Момо бесплатное чтение

Міхаель Енде
Момо

Із пітьми світло йде.

Не знаю, хто ти й де,

Що шлеш такі промінчики ясні.

Та хто б ти не була,

Зориночко мала,-

Світи мені, світи, світи мені!

(На мотив ірландської дитячої пісеньки)

ЧАСТИНА ПЕРША

МОМО ТА ЇЇ ДРУЗІ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ВЕЛИКЕ МІСТО І МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА

За давніх, давніх часів, як люди ще розмовляли зовсім інакшими, не теперішніми мовами, в теплих країнах уже пишалися великі, чудові міста. В тих містах височіли царські та імператорські палаци, слалися широкі вулиці, вузенькі вулички й покручені завулки, стояли розкішні храми з золотими й мармуровими статуями богів, вирували квітчасті базари, де торгували товарами з усього білого світу, розлягались просторі й гарні майдани, куди люди сходилися обміркувати новини чи послухати промови.

Та насамперед, у тих містах були театри.

Вони скидались на нинішній цирк, тільки що будували їх із самого каменю. Лави для глядачів здіймалися східцями одна над одною, утворюючи ніби велетенську лійку. Згори деякі з цих споруд здавалися зовсім круглими, другі - овальними, а треті розкидалися розгонистим півколом. Називалися вони амфітеатрами.

Були амфітеатри величезні, як футбольний стадіон, а були й менші - усього на дві-три сотні глядачів. Декотрі були пишні, оздоблені колонами й статуями, а інші - прості й неоздоблені. Дахів амфітеатри не мали. Вистави грали просто неба. Отож у багатих амфітеатрах угорі над лавами напинали злототкані килими, щоб заслонити глядачів від пекучого сонця або раптової зливи. У простих театрах задля цього правили очеретяні або солом'яні мати. Одне слово, театри були не всі однакові. Та відвідували їх усі, бо всі палко любили дивитись і слухати вистави.

І коли люди серцем проживали ті зворушливі чи кумедні події, які відбувалися на сцені, їм здавалось, наче те вдаване життя якимось дивовижним чином виходить правдивіше, ніж їхнє власне, повсякденне. І вони любили проживати цю інакшу дійсність.

Тисячоліття проминули відтоді. Великі стародавні міста занепали, храми й палаци завалилися. Вітер і дощ, холод і спека вигладили й повидовбували камінь, і від великих театрів залишилися самі руїни." У поруйнованих стінах тепер лиш цикади ведуть свою монотонну пісню, неначе то земля так дихає вві сні.

Та декотрі з великих стародавніх міст залишились великими й сьогодні. Звісно, життя в них стало інакше. Люди їздять автомобілями й трамваями, мають телефон і електричне світло. Але де-де серед новітніх будівель ще натрапиш на дві-три колони, браму, рештки прадавнього муру чи й на амфітеатр давноминулих днів.

В одному з таких міст і сталась оця історія.

На південній околиці того міста, там, де вже починається поле, а будинки й халупчини стають дедалі вбогіші, лежать, сховавшись у пінієвому ліску, руїни невеличкого амфітеатру. Він і за давнини був не з розкішних - цей, сказати б, театр для вбогих. А в наші дні, себто за тих часів, коли почалась оця історія з Момо, про ті руїни майже геть забули. Знали про них ще хіба кілька вчених знавців старовини, та й ті до них збайдужіли, бо там уже не було чого вивчати. Не були руїни і якоюсь дивницею, щоб змагатися з іншими дивовижами, які трапляються у великому місті. Отож туди забивалися вряди-годи хіба що двоє-троє туристів, видирались догори зарослими травою кам'яними лавами для глядачів, голосно розмовляли, клацали фотоапаратами, роблячи на спомин знімки, та й ішли собі геть. Тоді в кам'яну лійку поверталася тиша і цикади заводили нову строфу нескінченної своєї пісні - строфу, що нічим не різнилася від старої. Власне, тільки люди, що там поблизу жили, добре знали цю химерну округлу споруду. Там паслися їхні кози, діти грали в м'яча на її круглому дні, а інколи вечорами там зустрічалися закохані пари.

Але одного дня люди загомоніли, що віднедавна хтось у руїнах живе. Казали - дитина, мале дівча. А проте напевно твердити було не можна, бо те дитя мало на собі не зовсім звичну одіж. А звати її Момо чи якось так.

І справді, на вигляд Момо здавалась трохи чудною і людей, які понад усе цінують чистоту й ошатність, мабуть-таки, могла трохи налякати. Вона була маленька й худенька, через те ніхто нізащо не вгадав би, чи їй тільки вісім, а чи всі дванадцять років. Вона мала буйні, смолянисто-чорні кучері, до яких, видно, зроду не торкались гребінець і ножиці. Мала величезні, прегарні й так само смолянисто-чорні очі і ноги тієї ж таки барви,- бо здебільшого бігала боса. Лише взимку подеколи взувалася в черевики, та вони були неоднакові, розпаровані, ще й до того великі на неї. Адже з майна вона тільки й мала собі те, що десь знайшла або що їй подарували люди. Спідничина в неї була пошита з різнобарвних клаптів і сягала аж по кісточки. Зверху вона надягала стару, занадто на неї велику чоловічу куртку, рукава якої звичайно закасувала. Підрізувати їх Момо не хотіла, бо завбачливо думала про те, що вона ж ростиме. А хто його знає, чи трапиться їй ще коли отака добряча куртка зі стількома кишенями.

Під зарослою бур'яном сценою театру було кілька на півзавалених кімнатчин, куди можна було залазити крізь дірку в стіні. Тут Момо влаштувала собі житло.

Якось опівдні до дівчинки прийшло кілька жінок і чоловіків - з тих, що неподалік жили,- надумавши її про дещо розпитати. Момо стояла перед ними й злякано на них дивилася: вона боялась, що ці люди її звідси проженуть.

Та невдовзі помітила, що вони до неї прихильні. Вони й самі були вбогі і знали життя.

- Так,- мовив один чоловік,- отже, тобі тут до вподоби?

- Авжеж,- відказала Момо.

- І тобі хотілось би тут залишитися?

- Так, дуже.

- Хіба ж тебе ніхто ніде не чекає?

- Ні.

- Я хочу сказати - хіба тобі не треба додому?

- Моя домівка тут,- швиденько запевнила Момо.

- А звідки ж ти тут узялась, дитино?

Момо непевно махнула рукою, показавши кудись у далечінь.

- А хто ж твої батько та мати? - все допитувався чоловік.

Дівчинка безпорадно глянула на нього й на решту людей і легенько знизала плечима. Всі перезирнулися й зітхнули.

- Ти не бійся,- казав далі той чоловік,- ми не прийшли тебе проганяти. Ми хочемо тобі допомогти.

Момо кивнула головою мовчки, не дуже впевнено.

- Ти кажеш, що звешся Момо, так-бо?

- Так.

- Це гарне ймення, але я його ніколи досі не чув. Хто тебе так назвав?

- Я сама,- відповіла Момо.

- Ти сама себе так назвала?

- Авжеж.

- Коли ж ти народилася?.

Момо трохи подумала г нарешті сказала:

- Наскільки пам'ятаю, я була на світі весь час.

- Невже в тебе немає ні тітки, ні дядька, ні бабуні - геть нікогісінько, до кого б ти могла піти?

Якусь хвильку дівчинка мовчала і тільки дивилася на того, хто питав. Тоді прошепотіла:

- Моя домівка тут.

- Так,- мовив чоловік,- але ж ти дитина, скільки тобі насправді років?

- Сто,- нерішуче відповіла Момо. Люди засміялись, певні, що це жарт.

- Ні, справді, скільки тобі років?

- Сто два,- промовила Момо ще нерішучіше.

Люди аж по хвилині зрозуміли, що дівчинка знає лише кілька чисел, які десь почула, та не уявляє їхнього значення, бо ніхто не вчив її лічити.

- Слухай,- сказав той-таки чоловік, порадившись про щось із іншими. - Чи не краще, якби ми розповіли поліції, що ти тут? Ти б тоді пішла жити до притулку, мала б що їсти й де спати, і тебе б навчили рахувати, читати й писати і багато чого ще.

Момо злякано подивилася на нього.

- Ні,- пролебеділа вона,- я туди не хочу. Я вже там була. І ще діти там були. Там на вікнах грати. І щодня нас били. За нізащо. То я вночі перелізла через мур і втекла звідти. Я туди не хочу.

- Це я можу зрозуміти,- сказав якийсь старий чоловік, кивнувши головою.

Інші теж могли це зрозуміти, бо й вони закивали головами.

- Ну гаразд,- мовила одна жінка. - Але ж ти ще маленька. Хтось та має піклуватися про тебе.

- Я сама,- відповіла Момо з полегкістю.

- Хіба ти зумієш? - допитувалася жінка. Момо помовчала, а тоді тихенько сказала:

- Мені багато не треба.

Люди знов перезирнулися, зітхнули й закивали головами.

- Знаєш що, Момо,- озвався той чоловік, що починав розмову. - А може б, ти пішла до кого з нас? Правда, в нас самих тіснувато, а в багатьох ще й купа дітей, що хочуть їсти. Та, як подумати,- на одне більше чи на одне менше - хіба не однаково? Як ти гадаєш?

- Дякую,- сказала Момо і вперше всміхнулася. - Дуже вам дякую! А можна мені й далі жити тут?

Люди довго радилися так і сяк і врешті згодилися з дівчинкою, розміркувавши, що тут їй житиметься не гірше, ніж би в кого з них, а дбатимуть вони про неї гуртом, для гурту воно буде й легше, ніж би для когось одного.

Вони зараз-таки й перейшли від балачок до діла - заходились лагодити напівзруйновану кам'яну кімнатку, де оселилась Момо, і влаштовувати в ній усе якомога краще. Один з них, муляр, навіть поставив їй невеличку грубку з каменю. Ще й іржаву трубу роздобули для неї. Дід-столяр розбив кілька ящиків і змайстрував з тих дощечок столик і два стільці. А жінки принесли стареньке залізне ліжко, оздоблене дротяними закрутками, матрац і дві ковдри. З кам'яної діри під сценою зруйнованого театру вийшла затишна кімнатка. Ще й наостанку муляр, що мав хист художника, намалював на стіні гарний букет квітів. Навіть раму й гвіздок, на якому картина висить, змалював.

А тоді прийшли діти тих людей і принесли, що мали, з їжі: хто - шматочок сиру, хто - пиріжок, а хто - трохи фруктів. А що дітей було багато, то надвечір назбиралося стільки наїдків, що всі гуртом справили в амфітеатрі справжнє невеличке свято - входини Момо. І так весело бенкетували, як уміють лише вбогі люди.

Отак почалася дружба між маленькою Момо та людьми з прилеглих околиць.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

НЕЗВИЧАЙНА ВЛАСТИВІСТЬ І ЗВИЧАЙНІСІНЬКА СУПЕРЕЧКА

Відтоді малій Момо велося добре, принаймні на її думку. Попоїсти в неї тепер завжди було що, коли більше, коли менше - як трапиться, скільки дадуть люди. Мала вона дах над головою, мала ліжко і могла, як було холодно, розпалити в грубці. А найголовніше - у неї тепер було багато добрих друзів.

Хтось подумав би, що Момо просто пощастило - зустрілися такі гарні люди. Вона й сама точнісінько так гадала. Та невдовзі люди зрозуміли, що і їм з нею неабияк поталанило. Момо стала потрібна їм, і вони чудувались, як могли обходитись без неї досі. І що довше ця маленька дівчинка мешкала поруч, то необхідніша для них ставала; така необхідна, аж вони почали боятися, щоб вона часом якогось дня знов не пішла собі від них.

Тож до Момо дуже часто приходили гості. Майже завжди біля неї хтось сидів і гаряче щось їй розказував. Хто не міг прийти сам, той посилав по неї. А тому, хто ще не збагнув, яка вона, усі казали:

- Піди до Момо!

Ці слова помалу-малу стали для жителів прилеглих околиць наче приказка абощо. Так, як ото кажуть: «На все добре!», чи «Смачного вам!», чи «Та бог його знає!», так самісінько тепер повторювали раз у раз:

- Піди до Момо!

Але ж чому? Може, Момо була така нечувано розумна, що для кожного мала добру пораду?

Чи то завжди знаходила саме такі слова, які людей утішали? А чи виносила мудрі й справедливі присуди?

Ні, всього цього Момо не вміла, так само як і кожна дитина.

То, може, вона вміла робити щось інше, що звеселяло людей? Може, вона, скажімо, чудово співала? Чи, там, грала на якомусь інструменті? Або, може, була - вона ж мешкала однаково що в цирку! - неабиякою танцюристкою чи акробаткою?

Ні, не була.

То, може, вона вміла чаклувати? Може, знала якісь чарівні слова, щоб проганяти всі злидні й турботи? А чи вміла вгадувати людську долю?

Ні, зовсім ні.

Як ніхто інший, Момо вміла тільки одне - слухати.

Та що ж тут незвичайного, можливо, скаже хто з читачів: слухати вміє кожен.

Якби ж то!

По-справжньому слухати іншого вміє небагато хто.

Момо це вміла.

Вона вміла слухати так, що й нерозумним людям раптом набігали добрі думки. І не тому, що вона їм щось казала або питала щось таке, що їх на ті думки наводило,- ні, вона просто мовчки слухала - слухала якнайпильніше і якнайщиріше, з найбільшою увагою і співчуттям. Та ще й дивилася на ту людину великими чорними очима, і всяк почував, що в нього несподівано з'являються мудрі думки, яких він досі в себе не знаходив.

Вона слухала так, що безпорадним або нерішучим людям ураз ставало ясно, чого їм бракує. Боязкі почували себе вільними й сміливими. А нещасливі й пригнічені робилися впевненіші й веселіші. І коли хтось гадав, що його життя нікчемне і нікому не потрібне і що сам він - марна порошина на шляху, що його так само легко замінити, як розбитий горщик - коли він приходив і переказував отакі свої думки малій Момо, то, ще й не доказавши до кінця, якимось дивним чином розумів, що він глибоко помилявся, що насправді він, отакий, як є, серед людей єдиний і через те потрібний у світі.

Отак уміла слухати Момо!

Якось до неї в амфітеатр прийшло двоє чоловіків, що на смерть посварилися і не хотіли більше один з одним розмовляти, дарма що були сусіди.

Люди порадили їм піти до Момо, бо не подоба сусідам жити ворогами. Обидва спершу не хотіли, та врешті-таки згодилися.

І ось тепер вони сиділи в амфітеатрі мовчазні й ненависні один до одного, кожен відсунувшись аж на краєчок кам'яної лави, і похмуро дивилися в землю.

Один був муляр, той, що вимурував у «господі» Момо грубку і намалював прегарні квіти. Він звався Нікола і був дужий чолов'яга з чорними закрученими вусами. Другого звали Ніно. Цей був худорлявий і здавався завжди втомленим. Він орендував невеличку пивницю на околиці міста, де здебільшого сиділо двоє-троє літніх чоловіків, випиваючи за цілісінький вечір однісіньку скляночку вина й згадуючи минуле. Ніно і його огрядна жінка також були друзі Момо й не раз приносили їй попоїсти чогось смачненького.

Коли Момо помітила, що обидва посердилися, вона спочатку вагалася, до кого підійти першого. Щоб не образити нікого, дівчинка нарешті примостилась на краєчку кам'яної лави, якраз посередині між обома, і поглядала то на того, то на того, чекаючи, що ж воно буде. На деякі речі потрібен час, а час - то було єдине багатство Момо.

Довго просиділи чоловіки, а тоді Нікола раптом підвівся і сказав:

- Я піду. Прийшов я сюди з доброї волі. Але ти ж бачиш, Момо, як він затявся. Чого ж мені довше ждати? - І справді повернувся, щоб іти.

- Атож, забирайся! - гукнув йому навздогінці Ніно. - Тобі не було чого сюди й приходити! Я ж однаково не помирюся із злочинцем!

Нікола рвучко обернувся, почервонівши з гніву, мов індик.

- Це хто злочинець? - спитав він, вертаючись. - Ну-бо, скажи ще раз!

- Та скільки завгодно! - крикнув Ніно. - Гадаєш, коли ти дужий і нахабний, то ніхто не скаже тобі правди в вічі? То ось я, я тобі скажу! Тобі й усім, кому кортить почути! Що ж, іди сюди, йди вбий мене, ти ж колись уже збирався!

- І добре зробив би! - ревнув Нікола, стиснувши кулаки. - Бачиш, Момо, як він бреше й ганьбить мене! А я ж його тільки за барки взяв та вкинув у рівчак за його корчмою! Там і пацюкові по коліна! - І, знов обернувшись до Ніно, гукнув:- Шкода, що ти й досі ще живий!

Якийсь час між обома точилася запекла сварка. Момо ніяк добрати не могла, за що вони, власне, сваряться й чому так ненавидять один одного. Та поступово з'ясувалося: Нікола зняв це осудовисько тому, що Ніно колись дав йому при гостях ляпаса.

Бо перед тим Нікола намагався перебити в пивниці Ніно увесь посуд.

- Та це взагалі брехня-обурено боронився Нікола. - Я однісінького кухля брязнув об стіну, а він і так був тріснутий!

- Але ж то був мій кухоль, розумієш? - заперечив Ніно. - Та й узагалі ти не мав права такого робити!

Нікола ж гадав, що право він мав, ще й яке, бо Ніно зневажив його як муляра.

- Ти знаєш, що він про мене сказав? - гукнув він до Момо. - Він сказав, що я недотепний поставити рівної стіни, бо день і ніч п'яний! Що в мене ще прадід такий був, це ж він, мовляв, доклав рук до будівництва нахиленої вежі в Пізі!

- Стривай, Нікола!- скинувся Ніно. - Та то ж я для сміху!

- Добрі мені смішки! - гримав Нікола. - Мене воно не смішить!

