Оскара святкував і сам директор, і всі його в’язні. Один із майстрів зробив маленьку коробочку, в якій можна було тримати запонки, і коли до цеху зайшов гер директор, дванадцятирічну Нюсю Горовиць підштовхнули вперед, і вона виголосила підготовлену промову зі святкової нагоди:

— Пане директоре! — сказала дівчинка по-німецьки; директору довелося нахилитися, щоб її почути. — Усі в’язні бажають вам усього найкращого у ваш день народження.

То саме була субота, якраз доречна, адже всі люди Брюннліцу завжди згадують той день як бучне свято. Рано вранці, десь тоді, коли Оскар уже почав відзначати свої уродини коньяком «мартелл» у кабінеті й веселитися з сердитої телеграми з Брно, у двір заїхали дві вантажівки білого хліба. Хтось пішов скликати гарнізон, навіть похмільного Ліпольда, який просиплявся на своїй квартирі в селі. Це було потрібно, щоб есесівці припинили нарікати на те, що директор занадто гарно ставиться до в’язнів. А самим в’язням роздали по три чверті кіло хліба. Вони його спочатку роздивились, а тоді почали зі смаком їсти. Щодо того, де Оскар узяв той хліб, є різні версії. Можливо, ці вантажівки частково пояснюються доброю волею місцевого управителя Даубека, того самого, який відвертався, коли брюннліцькі насипали собі овес у штани. Але тієї суботи хліб був справжнім чудом, частиною магії свята.

Хоча всі згадують той день як радісний, по правді, підстав для веселощів було небагато. Минулого тижня прийшла довга телеграма від гера коменданта Гассебрьока з Ґрьосс-Розена у Брюннліц до Ліпольда: там були вказівки, що робити з населенням табору, якщо до нього наблизяться росіяни. За телеграмою, мало відбутися остаточне сортування. Старих і всіх тих, хто затримуватиме марш, вимагалося розстріляти одразу, а здорових — етапувати в бік Маутгаузену.

Хоча ніхто з в’язнів про цю телеграму не чув, але в них був якийсь розмитий страх подібного розвитку подій. Увесь тиждень ходили чутки, що привезли поляків, і ті риють великі могили в лісі коло Брюннліцу. Білий хліб, здається, з’явився як протиотрута тим чуткам, запорука майбутнього для цих людей. А проте, схоже, всі знали, що розпочалася ера загроз, підступніших за те, що вони бачили раніше.

Якщо робітники на Оскаровій фабриці не чули про телеграму, то не знав і сам гер комендант Ліпольд. Повідомлення спочатку отримав Мєтек Пемпер в адміністрації Ліпольда. Пемпер акуратно відкрив телеграму над парою, запечатав знову і пішов просто до Оскара розповідати, що в ній написано. Шиндлер, стоячи на своїм столом, прочитав те, що переписав Мєтек, а тоді розвернувся до хлопця.

— Ну що ж, — пробасив він. — Доведеться попрощатися з унтерштурмфюрером Ліпольдом.

Адже і Оскарові, і Пемперу здавалося, що Ліпольд — єдиний есесівець на весь гарнізон, який здатний виконати подібні вказівки. Заступником коменданта був обершарфюрер СС Моцек сорока з чимось років. Може, Моцек і був здатний влаштувати якусь панічну бійню, але холоднокровно знищити тисячу триста людей він би не спромігся.

Напередодні своїх уродин Оскар надіслав низку конфіденційних скарг до Гассебрьока щодо поведінки гера коменданта Ліпольда. Він побував у Брно у впливового шефа поліції Раша і виклав йому ті самі звинувачення на адресу Ліпольда. Він показав і Гассебрьокові, і Рашу копії листів, написаних до генерала Ґлюкса в Оранієнбурґ. Оскар зробив ставку на те, що Гассебрьок згадає минулу щедрість Оскара і з огляду на обіцянки такої щедрості в майбутньому вплине на швидкість звільнення Ліпольда, про яке Оскар нині домовляється з Оранієнбурґом і Брно, і переведе Ліпольда на інше місце, не займаючись розслідуванням поведінки унтерштурмфюрера щодо в’язнів Брюннліцу.

То був характерний маневр Шиндлера — блек-джек з Амоном, тільки в більшому масштабі. На кону були всі чоловіки Брюннліцу, від Гірша Крішера, в’язня № 68821, сорокавосьмирічного автомеханіка, до Ярума Кіафа, в’язня № 77196, двадцятисемирічного некваліфікованого працівникa, котрий пережив переїзд із Ґолешува. І всі жінки Брюннліцу — від № 76201, двадцятидев’ятирічної Берти Афтерґут, яка працювала з металом, до № 76500, тридцятишестирічної Єнти Цвеченстіль.

Оскар отримав нові сили для скарг на Ліпольда, запросивши коменданта на обід до своєї квартири на фабриці. То було двадцять сьомого квітня, напередодні дня народження Шиндлера. Близько одинадцятої вечора в’язні в цеху побачили дивне видовище: комендант, який ледве тримався на ногах, ішов, спираючись на плече дещо стійкішого гера директора. Ідучи, комендант намагався сфокусуватися на окремих працівниках. Він люто покрикував, показуючи на сталеві балки під стелею цеху. Доти пан Шиндлер його в цехи не пускав. А тут комендант опинився-таки в цехах і став демонструвати свою верховну каральну владу.

— Жидовня! — ревів він. — Бачите он ту балку, бачите? Отам я всіх вас повішу! Усіх перевішаю!

Оскар лагідно провадив його далі, спрямовуючи за плече, і неголосно бурмотів йому:

— Та добре, добре, нехай. Але ж не зараз. Іншим разом колись…

Наступного дня Оскар зателефонував Гассебрьокові та іншим зі зрозумілими скаргами. Ліпольд п’яний бігає фабрикою, кричить на всіх і погрожує розправою на місці. Це ж не якісь там прості робітники! Це досвідчені техніки, які займаються виробництвом секретної зброї і так далі. І хоча на совісті Гассебрьока були смерті тисяч людей у каменоломнях, хоча він і вірив, що з наближенням росіян усіх євреїв на виробництві треба ліквідувати, усе ж він погодився, що до фабрики гера Шиндлера потрібен особливий підхід.

Ліпольд, казав Оскар, постійно говорить, що хоче в бій. Він молодий, здоровий, охоту має. Ну, сказав Оскарові Гассебрьок, подивимося, що тут можна зробити. Ну а сам комендант Ліпольд після тієї гостини проспав весь Оскарів день народження.

А що коменданта не було, то Оскар виголосив дивовижну святкову промову. Відзначав він уже з самого ранку, але ніхто не пам’ятає, щоб він плутав слова чи затинався. Що саме він сказав, записано не було, але ми можемо звернутися до іншої його промови, котру він виголосив через десять днів, увечері восьмого травня — її текст зберігся. Ті, хто чув, стверджують, що ті дві промови мали багато спільного. Тобто обидві обіцяли, що життя триватиме.

Щоправда, назвати промовою чи одне, чи друге слово, — це применшити їхню силу. Оскар інстинктивно намагався вплинути словом на реальність, дати в’язням і есесівцям подивитися на себе самих по-іншому. Колись давно він з упертою переконаністю сказав групі працівників, які прийшли на зміну, у тому числі й Едіт Лібґольд, що вони переживуть війну. Так само пророче він звернувся до аушвіцьких жінок того ранку, коли вони прибули до нього минулого листопада, кажучи: «Тепер ви в безпеці, ви зі мною». Правда, не можна оминути те, що за інших часів і в інших умовах з нього вийшов би демагог-популіст, чий дар полягав у тому, щоб переконати інших людей, що вони з ним нерозривно пов’язані заради щасливого відвернення всього зла, задуманого іншими людьми.

Оскар сказав своє святкове слово німецькою пізно ввечері в цеху перед в’язнями, які там зібралися. Щоб стежити за такою великою кількістю людей, прийшли есесівці, та й цивільний німецький персонал теж був там. Коли Оскар почав говорити, Польдек Пфефферберґ відчув, що в нього аж волосся на голові заворушилося від напруження. Він озирнувся, побачив безмовних Шонбруна з Фухсом, есесівців з автоматами. «Вони нас усіх переб’ють, — подумав він. — І всьому кінець…»

У промові були дві великі обіцянки. По-перше, тиранія добігає кінця. Він звертався до есесівців як до тих, хто теж був поневолений і бажав свободи. Багато хто з них, пояснив Оскар в’язням, були без їхньої згоди переведені з інших підрозділів до Ваффен-СС. Друге, що він обіцяв, — залишитися в Брюннліці, доки проголосять кінець ворожнечі.

— І ще п’ять хвилин, — додав він.

В’язням, як і в минулих промовах, він обіцяв майбутнє. Він енергійно стверджував, що вони не ляжуть у могили в лісах. Це нагадало в’язням, що він захищатиме їх, і додало їм сили.

Можна тільки здогадуватись, наскільки це розлютило есесівців. Шиндлер геніально образив свій гарнізон. З їхньої реакції — протестуватимуть чи проковтнуть — він знатиме, чого від них чекати. Він і їх попереджав, що залишиться в Брюннліці так само довго, як і вони, тож буде свідком.

Але Оскару на душі було не так уже й легко. Згодом він признався, що тоді переймався, що робитимуть із Брюннліцом війська, які відступатимуть через околиці Цвіттау. Каже навіть так: «Ми були в паніці, бо боялися відчайдушних дій есесівської охорони». Але то, певне, була дуже спокійна паніка — наминаючи білий хліб з нагоди Оскарового дня народження, жоден в’язень, здається, її не помітив. Також Оскар хвилювався, що неподалік Брюннліцу зупинилися якісь власовці. Ці загони були частиною РОА (Російської визвольної армії), формованої попереднього року Гіммлером із численних російських полонених під командуванням Андрєя Власова, колишнього російського генерала, взятого в полон на підступах до Москви. Для Брюннліцу ті люди були особливо небезпечні: адже власовці знали, що Сталін хотітиме забрати їх до себе для особливої, якнайсуворішої кари, і боялися, що союзники видадуть їх йому. Тож тепер усі загони власовців перебували в стані дикого слов’янського відчаю, доповненого горілкою. Відступаючи в бік американців на далекий захід, ці люди були здатні абсолютно на все.