Одначе, з'ясувалося, що той жарт Ніно був тільки відповіддю на кпини Нікола. Якось уранці на дверях у Ніно десь узявся напис яскравою червоною фарбою: «Хто не варт нічого, шинкар вийде з того». А це таки не здавалося Ніно смішним.

Тож тепер вони затято сперечалися, чий жарт був кращий, і знову кипіли гнівом. Та зненацька обоє замовкли. Момо дивилася на них великими очима, і жоден не міг пояснити, що означав її погляд. Може, вона в глибині душі сміється з них? Чи журиться? З її обличчя не можна було сказати. Тільки їм раптом здалося, наче вони бачать себе в дзеркалі, і обидва засоромилися.

- Гаразд,- сказав Нікола,- мабуть, мені не треба було писати таке в тебе на дверях. Я б і не писав, якби ти не відмовився налити мені ту нещасну скляночку вина. Це ж було незаконно, розумієш? Я щоразу справно платив, і ти не мав жодної причини так зі мною поводитись.

- А от і мав! - відповів Ніно. - Чи ти вже й забув оту пригоду зі святим Антонієм? А, тепер побілів? Ти хотів мене обмахлювати, а такого я не попущу!

- Я - тебе?- вигукнув Нікола і аж по голові сам себе ляснув. - Та навпаки ж усе було! Ти хотів мене в дурні пошити, та це тобі не вдалося!

Річ була ось у чому. В пивниці Ніно висіла на стіні картина, де був намальований святий Антоній. Така собі кольорова картинка, що її Ніно вирізав із якогось журналу й завів у рамку.

Якогось дня Нікола надумав виміняти в Ніно цю картинку,- мовляв, вона така йому гарна! Ніно, спритно торгуючись, обернув усе так, що Нікола віддав за репродукцію транзистор. Ніно нищечком сміявся, бо, звісно, Нікола добряче дав маху. Вони помінялись.

Та згодом виявилося, що між картиною і картонкою, на яку її наклеєно, були сховані гроші, про які Ніно не знав. Тепер несподівано вийшло, що він сам програв. Його це розлютило. Одне слово, він став вимагати, щоб Нікола віддав гроші, бо вони в обмін не входили. Нікола не віддавав, і відтоді Ніно перестав продавати йому вино. Отак між ними дійшло до сварки.

Перебравши знов усе спочатку, вони якусь хвилину мовчали.

Потім Ніно спитав:

- Скажи, нарешті, по щирості, Нікола: ти знав перед мінянкою про ті гроші чи не знав?

- Звісно, знав, бо нащо ж би я мінявся?

- Тоді визнай, що ти мене обдурив.

- З якої речі? Хіба ж ти сам не знав про ті гроші?

- Ні, слово честі!

- Ну ось! Виходить, ти таки збирався мене ошукати!

Бо як би ж ти за якийсь клапоть паперу та взяв у мене транзистор? Га?

- А як ти довідався про гроші?

- Я бачив, як за два дні перед тим їх туди запхнув один клієнт - як пожертву святому Антонієві.

Ніно прикусив губу.

- І багато там було?

- Не більше й не менше, ніж коштував мій транзистор,- відповів Нікола.

- То виходить,- замислено мовив Ніно,- наша сварка зчинилася тільки за святого Антонія, вирізаного з журналу?

Нікола почухав потилицю.

- Виходить, що так,- промимрив він. - Ти можеш любісінько його забрати, Ніно.

- Е, ні-ні! - з гідністю відповів той. - Помінялися, то помінялись. Чесні люди умови не ламають.

І зненацька обидва разом засміялись. Тоді зійшли кам'яними сходами вниз, опинилися посеред зарослого травою кружала, обнялися й почали плескати один одного по спині. А потім підхопили на руки Момо й сказали:

- Красно дякуємо!

Коли вони пішли, Момо ще довго махала рукою їм услід. Вона була дуже рада, що обидва її приятелі знову поладнали між собою.

Іншим разом один хлопчик приніс до Момо свою канарку, що не хотіла співати. Це було для дівчинки куди важче завдання. їй довелося цілісінький тиждень дослухатись, аж поки, нарешті, пташка знов озвалася й защебетала.

Момо вміла слухати всіх: собак і котів, коників-стрибунців і жаб, навіть дощ і вітер у гіллі, і все те розмовляло з нею на свій лад.

Не раз увечері, коли вже всі її друзі розходилися додому, вона ще довго сиділа самотою у величезній кам'яній лійці старого амфітеатру, над яким здіймалося, виблискуючи зорями, склепіння неба, і просто слухала велику тишу.

Тоді їй здавалося, наче вона сидить у велетенському вусі, що дослухається до світу зір. І здавалося їй, немовби вона чує тиху, а проте могутню музику, що якось дивно западає їй у душу.

Такими ночами Момо завжди снились особливо гарні сни.

Коли ж хто все-таки гадає, що вміти слухати - зовсім не штука, нехай сам себе перевірить-чи й справді він це так добре вміє, як Момо.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

УЯВНИЙ ШТОРМ І СПРАВЖНЯ БУРЯ

Певна річ, що Момо не робила ніякої різниці між дорослими й дітьми - слухала всіх однаково. Але діти любили приходити до старого амфітеатру ще й з інших причин. Відколи там оселилася Момо, вони навчились так цікаво гратись, як досі не вміли. Тепер вони не нудились просто-таки жодної секунди, і аж ніяк не через те, що Момо підказувала їм цікаві забавки. Ні, просто Момо була поруч і гралася вкупі з усіма. І саме тому, хтозна-як і звідки, в дітей почали з'являтись чудові ідеї. Щодня вони вигадували нові ігри, одну кращу від одної.

Якось гарячого, задушного дня з десятеро чи з одинадцятеро дітей сиділо на кам'яних сходах, чекаючи на Момо, що пішла трохи поблукати околицями, як інколи робила. У небі зависли густі чорні хмари - ось-ось ударить буря.

- Краще піду додому,- сказала одна дівчинка, що прийшла сюди з маленькою сестричкою,- я боюся грому і блискавки.

- А дома? - спитав хлопчик в окулярах. - Хіба дома ти не будеш боятися?

- Боятимусь,- призналася дівчинка.

- Тоді ти любісінько можеш зоставатися й тут,- розважив хлопчик.

Дівчинка знизала плечима і кивнула головою. За хвилину вона озвалася:

- А Момо й зовсім, може, не прийде.

- Ну то й що? - втрутився до розмови один обшарпаний хлопчик. - Ми однаково можемо гратись - і без Момо.

- Гаразд, а в що?

- Я й сам не знаю. У що-небудь.

- У що-небудь - це ні в що. Хто придумав - у що?

- Я,- сказав гладкий хлопчик з пискливим дівчачим голосом. - Нехай оці руїни - це буде наче великий корабель. І ми пливтимемо невідомими морями й зазнаватимем пригод. Я - капітан, ти - перший штурман, а ти - дослідник природи, професор, бо в нас науково-дослідна експедиція. А решта всі -матроси.

- А ми, дівчатка,- хто?

- Матроски. Це корабель майбутнього.

Це був чудовий план! Та коли вони спробували гратись, то не могли по-справжньому ні в чому дійти згоди, і гра розладналася. Невдовзі вони знов усі сиділи на кам'яних сходах і чекали.

Аж ось надійшла Момо.

Високо шумувала носова хвиля. Дослідницький корабель «Арго», стиха гойдаючись на мертвій гладіні моря, безперешкодно йшов повним ходом уперед, до одного з південних коралових морів. Скільки й пам'ятають люди, жоден корабель досі ще не наважувався завернути в ці небезпечні води, де була сила-силенна обмілин, коралових рифів і невиданих морських страховищ. Та найстрашніше було те, що тут панував «Вічний тайфун» - смерч, який ніколи не вщухав. Безнастанно гуляв він цим морем, шукаючи собі здобичі, немов якась лиха жива істота, його шляхів не можна було передбачити. І все, що цей ураган раз упіймав у свої страховинні пазурі, він ніколи з них не випускав, аж поки не розтрощував на дрібнісінькі, мов сірнички, скіпки. Щоправда, дослідницький корабель «Арго» був особливим чином оснащений проти цього «Мандрівного смерчу». Він був зроблений із рідкісної блакитної сталі, такої гнучкої й міцної, як та, що йде на шпаги. І зроблений він був незвичайно - вилитий з однієї брили, без ніяких зварних швів.

А проте навряд чи інший капітан і інша команда матросів зважилася б на таку страшенну небезпеку. А капітан Гордон зважився. Гордо позирав він з капітанського містка на своїх матросів і матросок, а вони всі були досвідчені люди і знавці своєї справи.

Поруч капітана стояв його перший штурман Дон Мелу, бувалий морський вовк старого гарту, що перебув уже сто двадцять сім ураганів.

Трохи далі, на тентовій палубі, можна було побачити професора Айзенштайна, наукового керівника експедиції, з асистентками Маврін і Сарою. Обидві мали таку незвичайну пам'ять, що правили йому за бібліотеку. Всі троє посхилялись над своїми понадточними приладами і про щось тихенько радилися незрозумілою мовою науковців. Дещо осторонь від них сиділа, підібгавши ноги, прекрасна тубілка Момо-сан. Час від часу дослідник розпитував її про ті чи ті особливості цього моря, а вона відповідала йому милозвучною говіркою гула, яку знав лише професор.

Метою експедиції було знайти причини «Мандрівного тайфуну» і, по змозі, усунути їх, щоб це море стало доступне й для інших кораблів.

Та поки що всюди панувала тиша, ніякої бурі не було й признаки.

Зненацька крик вахтового-сигнальника урвав капітанові думки.

- Кеп! - гукнув матрос, склавши рупором долоні. - Або я збожеволів, або справді бачу попереду скляний острів!

Капітан і Дон Мелу миттю приставили до очей підзорні труби. Професор Айзенштайн із асистентками й собі зацікавлено підійшли ближче.

Тільки прекрасна тубілка не поворухнулась. Незбагненні звичаї її народу забороняли їй виказувати цікавість.

Незабаром добулися до скляного острова. Професор спустився мотузяної драбиною перекинутою через облавок корабля і ступив на прозірчасту поверхню острова. Вона була така слизька, що професор Айзенштайн на превелику силу втримувався на ногах.

Острів був округлий і мав десь метрів двадцять у діаметрі. До середини він здіймався високою банею. Коли професор вибрався па її вершечок, то виразно побачив у надрах острова миготливий промінчик світла.

Про те, що побачив, професор дав знати іншим, що напружено чекали, стоячи біля поруччя корабля.

- Отже,- озвалася асистентка Маврін,- перед нами огельмумпф бістроціналіс.

- Можливо,- промовила асистентка Сара. - Але так самісінько можливо, що це шлукула шпалероцифера.

Професор Айзенштайн випростався, поправив окуляри й вигукнув:

- На мою думку, ми маємо справу з підвидом звичайного панчохіс квечінензус. Але з певністю це можна визначити, лише дослідивши все зсередини.

Три матроски, що були до того ще й славетні на весь світ спортсменки-підводниці, тим часом уже встигли надягнути акваланги, скочили у воду і зникли в блакитній глибині.

Якусь хвилину на поверхні моря було видно тільки повітряні бульки. Та трохи згодом виринула одна з дівчат, Сандра, і засапано гукнула:

- Це велетенська медуза! Дві мої подруги спіймалися в її щупальця й не можуть вирватись! Треба їм допомогти, поки не пізно!

Сказавши це, вона знов зникла в морі.

Зараз же у воду кинулись сто водолазів на чолі з досвідченим ватажком Франко, на прізвисько Дельфін. Страшна боротьба зчинилась під водою, аж піна скипіла на поверхні. Але навіть цим сміливцям не пощастило визволити подруг із страхітливих лещат. Занадто могутня була сила цієї велетенської потвори.

- Якась причина,- наморщивши чоло, сказав професор,- змушує все, що живе в цьому морі, нечувано швидко рости. Це надзвичайно цікаво!

Тим часом капітан Гордок і його перший штурман Дон Мелу порадилися й вирішили…

- Назад! - вигукнув Дон Мелу.- Усі до одного назад на корабель! Ми розітнемо це чудовисько навпіл, інакше нам не визволити дівчат!

Дельфін та його водолази знов видерлися на корабель. «Арго» спершу подався трохи назад, а тоді щосили рушив уперед, просто на велетенську медузу. Ніс сталевого корабля був гострий, мов бритва. Без звуку і майже без струсу розбатував він потвору навпіл. Це, щоправда, було не зовсім безпечно для двох упійманих щупальцями подруг, але перший штурман Дон Мелу несхибно визначив точку, в якій вони перебували, і розітнув медузу якраз поміж ними. Щупальця на обох половинах страховиська мляво й безсило повисли, і полонянки звільнилися з них.

Радісно зустріли їх на кораблі. Професор підійшов до дівчат і сказав:

- Це я винен. Не треба було посилати вас під воду. Простіть, що піддав вас такій небезпеці.

- Нема за що вас прощати, професоре,- відповіла одна дівчина й радісно засміялася. - На те ж ми, врешті, й поїхали з вами.

А друга додала:

- Небезпека - наш фах!

Та для дальших розмов не було часу. За рятувальними роботами капітан і команда геть-чисто забули стежити за морем. Отож лише тепер, в останню мить, помітили на обрії «Мандрівний смерч», який шалено мчав просто на «Арго».

Перша могутня хвиля вхопила сталевий корабель, підкинула його вгору, перехилила набік і жбурнула у водяну яму метрів з п'ятдесят завглибшки.

Якби на кораблі були не такі досвідчені й відважні моряки, як команда «Арго», то вже за цим першим ударом половина людей опинилась би за бортом, а друга половина попадала б непритомна. Але капітан Гордон, широко розставивши ноги, стояв на капітанському містку, мов нічого не сталось, і так само непохитно стояла на своїх місцях його команда. Лише прекрасна тубілка Момо-сан, не звична до таких шалених морських подорожей, залізла в рятувальний човен.

За кілька секунд небо стало чорне, як смола. Ревучи й завиваючи, налетіла на «Арго» шалена буря і жбурляла його то у височенну височину, то в глибоченну прірву. І здавалось, наче вона скаженіє щомить дужче, бо ніяк не може впоратись з «Арго».

Спокійно віддавав накази капітан і голосно повторював їх для команди перший штурман. Кожне лишалось на своєму місці. Навіть професор Айзенштайн і його асистентки не покинули напризволяще своїх приладів. Вони вираховували, де саме центр смерчу - бо якраз туди мав іти корабель. Капітан Гордон у глибині душі захоплювався витримкою науковців,- вони ж бо не були гартованими моряками, так як він сам і його люди.

Перша блискавиця майнула згори і вдарила в сталевий корабель, який, звичайно, вмить зарядився електрикою.

Лишень до чогось доторкнешся - враз так і стрибають іскри. Та на «Арго» всяк був до цього підготовлений багатомісячним тренуванням. І ніколи нічого не сталося. Ото тільки деякі тонші деталі на кораблі, скажімо, сталеві троси й залізне поруччя, розжеврілися, немов дротинки в електричній лампочці, й це трохи додавало клопоту команді, хоча всі понадягали {азбестові рукавиці. Та, на щастя, це невдовзі минулося, бо з неба линула злива - такої зливи ніхто з членів екіпажу, за винятком Дона Мелу, зроду ще не зазнав. Вона була така рясна, що незабаром витіснила все повітря - стало нічим дихати. Команді довелось понадягати акваланги.

Безнастанні блискавиці, невтишні громи! Ревучий ураган! Хвилі заввишки з будинок і білий шум!

Усі машини «Арго» працювали на повну потужність, а все ж таки він посувався вперед звільна, виборюючи кожний метр у цього предковічного могутнього тайфуну. Машиністи й кочегари в трюмі докладали до роботи нелюдських зусиль. Вони поприв'язувалися до корабля грубезними канатами, щоб не злетіти в роззявлену палахну пащеку топки.

Аж ось «Арго» добувся до центру смерчу. Ой, і що ж побачила команда! На поверхні моря, що була тут гладенька, мов дзеркало,- бо смерч своєю престрашною силою просто змів хвилі,- витанцьовував якийсь велетень. Стояв він на одній нозі, догори ж дедалі товщав і взагалі скидався на дзиґу завбільшки з велику гору. Вона вертілася з такою швидкістю, що подробиці було годі розрізнити.

- Це Шум-Шум гуміластікум!- у захваті вигукнув професор, притримуючи рукою окуляри, що їх шалена злива завзялася змити з його носа.

- Може б, ви пояснили нам це приступніше? - пробурчав Дон Мелу. - Ми - прості моряки і…

- Дайте поки що професорові спокійно поміркувати,- перебила його асистентка Сара. - Це неповторний випадок. Ця дзига, можливо, походить із щонайдавніших часів розвитку Землі і має вік понад мільярд років. На сьогодні збереглися хіба що її мікроскопічно малі підвиди які вряди-годи подибуємо в томатному соусі, а ще рідше - в зеленому чорнилі. Екземпляр таких розмірів, як це? мабуть, єдиний у своєму роді.

Але ж ми прибули сюди,- вигукнув капітан крізь завивання бурі,- щоб усунути причину "Вічного тайфуну" Тож нехай професор скаже, як цю штуку вгамувати.

- А цього,- сказав професор,- я поки що її сам не знаю. Адже наука ще не мала змоги вивчити це явище.

- Гаразд,- мовив капітан. - Ось ми його зараз обстріляємо, тоді й побачимо, що буде.

- Лишенько!- залементував професор. - Обстрілювати єдиний екземпляр Шум-Шума гуміластікум!

Але променеву гармату вже націлили на велетенську дзиґу.

- Вогонь!- скомандував капітан.

Блакитний язик полум'я завдовжки в кілометр вихопився з двожерлової гармати.

Звуку, звичайно, не почулось, бо променеві гармати стріляють, як відомо, протеїнами.

Сліпучий промінь ринув на Шум-Шума, але шалений вихор ухопив його й відкинув геть. Промінь кілька разів несамовито крутонуло, потім підкинуло вгору і там утопило в чорних хмарах.

- Марна річ! - вигукнув капітан Гордон. - Нам слід будь-що підійти до нього ближче!

- Ближче вже не підійдеш!- гукнув у відповідь Дон Мелу. - Машини працюють на повну потужність, але цього досить тільки на те, щоб нас не звіяло.

- У вас є пропозиції, професоре? - поцікавився капітан.

Але професор Айзенштайн тільки знизав плечима. Нічого не могли зарадити і його асистентки. Здавалося, що експедиція має скінчитися нічим.

Тієї миті хтось смикнув професора за рукав. То була прекрасна тубілка.

- Малумба!- сказала вона, підбадьорливо жестикулюючи. - Малумба оїсіту соно! Ервеїні самба інсалту лоло-біндра! Крамуна геі бені-бені садогау.

- Бабалу? - здивовано спитав професор. - Діді мага фенозі інтуге доінен малумба?

- Додо ум ауфу шуламат вавада, - закивала тубілка.

- Ой-ой,- відповів професор і замислено погладив підборіддя.

- Що вона хоче?- поцікавився перший штурман.

- Вона каже, що в її народу є одна прадавня пісня, яка може приспати «Мандрівний смерч», коли хтось зважиться йому її проспівати.

- Сміх та й годі! - буркнув Дон Мелу. - Колискова пісенька для урагану!

- Що ви на це скажете, професоре?- спитала асистентка Сара. - Чи таке можливо?

- Не треба міркувати упереджено,- сказав професор Айзенштайн. - У легендах тубільців не раз буває схована зернина правди. Можливо, існують певні коливання звуку, що впливають на Шум-Шума гуміластікум. Ми просто ще занадто мало знаємо про умови його існування.

- Зашкодити це не зашкодить,- вирішив капітан. - А тому треба спробувати. Скажіть їй, хай заспіває.

Професор обернувся до прекрасної тубілки і сказав:

- Малумба діді оїсафал гуна-гуна, ваваду? Момо-сан кивнула головою і зараз же заспівала вкрай незвичайну пісню, в якій раз у раз повторювались кілька звуків:

Ені, мені, аллубепі

ванна тай сусура тені!

Співаючи, вона ляскала в долоні й пританцьовувала.

Простенька мелодія й слова легко запам'ятовувалися. Поступово решта екіпажу й собі почала мугикати, і скоро вся команда ляскала в долоні й пританцьовувала в лад із піснею.

Було досить дивно бачити, як навіть старий морський вовк Дон Мелу, а там і професор заспівали й забили в долоні, наче дітлахи на ігровому майданчику.

І справді - сталося те, у що ніхто не вірив! Велетенська дзига кружляла дедалі повільніш і повільніш, аж поки й зовсім зупинилася і стала тонути. Ревучи, зійшлася над нею вода. Буря миттю вщухла, дощ перестав, небо стало ясне і блакитне, а морські хвилі вляглися. «Арго» тихо спочивав на блискучому дзеркалі води, наче тут, крім миру і спокою, ніколи нічого й не бувало.

- Люди,- сказав капітан Гордон, вдячно поглянувши на кожного. - Це зробили ми з вами!

Він був небалакучий, це всі знали. Тим більше знаменно було те, що цього разу він ще й додав:

- Я пишаюся вами!

- Здається,- сказала та дівчинка, що прийшла сюди з маленькою сестричкою,- здається, дощ ішов насправді, бо я змокла до рубчика.

Гроза таки була й тим часом перейшла. І найдужче дивувалась дівчинка з маленькою сестричкою - як це вона забулася боятись грому й блискавки, поки пливла на сталевому кораблі?

Діти ще трохи погомоніли про цю пригоду, розповідаючи одне одному, як кожне пережило той чи той її момент.

Потім вони розлучилися, бо треба було піти додому обсушитись.

Тільки один з усіх не був дуже задоволений грою - хлопець в окулярах. Прощаючись, він сказав Момо:

- Шкода, що ми просто потопили цього Шум-Шума гуміластікум. Останній у своєму роді екземпляр! Я б так хотів вивчити його трохи краще!

Та в одному всі сходились: ніде не пограєшся так добре, як у Момо.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

МОВЧАЗНИЙ ДІД І БАЛАКУЧИЙ ХЛОПЕЦЬ

Якщо в когось багато друзів, то серед них завжди є кілька таких, котрі йому найближчі й найдорожчі. Так було й з Момо. Двох друзів мала вона найдорожчих, обидва щодня приходили до неї й ділилися з нею всім. Один був молодий, другий - старий. І Момо не могла б сказати, котрого вона дужче любить.

Старого звали Беппо-Підмітальник. Насправді в нього, певно, було інше ймення, та що він підмітав вулиці й усі звали його Підмітальником, то й сам він став себе так звати.

Беппо-Підмітальник жив поблизу амфітеатру, в хатині, яку сам собі побудував з цегли, покрівельної бляхи й толю. Він був дуже низенький на зріст та ще й ходив трохи згорбившись, отож був мало що вищий за Момо. його велика голова з куценьким білим чубом, який стирчав на всі боки, завжди була трохи перєхняблена, а на носі він мав невеличкі окуляри.

Дехто вважав, що в Беппо-Підмітальника бракує однієї клепки в голові. А все тому, що у відповідь на запитання він тільки привітно усміхався і нічого не казав. Старий думав, і коли йому здавалось, що відповідь не дуже потрібна, то він мовчав собі. Та коли він вважав, що відповісти треба, то думав, як же саме. Інколи минало дві години, а інколи й цілий день, поки він відповість. Той, хто питав, уже встигав забути про своє питання, й тоді слова Беппо здавались йому чудними.

Тільки Момо могла ждати так довго й розуміла, що він мав на думці. Вона знала: то йому треба було так багато часу, щоб не казати неправди. Бо, на його думку, усі в світі лиха йшли з брехні, найчастіше зумисної, а зрідка й випадкової, тієї, яка поставала з поспіху або з неточності.

Щодня, задовго до світання, він на своєму старенькому рипливому велосипеді вирушав у місто - до однієї великої будівлі. Там у дворі він у гурті своїх товаришів чекав, поки йому дадуть мітлу й візок і скажуть, яку вулицю сьогодні підмітати.

Беппо любив ці досвітні години, коли все місто ще спить. І роботу свою робив залюбки й старанно. Він розумів, що це дуже потрібна робота. Вулицю він підмітав поволі, але неухильно. Ступнув крок - вдихнув - махнув мітлою. Ступнув - вдихнув - махнув мітлою. Ступнув - вдихнув - махнув мітлою. Інколи він на хвилину зупинявся і замислено дивився перед себе. А тоді знов починалося: ступнув - вдихнув-махнув мітлою.

І поки він отак махав мітлою, залишаючи позаду себе чисту вулицю і міряючи поглядом брудну попереду, в голові в нього не раз з'являлися великі думки. Та то були думки без слів, думки, що їх так само важко висловити, як часом важко описати запах, про який лишилася хіба що згадка, чи фарбу, що приснилась уві сні. По роботі, сидячи біля Момо, він переказував їй свої великі думки. А через те, що вона так уміла слухати, йому говорилось вільніше й він знаходив потрібні слова.

- Бачиш, Момо,- казав він, наприклад, воно так: інколи перед тобою дуже довга вулиця, і ти собі думаєш: вона така довжелезна, що тобі ніколи не скінчити. - Він якусь мить мовчки дивився перед себе, а тоді повів далі:- І ти починаєш квапитися. І квапишся чимраз дужче. А сам що не глянеш, то все бачиш, що тієї вулиці ніяк не меншає. І ти налягаєш дужче й дужче-з того страху, аж поки нарешті геть виб'єшся з сили і далі не можеш. А вулиця ще вся перед тобою. Так робити не слід.

Він на часинку замислився. Тоді заговорив знову:

- Не слід думати відразу про всю вулицю, розумієш? Треба думати лише про те, щоб зробити наступний крок, наступний раз вдихнути й махнути мітлою. І все тільки про наступний.

Він знов замовк, загадавшись, а потім став казати далі:

- Тоді воно тебе тішить, і це важливо: тоді ти робиш своє діло добре. І так воно й має бути.

По довгій паузі він знов озвався:

- Ти раптом помічаєш, що ступінь по ступеню пройшов цілу вулицю. Сам незчувся як - і з сили не вибився.

Він кивнув головою, дивлячись у землю, й закінчив:

- Ось що важливо.

Іншим разом він прийшов, мовчки сів біля Момо, й вона помітила, що він думає над чимось і, певно, казатиме щось незвичайне. І враз він подивився їй у вічі й мовив:

- Я впізнав нас із тобою.

Він довго мовчав, потім тихо повів далі:

- Це часом трапляється - в обід, коли все від спеки западає в сон. Тоді світ стає прозорий. Наче річка, розумієш? Видно все аж до дна.

Він знову кивнув головою, хвилину помовчав, тоді сказав ще тихіше:

- Там лежать зовсім інакші часи, внизу, на самому дні.

Він знов довго думав, шукаючи потрібних слів. Та, мабуть, не знайшов, бо несподівано заговорив найзвичайнішим тоном:

- Я сьогодні замітав біля старого міського муру. Там п'ять каменів - зовсім інакшого кольору. Отак, розумієш?

І старий намалював пальцем на пилюці велике «Т». Він довго дивився на ту літеру, перехиливши набік голову, й раптом сказав:

- Я їх упізнав, ті камені.

Після довгенької паузи старий промовив, затинаючись:

- То були зовсім інакші часи - тоді, коли будували той мур. Багато людей там працювало. Та було серед них двоє - вони ж то й примудрували оті камені. Знак лишили, розумієш? Я його впізнав.

Він провів рукою по очах. Здавалося, йому тяжко було промовити те, що він хотів, бо коли старий знов обізвався, то слова лунали ніби через силу:

- Вони були зовсім інакші з себе, ті двоє тоді, таки зовсім інакші. - І докінчив, трохи аж гнівно:- Але я впізнав їх - тебе й себе. Я впізнав нас!

Не можна докоряти людям за те, що, слухаючи таку мову Беппо-Підмітальника, вони посміхались, а декотрі в нього за спиною стукали себе пальцем по лобі. Але Момо любила Беппо й берегла усі його слова в своєму серці.

Другий найближчий приятель Момо був молодий і становив в усьому цілковиту протилежність Беппо-Підмітальникові. Був то гарний хлопець з мрійливими очима і неймовірно працьовитим язиком. Він був великий мастак на жарти й побрехеньки і вмів так безжурно реготати, що ви просто не могли й собі не засміятись разом з ним,- дарма чи вам того хотілося чи ні. Ім'я його було Джіроламо, та всі звали його просто Джіджі.

Та оскільки старого Беппо ми вже назвали Підмітальником - за його роботою, то й Джіджі назвім за його фахом - хоча ніякого справжнього фаху він не мав. Назвімо його Джіроламо Гідом. Але, як уже сказано, гідом Джіджі бував лише при нагоді й зовсім не тому, що його хтось на це уповноважив.

Єдина річ, потрібна йому для такої діяльності, була кепка з великим козирком. Він миттю надягав її на голову, коли часом двоє-троє туристів справді забивались до амфітеатру. Із преповажним виглядом підійшовши до них, Джіджі брався поводити їх усюди й усе пояснити. Якщо прибулі погоджувалися, він давав собі волю й набалакував їм сім мішків гречаної вовни. Він так сипав вигаданими подіями, прізвищами й датами, що бідолашним слухачам голова обертом ішла. Декотрі помічали, що він вигадує, і розгнівані, йшли геть, але більшість брала все за чисту монету і платила Джіджі також чистою монетою, коли той підставляв їм свою кепку.

Люди з прилеглих околиць реготалися над вигадками Джіджі, хоча дехто глибокодумно зауважував, що не годиться, мовляв, за історії, які ти простісінько вигадав, та й годі, ще й брати добрячі гроші.

- Але ж так роблять усі поети,- казав на те Джіджі. - А що, може, туристи нічого не дістають за свої гроші? То я вам скажу, що вони дістають саме те, чого бажають. А що з того, чи це написано в учених книжках, чи ні? Хтозна - а може, й в учених книжках усі історії так само вигадані, тільки цього вже ніхто не пам'ятає? Іншим разом він сказав:

- Ет, а що взагалі правда, а що неправда? Хто тепер може знати, що тут діялося тисячу чи дві тисячі років тому? Може, ви це знаєте?

- Ні,- приставали до його думки інші.

- От бачите!- вигукував Джіджі. - А як же ви можете казати, що мої історії - то вигадка? Могло ж випадково так і трапитись, як я розповідав, і тоді виходить, що я казав чистісіньку правду!

Проти цього важко було заперечити. Авжеж, на язик Джіджі був такий меткий, що з ним нелегко було змагатися.

На жаль, туристи, яким хотілось оглянути амфітеатр, траплялись дуже зрідка, і Джіджі частенько мусив братися до іншої роботи.

Бував він і за паркового доглядача, й за свідка тим, що брали шлюб, водив гуляти чужих собак, носив листи закоханим, супроводив покійників, продавав сувеніри й котячий харч, і багато чого ще робив - коли як випадало.

Та Джіджі мріяв стати колись багатим і славетним, жити в казково-гарному домі серед саду, їсти з позолочених тарілок і спати на шовкових подушках. Він бачив себе в виблисках своєї майбутньої слави, наче сонце, чиї промені гріли його тепер, ще вбогого,- так би мовити, здалеку.

- І я досягну цього!- вигукував він, коли інші сміялися над його мріями. - Усі ви ще згадаєте мої слова!

Як він збирався цього досягти, Джіджі, звісно, й сам би не сказав. Бо ж про невтомну старанність і наполегливу працю він був не дуже високої думки.

- Це не штука,- не раз казав він Момо. - Роботою хай собі хто хоче багатіє, та не я. Ти глянь тільки, на що вони схожі, ті, що за сякий-такий добробут продають своє життя і душу! Ні, з цими мені не по дорозі! Нехай у мене раз у раз не вистачає грошей, щоб купити собі чашечку кави,- та Джіджі є Джіджі!

Здавалось би, це неможливо, щоб двоє таких неоднакових людей, з такими неоднаковими поглядами на життя й на світ, як Джіджі-Гід і Беппо-Підмітальник, приятелювали між собою. А проте це було так. Дивна річ, але єдиний, хто не гудив Джіджі за його дитячу легковажність, був саме старий Беппо. І не менш дивно те, що саме язикатий Джіджі, один з усіх, не кепкував над химерним старим Беппо.

Було воно так ще й через те, що маленька Момо вміла пильно слухати обох.

Ніхто з них трьох і гадки не мав, що на їхню дружбу ось-ось має впасти чорна тінь. Та й не лише на їхню дружбу, а на весь той край - тінь, що дедалі розросталася і вже тепер, темна й холодна, нависла над цілим містом.

Це була немовбито якась нечутна й незрима навала, яка посувалася що день то далі і проти якої ніхто не боронився, бо ж ніхто її гаразд не помічав.

А завойовники-хто були вони?

Навіть старий Беппо, що багато вмів бачити,- і той не помітив Сірих панів, що шастали по великому місту дедалі рясніше й настирливіше. І вони зовсім не були невидимі. Люди їх бачили - і все ж таки не помічали. Якимось лиховісним чином вони примудрялись не привертати уваги, тож ви просто або дивилися повз них, або вмить забували їхній вигляд. І вони могли робити своє діло непомітно, саме тому, що весь час крутились перед очима. А що вони нікому не впадали в око, то ніхто, звісно, й не питав, звідкіля їх набралося і набирається дедалі більше.

Вони їздили вулицями в елегантних сірих автомобілях, заходили в усі будинки, сиділи в усіх ресторанах. І раз у раз щось занотовували до своїх невеличких нотатників.

Панове ці були вбрані з голови до п'ят у сіре. І навіть обличчя в них були як сірий попіл. На головах вони мали цупкі круглі капелюхи і курили манісінькі попелясті сигари. Кожен з них завжди носив з собою свинцево-сірий портфель.

І Джіджі-Гід теж не помітив, що чимало цих Сірих панів уже не раз снували довкола амфітеатру і щось усе записували до своїх нотатників.

Тільки Момо якось увечері вгледіла їхні похмурі силуети в найвищому ряду прадавнього амфітеатру. Вони подавали один одному якісь знаки, а тоді схилили голови докупи, наче про щось радилися. Нічого не було чутно, але Момо раптом зробилося якось так холодно, як зроду не бувало. Вона щільніше закуталась у свою велику куртку, та це нічого не зарадило, бо то не був звичайний собі холод.

Потім Сірі панове знов десь щезли і відтоді не з'являлися.

Того вечора Момо не чула тихої, а проте могутньої музики, яку щоразу чула досі. Та вже другого дня життя попливло собі далі, як звичайно, і Момо не згадувала більше тих чудних гостей. Вона, як і всі, про них забула.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

КАЗКИ ДЛЯ ВСІХ I КАЗКА ДЛЯ ОДНІЄЇ

Помалу-малу Момо стала необхідною для Джіджі. Він, якщо тільки взагалі можна сказати це про такого примхливого, легковажного хлопця, відчув глибоку любов до цього розхристаного дівчати і ладен був скрізь водити його за собою.

Як ми вже знаємо, Джіджі найдужче в світі любив розповідати всілякі історії. Але тепер він став розповідати їх не так, як досі,- він і сам це відчував. Досі оповідки в нього не раз виходили таки вбогенькі, просто йому нічого кращого не спадало на думку. Він часто повторював сам себе, переказував або побачене в кіно, або вичитане з газети. Його історії, як то кажуть, були приземлені, та відколи він зустрів Момо, вони враз сягнули вгору, мов на крилах.