Через два дні після Оскарових уродин на стіл Ліпольда лягла ціла гора розпоряджень. Там було сказано, що унтрштурмфюрера Ліпольда переводять до піхотного батальйону Ваффен-СС біля Праги. Хоча Ліпольд не міг бути від цього у великому захваті, він, як видається, тихо зібрав речі й пішов. Він не раз казав за столом в Оскара, особливо по другій пляшці червоного, що краще б йому служити в бойовому підрозділі. Нещодавно за тим самим столом зібралися польові офіцери вермахту і Ваффен-СС з підрозділів, які відступали, і в розмовах намагалися розбурхати в Ліпольда бажання йти в бій. Він не мав стільки підстав, скільки інші гості, бачити, що все вже скінчено.

Малоймовірно, що він став телефонувати Гассебрьокові перед тим, як збирати речі. Телефонний зв’язок був ненадійний, бо росіяни оточили Бреслау і були в межах пішого переходу від самого Ґрьосс-Розену. Але в кабінеті Гассебрьока переведення Ліпольда нікого б не здивувало, адже той не раз заводив патріотичні розмови. Так що, залишаючи Моцека виконувати обов’язки коменданта, Йозеф Ліпольд пішов воювати — переконаний чоловік, який добився свого.

З Оскаром не випадало тихо чекати, поки все скінчиться. На початку травня він якось дізнався — може, йому навіть повідомили по телефону із Брно, де зв’язок ще працював, — що один зі складів, з яким він регулярно мав справу, тепер покинуто. Сівши у вантажівку з кількома в’язнями, він поїхав його грабувати. На дорозі на південь стояли блокпости, але на кожному вони махали своїми блискучими паперами, фальшивими, як потім напише у спогадах Оскар, з печатками й підписами «найвищих поліцейських чинів Моравії і Богемії». Під’їхавши, вони побачили, що склад оточений вогнем. Військові склади в околицях підпалили, та й з повітря скидали запалювальні снаряди. З боку внутрішнього міста, де підпільники билися з гарнізоном, було чути постріли. Гер Шиндлер наказав заднім ходом в’їхати на завантажувальну платформу складу і виламати двері. На складі виявилося повно цигарок марки «Еґіпскі».

Попри це легковажне піратство, Оскар був наляканий чутками зі Словаччини, що росіяни розстрілюють без розбору мирне німецьке населення. Щовечора, слухаючи новини BBC, він заспокоював себе тим, що війна може скінчитися ще до того, як росіяни дійдуть до околиць Цвіттау.

В’язні теж опосередковано були знайомі з новинами BBC і знали, що відбувається. Протягом усієї історії Брюннліцу радіотехніки Зенон Шенвіх і Артур Рабнер лагодили то один, то інший приймач Оскара. У зварювальній майстерні Зенон о другій ночі слухав через навушник новини з «Голосу Лондона». Під час нічної зміни зварювальники вмикали нічний випуск. Один з есесівців, який мав передати повідомлення до адміністрації, побачив трьох із них навколо приймача.

— Ми його лагодили для гера директора, — сказали вони есесівцю. — Оце хвилину тому полагодили.

Трохи раніше того року в’язні очікували, що Моравію звільнятимуть американці. Та оскільки Ейзенхауер так і стояв на Ельбі, тепер було зрозуміло, що визволителями стануть росіяни. Найближчі до Оскара люди серед в’язнів складали лист івритом з поясненнями, хто такий Оскар і що він зробив. Такий лист міг стати в пригоді, коли показати його американським військовим, серед яких було не лише чимало євреїв, а навіть польові рабини. Отже, вважали життєво важливим, щоб гер директор якось пробився до американців. Частково рішення Оскара було продиктоване характерним центральноєвропейським уявленням про росіян як варварів, людей химерної віри і сумнівної людяності. Але крім того, якщо деякі з повідомлень зі сходу правдиві, то для такого остраху були розумні підстави.

Та це не ослабило Шиндлера. Він був насторожі й гарячково чекав новин про капітуляцію Німеччини на BBC під ранок сьомого травня. Та війна в Європі мала закінчитися опівночі наступної ночі: то був вівторок, восьме травня. Тоді Оскар розбудив Емілію, безсонного Штерна теж погукали до кабінету святкувати разом із директором. Штерн бачив, що Оскар тепер почувався впевненим щодо гарнізону СС, але не на жарт схвилювався б, коли б знав, як та впевненість виявиться наступного дня.

У цехах в’язні займалися звичними справами. Вони навіть працювали краще, ніж в інші дні. Але близько полудня гер директор зруйнував усю імітацію діяльності, передавши переможну промову Черчилля через гучномовець на весь табір. Лютек Файґенбаум, який розумів англійську, так і завмер, вражений, біля верстата. Для багатьох ґелґотання і гарчання голосу Черчилля було першою зустріччю з мовою, якою вони розмовлятимуть у Новому Світі. Символічний голос, на свій лад знайомий, як голос загиблого фюрера, докотився до брами і здійнявся до вишок, але есесівці поставилися до нього тверезо. Вони вже не дивилися в табір. Їхня увага, як і Оскара, тільки значно гостріше, була зосереджена на росіянах. Як було сказано раніше в телеграмі від Гассебрьока, вони зараз мали діяти в густих зелених лісах. На чатах опівночі вони вдивлялися в чорне обличчя лісу, гадаючи, чи немає там партизанів. На вишках їх тримав вибагливий обершарфюрер Моцек, але й почуття обов’язку теж. Адже обов’язок, як багато хто з їхніх начальників скаже на суді, був духом СС.

У ці неспокійні два дні між проголошенням миру і його сповненням один із в’язнів, ювелір на прізвище Ліхт, робив подарунок для Оскара, щось більш незвичайне, ніж металева коробочка для запонок, яку подарували директорові на день народження. Ліхт працював із рідкісною річчю — золотом. Дав це золото йому пан Єрет, той самий господар фабрики ящиків. Було вирішено — це знали навіть переконані марксисти-будзинці, — що Оскар після півночі має тікати. Виникла думка влаштувати директорові гідні проводи, і готуванням їх зайнялося найближче оточення Оскара: Штерн, Фіндер, Ґарде, Бейські, Пемпер. Дивовижно, але коли вони ще самі не були певні, чи побачать мир, хвилювало їх, як зробити гідний прощальний подарунок.

Під рукою в них, однак, були тільки ті метали, що використовувалися на виробництві. Саме пан Єрет запропонував, де взяти дещо краще. Він відкрив рота і показав свій золотий міст. Коли б не Оскар, сказав він, ця штука однаково дісталася б есесівцям. Лежали б мої зубки десь на їхніх складах укупі з золотими іклами яких-небудь невідомих добродіїв з Любліна, Лодзі та Львова.

Звичайно, то мав бути відповідний дар, і Єрет наполягав на ньому. Зняв у нього міст в’язень, який колись мав зубну практику в Кракові. Ліхт розплавив золото й опівдні 8 травня вже гравіював усередині каблучки напис івритом. То були слова з Талмуду, що їх Штерн цитував Оскарові в Бухгайстеровій конторі в жовтні 1939 року: «Той, хто рятує одне життя, рятує цілий світ».

В одному з фабричних гаражів в’язні відчіпляли оббивку під стелею і на внутрішній частині дверей Оскарового «мерседеса», ховаючи тут і там торбинки з діамантами, якнайакуратніше, щоб нічого не стирчало. Для них також це був дивний день. Коли вони вийшли з гаража, сонце сідало за вежі, де стояли зaряджені, але на диво безпечні кулемети. Здавалося, весь світ чекає на рішучі слова.

І такі слова всі почули ввечері. Знову, як на свій день народження, Оскар звелів комендантові зібрати в цеху всіх в’язнів. Знов-таки, німецькі інженери й секретарки, які вже мали плани втечі, були присутні також. Серед них стояла й Інґрід, колишнє кохання Оскара. Вона виїжджатиме з Брюннліцу не з Шиндлерами. Тікати вона буде разом із братом, молодим ветераном війни, який був поранений і накульгував. Оскільки Оскар так намагався забезпечити в’язнів товарами, які можна було вимінювати, то малоймовірно, що його старе кохання залишало Брюннліц без засобів до існування. Напевне, колись вони зустрінуться як друзі десь на заході.

Як і під час Оскарової святкової промови, озброєна охорона стояла під стінами великого залу. Війні залишалося майже шість годин, а есесівці давали присягу не складати зброї в жодному разі. Дивлячись на них, в’язні гадали, що ж у них на думці.

Коли було сказано, що гер директор виголосить нове звернення, дві жінки з в’язнів, які знали стенографію, панна Вайдманн і пані Берґер, прийшли з олівцями й приготувалися записувати кожне слово. Оскільки то були принагідні слова, які виголошував без п’яти хвилин утікач, вони звучали більш переконливо з голосу, ніж читаються зі сторінок стенограми Вайдманн — Берґер. Тема промови була подібна до звернення на день народження, але, здається, Шиндлер цими словами хотів підбити підсумок і для в’язнів, і для німців. У промові йшлося, що в’язні — спадкоємці нової доби; і що всі решта — есесівці, він сам, Емілія, Фухс, Шонбрун — тепер мають рятуватися.

— Беззастережна капітуляція Німеччини, — сказав він, — щойно була проголошена. Після шістьох років жорстоких убивств людей жертв оплакують, а Європа тепер намагатиметься повернутися до миру й порядку. Я б хотів, щоб ви підтримували безумовний лад і дисципліну — те, без чого нам усім було так тяжко всі ці роки, — щоб ви прожили ці дні й невдовзі повернулися до своїх зруйнованих і пограбованих домівок, почали шукати, хто з ваших рідних залишився в живих. Тож запобігаймо паніці, результати якої не можна передбачити.

Звичайно, він мав на увазі паніку не серед в’язнів, а серед гарнізону, серед тих, хто вишикувався понад стінами. Він запрошував есесівців залишати це місце, а в’язнів — мирно їх відпустити. Генерал Монтґомері, командувач сухопутних сил союзників, сказав Оскар, оголосив, що кожен має діяти гуманно стосовно переможених і, судячи німців, проводити межу між обов’язком і виною: «Солдати на фронті й маленькі люди, які всюди виконували свої обов’язки, не повинні нести відповідальність за те, що вчинила купка людей, які називала себе німцями».