А надто коли Момо була поряд і слухала, тоді його фантазія буяла, мов весняна лука. Діти й дорослі купчились тоді довкола нього. Тепер він умів оповідати такі історії, що могли тягтися днями й тижнями, фантазія його зробилась невичерпна. А втім, він і сам слухав себе з великою цікавістю, бо ніколи не відав, куди заверне його творча думка.

Одного разу, коли знов навідались туристи, яким забаглося оглянути амфітеатр (Момо сиділа трохи обіч на кам'яних сходах), Джіджі почав розповідати так:

- Високошановні пані і панове! Як вам, звичайно, всім відомо, цариця Труднація Августина провадила незліченні війни, щоб оборонити своє царство від нападів Тремких і Полохких.

Коли цариця одного разу знову приборкала ці народи, вона так розгнівалася на цих завсідних порушників спокою, що пригрозила винищити всіх їх до ноги, якщо їхній король Ксаксотраксолус не віддасть їй свою Золоту рибку.

На той час, мої панове й пані, золоті рибки в наших краях не були відомі. Та цариця Труднація довідалась від якогось мандрівника, що в короля Ксаксотраксолуса є манісінька Золота рибка, і коли вона виросте, то з неї стане щире золото. Оцю-то дивовижу й захотіла собі будь-що мати цариця Труднація.

Король Ксаксотраксолус тільки усміхався в кулачок. Золоту рибку, що таки справді була в нього, він сховав під ліжко. А цариці замість неї звелів передати китеня в оздобленій самоцвітами супниці.

Царицю, щоправда, трохи здивувала величина рибини, бо Золота рибка уявлялась їй меншою. А проте, сказала вона собі, що більша, то краще, бо, зрештою, з такої рибини буде й більше золота. Та поки що ця Золота рибка ніскілечки не вигравала золотом, і це трохи непокоїло царицю. Одначе посол короля Ксаксотраксолуса пояснив їй, що золото з рибини стане аж тоді, коли вона виросте, і ніяк не раніше. Отож найперша умова - не заважати її розвиткові. На цьому Труднація заспокоїлася.

Рибина виростала щодень більша, споживаючи силу-силенну їжі. Труднація була не бідна, і рибина могла їсти стільки, скільки подужала, отож вона все гладшала й круглішала. Невдовзі супниця зробилася для неї замала.

- Що більша, то краще,- мовила цариця Труднація й звеліла переселити рибину до ванни.

Але по зовсім недовгім часі вона вже й у ванні не вміщалася. Вона росла й росла. Тоді її переправили до царського басейну, і це було таки морочливе діло, бо рибина вже важила стільки, як добрий бугай.

Один із тих рабів, що переселяли рибину до басейну, послизнувся, і цариця наказала негайно вкинути сердешного до левів, бо душі не чула у своїй рибині.

Щодня вона годинами сиділа на краєчку басейну й дивилася, як та росте. І думала цариця тільки про золото, бо ж відомо, що жила вона он як розкішно і золота їй завжди було мало.

- Що більше, то краще,- одно мимрила вона, дивлячись просто перед себе.

Цю фразу було оголошено загальним законом і написано бронзовими літерами.

Аж ось і царський басейн став затісний рибині. Отоді й звеліла Труднація вибудувати будівлю, руїни якої ви оце бачите перед собою, мої пані й панове. Це був велетенський округлий акваріум, по вінця налитий водою, й тут уже рибина мала собі де випростатись.

Цариця власною своєю царською особою вдень і вночі сиділа он отам і стежила за велетенською рибиною,- чи не зробилося вже з неї золото. Вона більше не довіряла нікому - ні рабам, ні власним родичам, боячись, що рибину вкрадуть. Отож вона сиділа там, дедалі дужче худнучи з турботи й страху, і, не стуляючи очей, пильнувала свою рибину, що весело хлюпосталась у воді й не думала обертатись на золото. Тож Труднація чимраз дужче занедбувала державні справи.

А Тремкі й Полохкі на те тільки й чекали. Під проводом короля Ксаксотраксолуса вони пішли проти неї останнім військовим походом і як стій завоювали все її царство. Солдата вони не побачили жоднісінького, народові ж було байдуже, хто ним правитиме.

Коли цариця Труднація дізналась про це, то вигукнула свої знаменні слова:

- Лихо мені! О, та якби ж я хоч…

Кінець фрази, на жаль, до нас не дійшов. Однак добре відомо, що цариця кинулася в акваріум і втопилась біля своєї рибини - домовини всіх своїх надій. Король Ксаксотраксолус звелів на відзначення своєї перемоги забити кита, і цілих вісім днів весь люд країни їв смажену рибу.

Звідси ви бачите, мої пані й панове, до чого призводить легковажність.

Такими словами Джіджі закінчив екскурсію, і слухачі перебували видимо під враженням від його розповіді. Вони шанобливо поглядали на руїни. Тільки один трапився недовірливий, і він спитав:

- І коли ж усе це діялося?

Але Джіджі не просто було збити з пантелику.

- Цариця Труднація була, як усім відомо, сучасницею славетного філософа Нойозіуса Старшого,- відповів він.

Недовірливому, звісно, не хотілось признаватися, що він сном-духом не знає, коли жив славетний філософ Нойозіус Старший, і тому він тільки сказав:

- А, красно дякую!

Усі слухачі були глибоко вдоволені й казали, що на цю екскурсію таки варто було піти, що ніхто ще не розповідав їм так цікаво і наочно про ті далекі часи.

Тоді Джіджі скромненько наставив кепку, і екскурсанти явили свою щедрість. Навіть недовірливий укинув кілька монет. А втім, відколи в амфітеатрі мешкала Момо, Джіджі й разу не розповідав по двічі ту саму історію. Тепер це йому було нудно. Коли серед слухачів була Момо, у нього в душі наче відкривались шлюзи, і щораз нові вигадки плавом пливли й виливались у слові - йому зовсім не доводилось над ними думати.

Та найлюбіше для Джіджі було розповідати свої фантазії маленькій Момо, коли ніяких інших слухачів не було й близько. Здебільшого то були казки, бо казки Момо найдужче любила. У них майже завжди йшлося про Момо та Джіджі. І складались вони тільки для них двох, і бриніли зовсім інакше, аніж усі інші казки Джіджі.

Одного пречудового теплого вечора обоє дітей тихо сиділи поруч на горішньому краю кам'яних сходів. На небі вже засяяли перші зірки, і місяць, великий і сріблястий, виплив понад чорні силуети піній.

- Розкажи мені казку,- стиха попрохала Момо.

- Добре,- сказав Джіджі. - А про кого?

- Найкраще якби про Момо і Джіроламо, - відповіла Момо.

Джіджі трохи подумав і спитав:

- А як вона має називатись?

- Може, «Казка про Чарівне Дзеркало»? Джіджі замислено покивав головою.

- Звучить непогано. Побачимо, як вона вийде. Він однією рукою обійняв Момо за плечі й почав:

- Була собі колись прекрасна принцеса на ім'я Момо. Вона вбиралася в оксамити й шовки і жила високо над усім світом на вкритому снігами гірському верхів'ї, в замку з барвистого скла.

У неї було все, чого лиш можна собі побажати, їла вона самі тільки вишукані страви й пила солодке вино. Спала принцеса на шовкових подушках і сиділа на кріслах із слонової кістки. Вона мала все-але була зовсім самотня.

Усе довкола - її служники, її камеристки, її собаки, коти, птахи й навіть квіти - все то були самі тільки дзеркальні відображення.

Річ у тім, що принцеса Момо мала Чарівне Дзеркало - велике кругле дзеркало з щирого срібла. Щодня й щоночі вона посилала його у широкий світ. І те велике Дзеркало ширяло над країнами й морями, понад містами й полями. Люди, що бачили його, нітрішечки не дивувалися, вони просто казали:- Це Місяць.

1 щоразу як Чарівне Дзеркало поверталося додому, воно висипало перед принцесою усі відображення, яких наловило за час подорожі. Серед них були гарні й бридкі, цікаві й нудні - такі, які трапилися у Дзеркала на дорозі. Принцеса вибирала собі ті, що їй подобались, а решту просто викидала в струмок. А звільнені отак відображення швиденько, куди швидше, ніж можна уявити,, через усі води Землі шугали до своїх господарів. Тому, коли нахилитись над криницею або калюжею, то зараз же побачиш у них своє відображення.

Але я забув сказати, що принцеса Момо була безсмертна. Через те вона ніколи не бачила в Чарівному Дзеркалі власного відображення. Бо хто заглядав у нього й бачив своє відображення, ставав смертним. Принцеса Момо це дуже добре знала і ніколи не дивилась у Чарівне Дзеркало. Отак вона й жила, оточена наловленими відображеннями, і була цілком задоволена.

Та якогось дня Чарівне Дзеркало принесло їй відображення, що важило для неї куди більше, аніж усі інші. То було відображення юного принца. Побачивши його, вона так за ним затужила, що схотіла неодмінно з ним зустрітися. Але ж як було їй це зробити? Вона ж не знала, ні де він живе, ні хто він, не знала навіть його імені.

Не знайшовши інакшої ради, принцеса вирішила зазирнути в Чарівне Дзеркало. Вона подумала: «А може, Дзеркало перенесе мій образ тому принцові? Може, він ненароком саме тоді підведе очі вгору, коли Дзеркало пливтиме у небі над ним? І він побачить моє відображення? І, може, він піде слідом за Дзеркалом і знайде мене тут?»

Отож вона довго дивилася в Чарівне Дзеркало, а потім вирядила його з своїм відображенням у світ. Та через це вона, звісно, відразу стала смертною.

Ти скоро довідаєшся, як їй повелося, та спершу я розповім тобі про того принца.

Принц звався Джіроламо. Він правив величезним царством, яке сам собі створив. Де ж було те його царство? Не в учорашньому дні й не в сьогоднішньому, а завжди було воно на день попереду - в Майбутньому. Тому воно

й звалося Країна Завтрія. І всі люди, що там жили, любили й глибоко шанували принца. Якось міністри Країни Завтра сказали принцові:

- Ваша високість, ви повинні одружитися, бо так воно ведеться в світі.

Принц Джіроламо не мав що на це сказати. Отож до його палацу приведено найвродливіших юних дам Країни Завтрії, щоб він вибрав яку з них собі до серця. Вони вичепурилися як тільки могли, бо кожній хотілось вийти за принца.

Та разом із дівчатами до палацу закралася лиха фея, у жилах якої текла не червона тепла кров, а зелена й холодна. Щоправда, по ній цього було не видно, бо вона дуже майстерно підмалювалася.

І коли принц Країни Завтрії вступив у свою простору золоту тронну залу, щоб зробити вибір, фея враз прошепотіла чаклунське закляття, і відтоді бідолашний Джіроламо бачив тільки її й більш нікого. Вона здавалась йому такою чудовно гарною, що він тут же таки спитав її, чи хоче вона стати йому за дружину.

- Авжеж,- відповіла лиха фея. - Тільки з однією умовою.

- Я пристаю на неї,- необачно запевнив принц Джіроламо.

- Гаразд,- сказала лиха фея і всміхнулася так солодко, що в бідолахи принца в голові запаморочилось. - Ти цілий рік не заглядатимеш в оте летюче Срібне Дзеркало. Бо як заглянеш, то миттю забудеш геть усе про себе. Забудеш, хто ти насправді, і муситимеш переселитися в Країну Сьогоднію, де тебе ніхто не знає й де ти житимеш нікому не відомим бідолахою. Ти згоден?

- Оце й усе?- вигукнув принц Джіроламо. - Ну то це легка умова.

А що ж тим часом сталося з принцесою Момо?

Вона чекала й чекала, а принц не приходив. Тоді вона вирішила сама піти в світ його шукати. Вона відпустила на волю всі дзеркальні відображення, які в неї були. Потім сама-одна в легеньких капчиках на ніжках вийшла з свого барвистого скляного замку й спустилася з снігової верховини - у світ. Вона пройшла всі піднебесні країни, аж поки добулася до Країни Сьогоднії. На той час принцеса вже геть стоптала свої капчики і їй довелося йти босоніж. Але її образ, відбитий у Чарівному Дзеркалі, ще й досі витав над світом.

Якось уночі принц Джіроламо сидів на даху свого палацу й грав у шахи з феєю, що мала холодну зелену кров. Зненацька принцові на руку впала якась дрібнісінька краплина.

- Починається дощ,- сказала фея з зеленою кров'ю.

- Ні,- відповів принц,- ні, це не може бути дощ, бо на небі ж немає ні хмаринки.

І він підвів очі й глянув у велике сріблясте Чарівне Дзеркало, що висіло над ним. Там він побачив образ принцеси Момо і вгледів, що вона плаче; то одна з її сльозин упала йому на руку, І в ту ж мить він зрозумів, що фея його одурила, що насправді вона зовсім не вродлива і тільки й має незвичайного, що холодну зелену кров у жилах. Принцеса Момо - ось кого він справді любить.

- Ти зламав свою обіцянку,- сказала зелена фея, і обличчя її перекривилось так, що вона стала схожа на гадюку. - Тепер ти мені заплатиш.

Своїми довгими зеленими пальцями вона добулась принцові Джіроламо в груди - той не міг навіть поворухнутися, мов скам'янів,- і зав'язала в нього в серці вузлик. Тієї ж миті він забув, що він принц Країни Завтрії. Мов злодій, серед ночі вибрався він із свого палацу й з своєї країни. Довго мандрував він по широкім світі, аж поки прибився в Країну Сьогоднію і став там жити невідомим нікому сіромою і зватись просто Джіджі. Єдине, що він узяв із собою, був образ із Чарівного Дзеркала. Відтоді в Дзеркалі більше не стало відображень.

Тим часом і принцеса Момо геть зносила своє вбрання з шовку й оксамиту. Тепер вона ходила у старій, завеликій на неї чоловічій куртці і в латаній-перелатаній спідничині. І жила в старих руїнах.

Тут вони й зустрілись одного чудового дня. Та принцеса Момо не впізнала принца з Країни Завтрії - адже він був тепер убогим сіромахою. І Джіджі не впізнав принцеси, бо й вона вже не скидалась на принцесу. Але спільне лихо поєднало їх, зробило втіхою одне для одного.

Якось увечері, коли Чарівне Срібне Дзеркало, яке тепер було порожнє, пропливало над ними, Джіджі дістав відображення принцеси Момо - єдине, що він у світі мав,- і показав Момо. Воно було пожмакане й поблякле, та принцеса враз пізнала власне відображення, яке колись послала в світ. І тепер під маскою вбогого бідолахи Джіджі вона впізнала також принца Джіроламо, якого так довго скрізь шукала й заради якого стала смертною. І тоді вона йому все розповіла.

Та Джіджі сумно похитав головою і сказав:

- Я не можу зрозуміти нічого з того, що ти говориш, бо в моєму серці зав'язано вузлик і тому мені несила ні про що згадати.

Тоді принцеса Момо сягнула рукою в його серце і легенько розв'язала той вузлик. І принц Джіроламо раптом згадав, хто він і де його справжнє місце. Він узяв принцесу за руку й пішов з нею далеко-далеко - туди, де лежить Країна Завтрія.

Коли Джіджі скінчив, обоє якусь хвилину мовчали, а тоді Момо спитала:

- А потім вони побрались?

- Гадаю, що так… згодом.

- А вони вже померли?

- Ні,- сказав Джіджі твердо. - Це я знаю напевне. Чарівне Дзеркало робить людину смертною тільки тоді, коли вона загляне у нього сама-одна. Якщо ж заглядають у Дзеркало вдвох, то тоді знов стають безсмертними. Отож вони так і зробили..

Великий срібний місяць висів над чорними пініями, заливаючи стародавні руїни таємничим сяйвом. Момо з Джіджі тихенько сиділи поруч і довго дивилися на нього, виразно відчуваючи, що протягом тієї миті вони обоє були безсмертні.

ЧАСТИНА ДРУГА

СІРІ ПАНИ

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

РАХУНОК ШАХРАЙСЬКИЙ, А ВСЕ СХОДИТЬСЯ

Є на світі велика й водночас буденна таємниця. Всі люди до неї причетні, кожен її знає, тільки мало хто над нею думає. Більшість людей просто приймає її як факт, анітрохи не дивуючись. Ця таємниця - час.

На світі є календарі й годинники для того, щоб вимірювати час, та все це мало важить, бо всяк знає, що іноді година може здатися нам вічністю, а іншим разом вона промайне як одна мить. Це вже - що за цю годину трапляється пережити.

Бо час - це життя. А життя мешкає в серці.

І саме цього ніхто не знав краще, як Сірі пани. Ніхто не знав ціни однієї години, однієї хвилини, ба навіть однієї-однісінької секунди життя так, як вони. Щоправда, розуміли вони його на свій лад, так, як, наприклад, п'явка розуміє ціну крові, і на свій лад порядкували ним.

У них були свої плани щодо людського часу. То були далекосяжні й ретельно розроблені плани. Для Сірих панів найважливіше було те, щоб ніхто не дізнався про їхню діяльність. Непомітно утвердились вони в житті великого міста і його жителів. І потихеньку, не привертаючи нічиєї уваги, посувалися щодень далі, захоплюючи людські володіння.

Вони знали кожного, хто міг так чи інак придатися для їхніх планів, геть-геть заздалегідь, ще коли той і гадки ні про що не мав. Вони тільки чекали слушної нагоди, щоб його скрутити. І робили все для того, щоб цю нагоду наблизити.

Ось, наприклад, був собі пан Фузі, перукар. Хоч і не хтозна-який видатний майстер, а все ж на своїй вулиці шанований. Він був ні вбогий, ні багатий. Його перукарня в центрі міста, була невелика, і він наймав одного-єдиного учня.

Якось пан Фузі стояв на дверях своєї майстереньки, чекаючи відвідувачів. Учень мав вихідний, і пан Фузі був сам. Він дивився, як дощ ляпотить по вулиці,- надворі стояв похмурий день, і на душі в пана Фузі було невесело. «Отак минає моє життя, - думав він,- серед чикання ножиць, мила і базікання клієнтів. Що мені з такого життя? І, як я помру, все буде так, неначе мене й не було ніколи».,

Ні, пан Фузі був аж ніяк не від того, щоб трішечки побазікати. Він навіть дуже полюбляв докладно з'ясовувати клієнтам свої погляди і вислуховувати їхню думку. Та й проти чикання ножиць і мила він насправді нічого не мав. Його робота давала йому видиму втіху, і він знав, що робить її добре. А вже голити підборіддя він умів як ніхто інший. Та в житті іноді трапляються хвилини, коли здається, що все це нічогісінько не варте. Це з кожним буває.

«Усе моє життя змарноване,- думав собі пан Фузі. - Хто я такий? Нещасний голяр. Ось що з мене вийшло. Якби я вмів жити по-справжньому, то був би тепер зовсім іншою людиною!»

Та як воно жити по-справжньому - це пан Фузі уявляв тьмяно. Йому тільки марилося щось значне, розкішне, щось таке, як ото на малюнках в ілюстрованих журналах.

«Але ж,- думав він понуро,- на все це я за своєю роботою не маю часу. Щоб по-справжньому жити, то треба мати час. Треба бути вільним. А я - довічний бранець чикання ножиць, базікання й мила…»

Саме тієї миті де не взявся чудовий попелясто-сірий автомобіль - він зупинився під самісінькою перукарень-кою пана Фузі. З машини виліз Сірий пан і ввійшов до майстерні. Він поставив свого свинцево-сірого портфеля на столику перед дзеркалом, почепив круглого цупкого капелюха на гачок, сів у крісло, вийняв з кишені нотатника й почав гортати його, пахкаючи манісінькою сірою сигарою.

Пан Фузі зачинив двері майстереньки, бо йому здалось, що в його невеличкому будиночку раптом зробилося незвичайно холодно.

- Чим можу прислужитися? - запитав він спантеличено. - Вас поголити чи підстригти? - І в ту ж мить подумки вилаяв себе за нетактовність, бо в Сірого пана була блискуча, як коліно, лисина.

- Ні те, ні друге,- сказав Сірий пан, не усміхнувшись, якимось невиразним, так би мовити, попелясто-сірим голосом.- Я з Ощадкаси Часу, агент номер Ікс Ігрек Кю дріб триста вісімдесят чотири дріб Бе. Ми довідалися, що ви бажаєте відкрити в нас поточний рахунок.

- Це новина для мене,- заявив пан Фузі, ще дужче спантеличений. - Сказати правду, я досі навіть не знав, що така установа взагалі існує.

- Ну то тепер уже знаєте,- сухо відказав агент і, погортавши свій нотатник, повів далі: - Адже це ви - пан Фузі, перукар?

- Авжеж, це я,- мовив пан Фузі.

- Ну то я втрапив,- буркнув Сірий пан і згорнув нотатника. - Ви - наш кандидат.

- Себто як?- ще дужче здивувавшись, запитав пан Фузі.

- Бачите, любий пане Фузі,- сказав агент,- ви марнуєте своє життя на клацання ножицями, базікання й мильну піну. Коли ви помрете, все буде так, неначе вас ніколи й не було на світі. Якби ви мали час жити по-справжньому, то з вас була б цілком інша людина. Отож усе, чого ви потребуєте,- це час. Чи правду я кажу?

- Я й сам щойно про це думав,- промовив пан Фузі й мерзлякувато здригнувся, бо, хоч двері були причинені, ставало дедалі холодніше.

- От бачите! - підхопив Сірий пан і вдоволено затягся сигарою. - Але звідки люди беруть час? Його заощаджують! А ви, пане Фузі, розтринькуєте свій час найнеобачнішим чином. Я вам це доведу, зробивши невеличкий підрахунок. Хвилина має шістдесят секунд. Година - шістдесят хвилин. Ви стежите за моєю думкою?

- Атож,- мовив пан Фузі.

Агент номер Ікс Ігрек Кю дріб триста вісімдесят чотири дріб Бе заходився писати цифри сірим олівцем на дзеркалі.

- Шістдесят на шістдесят буде три тисячі шістсот. Отже, година має три тисячі шістсот секунд. День має двадцять чотири години. Три тисячі шістсот помножити на двадцять чотири дорівнює вісімдесяти шести тисячам чотирьомстам секундам. Рік, як відомо, має триста шістдесят п'ять днів. Це становить тридцять один мільйон п'ятсот тридцять шість тисяч секунд. За десять років уже матимемо триста п'ятнадцять мільйонів триста шістдесят тисяч секунд. У скільки років, пане Фузі, ви оцінюєте тривалість вашого життя?

- Ну…- затнувся від збентеження пан Фузі. - Я сподіваюся прожити років сімдесят-вісімдесят, коли бог дасть.

- Гаразд,- вів далі Сірий пан. - Візьмімо задля обачності усього сімдесят.

Отже, триста п'ятнадцять мільйонів триста шістдесят тисяч на сім буде два мільярди двісті сім мільйонів п'ятсот двадцять тисяч секунд.

І він великими цифрами написав це число на дзеркалі:

2 207 520 000 секунд.

Потім кілька разів підкреслив його і оголосив:

- Отож це, пане Фузі, те багатство, яким ви можете порядкувати.

Пан Фузі ковтнув слину й провів долонею по чолу. Від такої суми йому запаморочилось у голові. Він ніколи не думав, що такий багатий.

- Авжеж,- кивнув головою агент і знов затягся своєю манісінькою сірою сигарою. - Нічогеньке число, правда ж? Поглянемо далі. Скільки вам років, пане Фузі?

- Сорок два,- пробелькотів той, відчуваючи себе винним у злочинному прихованні добра.

- Скільки ви в середньому просипаєте за ніч? - допитував далі Сірий пан.

- Десь годин вісім,- зізнався пан Фузі.

Агент блискавично рахував - олівець у його руці аж вищав, бігаючи по дзеркалі,- у пана Фузі сироти на шкірі повиступали.

- Сорок два роки - по вісім годин щодня - це буде чотириста сорок один мільйон п'ятсот чотири тисячі. Цю суму ми з цілковитим правом можемо вважати втратою. А скільки часу ви щодня віддаєте роботі, пане Фузі?

- Також годин вісім,- ледве чутно вимовив пан Фузі.

- Отже доведеться ще раз відняти цю суму від вашої готівки,- невблаганно провадив агент. - Далі, у вас певна кількість часу йде на те, щоб попоїсти. Скільки ви щодня витрачаєте на снідання, обід і вечерю?

- Напевно не знаю,- з острахом сказав пан Фузі. - Може, годин зо дві?

- Мені здається, ви применшуєте,- промовив агент,- та нехай так. Тоді за сорок два роки це становитиме сто десять мільйонів триста сімдесят шість тисяч. Тепер далі. Нам відомо, що ви живете з старою матір'ю. Щодня ви присвячуєте цій старій пані цілу годину, себто ви сидите біля неї і розмовляєте з нею, хоч вона глуха й ледве вас чує. Отож це змарнований час - п'ятдесят п'ять мільйонів сто вісімдесят вісім тисяч секунд! Крім того, ви ще маєте зеленого папугу; догляд за ним коштує вам чверть години, що в перерахунку означає тринадцять мільйонів сімсот дев'яносто сім тисяч.

- Але…- благально вимовив пан Фузі.

- Не перебивайте мене!- нагримав на нього агент. Він рахував дедалі швидше й швидше. - Оскільки ваша мати фізично неповноцінна, вам, пане Фузі, доводиться самому робити частину хатньої роботи. Ви мусите ходити скуповуватись, чистити черевики й виконувати всяку іншу марудну роботу. Скільки часу це у вас забирає щодня?

- Може, з годину, але…

- Ось вам ще п'ятдесят п'ять мільйонів сто вісімдесят тисяч втрати, пане Фузі. Далі: нам відомо, що ви раз на тиждень ходите в кіно, раз на тиждень співаєте в хорі, двічі на тиждень буваєте в ресторані, а решту днів ви вечорами зустрічаєтеся з друзями, іноді ж навіть читаєте книжку. Одне слово, ви гайнуєте свій час на те, що не дає ніякісінької користі,- щодня зо три години часу, або сто шістдесят мільйонів п'ятсот чотири тисячі… Вам недобре, пане Фузі?

- Нічого, нічого,- відповів пан Фузі,- даруйте…

- Ми зараз кінчаємо,- сказав Сірий пан. - Але нам треба поговорити ще про один розділ вашого життя. Про вашу невеличку таємницю. Ви знаєте.

У пана Фузі почали цокотіти зуби - так йому зробилось холодно.

- То ви й це знаєте?- пробелькотів він безсило. - Я гадав, що крім мене й панни Дарії…

- У нашому сучасному світі,- урвав його мову агент номер Ікс Ігрек Кю дріб триста вісімдесят чотири дріб Бе, - таємниць більше не існує. Погляньмо на цю справу по-діловому, реалістично, пане Фузі. Дайте мені відповідь на одне запитання: чи збираєтесь ви одружитися з панною Дарією?

- Ні,- сказав пан Фузі,- адже це неможливо…

- Цілком так,- вів далі Сірий пан,- бо ж панна Дарія навіки прикута до свого крісла на колесах, вона не владає ногами. А проте ви щодня на півгодини приходите до неї, щоб подарувати їй квітку. Навіщо?

- Вона щоразу так радіє,- відповів пан Фузі, замалим не плачучи.

- Але, міркуючи тверезо,- казав далі агент,- для вас це змарнований час, пане Фузі. І в сумі його двадцять сім мільйонів п'ятсот дев'яносто чотири тисячі секунд. А коли ще додати до цього, що ви маєте звичку щовечора перед сном сидіти біля вікна й передумувати минулий день, то ми матимемо ще одну мінусову суму - тринадцять мільйонів сімсот дев'яносто сім тисяч. Тепер, пане Фузі, погляньмо, що ж у вас, власне, лишається.

На дзеркалі вже стояв такий рахунок:

Сон - 441 504 000 секунд

Робота - 441 504 000 секунд

Харчування - 110 376 000 секунд

Мати - 55 188 000 секунд

Папуга - 13 797 000 секунд

Скуповування тощо - 55 188 000 секунд

Друзі, хор і т. д. - 165 564 000 секунд

Таємниця - 27 594 000 секунд

Вікно 13 797 000 секунд

РАЗОМ - 1 324 512 000 СЕКУНД

- Ця сума,- сказав Сірий пан і так міцно постукав олівцем по дзеркалі, неначе стріляв з револьвера,- ця сума, отже, становить той час, який ви вже втратили на сьогодні. Що ви на це скажете, пане Фузі?

Пан Фузі не сказав нічогісінько. Він сів на стілець у кутку і втер хусточкою чоло, бо, хоч у перукареньці стояв крижаний холод, його вкинуло в піт.

Сірий пан поважно кивнув головою.

- Так, ви маєте цілковиту слушність,- сказав він,- це вже понад половину вашого первісного багатства, пане Фузі. Та подивімось, що вам, власне, залишилося з ваших сорока двох років. Рік - це, як ви знаєте, тридцять один мільйон п'ятсот тридцять шість тисяч секунд. Помножмо це на сорок два й матимемо один мільярд триста двадцять чотири мільйони п'ятсот дванадцять тисяч секунд.

Він написав це число під сумою втраченого часу:

1 324 512 000 секунд

1 324 512 000 секунд

0 000 000 000 секунд

Тоді сховав олівця й довго мовчав, щоб дати нулям справити враження на пана Фузі.

І він свого домігся.

«То оце такий підсумок усього мого минулого життя?»- подумав пан Фузі, геть знищений.

Підрахунок, у якому зважена була кожна секунда, так його приголомшив, що він прийняв усе без ніяких заперечень.

І все в рахунку сходилося. Це був один із трюків, з допомогою яких Сірі пани ошукували людей у тисячах випадків.

- Чи не здається вам, пане Фузі,- лагідно почав агент номер Ікс Ігрек Кю дріб триста вісімдесят чотири дріб Бе,- що так марнотратити більше не можна? Чи не краще б вам почати заощаджувати час?

У пана Фузі губи посиніли з холоду, він тільки безмовно кивнув головою.

- Якби ви, наприклад,- лунав біля його вуха голос Сірого агента,- років двадцять тому почали щодня ощаджати по однісінькій годині, ви б оце мали актив у двадцять шість мільйонів двісті вісімдесят тисяч секунд. Дві години заощадженого щодня часу дали б, природно, вдвічі більше, тобто двісті п'ятдесят мільйонів п'ятсот шістдесят тисяч. А я вас питаю, пане Фузі, що там якісь нещасні дві години проти такої суми?

- Анічого!- вигукнув пан Фузі. - Сміховинний дріб'язок!

- Мене тішить, що ви це розумієте,- незворушно мовив агент. - І якби підрахувати, скільки б ви за тих-таки умов заощадили протягом наступних двадцяти років, то ми б мали разючу суму - сто п'ять мільйонів сто двадцять тисяч секунд. І весь цей капітал був би цілком до ваших послуг на вісімдесят другому році вашого життя.

- Чудово!- вигукнув пан Фузі, широко розплющуючи очі.

- Стривайте лишень,- вів Сірий пан далі,- я скажу вам щось ще краще. Ми, себто Ощадкаса Часу, не лише зберігаємо ощаджений вами час, а й сплачуємо проценти. Тож насправді ви заощадили б ще більше.

- А на скільки більше? - спитав пан Фузі, затаївши дух.

- Це цілком залежить від вас, - скільки ви збираєтесь заощадити. 1 скільки заощаджене лежатиме в нас.

- Лежатиме у вас? - перепитав пан Фузі. - Тобто як?

- Та дуже просто,- пояснив агент. - Якщо ви через п'ять років не вимагатимете від нас свого заощадженого часу, тоді ми вам сплатимо ще стільки ж. Ваш капітал подвоюється що П'ять років, розумієте? Через десять років це вже буде сума, вчетверо більша від первісної, через п'ятдесят вона зросте восьмикратно, і так далі. Якби ви двадцять років тому почали заощаджувати всього лише по дві години щодня, то на шістдесят другому році вашого життя порядкували б сумою в двісті п'ятдесят шість разів більшою, аніж первісна. Двадцять шість мільярдів дев'ятсот десять мільйонів сімсот двадцять тисяч.

Він знов дістав свого сірого олівця і написав на дзеркалі ще й це число:

26 910 720 000

- Ви самі бачите, пане Фузі,- сказав він і вперше блідо всміхнувся,- що це було б у десять разів більше від первісної тривалості всього вашого життя. І це за умови, що ви заощаджуватимете усього-на-всього дві години щодня. Поміркуйте: чи ж не вигідна це пропозиція?

- Вигідна! - знеможено сказав пан Фузі.-Вигідна, безперечно! Нещастя моє, що я вже давно не почав заощаджувати. Аж тепер я все збагнув, і, мушу признатись, я в розпачі!

- Для цього,- лагідно мовив Сірий пан,- немає ніякісіньких підстав. Ніколи не запізно. Як хочете, можете почати ще сьогодні. Побачите, це оплатиться.

- Ще б пак! - вигукнув пан Фузі. - Що я повинен робити?

- Але ж, любий мій,- відповів агент, звівши брови догори,- ви ж, певно, знаєте, як заощаджують час! Ви повинні просто швидше працювати й відмовитись від усього зайвого. Клієнтам присвячуйте замість півгодини тільки чверть. Уникайте марнотратного базікання. Годину, яка йде на матір, скоротіть до півгодини. А найкраще - взагалі віддайте її до якогось пристойного дешевого старечого притулку, де її доглядатимуть, і ви вже виграєте Цілу годину за день. Позбудьтесь непотрібного папуги. Відвідуйте панну Дарію лише раз на два тижні. Якщо Це взагалі потрібно. Відкиньте щоденні розмірковування біля вікна і, передовсім, не переводьте ви свого дорогоцінного часу на співи, читання чи навіть на так званих друзів. Між іншим, принагідно раджу вам: повісьте в своїй перукарні великого, надійного годинника, щоб ви могли контролювати роботу вашого учня.

- Гаразд,- мовив пан Фузі,- це я все можу зробити, але з вивільненим часом - що я маю з ним чинити? Чи мені його кудись здавати? И куди саме? Чи зберігати? Як це все робиться?

- Про це,- сказав Сірий пан і знов блідо всміхнувся,- ви нітрохи не турбуйтеся. Спокійнісінько здайтеся на нас. Можете бути певні, що з заощадженого вами часу в нас не пропаде ані секунди. Ви помітите, що нічого зайвого у вас не лишиться.

- То добре,- ошелешено сказав пан Фузі. - Я на це й покладатимусь.

- Спокійнісінько, любий мій,- мовив агент і підвівся. - Отже я можу привітати вас як нового члена великої Громади Заощадників Часу. Тепер і ви, пане Фузі, справді сучасна й прогресивна людина. Я вас вітаю!

Він узяв капелюха й портфеля.

- Хвилиночку! - вигукнув пан Фузі. - А нам хіба не треба укласти якусь угоду? І я нічого не повинен підписати? Чи я одержу якийсь папір?

Агент номер Ікс Ігрек Кю дріб триста вісімдесят чотири дріб Бе обернувся в дверях і глянув на пана Фузі з легенькою досадою.

- Навіщо? - спитав він. - Заощадження часу не рівня ніякому іншому видові заощадження. Це справа цілковитої - обопільної - довіри! Нам досить вашої згоди. Вона нескасовна. І ми подбаємо про ваше заощадження. Але скільки ви заощадите - це цілком залежить від вас. Ми вас ні до чого не силуємо. Прощавайте, пане Фузі!

Сказавши це, агент сів у свій елегантний автомобіль і погнався геть.

Пан Фузі подивився йому вслід і потер чоло, йому поволі ставало тепліше, але він почував себе хворим і мізерним. Блакитний дим з манісінької агентової сигари ще довго густими нитками висів у перукареньці і не хотів розходитись.