Він сказав слова на захист співвітчизників, які кожен в’язень, що дожив до цієї ночі, ще тисячу разів почує по тому. Але коли хтось заробив собі право казати ці слова на їхній захист так, що їх слухали щонайменше з толерантністю, — то, звичайно, саме Оскар Шиндлер.

— Те, що мільйони серед вас, ваші батьки, діти, брати, були знищені, засуджують тисячі німців, і навіть зараз мільйони простих німців не знають масштабів цього жахіття.

Ті документи й записи, що були знайдені в Дахау та Бухенвальді місяцями раніше, що про їхній зміст розповіло BBC, стали першим, що багато хто з німців почув про «це жахливе знищення». Але, знов-таки, він просив своїх працівників діяти людяно і праведно, а справедливість хай вершить суд.

— Якщо хочете когось звинуватити, робіть це у відповідному місці. Адже в новій Європі будуть судді, непідкупні судді, і вони вас вислухають.

Потім він повів мову про свій зв’язок із працівниками в році, який минув. В якомусь розумінні в його словах була й ностальгія, але боявся він також і того, що його судитимуть в одній купі з Ґьотами й Гассебрьоками.

— Багато серед вас знають ті переслідування, бюрократичні пастки й перешкоди, які мені довелося подолати цими роками, щоб відстояти своїх працівників. Коли вже навіть маленькі права польського робітника, його право лишатися на своєму місці й не бути силоміць відправленим до Райху, його домівку і скромне майно захищати було нелегко, то боротьба за єврейського робітника іноді взагалі здавалася неможливою.

Він описав деякі зі своїх складнощів, подякував людям за їхню допомогу в задоволенні вимог відповідальних за озброєння. З огляду на те, що в Брюннліці практично нічого не було вироблено, ці подяки могли звучати як насмішка. Але висловлені вони були без жодної іронії. Гер директор буквально казав: «Дякую, що допомогли мені пошити систему в дурні».

Далі він повів мову про місцевих жителів:

— Якщо за кілька днів вам відкриються двері до свободи, подумайте, що саме багато хто з тих людей, які живуть навколо фабрики, зробили для вас, допомагаючи добути додаткові харчі й одяг. Я зробив усе, що міг, і доклав усіх можливих зусиль, щоб дістати для вас додаткову їжу, і обіцяю й у майбутньому робити все, що тільки можу, щоб захищати вас і оберігати ваш щоденний хліб. І робитиму все, що зможу для вас, до п’яти хвилин на першу. Не ходіть грабувати й мародерствувати в сусідні будинки. Покажіть, що ви гідні тих мільйонів жертв з-поміж вашого народу, утримайтесь від будь-якої особистої помсти й терору.

Шиндлер визнав, що в цих місцях в’язням ніколи не були раді: євреї Шиндлера були табу в Брюннліці. Але є речі значно вищі від помсти:

— Я довіряю вашим капо та бригадирам надалі підтримувати порядок і порозуміння. Так що кажіть про це вашим людям, бо це в інтересах вашої безпеки. Подякуйте млинові Даубека, його допомога в добуванні їжі для вас виходила за межі можливого. За вас я нині подякую Даубеку, мужньому начальнику млина, він зробив усе, що міг, щоб нагодувати вас.

— Не дякуйте мені за те, що лишилися в живих. Подякуйте своїм людям, які працювали день і ніч, щоб урятувати вас від знищення. Подякуйте безстрашним Штернові й Пемперу і декому ще, хто, переймаючись вашою долею, особливо в Кракові, щохвилини важив власним життям. Година честі зобов’язує нас бути насторожі й зберігати порядок, поки ми всі разом. Дуже прошу вас, навіть серед своїх, хай ваші рішення будуть тільки людяними і праведними. Хочу подякувати моїм особистим помічникам за їхню жертовність заради моєї справи.

Його промова переходила з теми до теми, про щось у ній мовилося вичерпно, до чогось він поверхово повертався, — і досягла апогею сміливості. Оскар звернувся до есесівського гарнізону і подякував їм за те, що опиралися своєму варварському призначенню. Дехто з в’язнів у цеху в ту хвилину подумав: «І він каже нам не провокувати есесівців? А сам що робить?» Адже СС є СС, підрозділ Ґьота і Йона, Гуяра і Шайдта. Їх же вчили такого, що пан директор сам чув і бачив, того, що лежить далеко за межами його людяності. Вони відчували, що Оскар дійшов до небезпечної грані.

— Я б хотів, — мовив Шиндлер, — подякувати цим охоронцям-есесівцям, яких без їхнього бажання наказом перевели на цю службу з армії чи флоту. Як голови сімей, вони давно усвідомлювали ницість і безсенсовність цієї справи. Вони діяли тут надзвичайно гуманно й коректно.

Ошелешені й дещо піднесені мужністю гера директора, в’язні не помічали, що Оскар саме закінчував ту справу, яку починав у свій день народження. Він знищував СС як супротивників. Якщо вони стояли тут і мовчки ковтали його версію «гуманної і коректної» поведінки, то їм лишалося тільки спокійно піти.

— І нарешті, — промовив Шиндлер, — прошу трьома хвилинами мовчання згадати незліченних жертв серед вас, які загинули в ці жорстокі роки.

Усі його послухалися: і обершарфюрер Моцек, і Гелена Гірш, і Люся, яка вийшла зі свого підвалу лише минулого тижня, і Шонбрун, і Емілія, і Ґольдберґ. І ті, хто нетерпеливився, коли ж мине цей час, і ті, хто готувався ось-ось тікати. Вони стояли й мовчали серед величезних «Hilo» на останній межі найгучнішої війни.

Коли збіг час мовчання, есесівці швидко пішли. В’язні залишилися. Вони роззирнулися і здивовано подумали: тепер господарями тут залишаємося ми. Коли Оскар з Емілією рушили вниз збирати речі, їх перестріли в’язні. Шиндлерові піднесли викувану Ліхтом каблучку. Оскар постояв, захоплюючись подарунком, він показав напис Емілії і попросив Штерна його перекласти. Коли він спитав, де ж вони взяли золото, і зрозумів, що то був міст Єрета, всі думали, що він засміється: Єрет серед делегації дарувальників був готовий, що його піддражнюватимуть, і вже оголив в усмішці тоненькі пеньочки зубів, з яких було зняте золото. Але Оскар дуже посерйознішав і повільно вдягнув каблучку на палець. Хоча ніхто того не зрозумів, але саме в той момент вони всі знову стали собою, і тепер Оскар Шиндлер став їм зобов’язаним за оцей дарунок.

Розділ 38

У наступні години після промови Оскара есесівський гарнізон почав розбігатися. Усередині фабрики загонові будзинців та інших людей із уже колишніх в’язнів роздавали зброю, про яку подбав Оскар. Була надія роззброїти СС, а не зав’язувати з ними ритуальний бій. Було б нерозумно, пояснив Оскар, привертати до брами увагу яких-небудь озлоблених підрозділів, які відступають. Але якщо дійде до чогось уже зовсім неймовірного на зразок спланованих агресивних дій, то врешті-решт доведеться закидати вишки гранатами.

Однак правда полягала в тому, що загонам потрібно було лише організувати те роззброєння, про яке сказав Оскар. Вартові кого головної брами здали зброю майже радо. На темних сходах, що вели з бараків СС, Польдек Пфефферберґ разом із в’язнем на ім’я Юзек Горн роззброїли коменданта Моцека: Пфефферберґ приставив тому до спини палець, ну а Моцек — притомна людина за сорок, якій є куди йти, — став благати зберегти йому життя. Пфефферберґ узяв комендантового пістолета, і після недовгої затримки, під час якої Моцек кричав, щоб директор прийшов йому на допомогу, його випустили, і він пішов додому.

Ті вишки, про взяття яких Урі та інші стільки годин думали, розробляючи плани, як виявилося, вже спорожніли. Декого з в’язнів, які щойно отримали зброю від гарнізону, посадили нагору, щоб усі бачили: тут ще триває старий порядок.

Коли пробило північ, жодної есесівської душі в таборі вже не було видно. Оскар викликав до свого кабінету Банкєра і дав йому ключ від одного особливого складу. То був флотський склад, розташований, доки росіяни не ввійшли в Силезію, десь під Катовицями. Напевне, на ньому зберігалося те, що могло бути потрібним для команд патрульних катерів на річках і каналах, і Оскар дізнався, що Інспекція з озброєння хотіла б винайняти складські приміщення десь у менш небезпечному місці. Оскар дістав контракт на той склад — «за допомогою невеликих подарунків», як він висловиться потім. Так що вісімнадцять вантажівок курток, уніформ, матеріалу для теплої вовняної білизни, а також п’ять мільйонів котушок ниток і багато взуття привезли на зберігання до Брюннліцу. Штерн та інші стверджували, що Оскар знав, що той склад буде при ньому до кінця війни, маючи намір після війни роздати ті речі в’язням. У пізнішому документі Оскар говорить те саме. Він добув контракт, каже Шиндлер, «з наміром забезпечити одягом моїх єврейських протеже після війни… Експерти з текстилю серед євреїв оцінили мій склад у понад 150 тисяч доларів США (у валюті мирного часу)». У Брюннліці такі люди були: наприклад, Юда Дреснер, який колись торгував тканинами на Страдомській, чи Іцхак Штерн, який працював у текстильній компанії навпроти.

Під час ритуалу передачі цінного ключа Банкєрові Оскар разом з Емілією вбралися в смугасті роби в’язнів. Та зміна на протилежне, заради якої він працював від перших днів DEF, утілилася. Коли він вийшов у такому вигляді надвір попрощатися, усі подумали, що це просто легковажний маскарад, так що вони зможуть спокійно перевдягтись у звичайний одяг при зустрічі з американцями. Але з того, що вони вдяглися в ці грубі роби, все одно не виникало бажання так уже сміятися. Шиндлер у найглибшому розумінні слова назавжди залишиться заручником Брюннліцу й «Емалії».

Їхати з Оскаром і Емілією викликалися восьмеро в’язнів. Усі були дуже молоді, але серед них була і пара — Ричард і Анка Рехени. Найстаршим серед цих вісьмох був інженер Едек Ройбінський, але і той був на десять років молодший за Шиндлерів. Згодом він розповість про цю химерну подорож.