Аж як дим розтанув, панові Фузі полегшало. Але що помітніше танув дим, то дужче блідли й цифри на дзеркалі. І коли вони нарешті зовсім зникли, щез і спомин пана Фузі про несподіваного гостя,- але не про рішення! Його він вважав тепер за своє власне. Намір віднині заощаджувати час, щоб колись у майбутньому почати нове життя, сидів у нього в душі, як вістря рибальського гачка.

І тоді увійшов перший того дня клієнт. Пан Фузі обслужив його похмуро, без будь-якої зайвини, без балачок, і справді скінчив не за півгодини, а всього за двадцять хвилин.

І так самісінько поводився він відтепер з кожним клієнтом, його робота більше не давала йому втіхи, але ж тепер це нічого й не важило. Він узяв собі ще двох підмайстрів і невсипущо пильнував, щоб вони не згаяли жоднісінької секунди. Кожний порух руки був суворо розрахований. У перукареньці пана Фузі тепер висіло гасло:

ЗАОЩАДЖЕНИЙ ЧАС - ПОДВОЄНИЙ ЧАС!

Панні Дарії він написав короткого ділового листа - мовляв, за браком часу він, на жаль, не може більше до неї приходити. Свого папугу він продав зоологічній крамниці. Матір віддав у добрий, але дешевий старечий притулок і перевідував її раз на місяць. Взагалі, він тепер виконував усі поради Сірого агента, які вважав за свої власні рішення.

Він робився дедалі вразливіший і неспокійніший, бо - дивовижна річ! - із того часу, що він заощаджував, йому на ділі нічогісінько не залишалось. Заощаджений час якимось незбагненним чином просто ніби танув. Дні пана Фузі - спершу непомітно, та дедалі все виразніше,- ставали коротші й коротші. Не встигав він озирнутись, як уже був новий тиждень, місяць, рік, і знову новий рік, і знов…

А що пан Фузі більше не згадував про відвідини Сірого пана, він, здавалося, мав би себе поважно запитати, куди кане увесь його час. Але такого запитання він собі не ставив, як і решта членів Ощадкаси Часу. Його опало неначе якесь сліпе шаленство. І коли іноді він з жахом помічав, як усе швидше й швидше летять його дні, то тільки ще затятіше ощаджав…

І таке саме, як з паном Фузі, сталося вже з багатьма й багатьма жителями великого міста. А їх щоднини більшало - таких, що й собі розпочинали те, що вони називали «заощадженням часу». І що більше їх ставало, то більше з'являлося в них послідовників,- так що кінець кінцем навіть тому, хто цього не хотів, не залишалося нічого іншого, як і собі тягтися за всіма.

Щодня по радіо, по телебаченню й по всіх газетах пояснювали й вихваляли переваги нової організації збереження часу, що нібито тільки й могла дати людям свободу задля «справжнього» життя. На стінах будинків і тумбах для афіш наліплювали плакати, де подано було найрозмаїтіші картини прийдешнього щастя. Унизу світився напис:

ЗАОЩАДЖЕННЯ ЧАСУ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ ДЕДАЛІ КРАЩЕ!

Або:

МАЙБУТНЄ НАЛЕЖИТЬ ТИМ, ХТО ВМІЄ ЗАОЩАДЖУВАТИ ЧАС!

Або ще:

ПРОДОВЖУЙ СВОЄ ЖИТТЯ - ОЩАДЖАЙ ЧАС!

Проте дійсність мала зовсім інакший вигляд. Щоправда, члени Ощадкаси Часу були вбрані краще, ніж ті люди, що мешкали недалеко від амфітеатру. Вони заробляли більше грошей і тому могли більше витрачати. Але обличчя в них були сердиті, втомлені чи лихі, а очі неприязні. Слова «Піди до Момо!» були їм, звісно, невідомі. Вони не мали нікого, хто б їх так вислухав, як вона, щоб після цього вони стали розумніші, спокійніші чи хоч веселіші. Та навіть якби й мали, то дуже сумнівно, чи пішли б вони до нього, бо, напевне, захотіли б заладнати справу за п'ять хвилин. А ні - то для них це був би змарнований час, та й годі. Навіть свої вільні години вони повинні були, як самі казали, використовувати якомога повніше й динамічніше: щонайбільше втіх, щонайбільше розваг…

Отож вони вже не вміли по-справжньому відзначати свято, чи веселе, чи поважне. Мріяти вважалося у них мало не злочином. А найменше вони могли миритися з тишею. Серед тиші їх нападав страх, бо до них раптом починало доходити, що діється насправді з їхнім життям. Через те вони завжди зчиняли галас, аби тільки де запахло тишею. Але то, звісно, був не веселий галас дитячого майданчика, а шалений і похмурий, і він щодень дужче наповнював місто.

Чи хто робив своє діло охоче й з любов'ю - це нічого не важило: навпаки, тільки затримувало всіх. Важило одне: щоб ти за найкоротший час найбільше зробив.

Над усіма верстатами на фабриках і над столами в установах висіли таблички з написами:

ЧАС ДОРОГИЙ - НЕ ГАЙНУЙ ЙОГО!

Або:

ЧАС - ЦЕ ГРОШІ: ЗАОЩАДЖУЙ ЙОГО!

Такі самі таблички висіли над письмовими столами начальників, над кріслами директорів, у кабінетах лікарів, по крамницях, ресторанах і універмагах, навіть у школах і дитячих садках.

Кінець кінцем і саме велике місто дедалі помітніше змінювало своє обличчя. Старі квартали знесли й побудували нові будинки, в яких уже не було нічого зайвого. Ощаджаючи працю, їх тепер не ставили на різний смак: адже дешевше, ощадливіше було будувати всі будинки однакові.

На півночі великого міста вже простяглись довженні нові квартали: у височінь здіймалися нескінченні ряди багатоповерхових житлових казарм, схожих одна на одну, як дві сірникові коробки. А що всі будівлі були однакові, то, звичайно, однакові здавалися й вулиці. І ці одноманітні вулиці росли й росли і, рівні мов шнур, бігли до самого обрію. Справдешня впорядкована пустеля! І так само минало тепер і життя тих людей, які там мешкали: рівно, мов за шнуром, аж до самого обрію! Бо тепер усе й скрізь було точно розраховано й сплановано, кожний сантиметр і кожна мить!

Ніхто, здавалося, не помічав, що, заощаджуючи час, він насправді заощаджував щось зовсім інше. Ніхто не хотів признатись, що життя його стає чимраз бідніше і одноманітніше, чимраз холодніше.

Виразно це відчували тільки діти, бо ж і на них ні в кого тепер не було часу.

Але час - це життя. А життя мешкає в серці.

І що більше люди заощаджували, то більше втрачали.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

МОМО ШУКАЄ ДРУЗІВ, А ДО НЕЇ ПРИХОДИТЬ ВОРОГ

- Не знаю,- сказала якось Момо,- але мені здається, ніби наші давні друзі тепер ходять до мене все рідше. Багатьох я вже давно не бачила.

Джіджі-Гід і Беппо-Підмітальник сиділи поруч на порослих травою кам'яних сходах руйновища й дивилися на захід сонця.

- Еге ж,- замислено мовив Джіджі,- і мені так здається. Все менше стає тих, що слухають мої історії. Все не так, як було. Щось сталося.

- Але що? - запитала Момо.

Джіджі знизав плечима і задумано стер кілька літер, які надряпав на старій аспідній дошці, що її кілька тижнів тому знайшов і приніс Момо старий Беппо. Дошка була, звичайно, не така, наче щойно з крамниці,- тріснута посередині, але взагалі ще добряча. Відтоді Джіджі щодня показував Момо, як написати ту чи іншу літеру. А що дівчинка мала дуже гарну пам'ять, то вона вже навчилася добре читати. Тільки з писанням у неї ще не дуже виходило.

Старий Беппо, що тим часом міркував над запитанням Момо, повільно кивнув головою і сказав:

- Так, це правда, воно все ближчає. У місті воно вже скрізь. Я давно помітив.

- Що? - спитала Момо.

Беппо трохи подумав, тоді відповів:

- Нічого доброго. І за хвилину додав:

- Стає холодно.

- Ет! -сказав Джіджі й поклав Момо на плече руку, втішаючи її. - Зате сюди ходить чимраз більше дітей.

- Атож. Через це,- вимовив Беппо. - Через це.

- Що ти хочеш сказати? - спитала Момо. Беппо довго думав і нарешті відповів:

- Вони приходять не заради нас. Вони просто шукають притулку.

Всі троє поглянули вниз, на кам'яне кружало посередині амфітеатру, де цілий гурт дітей грав у нову гру з м'ячем, яку вони лише сьогодні по обіді вигадали.

Серед них було кілька давніх друзів Момо: хлопець в окулярах, якого звали Паоло, дівчинка Марія з маленькою сестричкою Деде, гладкий хлопець з тоненьким голосом, па ім'я Массімо, і ще один хлопець, завжди якийсь обшарпаний, що звався Франко. Але, крім них, там були ще й інші діти, які прийшли сюди вперше всього кілька днів тому, і один меншенький хлопчик, що з'явився тут тільки сьогодні по обіді. Скидалось на те, що Джіджі сказав правду: дітей приходило що день то більше.

Момо тільки б тішилася з того. Але більшість цих дітей просто не вміла гратися. Вони сиділи насуплені й знуджені і сумно дивились на Момо та її друзів. Інколи ж зумисне заважали гратись іншим і псували всю розвагу. Не раз через це зчинялися сутички й сварки. Щоправда, ненадовго, бо присутність Момо впливала й на новачків, незабаром їм і самим спадали на думку гарні забавки і вони весело грались разом з усіма. А проте новачки з'являлись мало не щодня, і все щоразу починалося спочатку, бо ж відомо - іноді досить буває одного бурмоска, щоб зіпсувати гру всім.

Але, крім цього, було й ще щось, чого Момо гаразд не розуміла. Почалося воно зовсім недавно. Діти дедалі частіше приносили з собою такі іграшки, якими не можна було по-справжньому гратись, наприклад, керований на відстані танк, який можна було пустити їздити,- та більше він був ні до чого. Або космічна ракета, що кружляла довкола кілка,- але більше з нею нічого було робити. Чи маленький робот, що поводив розжареними очима й крутив головою,- ні на що інше він не годився.

То були, звісно, дуже дорогі іграшки, друзі Момо ніколи таких не мали, а сама вона й поготів. Передовсім, це були речі такі довершені до найдрібнішої деталі, що вже нічого не доводилося уявляти. Діти не раз годинами сиділи й дивилися, зачаровані й водночас знуджені, як їхня іграшка дирчить, дибає по землі або кружляє на шнурі довкола палиці,- та їм самим при тому нічогісінько не спадало на думку. Тому вони кінець кінцем знов починали свої давні ігри, для яких досить було двох-трьох сірникових коробочок, драної скатертини, першої-ліпшої кротовини чи жменьки камінців. Зате вже уявити собі можна було все, що заманеться.

Щось і сьогоднішнього вечора ніби зумисне заважало дітям гратися. Одне по одному вони відходили набік, аж поки, врешті, всі повмощувалися круг Джіджі, Беппо та Момо. Вони сподівалися, що, може, Джіджі почне щось розповідати, але й з цим не пощастило. Річ у тім, що меншенький хлопчик, який прийшов сьогодні вперше, мав із собою транзистор. Хлопчина сів трохи осторонь і ввімкнув апарат на повну силу. Саме йшла рекламна передача.

- Може б, ти трохи вкрутив свою дурну коробку? - погрозливо спитав обшарпаний хлопчик, що звався Франко.

- Не зрозумів, що ти кажеш,- відповів малий і посміхнувся. - Мій приймач так грає!

- Прикрути зараз же! - вигукнув Франко й підвівся. Новачок трохи зблід, але вперто відмовив:

- Ти мені не вказуй! Моє радіо - як хочу, так і вкручую!

- Його правда,- сказав старий Беппо. - Ми йому не заборонимо. Ми можемо хіба що попросити його,

Франко знову сів.

- То нехай іде собі десь-інде,- сказав він гірко. - Цілого півдня все нам псує!

- Мабуть, на це є якась причина,- сказав Беппо, пильно й приязно поглянувши на новачка крізь свої невеличкі окуляри. - Напевне ж, причина є.

Новачок мовчав. Трохи згодом він приглушив транзистора й став дивитися в інший бік.

Момо підійшла до нього й тихо сіла поруч. Він вимкнув приймача.

Якусь хвилину було тихо.

- Розкажи нам щось, Джіджі,-попрохав хтось із нових.

- Розкажи, розкажи!- загукали й інші. - Якусь веселу казку!

- Ні, страшну!

- Ні, просто казку!

- Пригоду!

Але Джіджі не схотів. Таке з ним трапилося вперше.

- Краще ви мені щось розкажіть, а я послухаю: про себе, про свою домівку, що ви вдома робите й чого вам захотілося сюди?

Діти мовчали. Обличчя в них раптом стали сумні й замкнуті.

- У нас тепер така гарна машина,- нарешті обізвався хтось. - В суботу, коли в тата й мами є час, вони її миють. І якщо я слухався, то можу їм допомагати. Колись і в мене така буде.

- А я,- сказала невеличка дівчинка,- я тепер щодня ходжу в кіно, як тільки схочу. Щоб розвиватися. Бо в тата й мами зовсім нема часу.

Помовчавши, вона сказала:

- А я не хочу розвиватися. Я нишком ходжу сюди, щоб не тратити грошей. Наскладаю грошей, то тоді куплю собі квиток і поїду до сімох гномів.

- Дурна ти! - крикнув хтось. - Гномів на світі не буває!

- А от і бувають,- уперто сказала дівчинка. - Я їх і в туристському путівнику бачила.

- У мене вже одинадцять платівок з казками,- заявив один маленький хлопчик. - І я можу їх слухати, коли собі схочу. Раніше мій тато завжди щось сам мені розповідав, як приходив увечері з роботи. Гарно було. А тепер його ніколи нема вдома. Або він утомлений і нічого не хоче розказати.

- А мама? - спитала дівчинка на ім'я Марія.

- її тепер теж цілий день не буває дома.

- Умгу, - сказала Марія,- і в нас так само. Добре, що в нас є Деде. - Вона поцілувала сестричку й вела далі: - Я, як прийду з школи, то нагрію обід. Тоді пороблю уроки. А тоді…- вона пересмикнула плечима. - Ну, а тоді ми скрізь ганяємо до вечора. А найчастіше ходимо сюди.

Всі діти закивали головами, бо в усіх було майже те саме.

- А мені добре,- сказав Франко, хоч по ньому видно було, що зовсім йому не добре,- добре, що в моїх старих немає на мене часу. Бо вони дома щоразу заводяться, і тоді мені перепадає.

Аж тепер до розмови пристав хлопчик з транзистором:

- А мені зараз перепадає куди більше грошей, як раніше!

- Авжеж,- сказав Франко. - Вони все це роблять, аби відчепитися від нас! Ми їм стали осоружні. Та вони й самі собі вже стали осоружні. їм тепер усе осоружне. Так мені здається.

- Неправда це! - сердито вигукнув хлопчик з транзистором. - Мене мої тато й мама ще й як люблять! Хіба вони винні, що їм ніколи? Так воно вже є. Зате вони мені ось навіть транзистора купили! А він який дорогий! То що, люблять мене чи ні?

Усі мовчали.

І зненацька хлопчик, що цілого півдня заважав усім гратися, заплакав. Він силкувався вгамувати сльози, втирав замурзаними кулачками очі, але сльози все бігли прозорими цівками по його брудних щоках.

Хто дивився на нього з жалем, а хто опустив очі додолу. Тепер вони його зрозуміли. Сказати правду, в кожного на душі було так само. Немовби їх покинули напризволяще.

- Еге ж,- за хвилину обізвався старий Беппо,- стає холодно.

- Мене, мабуть, сюди більше не пустять,- промовив Паоло, хлопчик в окулярах.

- Чого це? - здивувалася Момо.

- Мої казали,- пояснив Паоло, - що ви тут просто ледацюги і злодійчуки. Ви крадете в господа час, кажуть вони. Тому вам така й шана. А через те, що таких, як ви, дуже багато, іншим людям бракує часу, кажуть вони. І мені не можна сюди приходити, бо й я стану такий, як ви.

І знову декотрі діти кивнули головами, бо й їм те саме казали. Джіджі обвів усіх очима.

- То й ви про нас так само думаєте? Чого ж ви тоді сюди ходите?

Після короткої паузи озвався Франко: - Мені байдуже. Мій старий каже, що я однаково стану кишеньковим злодієм. Я з вами.

- Он як? - промовив Джіджі, звівши брови догори. - По-вашому, ми злодії?

Діти зніяковіло втупилися в землю.

Нарешті Паоло пильно подивився в обличчя старому Беппо.

- Мої тато й мама ніколи не брешуть,- тихо сказав він. А потім ще тихіше запитав: - Хіба ви не злодії?

І тоді старий Беппо-Підмітальник звівся на весь свій не дуже високий зріст, підніс три пальці догори й сказав:

- Я ніколи… ніколи на своєму віку не вкрав у господа чи в свого ближнього ані цятиночки часу. Присягаюся небом!

- І я! - промовила Момо.

- І я також,- поважно сказав Джіджі.

Діти мовчали, глибоко перейняті почутим. Жодне не сумнівалося, що троє друзів кажуть правду.