Емілія, Оскар і шофер мали сидіти в «мерседесі», усі решта — у вантажівці, навантаженій харчами, цигарками й напоями як мінною валютою. Здається, Оскару не терпілося вирушати. Одна з російських загроз, власовці, уже зникла: кілька днів тому вони пішли. Але друга, як очікувалося, могла дістатися Брюннліцу наступного ранку, а то й раніше. Із заднього сидіння «мерседесу», де Емілія з Шиндлером всілись у в’язничних робах — треба відзначити, не як в’язні, а скоріше як буржуа, що їдуть на бал-маскарад, — Оскар продовжував роздавати вказівки Штернові, Банкєру і Зальпетеру. Проте було помітно, що він уже хоче в дорогу. Але коли водій Долек Ґрюнгаут спробував завести авто, двигун мовчав. Оскар виліз із заднього сидіння й зазирнув під капот. Він був стривожений — уже не той чоловік, який виголосив ті впевнені слова кілька годин тому. «Що сталося?» — питав він. Ґрюнгаутові було важко розібратися в темряві. Він трохи пошукав несправність, і вона виявилася несподіваною. Хтось, кого лякав від’їзд Оскара, перерізав проводку.

Пфефферберґ із натовпу проводжальників побіг до зварювальної майстерні, приніс свої інструменти і взявся до роботи. Він пітнів, руки його, здається, слухалися погано: його хвилювало, що Оскар дуже поспішає. Шиндлер усе позирав на браму, немовби будь-якої секунди там можуть з’явитися росіяни. То не був такий уже безпідставний страх — інші люди у дворі також боялися, що все може так безглуздо скінчитись, — а Пфефферберґ занадто старався і працював задовго. Але нарешті Ґрюнгаут гарячково крутнув ключ — і двигун завівся.

«Мерседес» рушив, вантажівка за ним. Усі занадто хвилювалися, щоб якось урочисто попрощатися, але лист, у якому йшлося про заслуги Оскара та Емілії, підписаний Штерном і Зальпетером, Шиндлерам вручили. Кортеж виїхав із воріт і покотив понад залізницею, завернув праворуч на Гавлічкув Брод, туди, де лежала Європа, безпечніша для Шиндлерів. Було в цьому щось від весілля: Оскар, який приїхав до Брюннліцу зі стількома жінками, вирушав звідти зі своєю дружиною. Штерн та інші залишилися стояти у дворі. Після стількох обіцянок вони належали самі собі. Тепер вони самі мусили нести цю ношу і цю непевність.

Потім був триденний проміжок зі своїми історіями та небезпеками. Коли есесівці розбіглися, єдиним представником машини вбивства в Брюннліці залишився німецький капо, що приїхав із Ґрьосс-Розену з шиндлерівськими чоловіками. У самому Ґрьосс-Розені його знали як убивцю, нажив він собі ворогів і в Брюннліці. Гурт чоловіків потяг його з нар до цеху, і там капо енергійно й безжально повісили на одній з тих самих балок, на яких унтерштурмфюрер Ліпольд обіцяв перевішати всіх. Хтось із в’язнів намагався спинити той самосуд, але його учасники так лютували, що їх зупинити було неможливо.

Ця подія, це перше вбивство в мирний час, у багатьох людей Брюннліцу назавжди викликало огиду. Вони пам’ятали, як Амон Ґьот вішав бідолашного інженера Краутвірта на Аппельпляці в Плашуві, і бачити цю кару їм було відразливо до глибини душі, хоч і з іншої причини. Адже Амон — він і є Амон, його не зміниш. А ці кати були їхніми братами.

Коли капо вже припинив смикатись у зашморзі, його так і залишили висіти над мовчазними машинами. Це видовище людей аж ніяк не порадувало, а, навпаки, змусило замислитись і засумніватись. Нарешті хтось із тих, хто не брав участі в карі, перерізав мотузку і спалив тіло. Отаким химерним табором виявився Брюннліц: єдиним тілом, згодованим печам, призначеним для мертвих євреїв, став труп арійця.

Протягом наступного дня роздавали вміст флотського складу. Величезні рулони вовняної тканини ділилися на відрізи. Моше Бейський стверджує, що кожному в’язневі дісталося по три метри плюс повний комплект білизни і по кілька котушок ниток. Деякі жінки вже того самого дня взялися шити собі вбрання, щоб повертатися додому. Інші зберегли свої відрізи, щоб у хаосі найближчого майбутнього виживати, вимінявши їх на щось необхідне.

Роздали і ті «Еґіпскі» цигарки, які Оскар добув мародерством із палаючих брненських складів, кожному в’язневі дали по пляшці горілки зі складів Зальпетера. Мало хто її пив. Просто це була надто велика цінність, щоб її просто випити.

Коли стемніло того другого вечора, з боку Цвіттау під’їхав німецький танковий підрозділ. Лютек Файґенбаум, сидячи з гвинтівкою за кущем коло брами, відчував бажання почати стрілянину, щойно до табору наблизиться перший танк. Але подумав, що то було б необачністю. Танки прогуркотіли повз. Канонір на одному з останніх танків у колоні, видно, подумав про те, що вишки й огорожа означають, що там засіли єврейські злочинці, — і, розвернувши дуло вбік, дав два залпи в табір. Один снаряд вибухнув у дворі, другий — на жіночому балконі. Це був раптовий вияв озлоблення: озброєні в’язні чи то з розсудливості, чи просто з подиву не відповіли на нього.

Коли останній танк зник удалині, табірний загін почув з двору жіночий плач нагорі. Одну з дівчат поранило осколком. Поранена перебувала в шоковому стані, а вигляд її ран спричинив виплеск усього того горя, яке її сусідки стримували в собі останні роки. Жінки плакали, а тим часом брюннліцькі лікарі оглянули дівчину і виявили, що поранення є поверховим.

Оскар із компанією перші години їхали у хвості колони вантажівок вермахту. Опівночі такі ризиковані переїзди ще були цілком виправдані, ніхто не тривожив пасажирів «мерседеса». Позаду було чути, як німецькі інженери підривають динамітом військові споруди, вряди-годи лунали інші віддалені звуки: на когось нападали з засідки чеські підпільники. Біля містечка Гавлічкув Брод вони, певне, відстали від тієї колони, бо їх зупинили чеські партизани, ставши посеред дороги. Оскар почав грати роль утікача:

— Ми з цими добродіями тікаємо з концтабору. Есесівці всі розбіглися, а з ними і гер директор. Це його автомобіль.

Чехи стали питати, чи мають вони зброю. З вантажівки виліз Ройбінський і долучився до обговорення. Він признався, що має гвинтівку.

— Гаразд, — сказали чехи, — краще дайте-но нам, що у вас є. Якщо вас переймуть росіяни і знайдуть зброю, вони можуть не зрозуміти, звідки вона. Ваші роби вас захистять.

У тому містечку на південний схід від Праги ще була ймовірність зустріти яких-небудь озлоблених німецьких вояків. Партизани направили Оскара та інших до штабу Чеського Червоного Хреста на центральній площі. Там вони можуть безпечно провести решту ночі.

Але в місті представники Червоного Хреста сказали, що, з огляду на непевність миру, найбезпечніше їм буде у міській в’язниці. Машини були поставлені на площі перед штабом Червоного Хреста, а Оскар, Емілія та їхні восьмеро попутників забрали свій невеликий багаж і пішли спати в незамкнених камерах у поліцейському відділку.

Коли вранці вони повернулися, то побачили, що обидві машини розпотрошили. З «мерседеса» позривали всю оббивку, діаманти зникли, з вантажівки познімали шини, повиривали двигуни. Чехи ставилися до цього філософськи: «Таке в подібні неспокійні часи може статися з кожним». Може, вони навіть підозрювали світлошкірого і блакитноокого Оскара, що він насправді перевдягнений есесівець.

Компанія залишилася без транспорту, але звідти на південь їхав потяг на Капліце, і вони, досі у своєму смугастому, на нього сіли. Ройбінський стверджує, що вони проїхали «до лісу, а тоді пішли пішки». Десь у тих прикордонних лісах, на північ від Лінца, вони сподівалися натрапити на американців.

Ідучи лісовою дорогою, вони зустріли двох молодих американців, які сиділи біля кулемета і жували жуйку. Один з Оскарових в’язнів звернувся до них англійською.

— Наказ нам не дозволяє нікого пропускати цією дорогою, — сказав один з них.

— А лісом обійти можна? — спитав в’язень.

Солдат жував. Ну й дивний народ — жує і жує!

— Гадаю, ні, — нарешті відказав американець.

Тож вони пішли лісом назад і за півгодини зустріли на дорозі піхотну батарею: солдати марширували на північ колоною по двоє. Вони спробували поговорити і з цими розвідниками через того самого знавця англійської. Сам командир, який їхав на джипі, зліз і став їх допитувати. Вони чесно йому розповіли, що Оскар — гер директор, а вони самі євреї. Вони вважали, що будуть у безпеці, адже з новин BBC знали, що у війську США служить чимало людей німецького і єврейського походження.

— Ані руш! — сказав командир. Він поїхав геть, нічого не пояснюючи, залишивши їх серед дещо знічених молодих піхотинців, які стали частувати їх цигарками з вірджинського тютюну. І ті цигарки, і джип, і форма, і спорядження — все було якесь ледь не святкове, зроблене на якомусь великому, блискучому, вільному і неерзацному виробництві.

Хоча Емілія і в’язні хвилювалися, що Оскара можуть заарештувати, сам він сидів собі на травичці, схоже, нічим не переймався і дихав свіжим лісовим повітрям. У нього був лист івритом, а в Нью-Йорку, як він знав, та мова аж ніяк не є незнаною. Минуло півгодини, прийшли якісь солдати, уже не рівними лавами, а юрбою. То була група єврейських піхотинців і польовий рабин. Вони були дуже збуджені й не приховували своїх емоцій. Кинулися обіймати всіх, у тому числі й Оскара з Емілією.

— Ви, — сказали солдати, — перші люди, що пережили концтабір, яких ми зустріли!

Після бурхливого привітання Оскар дістав свій лист, рабин прочитав його і розплакався. Він переповів його іншим американцям. Знову були оплески, потиски рук, обійми. Молоді американські солдати здавалися такими щирими, галасливими, дитинними. Їхній рід лише одне чи два покоління тому ще жив у Центральній Європі, проте Америка наклала на цих хлопців такий потужний відбиток, що Шиндлери і в’язні чудувалися цим людям не менше, ніж вони їм.

Так що компанія Шиндлера прогостювали два дні на австрійському кордоні в полкового командира і рабина. Пили пречудову каву, якої справжні в’язні в цьому гурті не куштували ще від часів заснування гетто. З апетитом їли.

Минуло два дні, рабин подарував їм трофейну машину «швидкої допомоги», і вони поїхали до міста Лінц у Верхній Австрії.

У Брюннліці минув другий день миру, а росіяни так і не з’явилися. Табірний загін переймався необхідністю й далі сидіти в таборі. Вони згадали, що єдиний раз, коли есесівці на їхній пам’яті помітно злякалися (крім стривоженості Моцека і його колег протягом останніх трьох днів) — це коли в таборі з’явився тиф. Так що вони всюди на дротах повісили попередження щодо тифу.

До брами підійшли троє чеських партизанів і поговорили з вартовим через паркан. Там уже все скінчилося, казали вони. Можете спокійно йти куди хочете.

Почекаємо росіян, сказали чергові. До того часу всі тут посидимо.

У їхній відповіді відчувалася ота в’язнична хвороба — підозра, що, виходячи з-за ґрат, опинишся в небезпечному місці, і виходити треба поступово. Але їхня обачність тут також була помітна. Вони ще не пересвідчилися, що останні німецькі підрозділи звідти пішли.

Чехи знизали плечима і пішли собі.

Тої ночі, коли Польдек Пфефферберґ стояв на вахті, на дорозі почулося гудіння мотоциклів. Вони їхали не мимо, як ті танки, а, судячи зі звуку, прямували до самого табору. П’ять мотоциклів зі знаками «мертвої голови» виникли з темряви і з гудінням стали наближатися до огорожі. Поки есесівці — дуже молоді, згадує Леопольд — вимикали двигуни, злізали з мотоциклів і йшли до брами, по той бік озброєні люди палко сперечалися, чи варто одразу перестріляти незваних гостей.

Головний у групі мотоциклістів, здається, розумів ризикованість ситуації. Він став на віддалі від дротів, витягнувши руки вперед. Нам потрібен бензин, сказав він. Він гадав, що на таборі при фабриці бензин є.

Пфефферберґ порадив, що краще вже дати їм бензину і відпустити, ніж створювати собі проблеми, розпочинаючи стрілянину. Неподалік можуть бути їхні колеги, які приїдуть, коли почують постріли.

Так що есесівців усе ж пропустили в браму, кілька в’язнів пішли до гаража по бензин. Сержант СС був обережний і всі перемовини вів з табірною вартою: ті у своїх синіх комбінезонах скидалися на варту у формі чи принаймні на німців-капо — так що він не вбачав нічого дивного в ситуації, що озброєні в’язні захищають табір ізсередини.

— Сподіваюся, ви розумієте, що в нас тут тиф, — мовив Пфефферберґ німцеві, показуючи на плакати.

Есесівці перезирнулися.

— Ми вже втратили дві дюжини людей, — вів далі Леопольд. — Ще п’ятдесят ізольовані в підвалі.

Ця заява, здається, справила неабияке враження на людей із «мертвою головою». Вони стомилися. Вони тікають. Цього з них уже досить. Ще бактеріальної загрози їм тільки бракувало.

Коли їм винесли п’ятигалонові каністри з бензином, есесівці подякували, вклонились і вийшли за браму. В’язні дивилися, як вони наповнюють баки і тактовно залишають біля огорожі ті каністри, які не вмістилися в мотоциклетні коляски. Вони вдягли рукавички, завели двигуни і поїхали, не сильно розганяючись, бо обачно не хотіли витрачати новий бензин на витребеньки. Гудіння їхніх моторів віддалилося на південний захід, де стояло село, і затихло. Для вартових ця люб’язна зустріч була останнім випадком, коли вони бачили людей у формі лихого легіону Генріха Гіммлера.

На третій день табір було звільнено, і зробив це лише один російський офіцер. Він верхи на коні з’явився у вузькому проході, який з’єднував браму Брюннліцу з дорогою і залізничною станцією. Коли він під’їхав, стало видно, що коник під цибатим офіцером — звичайний поні, і худі ноги в стременах майже волочаться по дорозі: він кумедно підігнув їх під худий живіт тварини. Здавалося, він приніс до Брюннліцу особисту, важко здобуту свободу, бо форма на офіцері була потерта, шкіряний ремінь від гвинтівки розлізся від поту, морозів і війни, аж довелося почепити гвинтівку на мотузку. Вуздечка в коника теж була мотузяна. Офіцер був білявий і, як завжди росіяни в очах поляків, безмірно чужий і безмірно близький.

Після короткої розмови польсько-російським суржиком вартовий впустив його. Балконами другого поверху пронеслася чутка про приїзд. Офіцер зліз із коня, і його поцілувала пані Крумгольц. Він усміхнувся і двома мовами попросив собі стілець. Хтось із молодих хлопців приніс його.

Він став на той стілець, який додавав йому зросту (з огляду на те, що він був вищий за більшість в’язнів, це йому було не дуже й треба). Офіцер виголосив російською щось ніби типову промову радянського визволителя. Моше Бейський зміг вловити її основний сенс. Їх звільняють славні Совєти. Вони можуть тепер іти до міста і пересуватися, куди захочуть. Адже під владою Совєтів, як у раю, немає ні юдея, ні елліна, ні чоловіка, ні жінки, ні невільника, ні вільного. Їх просили не влаштовувати актів дешевої помсти в місті. Союзники знайдуть їхніх гнобителів і призначать їм суворе і справедливе покарання. Хай сама свобода тепер буде для них над усе.

Він спустився зі стільця і всміхнувся, мовляв, я свою промову закінчив, можете ставити питання. Бейський і ще хтось звернулися до нього, а офіцер показав на себе і рипучим білоруським ідишем (таку мову переймають навіть не від батьків, а від бабусі з дідусем) повідомив, що він єврей. Тепер розмова набула більш невимушеного звучання.

— Ви були в Польщі? — питав його Бейський.

— Так, — відказав офіцер. — Я саме з Польщі сюди прибув.

— Чи лишилися там євреї?

— Жодного не бачив.

Навколо юрмилися в’язні, перекладаючи і переказуючи розмови одне одному.

— Звідки ви? — питав офіцер Бейського.

— Краків.

— Я був у Кракові два тижні тому.

— Аушвіц? Що чути про Аушвіц?

— Чув, що там ще трохи євреїв лишилося.

В’язні замислилися. Цей росіянин описав їм Польщу як просто-таки якийсь вакуум, і якщо вони повернуться до свого Кракова, то самотньо торохкотітимуть там, як сухі горошини в банці.

— Чи можу я щось для вас зробити? — спитав офіцер.

Кілька голосів попросили їжі. Офіцер гадав, що зможе дати їм віз хліба і, можливо, трохи конини. До заходу сонця мають підвезти.

— Але вам варто подивитися, що тут є в місті, — запропонував офіцер.

То була радикальна думка — отак просто вийти за ворота і піти на закупи до Брюннліца. Для декого досі таке було годі уявити.

Молоді люди, такі як Пемпер і Бейський, пішли за офіцером, який уже збирався назад. Коли в Польщі не залишилося євреїв, то їм немає куди йти. Вони не хотіли від нього вказівок, але відчували, що мають обговорити цю непросту ситуацію з ним. Росіянин зупинився, відв’язуючи коня.

— Не знаю, — відповів він, дивлячись їм в обличчя. — Не знаю, куди вам іти. На схід не ходіть — це я вам точно скажу. Але й на захід теж не ходіть, — його пальці знову взялися розплутувати вузол. — Нас ніде не люблять.

За порадою росіянина, в’язні Брюннліцу нарешті вийшли за браму, щоб уперше обережно зустрітись із зовнішнім світом. Першими спробували молоді. Данка Шиндель вийшла назовні наступного дня після звільнення і піднялася на лісисту гірку за табором. Починали розквітати лілії та анемони, з Африки летіли перелітні птахи. Данка якийсь час посиділа на пагорбі, смакуючи цей день, а тоді скотилася вниз і лягла на траву біля підніжжя, вдихаючи пахощі й дивлячись у небо. Її не було так довго, що батьки думали, чи не потрапила вона в якусь біду чи з місцевими, чи з росіянами.

Ґольдберґ теж вийшов рано: може, взагалі першим — подався по свої краківські багатства. Він потім чимшвидше емігрує до Бразилії.

Більшість старших в’язнів залишилася в таборі. Тепер росіяни в’їхали до Брюннліца, офіцери розквартирувалися у віллі на горі над селом. Вони привезли до табору тушу коня: в’язні жадібно їли м’ясо, декому воно здавалося навіть занадто ситним після харчування хлібом, овочами й кашею від Емілії.

Лютек Файґенбаум, Янек Дреснер, молодший Штернберґ пішли до села по харчі. Село патрулювали чеські партизани, так що і брюннліцькі німці ставилися до звільнених в’язнів обережно. Бакалійник сказав хлопцям, що вони можуть узяти скільки хочуть цукру з мішка в нього на складі. Молодший Штернберґ не витримав, нахилився над мішком і став наминати цукор жменями. Потім у нього люто болів живіт. До нього дійшло те, що група Шиндлера зрозуміла в Нюрнберзі й Равенсбурзі: до свободи і достатків треба підходити поступово.

Головною метою походу до міста був хліб. Файґенбаум, як член табірного загону, був озброєний пістолетом і гвинтівкою, і коли пекар сказав, що хліба немає, хтось із компанії сказав: «А ти йому гвинтівку покажи». Адже цей чоловік був судетським німцем і теоретично підтримував усю ту кривду. Файґенбаум навів гвинтівку на пекаря і пішов крамницею до кімнат у глибині, шукаючи схованого борошна. У вітальні він побачив дружину і двох дочок пекаря, які настрашено забилися в куток. Вони були такі перелякані, що їх не можна було б відрізнити від якої-небудь краківської сім’ї під час операції СС. Лютекові стало жахливо соромно. Він кивнув жінкам, немовби просто зазирнув на хвилинку, і пішов.