- І взагалі, тепер я вам ось що скажу,- озвався знову Джіджі. - Раніше люди залюбки ходили до Момо, щоб вона вислухала їх. Вони тоді віднаходили тут самих себе, якщо ви розумієте, що я хочу сказати. Але тепер вони про це не дуже дбають. Колись люди приходили сюди ще й через те, що хотіли послухати мене. Тоді вони самих себе забували. Тепер їм цього не треба. На це в них тепер нема часу, кажуть вони. І на вас у них тепер нема часу. Розумієте? Аж дивно, на що саме їм часу бракує. Він примружився і кивнув головою. Тоді повів далі:

- Днями я зустрів у місті одного колишнього знайомого, перукаря Фузі. Я його давно не бачив і тепер просто не впізнав, так він змінився: став дратівливий, сердитий, непривітний. Колись був з нього славний хлопець, умів гарно співати і про все мав свою власну думку. На все це в нього раптом не стало часу. Тепер це не людина, а тільки її тінь, це вже не Фузі, розумієте? Якби він був такий один, то я б просто подумав, що він трохи відбився глузду. А то де не глянеш, усюди самі тільки такі. І щодня їх більшає… Тепер і наші давні друзі поробилися такі! І я себе питаю: чи не божевілля це якесь перехідне?

Старий Беппо кивнув головою.

- І правда,- мовив він,- це не інакше якась пошесть.

- Але тоді,- приголомшено сказала Момо,- ми повинні допомогти нашим друзям.

Того вечора вони ще довго гуртом радилися, що тут можна зробити. Але про Сірих панів і про їхню невсипущу діяльність ніхто з них не мав і гадки.

В наступні дні Момо розшукувала своїх давніх друзів, щоб довідатись, що сталося й чому вони до неї більше не приходять.

Щонайперше, вона пішла до Нікола, муляра. Дівчинка добре знала той будинок, де він мешкав нагорі, під самим дахом, у маленькій кімнатчині. Але його не було дома. Інші мешканці будинку знали тільки, що він тепер працює десь на околиці міста, на новобудові й заробляє силу грошей. Додому приходить уряди-годи, та й то здебільшого дуже пізно. А ще він тепер частенько буває напідпитку, і взагалі, з ним не дуже побалакаєш.

Момо вирішила дочекатися його. Вона сіла на сходах під його кімнаткою. Помалу стемніло, і вона заснула.

Мабуть, була вже пізня ніч, коли її збудило важке гупання і хрипкий спів. То був Нікола: муляр, заточуючись, брався сходами нагору. Побачивши дівча, він спантеличено зупинився.

- Момо! - пробелькотів він. Видно було - йому ніяково, що вона його такого бачить. - Ще живенька? Чого ти тут шукаєш?

- Вас,- нерішуче відповіла Момо.

- Ну ти ж у мене козирка! - сказав Нікола і, всміхаючись, похитав головою. - Прийшла глупої ночі, щоб побачити свого давнього приятеля. Атож, я б тебе вже був перевідав, тільки геть не маю часу на такі приватні справи.

Він шпарко махнув рукою й важко сів біля Момо на сходи.

- Ти, мабуть, собі думаєш, дитино: що це з ним сталося? Але тепер усе не так, як було. Часи перемінилися. Там, де я тепер працюю, інші темпи. Кайлую, як проклятий! Ми щодня безперестану виганяємо по цілому поверху. Еге ж, це тобі зовсім не те, що було. Усе чисто організовано, кожний твій порух, розумієш, аж до найдрібнішого…

Він говорив і говорив, а Момо пильно слухала. І що далі вона слухала, то менш захоплено лунала його мова. Несподівано він урвав балачку і провів мозолистими руками по обличчі.

- Все дурниця, що я тут набалакав, - раптом сказав він невесело. - Бачиш, Момо, я знов забагато випив. Признаюсь по правді, я тепер частенько забагато випиваю. Бо я б і не витримав того, що ми там робимо. Чесний муляр такого не може стерпіти. Забагато піску в розчині, ти розумієш? Постоїть воно років чотири-п'ять, а там бубухне додолу, аби тільки хто кашлянув. Усе халтура, проклята халтура! Та й це ще не найгірше. Найгірше - це ті будинки, що ми будуємо! Це взагалі не будинки, це… це… бункери для душ! Тебе від них аж верне! Але що мені до цього всього? Я одержую свої гроші, й квит! Авжеж, часи не ті стають. Колись усе в мене було по-інакшому, я колись пишався своєю роботою. Як ми щось будували, то було на що глянути. А тепер… Ось підроблю трохи грошей, то начхаю на своє мулярство й візьмуся за щось інше.

Він похилив голову й понуро втупився очима не знати куди. Момо не озивалася, вона слухала його.

- Момо,- тихо повів він далі,- може, мені справді треба знов прийти до тебе і все розповісти? Еге ж, таки треба. Скажімо, завтра, щоб не відкладати, га? Або краще післязавтра. Ну, побачу, як я це облагоджу. Але я прийду неодмінно. Згода?

- Згода,- сказала Момо.

І вони розійшлися, бо обоє були дуже втомлені. Та Нікола не прийшов ні завтра, ні післязавтра. Він узагалі не прийшов. Може, справді зовсім не мав часу…

Далі Момо перевідала Ніно і його опасисту дружину. Невеличкий старенький будиночок з плямами від дощу на стінах і диким виноградом над дверима стояв на околиці міста. Момо, як завжди, завернула до кухонних дверей. Вони були відчинені, й Момо ще віддалік почула, що Ніно затято сперечається зі своєю дружиною Ліліаною. Лі-ліана совала по плиті каструлями й сковорідками. її гладке обличчя блищало від поту. Ніно, розмахуючи руками, кричав на дружину. В кутку сиділа в кошику їхня дитинка й голосила.

Момо тихенько сіла біля дитинчати. Узяла його на руки і лагідно колисала, аж поки воно вщухло. Дорослі урвали суперечку й озирнулися.

- А, Момо, це ти?- сказав Ніно і всміхнувся. - Радий, що бачу тебе знову.

- Хочеш попоїсти? - трохи неласкаво запитала Ліліана.

Момо похитала головою.

- То чого ж ти хочеш?- нервово спитав Ніно. - Ми зараз зовсім-таки не маємо часу.

- Я тільки хотіла запитати,- тихо відповіла Момо,- чого ви так довго не приходили до мене?

- А хіба я знаю? - роздратовано сказав Ніно. - У нас тепер інші турботи.

- Атож! - вигукнула Ліліана й гримнула каструлями. - У нього інші турботи! Наприклад, як розполохати добрих давніх клієнтів, ось які в нього тепер турботи! Ти пам'ятаєш, Момо, отих дідусів, що колись завжди сиділи за столиком у кутку? Він їх повигонив! Повикидав геть!

- Я не викидав!- боронився Ніно. - Я їх чемно попросив знайти собі якийсь інший шинок. На це я як господар маю право.

- Право, право! - вибухнула Ліліана. - Так люди не роблять! Це не по-людському й просто підло. Ти добре знаєш, що іншого шинку вони собі не знайдуть. У нас вони не заважали ні однісінькій душі!

- Овва, не заважали ні однісінькій душі! - вигукнув Ніно. - Бо пристойна, заможна публіка до нас не ходила, коли тут ошивались оті неголені старі бевзі. Ти думаєш, що таке подобається людям? І з однієї склянки дешевого вина, яку вони могли собі дозволити за цілий вечір, ми з тобою не забагатіємо. Нічого ми так не наживемо!

- Нам досі велося непогано,- відказала Ліліана.

- Досі, так! - визвірився Ніно. - Але ж тобі не треба розтлумачувати, що далі так не поїдеш. Власник будинку підвищив орендну плату. Тепер мені доводиться платити на третину більше, ніж колись. Усе дорожчає. Звідкіля мені набрати грошей, якщо я зроблю зі своєї пивниці притулок для старих обшарпаних базік? Чого я маю жаліти когось? Мене ніхто не жаліє!

Гладка Ліліана так гримнула об плиту сковорідкою, що аж луна пішла.

- А тепер я тобі щось скажу,- вигукнула вона й уперлася руками в свої пишні боки. - Поміж цих, як ти висловився, старих базік, приміром, є мій дядько Етторе! І я не дозволю, щоб ти ганьбив мою рідню! Він добра й порядна людина, хоч у нього й нема стільки грошей, як у твоєї заможної публіки!

- Етторе нехай приходить, - розщедрився Ніно. - Я йому казав, щоб він, як хоче, то залишився. А він не схотів.

- Авжеж, не схотів! Без своїх давніх друзів! Що ти собі гадаєш? Що він має стовбичити в кутку сам-один?

- Ну то тут я нічого не вдію!- вигукнув Ніно. - Але так чи інак, а я не маю охоти через твого дядька Етторе звікувати вік господарем якоїсь корчми! Я теж хочу чогось домогтися в житті! Чи це, може, злочин? Я хочу зрушити цю будку з мертвої точки. Хочу зробити щось путнє з своєї пивниці! І я це роблю не тільки для самого себе. Я це роблю й для тебе, й для нашої дитини. Невже ти цього не розумієш, Ліліано?

- Ні,- затято промовила Ліліана,- якщо так бездушно багатіти - то без мене. Тоді я якогось дня знімуся та й піду собі. А ти роби як знаєш!

І, взявши з рук у Момо дитину, яка тим часом знов розплакалася, вона вибігла геть з кухні.

Ніно довго не озивався. Він запалив сигарету і вертів

її в пучці. Момо дивилася на нього.

- Воно правда,- сказав він нарешті,- це були славні хлопці. Вони мені й самому припали до серця. Знаєш, Момо, я й сам не радий, що… Але що вдієш? Часи стають не ті. Може, й Ліліанина правда,- провадив він, трохи помовчавши. - Відколи ті дідки звідси забралися, моя пивниця стала мені як чужа. Я й сам не знаю, що чинити. Але тепер усі так роблять. Чого ж мені робити інакше? Чи ти гадаєш, що треба?

Момо ледь помітно кивнула головою. Ніно поглянув на неї і собі зробив те саме. Обоє усміхнулися.

- Добре, що ти прийшла. Я вже й забув, що досі ми в такій скруті завжди казали: «Піди до Момо!» Але тепер я знов прийду, вдвох з Ліліаною. Післязавтра у нас вихідний, от ми й прийдемо, згода?

- Згода! - відповіла Момо.

Потім Ніно дав їй цілий пакунок яблук і помаранчів, і вона пішла додому.

Ніно з дружиною справді прийшли.

Вони взяли з собою й дитину, ще й цілісінький кошик усяких наїдків.

- Подумай, Момо,- сяючи казала Ліліана. - Ніно пішов до дядька Етторе й до всіх старих, до кожного зокрема, перепросив їх і кликав приходити до нас, як завжди.

- Атож,- додав Піно і почухав за вухом. - Вони вернулися. Мабуть, не зрушу я з місця своєї пивнички. Але вона мені знов до серця.

Він засміявся, а його дружина мовила:

- Якось уже проживемо, Ніно.

Вони весело розмовляли аж до вечора, і коли подружжя нарешті стало прощатися, обоє обіцяли незабаром прийти знов.

Отак Момо одного по одному знайшла своїх давніх приятелів. Вона побувала в столяра, що колись із ящиків змайстрував їй столика й стільці. Була н у тих жінок, що принесли їй ліжко. Одне слово, знайшла всіх, кого вона колись вислухувала і хто від того ставав розважливіший, сміливіший і веселіший. Усі вони обіцяли приходити. Декотрі не дотримували обіцянки чи не могли дотримати, не знайшовши на це часу. Але багато давніх друзів повернулося, і все стало майже так само, як колись.

Сама того не відаючи, Момо перейшла дорогу Сірим панам. А цього вони стерпіти не могли.

Трохи згодом - це сталось однієї аж надто гарячої днини - Момо знайшла на сходах амфітеатру ляльку.

Таке вже не раз траплялося, що діти забували або просто кидали на сходах дорогі цяцьки, якими не пограєшся по-справжньому. Але Момо не могла пригадати, щоб їй коли доводилося бачити цю ляльку в кого з дітей. А вона впадала в око - це була неабияка лялька! Заввишки майже така сама, як Момо, і так майстерно зроблена, що хтось би подумав - це дитина. Проте вона скидалася не на дитину, а на вичепурену юну даму або на манекен з вітрини. Вона була в куценькій червоній сукенці і в босоніжках на високому підборі.

Момо зачаровано дивилася на ляльку. Коли ж нарешті доторкнулася до неї рукою, та заморгала очима, заворушила губами й вимовила трохи квакотливим, ніби телефонним голосом:

- Добрий день. Я - Бібігел, досконала лялька.

Момо злякано відсахнулася, та за мить незчулась, як відповіла:

- Добрий день. Мене звати Момо. Лялька знову поворушила губами і сказала:

- Я твоя. Всі тобі заздритимуть.

- Я не вірю, що ти моя,- промовила Момо. - Я б скоріш подумала, що тебе тут хтось забув.

Вона взяла ляльку й підняла вгору. Ляльчині губи знов заворушились, і вона сказала:

- Хочу мати багато-багато всього.

- Он як? - відповіла Момо і додала, подумавши:-Я не знаю, чи є в мене щось таке, що тобі до вподоби, та стривай, я покажу тобі, що в мене є, і ти сама собі вибереш, що хочеш.

Вона взяла ляльку і полізла з нею крізь дірку в стіні до своєї кімнатчинки. Там вона дістала з-під ліжка скриньку з усіма своїми скарбами й поставила перед Бібігел.

- Ось,- сказала вона,- це все, що в мене є. Коли тобі щось подобається, то тільки скажи.

І вона показала ляльці чудову барвисту пір'їну, камінчик з гарними прожилками, золотенький ґудзик, кольорове скельце. Лялька мовчала, і Момо поторсала її.

- Добрий день!- квакнула лялька. - Я Бібігел, досконала лялька.

- Так,- сказала Момо,- я вже це знаю. Але ж ти хотіла щось собі вибрати, Бібігел. Ось дивись, яка гарна рожева мушля. Тобі вона подобається?

- Я твоя,- відповіла лялька. - Усі тобі заздритимуть.

- Еге ж, ти вже це казала, але якщо ти нічого не хочеш вибрати, то може, хочеш гратись, га?

- Хочу мати багато-багато всього, - удруге сказала лялька.

- Більше в мене нічого немає,- відповіла Момо. Вона взяла ляльку і знов вилізла з нею надвір. Там вона посадила досконалу Бібігел додолу, а сама сіла навпроти.

- Нумо гратись, наче ти прийшла до мене в гості,- сказала Момо.

- Добрий день,- мовила лялька. - Я Бібігел, досконала лялька.

- Як добре, що ви перевідали мене!- відповіла Момо. - Звідкіля ви прибули, шановна пані?

- Я твоя,- вела своєї Бібігел. - Усі тобі заздритимуть.

- Слухай-но,- сказала Момо,- так не можна гратись. Ти весь час повторюєш те саме.

- Хочу мати багато-багато всього,- відповіла лялька й закліпала віями.

Момо спробувала гратися в щось інше, а коли й те не вийшло, ще в щось, і ще, й ще. Та не виходило нічого.

Якби лялька не вміла розмовляти, то Момо сама говорила б за неї і вийшла б чудова гра. А так Бібігел псувала всяку розмову саме тим, що вміла говорити.

Невдовзі Момо опанувало почуття, якого вона досі ще ніколи не зазнала. А що було воно для неї нове, то минув якийсь час, поки дівчина збагнула, що це нудьга.

Момо не знала, що робити. Вона б залюбки просто покинула досконалу ляльку і гралась би в щось своє, та чогось не могла від неї відірватись.

Отож кінець кінцем вона просто сіла і втупилася в ляльку поглядом, а та собі вп'ялася в Момо блакитними скляними очима,- так наче вони гіпнотизували одна одну.

Та врешті Момо відвела від ляльки очі-й злякалася. Зовсім близько від них стояв елегантний попелясто-сірий автомобіль - вона й не помітила, як він під'їхав. За кермом сидів якийсь добродій у костюмі кольору павутини й сірому цупкому капелюсі і курив манісіньку сіру сигару. Обличчя в нього також було попелясто-сіре. Мабуть, він уже давненько стежив за дівчинкою, бо, всміхнувшися, кивнув їй головою. І, хоч полудень стояв такий жаркий, аж повітря тремтіло, Момо раптом стало холодно.

Той відчинив дверцята машини, виліз і рушив до дівчинки. В руці він ніс свинцево-сірого портфеля.

- Яка в тебе чудова лялька,- сказав він якимось чудним безбарвним голосом. - Усі твої друзі можуть тобі позаздрити.

Момо тільки знизала плечима й не озвалася.

- Вона, мабуть, дуже дорога,- вів далі Сірий пан.

- Я не знаю,- ніяково пробелькотіла Момо,- я її знайшла.

- Невже? - мовив на те Сірий пан. - Ну, то ти, мабуть, щаслива народилася.

Момо знов промовчала, тільки щільніше закуталася в свою велику чоловічу куртку. Холод дужчав.

- А все ж таки я не бачу,- сказав Сірий пан, блідо всміхнувшись,- я не бачу, щоб ти дуже зраділа, дівчинко.

Момо стиха похитала головою. їй на мить здалося, що всі чисто радощі навіки пропали з світу - ні, що в світі взагалі ніколи не було ніяких радощів. А все, що вона мала за радощі, була тільки мана, та й годі. Та водночас вона відчула, наче її щось остерігає.

- Я давненько вже спостерігаю за тобою,- казав Сірий пан,- і мені здається, що ти взагалі не знаєш, як треба гратись такою чудовою лялькою. Показати тобі?

Момо спантеличено поглянула на нього й кивнула головою.

- Хочу мати багато-багато всього,- квакнула раптом лялька.

- Ось бач, мала,- промовив Сірий пан,- вона ж сама тобі все каже. Такою чудовою лялькою не можна гратися так, як звичайно, це ж ясна річ. Та й не на те вона тут. їй безперестану треба щось пропонувати, як не хочеш, щоб тобі з нею було нудно. Ось дивись, мала!

Він підійшов до машини й відчинив багажник.

- Насамперед,- сказав він,- їй потрібно багато уборів. Ось, наприклад, чудова вечірня сукня. - Він витяг її й кинув Момо. - А ось шуба зі справжньої норки. А ось шовковий халат. Ось тенісний костюм. І лижний. І купальний. І костюм для їзди верхи… Нічна сорочка. Ось іще одна сукня. І ще одна. І ще… І ще…

Він кидав усе те в проміжок поміж Момо й лялькою, де поволі виростала чимраз більша купа.