Так само соромно стало Мілі Пфефферберґ, коли вона вперше прийшла до села. Коли вона вийшла на площу, чеський партизан зупинив двох молоденьких судетських німкень і змусив їх роззутися, щоб Міла, яка мали лише дерев’яні шкарбуни, могла вибрати собі кращу пару взуття. Міла зашарілася, знічена таким поводженням, і, сівши на хідник, вибрала котрісь із черевиків. Партизан віддав Мілині шкарбуни хазяйці тих черевиків і пішов далі. Тоді Міла розвернулася, догнала ту дівчину і повернула їй взуття. Німкеня, згадує Міла, навіть не подякувала.

Вечорами росіяни навідувалися до табору в пошуках жінок. Пфефферберґ мусив приставити пістолет до голови якогось солдата, який пробрався до жіночого гуртожитку і схопив пані Крумгольц. (Потім пані Крумгольц роками жартівливо сварилася на Пфефферберґа: «У мене був такий шанс утекти з молодим чоловіком, а цей негідник усе зіпсував!») Більш чи менш добровільно з табору вивели трьох дівчат. За три дні вони повернулися, стверджуючи, що добре повеселилися.

Сидіння в Брюннліці нічого не давало, тож за тиждень в’язні почали залишати табір. Дехто, чиї сім’ї були знищені, подався просто на захід, не бажаючи повертатися до Польщі. Брати Бейські, використовуючи тканину й горілку як валюту, доїхали до Італії і сіоністським пароплавом попливли до Палестини. Дреснери пішли через Моравію і Богемію до Німеччини, де того ж року Янек став одним із перших десятьох студентів, що вступили до Баварського університету Ерланґен, щойно він відкрився.

Мансі Роснер повернулася на Подґуже, де вони з Генрі домовилися зустрітися. Сам Генрі Роснер, який разом з Олеком звільнився з Дахау, зайшов до громадського туалету в Мюнхені й побачив там ще одного клієнта в смугастій в’язничній формі. Він спитав чоловіка, де той сидів.

— У Брюннліці, — відказав той.

У Брюннліці лишилися живими всі, крім однієї старої бабці, розповів Роснеру цей чоловік (як виявилося, він дещо помилявся). Мансі ж почула про те, що Генрі лишився живий, від двоюрідної сестри, котра зайшла в кімнату на Подґужі, яку, чекаючи, винаймала Мансі. Вона розмахувала польською газетою, де були надруковані імена тих, кого звільнили з Дахау.

— Мансі, — сказала двоюрідна. — Поцілуй мене! Генрі живий, і Олек теж.

Подібну зустріч призначила і Реґіна Горовиць. Разом з Нюсею вони три тижні діставалися з Брюннліцу до Кракова. Вони винайняли кімнату завдяки запасам, отриманим з флотського складу, — і стали чекати на Долека. Коли він приїхав, вони стали шукати Ричарда, але новин не було. Одного дня того літа Реґіна побачила фільм про Аушвіц, який зняли росіяни і безкоштовно показували полякам. Побачила вона й відомі кадри з дітьми табору, які визирали з-за дротів і яких черниці виводили з Аушвіцу-І. Ричард, малий і симпатичний, фігурував у більшості тих кадрів. Реґіна з криком підскочила і вибігла з кінозалу. Директор кінотеатру і перехожі намагалися надворі її заспокоїти. «Там мій син, мій син!» — кричала жінка. Тепер вона знали, що Ричард живий, що його визволили росіяни і передали одній із організацій з порятунку євреїв. Оскільки вважалося, що батьки хлопчика загинули, рятівники передали його під опіку старих знайомих Горовиців, людей на прізвище Ліблінґ. Реґіні дали адресу, і коли вона підійшла до квартири Ліблінґів, то вже почула присутність сина: за дверми він барабанив по каструлі й кричав:

— Сьогодні буде суп для всіх!

Коли жінка постукала в двері, Ричард погукав пані Ліблінґ.

Отак малий до неї повернувся. Але після того як він бачив шибениці в Плашуві й Аушвіці, мама більше не могла спокійно водити його на дитячі майданчики: коли хлопчик бачив раму для гойдалки, в нього починалася істерика.

У Лінці про групу Оскара доповіли тамтешньому американському командуванню, там їх випустили з ненадійної машини «швидкої» і повезли фургоном на північ до Нюрнберґа, великого центру, де збирали колишніх в’язнів таборів. Виявилося, як вони й підозрювали, що звільнятися — то не така вже безпосередня справа.

У Ричарда Рехена була тітка в Констанці, за озером на швейцарському кордоні. Коли американці спитали в групи, чи мають вони куди йти, вони назвали цю тітку. Восьмеро молодих в’язнів хотіли, коли це можливо, перевезти Шиндлерів через швейцарський кордон, на той випадок якщо раптом почнеться якесь насильство проти німців чи навіть в американській зоні впливу Шиндлерів незаслужено засудять до якогось покарання. До того ж усі восьмеро були потенційними емігрантами і вважали, що зі Швейцарії виїхати буде легше.

Ройбінський згадує, що їхні стосунки з американським комендантом у Нюрнбурзі були душевними, але чоловік не мав для них ніякого транспорту, щоб дістатися на південь до Констанца. Тож вони пішли через Чорний ліс, як могли — десь пішки, десь проїхали потягом. Біля Равенсбурґа вони пішли до місцевої в’язниці й поговорили з американським комендантом. Тут вони знов-таки погостювали кілька днів, відпочили і від’їлися на харчах армії Сполучених Штатів. Допізна розмовляли з комендантом, який мав єврейське походження, розповідали про Амона і Плашув, про Ґрьосс-Розен, Аушвіц, Брюннліц. Вони сподівалися, що він дасть їм транспорт до Констанца, можливо, фургон. Фургона він їм дати не міг, зміг дати автобус і трохи запасів на дорогу. Хоча в Оскара ще лишалися діаманти на понад тисячу райхсмарок і якась кількість валюти, але автобус вони, як видається, не купили, а отримали так. Після торгівлі й домовляння з німецькими бюрократами Оскарові важко було звикнути до такої взаємодії.

Західніше від Констанца, на шведському кордоні й у французькій зоні окупації, вони поставили свій автобус у селі Кройцлінґен. Рехен пішов там до господарчої крамниці і купив пару кусачок для дроту. Здається, купував він ті кусачки ще у в’язничній формі. Мабуть, коли касир продав йому товар, він міркував якось так: або це в’язень, і коли я йому відмовлю, то він може погукати французів, щоб вони його захистили; або це перевдягнений німецький офіцер, який тікає і потребує допомоги.

Прикордонна огорожа проходила через центр Кройцлінґена і охоронялася з німецького боку французькою вартою з «Sûreté Militaire». Утікачі підійшли до бар’єру на краю села і, перерізаючи дроти, перечекали, поки вартовий відійде на другий кінець патрульованої ділянки, а тоді проскочили до Швейцарії. На жаль, якась селянка помітила їх з-за повороту і побігла до кордону здіймати тривогу до французів і швейцарців. На тихому швейцарському сільському майдані, дзеркальному відображенні німецької частини, навколо втікачів зібралася швейцарська поліція, а Ричард із Анкою відірвалися від решти, і їх наздогнала патрульна машина. У межах півгодини всіх відправили назад на французький бік, де їх одразу обшукали, знайшли гроші й діаманти, відвезли до колишньої німецької в’язниці, де позамикали в окремих камерах.

Ройбінський розумів: тепер усіх підозрюють, що вони — колишні охоронці концентраційного табору. Тут далося взнаки, що в американців вони повід’їдались і не виглядали такими змореними, як тоді, коли виходили з Брюннліцу. Їх допитували кожного окремо про їхню подорож, про цінності, що в них знайшли. Кожен міг розповісти щось правдоподібне, але не знав, чи те саме казали всі інші. Здається, вони боялися того, чого не сталося тоді в американців: що коли французи дізнаються, хто такий Оскар і яку посаду він обіймав у Брюннліці, його, безумовно, віддадуть під суд.

Ухиляючись від відповіді заради Оскара та Емілії, вони так просиділи тиждень. Самі Шиндлери достатньо знали про юдаїзм, щоб пройти очевидний культурний іспит. Але манерами і статурою Оскар не дуже скидався на недавнього в’язня СС. На жаль, лист івритом залишився в Лінці серед американських паперів.

Едека Ройбінського, як головну особу в гурті, допитували особливо часто, і на сьомий день його ув’язнення він, прийшовши в кімнату для допиту, виявив там ще одного чоловіка в цивільному, який розмовляв польською, — той мав перевірити, чи справді Ройбінський з Кракова. З якоїсь причини — чи тому, що поляк співчував йому в ході розмови, чи тому, що почув знайому мову — у Ройбінського раптом здали нерви, він заплакав і розказав усе як було, живою польською. Тоді по одному викликали всіх решту, їм наказували розповісти їхню версію польською. Коли пізно вранці покази почали збігатись, усю групу, у тому числі Шиндлерів, зібрали в кімнаті для допитів — і обидва слідчі стали їх обіймати. Француз, розповідає Ройбінський, розплакався. Усі були в захваті від цього небувалого дива: поліцай, який веде допит, плаче. Коли той узяв себе в руки, то наказав принести обід йому, його колезі, Шиндлерам і їхнім вісьмом супутникам.

По обіді він допоміг їм перебратися до Констанца в готель на березі озера, де вони жили кілька днів коштом французького військового уряду.

Коли вони сіли вечеряти в готелі з Емілією, Ройбінським, Рехенами та іншими, власність Оскара відійшла до Совєтів, а рештки його коштовностей і валюти загубилися в хитросплетіннях визволительської бюрократії. Він був практично без гроша, але їв, як годиться, в пристойному готелі зі своєю «родиною». Усе це буде в його житті й надалі.

Епілог

Тепер зоряний час Оскара минув. Мир ніколи не піднесе його так, як тоді війна. Оскар з Емілією прибули до Мюнхена. Якийсь час вони жили на квартирі з Роснерами, бо Генрі з братом почали грати в мюнхенському ресторані й навіть досягли скромного добробуту. Один із колишніх в’язнів, зустрівши Шиндлера в маленькій тісній квартирі Роснерів, був вражений його порваним піджаком. Звичайно, всі його краківські й моравські статки конфіскували росіяни, а залишки коштовностей вимінювалися на їжу і напої.

Коли до Мюнхена прибули Файґенбауми, вони зустріли його останню на той момент коханку, єврейку, яка пережила не Брюннліц, а якийсь гірші табори. Багатьом гостям у квартирах, що їх Оскар винаймав, хоч як поблажливо вони ставилися до героїчних слабкостей Оскара, було незручно за нього перед Емілією.

Він і далі залишався шалено щедрим товаришем і великим відкривачем джерел дефіциту. Генрі Роснер згадує, як він знайшов, де можна діставати курей посеред Мюнхена, де курки вдень зі свічкою ніхто не бачив. Він водив компанію з тими зі своїх євреїв, які приїхали до Німеччини: з Роснерами, Пфефферберґами, Дреснерами, Файґенбаумами. Злі язики потім стверджуватимуть, що в ті часи для будь-кого, хто займався концтаборами, було мудрим рішенням триматися єврейських друзів заради свого захисту. Але цей зв’язок не був інстинктивною хитрістю. «Євреї Шиндлера» стали його сім’єю.

Разом із ними він почув, що Амона Ґьота взяли американські солдати Паттона в минулому лютому, коли він відпочивав у санаторії в Бад-Тольці; його ув’язнили в Дахау, а наприкінці війни передали в руки нового польського уряду. Власне, Амон був одним з перших німців, якого віддали під польський суд. На суд запросили як свідків кількох його колишніх в’язнів, а як свідків захисту Амон зі своїми уявленнями про дружбу хотів викликати Гелену Гірш і Оскара Шиндлера. Оскар на краківський суд не поїхав. Ті, хто поїхав, побачили Ґьота, схудлого від діабету, який пригнічено захищався і не каявся. Усі накази на страти й перевезення в’язнів були підписані його командуванням, казав він, так що це не його, а їхні злочини. Свідки, які розповідали про його власноручні вбивства людей, казав Амон, злостиво перебільшують. Так, карали якихось саботажників серед в’язнів, але під час війни завжди буває саботаж.

Мєтек Пемпер, чекаючи, поки йому дадуть слово на суді, сидів біля іншого колишнього плашувця, який дивився на Ґьота на лаві підсудних і шепотів:

— Цей чоловік досі мені страшний.

Але сам Пемпер як перший свідок обвинувачення видав повний список злочинів Амона. За ним говорили й інші, серед яких були доктор Біберштейн і Гелена Гірш, які мали докладні й болісні спогади. Амона засудили на смерть і повісили в Кракові 13 вересня 1946 року. Це сталося через два роки після його віденського арешту поліцаями СС за звинуваченням у незаконних оборудках. Як писали краківські газети, він зійшов на ешафот не каючись і перед смертю крикнув: «Хайль Гітлер!»

У Мюнхені Оскар сам упізнав Ліпольда, якого затримали американці. На упізнання разом з Оскаром ходив інший в’язень. Він згадує, як Оскар сказав Ліпольду, котрий усе заперечував:

— Вам як краще: щоб це зробив я — чи п’ятдесят розлючених євреїв, які чекають там унизу на вулиці?

Ліпольда також повісять — не за злочини в Брюннліці, а за давніші вбивства в Будзині.

Мабуть, Оскар уже міркував про фермерство в Аргентині, про вирощування нутрій. Шиндлер зберіг ті самі чудові комерційні інстинкти, які привели його в 1939 році до Кракова, і вони тепер кликали його за океан. Грошей у нього не було, але Об’єднаний розподільчий комітет, якому Оскар надсилав звіти під час війни і де його добре знали, радо йому допоміг. У 1949 році вони добровільно передали йому 15 тисяч доларів США і дали рекомендацію «для всіх, кого це може стосуватися», підписану М. В. Бекельманом, віце-головою виконавчого комітету організації. Там було сказано:

«Американський об’єднаний розподільчий комітет уважно вивчив діяльність пана Шиндлера протягом окупації та війни… Ми щиро рекомендуємо всім особам і організаціям, з якими матиме справу пан Шиндлер, надавати йому всіляку можливу допомогу на знак поваги до його видатних учинків…

Під виглядом діючої нацистської табірної фабрики спочатку в Польщі, а потім у Судетах пан Шиндлер зміг узяти на роботу й захищати євреїв — чоловіків і жінок, — яким було б призначено загинути в Аушвіці чи інших сумновідомих концентраційних таборах… Свідки з табору Шиндлера в Брюннліці розповіли Об’єднаному розподільчому комітету, що то був “єдиний табір на окупованих Німеччиною теренах, де євреїв ніколи не вбивали, навіть не били і завжди ставилися до них по-людськи”. Тепер цей чоловік розпочинає нове життя, допоможімо йому, як він колись допоміг нашим братам».

Відпливаючи до Аргентини, він узяв із собою з півдюжини сімей своїх євреїв, оплативши проїзд багатьом із них. Разом з Емілією вони завели ферму неподалік Буенос-Айреса і займалися нею майже десять років. Ті давні працівники Оскара, які не бачили його в ті роки, казали, що його важко уявити фермером, бо він не любив буденності, рутини. Хтось каже — і, певне, має де в чому слушність, — що «Емалія» і Брюннліц досягли своєрідного успіху завдяки проникливому розуму таких людей, як Штерн і Банкєр. В Аргентині в Оскара не було такої підтримки, крім здорового глузду і сільської працьовитості своєї дружини.

Ті десять років, поки Оскар розводив нутрій, показали, що розведення цих тварин у неволі, на відміну від полювання на них, не дає достатньо якісних шкур. У ті часи зазнали краху багато нутрієвих ферм, і в 1957 році Шиндлери збанкрутували. Емілія з Оскаром переїхали в будинок, наданий Бней-Бріт[20] у Сан-Вінсенте, південній околиці Буенос-Айреса, і якийсь час Оскар шукав роботи торговельного представника. За рік, проте, він поїхав до Німеччини, залишивши Емілію в Аргентині.

Винаймаючи маленьку квартирку у Франкфурті, він шукав капіталу, щоб купити цементний завод, і можливості отримати велику компенсацію від міністерства фінансів Західної Німеччини за втрату свого майна в Польщі й Чехословаччині. Із того майже нічого не вийшло. Дехто з колишніх працівників Шиндлера вважав, що німецький уряд не заплатив йому через те, що в середніх ланках цивільної служби ще позалишалися гітлерівці. Але, можливо, клопотання Оскара відхилили з якихось технічних причин, і в листах, які надходили до Оскара з міністерства, годі розгледіти якісь лихі наміри бюрократів.

Цементний завод Шиндлера запрацював завдяки капіталам Об’єднаного розподільчого комітету і «позичкам» від декого з євреїв Шиндлера, які змогли добре влаштуватися в повоєнній Німеччині. Завод протримався недовго. У 1961 році Оскар знову збанкрутував. До цього призвела низка дуже важких зим, через які доводилося зупиняти будівництво; але дехто з колишніх працівників Оскара вважає, що він зазнав краху через свою непосидючу вдачу і несприйняття рутини.

Того року, почувши про його проблеми, ізраїльські «євреї Шиндлера» запросили його в гості своїм коштом. У польськомовній пресі Ізраїлю з’явилося оголошення: усіх колишніх в’язнів концентраційного табору Брюннліц, знайомих з «німцем Оскаром Шиндлером», просили звернутися до газети. У Тель-Авіві Оскара захоплено вітали. За ним юрбою ходили повоєнні діти його колишніх в’язнів. У його обличчі з’явилася важкість, він погладшав. Але на всіх вечірках і прийомах, де його бачили, то був той самий невгамовний Оскар. Розкотистий голос, хвацька дотепність, нахабний шарм Шарля Буає[21], жадібна охота до випивки — це все пережило два банкрутства.

Того року судили Адольфа Айхманна, і візит Оскара до Ізраїлю збурив цікавість міжнародної преси. Напередодні судового процесу кореспондент лондонської «Daily Mail» написав статтю, порівнюючи діяльність цих двох людей, і в передньому слові до неї процитував клопотання «євреїв Шиндлера» про допомогу Оскарові: «Ми пам’ятаємо лихоліття Єгипту, ми не забуваємо Амана[22], ми не забуваємо Гітлера. Та, пам’ятаючи кривдників, ми не забуваємо праведників. Не забуваймо про Оскара Шиндлера».

Серед тих, хто пережив Голокост, побутувала певна недовіра, що міг у принципі бути хороший табір, такий як в Оскара, і це помітно з запитання журналіста на прес-конференції з Шиндлером у Єрусалимі.

— Як ви поясните те, — питав журналіст, — що ви знали всю верхівку СС в околицях Кракова і регулярно мали з ними справу?

— У той історичний період, — відказав Оскар, — було доволі непросто обговорювати долю єврейського народу з головним рабином Єрусалиму.

Відділ свідчень у «Яд Вашемі» наприкінці перебування Оскара в Аргентині намагався отримати від нього загальну розповідь про його діяльність у Кракові й Брюннліці. Тепер з його власної ініціативи й під впливом Іцхака Штерна, Якоба Штернберґа і Моше Бейського (колишнього майстра підробляти печатки в Оскара, а нині успішного і вченого юриста) комітет довірених осіб «Яд Вашему» почав розглядати питання офіційної нагороди для Оскара. Головою комітету був Ландау, головний суддя на суді над Айхманном. «Яд Вашем» отримав масу свідчень стосовно Оскара. У цій великій колекції тверджень є чотири критичні. Ці четверо стверджують, що, якби не Оскар, вони б загинули, але критикують його ведення справ на початку війни. Двоє з цих негативних відгуків належать батькові й сину Ц., про яких ми вже згадували. У їхній крамниці, що торгувала емалевими виробами, Оскар поставив свою коханку Інґрід тройгендером. Третій відгук належить секретарці тих Ц., яка теж говорить про кулаки і залякування, що чутки про них Штерн переказав Оскарові в далекому 1940 році. Четверте належить чоловікові, який стверджує, що до війни вклав свої гроші у фабрику під її старою назвою «Рекорд», а Оскар, за його словами, це проігнорував.

Ландау і його комітет, напевне, вважали ці твердження незначними проти величезної маси позитивних відгуків інших «євреїв Шиндлера» і ніяк їх не коментували. Коли їх усіх чотирьох Шиндлер врятував, то в суддів, як розповідають, виникло питання: якщо Оскар так їх усіх скривдив, то чому ж він із такими зусиллями їх урятував?

Першою вшанувала Оскара міська влада Тель-Авіва. На його п’ятдесят третій день народження йому відкрили меморіальну дошку в Парку Героїв. На ній написано, що він є рятівником тисячі двохсот в’язнів концтабору Брюннліц і, хоча цифра говорить сама за себе, додано, що дошку встановлено з любов’ю та вдячністю. Через десять років у Єрусалимі його проголосять Праведником — цей титул є особливою ізраїльською відзнакою, заснованою на давньому уявленні цього народу, що поміж багатьох неправовірних Бог Ізраїлю завжди тримає, як закваску, праведних людей. Оскара також запросили посадити ріжкове дерево на Алеї Праведників, що веде до музею «Яд Вашему». Дерево й сьогодні там росте, позначене табличкою, серед інших дерев, посаджених Праведниками. Є там і дерево Юліуса Мадріча, який незаконно годував своїх працівників, що ніяким круппам і фарбенам і на думку б не спало, і дерево Раймунда Тіча, управителя Мадріча в Плашуві. На цій кам’янистій землі пам’ятні дерева виросли до понад триметрової висоти.

Німецька преса поширила історії про подвиги Оскара за воєнних часів і про церемонії «Яд Вашему». Ці завжди хвалебні репортажі, втім, не допомагали йому жити. На вулицях Франкфурта на нього дивилися косо, кидали в нього каміння, якісь робітники сміялися з нього й казали, що його слід було спалити разом з євреями. У 1963 році він ударив кулаком робітника фабрики, який обізвав його жидолюбом, і той подав на нього в суд за напад. У місцевому суді, на найнижчому рівні судової системи Німеччини, Оскар вислухав від судді нотацію і був змушений заплатити за моральну шкоду.

— Я б уже з собою покінчив, — писав він Генрі Роснеру до Квінсу, що в Нью-Йорку, — коли б це не мало їх так порадувати.

Через ці приниження він дедалі більше залежав від тих, кого колись урятував. Ті були для нього єдиною душевною і матеріальною підтримкою. Решту життя він по кілька місяців на рік проводив із ними, гарно і почесно живучи в Тель-Авіві та Єрусалимі, безкоштовно обідаючи в ресторані «Rumanian» на улиці Бен-Єгуди в Тель-Авіві, хоча Моше Бейський намагався по-синівському вмовити його не пити на ніч більше ніж три подвійні коньяки. Урешті він усе одно повертався до другої половини своєї душі, свого «я», позбавленого спадщини, до поганенької, тісної квартири в кількох сотнях метрів від центрального вокзалу Франкфурта. Пишучи з Лос-Анджелеса іншим «євреям Шиндлера» Сполучених Штатів того року, Польдек Пфефферберґ просив кожного вділити хоча б раз на рік свій денний заробок Оскарові Шиндлеру, який перебуває в «тяжкому, самотньому, розчарованому стані».

Щороку Оскар підтримував зв’язки зі своїми євреями. Це була така сезонна річ — півроку метеликом в Ізраїлі, півроку черв’яком у Франкфурті. У нього постійно були грошові проблеми.

Тель-авівський комітет, членами якого, знов-таки, були Іцхак Штерн, Якоб Штернберґ і Моше Бейський, і далі продовжував лобіювати гідну пенсію для Оскара в уряді Західної Німеччини. Підставами для їхнього клопотання були його героїзм під час війни, втрачене майно, слабке на той момент здоров’я. Першою офіційною реакцією німецького уряду став, однак, хрест «За заслуги» у 1966 році, на церемонії вручення був присутній Конрад Аденауер. І тільки 1 липня 1968 року міністерство фінансів було раде доповісти, що від того моменту йому виплачуватимуть пенсію в двісті марок на місяць. Через три місяці пенсіонер Шиндлер отримав папський орден Святого Сильвестра від єпископа Лімбурзького.

Оскар і далі мав бажання співпрацювати з Федеральним міністерством юстиції в переслідуванні воєнних злочинців. У цьому він, здається, був безжальним. На свій день народження у 1967 році він дав конфіденційні покази про багатьох з персоналу концтабору Плашув. Із запису його свідчень того дня помітно, що він не вагається і є уважним свідком. Якщо він про котрогось есесівця знає мало або нічого, то так і каже. Це він говорив про Амтора, про есесівця Цуґсбурґера, про фройляйн Онезорґе, одну з нестриманих наглядачок. Але він і без вагань говорить, що Бош — убивця й експлуататор, і розповідає, що впізнав Боша на залізничній станції в Мюнхені у 1946 році, підійшов до нього і поцікавився, чи добре йому спиться вночі після Плашува. Бош, каже Оскар, на той момент жив із східнонімецьким паспортом. Наглядача на прізвище Мовінкель, представника Плашува в DAW, він також без сумнівів засуджує: «розумний, але брутальний». Про Ґьотового охоронця Ґрюна він розповідає історію про те, як той збирався розстріляти Ламуса на «Емалії» і як він, Шиндлер, відкупився від нього горілкою. (Цю історію підтверджують і чимало колишніх в’язнів, чиї розповіді зберігаються в архівах «Яд Вашему»). Щодо сержанта Річека Оскар каже, що сам нічого про його злочини не знає, але чув про недобру славу цього чоловіка. Також він не певний, чи на тій фотографії, яку йому показали в міністерстві юстиції, зображений саме той Річек. Тільки про одну людину зі списку міністерства юстиції Оскар охоче говорить загалом добре. То інженер Гут, який допоміг йому під час арешту. Про Гута, за словами Оскара, добре відгукувались і поважали його навіть в’язні.

Коли Шиндлер перейшов шістдесятирічну межу, він почав працювати на організацію «Німецькі друзі Єврейського університету». Це заняття йому дали після клопотань тих «євреїв Шиндлера», які намагалися знайти новий сенс життя для Оскара. Він почав працювати, добуваючи кошти для організації в Західній Німеччині. Його давня здатність зачаровувати і спокушати ділових людей придалася йому знову. Він також долучився до розробки схем подорожей німецьких та ізраїльських дітей за обміном.

Незважаючи на вже ослаблене здоров’я, він і далі жив і пив, як замолоду. Він закохався в німецьку модель на ім’я Аннемарі, яку зустрів в єрусалимському готелі «Цар Давид». Вона стане емоційно незамінною людиною для Шиндлера в його пізні роки.

Його дружина Емілія і далі жила без жодної його фінансової підтримки в маленькому будиночку в Сан-Вінсенте, на південь від Буенос-Айреса. На час, коли я пишу цю книжку, вона й далі там живе. Як і в Брюннліці, вона залишається фігурою, сповненою тихої гідності. У документальному фільмі, знятому німецьким телебаченням у 1973 році, вона без тіні образи покинутої дружини розповідає про Оскара в Брюннліці, про те, що сама робила там. Вона проникливо зауважила, що до війни Оскар не чинив нічого видатного і після війни не був винятковою людиною. Зате йому пощастило, що в той недовгий проміжок між 1939 і 1945 роками він зустрів таких людей, які викликали з глибини його приховані таланти.

У 1972 році, коли Оскар відвідав нью-йоркське управління «Американських друзів Єврейського університету», троє з «євреїв Шиндлера», партнери великої будівельної компанії в Нью-Джерсі, умовили групу з сімдесяти п’ятьох інших колишніх в’язнів Шиндлера зібрати 120 тисяч доларів на те, щоб присвятити Оскарові поверх у Дослідницькому центрі Трумена в Єврейському університеті. На поверсі зберігатиметься Книга Життя, в якій містяться розповіді про те, як Шиндлер рятував людей, і список тих, кого він урятував. Двоє з цих партнерів, Мюррей Пантірер та Ісак Левенштейн, мали по шістнадцять років, коли Оскар узяв їх до Брюннліцу. Тепер діти Оскара стали йому батьками, першими помічниками, приводом пишатися.

Він був дуже хворий. Ті люди, які працювали лікарями в Брюннліці, наприклад Александер Біберштейн, це знали. Один із них казав комусь із близьких друзів Оскара:

— Цей чоловік не мав би жити. Його серце працює суто з упертості.

У жовтні 1974 року він упав у своїй маленькій квартирі коло франкфуртського вокзалу і помер дев’ятого жовтня в лікарні. У довідці написано, що останній напад спричинило прогресуюче затвердіння артерій мозку і серця. У його заповіті було сказано те, про що він уже казав багатьом євреям — щоб його поховали в Єрусалимі. За два тижні францисканський парафіяльний священик у Єрусалимі дозволив поховати пана Оскара Шиндлера, одного з найменш слухняних дітей католицької церкви, на Латинському цвинтарі Єрусалима.

Мине ще місяць, і тіло Оскара в цинковій труні пронесуть вузенькими вуличками Старого Єрусалима на католицький цвинтар, з якого на південь видно долину Гінном, що її називають Геєнною в Новому Заповіті. У пресі можна побачити світлину процесії: серед величезного потоку «євреїв Шиндлера» — Іцхак Штерн, Моше Бейський, Гелена Гірш, Якоб Штернберґ, Юда Дреснер.

За ним плакали на всіх континентах.

Додаток

Офіцерські звання

Оберст-ґрупенфюрер — генерал

Оберґрупенфюрер — генерал-лейтенант

Ґрупенфюрер — генерал-майор

Бриґадефюрер — бригадний генерал (Велика Британія)

Оберфюрер — немає точного відповідника

Штандартенфюрер — полковник

Оберштурмбанфюрер — підполковник

Штурмбанфюрер — майор

Гауптштурмфюрер — капітан

Оберштурмфюрер — перший лейтенант (США)

Унтерштурмфюрер — другий лейтенант (США)

Сержантський склад:

Обершарфюрер — найстарше звання сержантського складу

Унтершарфюрер — сержант

Роттенфюрер — капрал

ТОМАС КІНІЛЛІ народився в 1935 році в Сіднеї (Австралія), там і здобув освіту. Крім «Списку Шиндлера» — історичного роману, який отримав премію «Букер» і відзнаку «Лос-Анджелес Таймс» у номінації «Художня література», — він написав книжки «То Асмара», «Пісня Джиммі-коваля» і «Політ геройським класом», які потрапили в шорт-лист «Книжка року» за версією «Санді Експрес». На момент публікації роману англійською мовою він читає курс із літературної творчості для випускників Каліфорнійського університету в Ірвіні, де має звання провідного професора. Голова Австралійського республіканського руху, метою якого є припинити конституційний зв’язок Австралії з Великою Британією.