- Отак,- сказав він і знов блідо всміхнувся.-Цим ти згаєш час, пограєшся, правда, мала? Але за кілька днів і це надокучить, так ти гадаєш? Ну гаразд, тоді треба нових речей для твоєї ляльки.

Він знов нахилився над багажником і став кидати до Момо нові речі.

- Ось, приміром, справжня маленька сумочка із зміїної шкіри, із справжньою трубочкою губної помади й пудреничкою. Ось невеличкий фотоапарат. Ось тенісна ракетка. Ось ляльковий бінокль, також справжній. Ось обручка, намисто, сережки, ляльковий револьвер, шовкові панчішки, капелюшок з пір'їною, солом'яний капелюшок, капелюшок на весну, ключка для гольфу, манісінька чекова книжка, пляшечка парфумів, сіль для ванни, дезодорант…

Він зробив паузу й допитливо поглянув па Момо, що непорушно сиділа на землі поміж усього того добра.

- Бачиш,- провадив Сірий пан,- це дуже просто. Треба мати більше й більше речей, тоді ніколи не буде нудно. Та, може, ти гадаєш, що досконала Бібігел якогось дня матиме все і тоді знову стане нудно? Ні, мала, не турбуйся. На такий випадок у нас для Бібігел є підхожий супутник.

І він витяг з багажника ще одну ляльку. Вона була така сама завбільшки, як і Бібігел, і така сама досконала, тільки це був кавалер. Сірий пан посадив його поруч з дівчинкою й Бібігел і заявив:

- Це Бубібой. Для нього теж є безліч усяких речей. А коли це все, геть усе набридне, у нас для Бібігел є приятелька - для неї маємо теж цілий гардероб, що пасує тільки їй. А для Бубібоя маємо приятеля йому до пари, а той приятель має своїх приятелів і приятельок. Як бачиш, нудьгувати ніколи не доведеться, бо так можна провадити без кінця і завжди залишиться ще щось таке, чого ти можеш собі побажати.

Кажучи це, він виймав ляльку за лялькою з багажника своєї машини, що наче був бездонний, і ставив їх довкола Момо, а вона все сиділа непорушно і злякано дивилася на Сірого пана.

- Ну,- сказав він нарешті й запахкав сигарою, пустивши густу хмару диму,- тепер ти зрозуміла, як слід гратися з такою лялькою?

- Зрозуміла,- відповіла Момо. Вона вже почала тремтіти з холоду.

Сірий пан вдоволено кивнув головою і затягся своєю сигарою.

- Ти, звісно, хотіла б залишити всі оці гарні речі собі, правда? Ну гаразд, мала, я тобі їх дарую. Ти все це матимеш - не зразу, а одне по одному, розумієш? І ще багато-багато чого. І ти за це не будеш нікому нічого винна. Ти тільки гратимешся всім цим так, як я тобі пояснив. То що ти на це скажеш?

Сірий пан очікувально усміхнувся, та дівчинка нічого не казала, а тільки поважно дивилася йому в очі, і він квапливо додав:

- Тепер тобі друзі більше не потрібні, розумієш? У тебе ж тепер досить розваг,- адже всі ці чудові речі належать тобі, і ти ж матимеш їх чимраз більше, так-бо? Тобі ж цього хочеться? Хочеться ж тобі такої чудової ляльки? Тобі її неодмінно хочеться, еге ж? [6у]

Момо невиразно відчула, що на неї чекає боротьба, навіть більше - що її вже втягнуто в цю боротьбу. Але дівчинка не знала, за що саме ця боротьба точиться і проти кого. Бо що довше слухала вона цього прибульця, то дужче їй у його товаристві ставало так, як у товаристві ляльки: вона чула голос, чула слова, але не чула того, хто говорить.

Вона похитала головою.

- Що, що? - спитав Сірий пан і високо звів брови.- Ти ще незадоволена? Ну вже й правда, що ви, нинішні діти, занадто вимогливі! Може, ти мені хоч скажеш, чого, по-твоєму, бракує цій чудовій ляльці?

Момо замислено дивилася в землю й думала.

- Мені здається,- тихо сказала вона,- здається,, що її не можна полюбити.

Сірий пан із хвилину не міг вимовити й слова. Він дивився в просторінь перед собою скляним, наче в ляльки, поглядом. Та нарешті опанував себе.

- Про це взагалі не може бути мови,- сказав він крижаним тоном.

Момо подивилась йому в очі. їй було страшно цього чоловіка - насамперед через той холод, яким віяло від нього. Та водночас - дивовижна річ! - але вона почувала й жаль до нього, хоч і не могла б сказати, через що.

- Але мої друзі…- мовила вона. - їх я люблю.

Сірий пан скривився, наче в нього раптом заболіли зуби. Та він умить опанував себе і всміхнувся - усмішка вийшла тоненька, як проріз ножем.

- Я гадаю,- вкрадливо сказав він,- що нам треба серйозно поговорити, мала, аби ти зрозуміла, що до чого.

Він дістав з кишені сірого нотатника й, погортавши його, знайшов те, що шукав.

- Тебе звати Момо, так?

Момо кивнула головою. Сірий пан згорнув нотатника, знову сховав його до кишені й, стиха крекчучи, сів поруч з Момо. Якийсь час він не казав нічого, тільки замислено пахкав маленькою сірою сигарою.

- А тепер, Момо, слухай сюди пильненько, - почав він нарешті.

Та Момо й так увесь час силкувалася слухати. Тільки слухати Сірого пана було куди важче, ніж усіх тих, кого вона вислухувала досі. Там вона щоразу немовби сама ставала тим, хто говорив,- так добре розуміла, що він хоче їй сказати й що насправді почуває. Але з оцим прибулим такого просто не виходило. Хоч скільки вона вслухалась, їй усе здавалося, ніби вона провалюється в порожнечу й темряву, так наче ніякого співрозмовника насправді не було. Такого з нею ще ніколи не траплялося.

- Єдине,- провадив Сірий пан,- єдине, що важливо в житті,- це чогось досягти, чимось стати, щось собі здобути, мати щось. Той, хто чогось досяг,. хто став чимось значнішим і хто більше має, тому все інше приходить само собою: дружба, любов, пошана й так далі. Ти гадаєш, що любиш своїх друзів? Спробуймо поглянути на це чисто по-діловому.

Сірий пан пустив кілька кружалець диму. Момо сховала босі ноги під спідничку і якомога щільніш закуталася в свою велику чоловічу куртку.

- Тут щонайперше постає питання,- знову почав Сірий пан,- що ж, власне, мають твої друзі з того, що в них є ти? Є їм із цього якась користь? Ні. Чи допомагає це їм висунутись, більше заробляти, чогось досягнути в житті? Звісно, що ні. Чи підтримуєш ти їх у їхньому прагненні заощаджувати час? Навпаки. Ти їх від усього цього втримуєш, ти - камінь у них на ногах, ти руйнуєш їхній добробут! Може, ти досі цього не розуміла, Момо,- але, так чи інак, ти заважаєш своїм друзям уже тим, що ти тут є. Атож, насправді ти, сама того не бажаючи, їм ворог! І це в тебе називається любити?

Момо не знала, що відповісти. Вона ніколи не дивилася на це з такого погляду. їй на якусь мить навіть здалося, що Сірий пан має слушність.

- А тому,- повів той далі,- ми хочемо захистити твоїх друзів від тебе. І коли ти справді любиш їх, то допоможеш нам. Ми хочемо, щоб вони чогось домоглися в житті. Ми - їхні справжні друзі. Ми не можемо, згорнувши руки, дивитися, як ти втримуєш їх від усього, що в житті важливе. Ми подбаємо про те, щоб ти дала їм спокій. Отож ми й даруємо тобі усі оці чудові речі.

- Хто - «ми»? - запитала Момо тремтячими губами.

- Ми - з Ощадкаси Часу,- відповів Сірий пан. - Я - агент номер Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це. Особисто я нічого проти тебе не маю, але Ощадкаса Часу жартувати не буде.

Цієї миті Момо раптом згадала про те, що їй Беппо й Джіджі казали про час і про пошесть. У неї майнув моторошний здогад, що оцей Сірий пан якось до того причетний. їй так захотілось, щоб обоє друзів тепер були з нею. Вона ніколи ще не почувала себе такою самотньою. Та все ж вона вирішила, що нізащо не дасть себе залякати. Вона зібрала всю свою снагу і всю мужність і відчайдушно кинулася в порожнечу й темряву, за якою ховався Сірий пан. Той стежив за Момо краєчком ока. Те, як змінився вираз її обличчя, не пройшло повз його увагу. Він іронічно усміхнувся, припалюючи від недокурка нову сіру сигару.

- Не клопочися марно,- сказав він…З нами тобі не змагатись.

Момо не поступалася.

- Невже тебе ніхто не любить"?- спитала вона пошепки.

Сірий пан зненацька скорчився й ніби аж сплюснувся. Тоді відповів попелясто-сірим голосом:

- Мушу сказати, що нікого такого, як ти, я ще не зустрічав ніколи. А я багато людей знаю. Якби таких, як ти, було більше, нам довелось би закрити свою касу, а самим розпливтися в ніщо,- бо з чого б же ми тоді жили?

Агент урвав мову. Він уп'явся очима в Момо і неначе боровся проти чогось у собі, чого не міг збагнути й не міг подужати. Обличчя його стало ще сіріше.

Коли він обізвався знову, то здавалось, наче він говорить проти власної своєї волі, немовби слова самі вихоплюються в нього і він неспроможний їх спинити. Обличчя ж його дедалі дужче спотворював жах від того, що з ним сталось. І тепер нарешті Момо почула його справжній голос.

- Нам треба залишатися невпізнаними,- немовби звідкись здалеку долинало до неї,- ніхто не повинен знати, що ми є на світі й що ми робимо… Ми дбаємо про те, щоб жодній людині не запасти в пам'ять. Тільки поки нас ніхто не знає, ми можемо робити свою справу - годинами, хвилинами й секундами виточувати з людей час їхнього життя. Бо ж час, що вони заощадили, для них пропащий. Ми загарбуємо його собі… ми його нагромаджуємо… ми прагнемо його… О, ви не знаєте, що то таке - ваш час! А ми, ми знаємо й висмоктуємо вас до кісточок. І нам треба його чимраз більше… дедалі більше…

Останні слова Сірий пан майже прохрипів, але після них він затулив собі рота обома руками. Очі йому повилазили з очниць, і він безтямно втупився в Момо. Та за якусь хвилину він начебто опам'ятався.

- Що… що це було? - пробелькотів він. - Ти все з мене витягла! Я хворий! Це ти мене призвела до цього, ти! - І раптом додав майже благально:- Я набалакав дурниць, дитинко. Забудь це! Ти повинна забути мене, так, як усі нас забувають! Повинна! Повинна!

І він схопив Момо й почав трусити. Вона тільки ворушила губами, неспроможна нічого сказати.

Тоді Сірий пан зірвався на рівні ноги, зацьковано озирнувся на всі боки, схопив свого свинцево-сірого портфеля і кинувся до машини. А далі сталося щось дивовижне: неначе під час вибуху, відтвореного способом оберненої кінозйомки, всі ляльки й усі покидані довкола речі з усіх боків полетіли назад у багажник, і він лунко захряснувся. А тоді машина зірвалася з місця так раптово, що з-під коліс стрельнули дрібні камінці.

Момо ще довго сиділа на тому самому місці, намагаючись збагнути те, що вона оце почула. Страшний холод поволі виходив з неї, і водночас усе ставало ясніше для неї і ясніше. Вона не забула нічого. Не забулася, що чула справжній голос одного з Сірих панів.

Перед нею в сухій траві здіймалися тоненькі цівки диму. То курився розтоптаний недопалок сірої сигари, звільна обертаючись на попіл.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

БАГАТО СНІВ І ТРОХИ РОЗДУМІВ

Аж ген надвечір прийшли Джіджі й Беппо. Вони знайшли Момо в холодку під муром, ще й досі трохи бліду й стурбовану. Обидва посідали біля неї й почали занепокоєно питати, що з нею сталося. Момо, затинаючись, узялася переказувати те, що з нею трапилося. Слово в слово переповіла вона свою розмову з Сірим паном.

Поки Момо розказувала, старий Беппо дивився на неї дуже поважно й допитливо. Зморшки в нього на чолі поглибшали. Момо вже й скінчила, а він усе мовчав.

Джіджі, навпаки, слухав дедалі неспокійніше. Очі його заблищали, як часто бувало, коли він вигадував свої історії.

- Ось коли, Момо,- сказав він, поклавши їй на плече руку,- ось коли настала наша велика година! Ти вивідала те, чого ніхто не знав! І тепер ми врятуємо не тільки наших давніх приятелів, ні, тепер ми врятуємо все місто! Ми втрьох - я, Беппо й ти, Момо!

Він схопився на рівні ноги і простяг руки вперед. Він ніби вже бачив перед собою величезний людський натовп, що в захваті вітає його, свого визволителя.

- Еге ж,- промовила Момо трохи збентежено,- але як ми це зробимо?

- Що ти хочеш сказати? - збуджено спитав Джіджі.

- Я хочу сказати,- пояснила Момо,- як нам зробити так, щоб перемогти Сірих панів?

- Ну, бачиш,- сказав Джіджі,- цього я, звичайно, ще й сам добре не знаю. Це нам треба гарненько обміркувати. Але одне ясно: тепер, коли ми вже знаємо, що вони є і що роблять, ми повинні стати до боротьби з ними,- чи, може, ти боїшся?

Момо зніяковіло кивнула головою.

- Мені здається, що це зовсім не звичайні собі люди. Той, що приходив до мене, був якийсь чудний. І холод такий від нього! А коли їх багато, вони, мабуть, дуже страшні. Я справді боюся.

- Ат! - палко вигукнув Джіджі. - Справа дуже проста! Ці Сірі пани лише тоді можуть робити своє чорне діло, коли їх не розпізнано. Твій гість сам себе виказав. Отже, нам треба тільки подбати, щоб їх розпізнали. Бо хто їх розпізнав, той уже не забуде. А хто пам'ятає, той пізнає всюди! Отож нам узагалі нема чого журитися - нам їх не страшно!

- Правда? - спитала Момо з сумнівом.

- Атож! - сяючи очима, запевнив Джіджі. - Бо ж твій гість був би не втік так стрімголов. Вони бояться нас!

- Але тоді,- сказала Момо,- ми, може, їх зовсім не знайдемо? Може, вони кудись поховаються?

- Це цілком можливо,- погодився Джіджі. - Тоді нам доведеться виманити їх зі схованки.

- А як? - спитала Момо. - По-моєму, вони дуже хитрі.

- Нема нічого легшого! - вигукнув Джіджі сміючись. - Вони спіймаються через свою жадібність. Миші ловляться на сало, а часокради спіймаються на час. У нас-бо часу досить! Ось ти, наприклад, будеш собі сидіти тут замість наживки і заманювати їх! А як вони прийдуть, отоді ми з Беппо вискочимо із засідки й накинемось на них.

- Але ж мене вони вже знають,- нагадала Момо. - Не віриться, що вони спіймаються на таку наживку.

- Ну гаразд,- мовив Джіджі, на якого плавом пливли нові ідеї,- тоді ми зробимо інакше. Той Сірий пан казав же щось про Ощадкасу Часу. А це, певно, якийсь будинок. І стоїть він десь у місті. Треба тільки його знайти. А ми неодмінно знайдемо, бо я певен, що це зовсім особливий будинок: сірий, зловісний, без вікон, здоровезний бетонний сейф! Він у мене просто ніби перед очима! А як знайдемо, то ввійдемо всередину. У кожного в обох руках добрячі пістолети. «Зараз же вертайте накрадений час!» - кажу їм я…

- Та в нас же немає пістолетів,- заклопотано перебила Момо.

- Ну то без пістолетів,- велично відповів Джіджі. - Так вони ще дужче злякаються. Ми аби тільки з'явилися, як вони в паніці накивають п'ятами.

- Було б добре,- сказала Момо,- якби нас зібралося трохи більше, не тільки ми втрьох. Ми б тоді ту Ощадкасу Часу швидше знайшли, якби з нами шукали ще й інші.

- Це дуже добра думка,- сказав Джіджі. - Треба залучити до цього всіх наших давніх друзів. І всіх тих дітей, що до нас ходять. Гайда зараз же до них, і кожне хай повідомить усіх, кого знайде. А ті перекажуть іншим. Завтра по обіді ми втрьох сходимося сюди на генеральну раду!

І вони відразу розійшлися: Момо - в один бік, Беппо й Джіджі - в інший.

Коли старий із хлопцем уже чималенько пройшли, Беппо, що досі весь час мовчав, раптом зупинився.

- Слухай-но, Джіджі,- сказав він,-я дуже стурбований.

Джіджі обернувся до нього.

- Чим?

Беппо якусь хвилину дивився на приятеля, тоді сказав:

- Я вірю Момо.

- Ну й що? - зачудувався Джіджі.

- Я гадаю,- вів далі Беппо,- я вірю, що це правда,- те, що Момо розповіла.

- Гаразд, а що далі?- спитав Джіджі, не розуміючи, чого той хоче.

- Бачиш,- пояснив Беппо,- коли правда те, що розказала Момо, то нам треба пильно поміркувати, що діять. Якщо тут справді йдеться про зграю злочинців, то з нею не можна так собі, раз-два, ти розумієш? Якщо ми їм отак просто кинемо виклик, то це може наробити Момо великої біди. Про нас я вже не кажу, та коли ми втягнемо в це ще й дітей, то можемо підвести їх під небезпеку. Треба добре подумати, що нам робити.

- Ат, що там! - вигукнув Джіджі й засміявся. - Ти собі з усього зробиш клопіт! Що більше нас буде, то краще.

- Мені здається,- поважно мовив Беппо,- ти не віриш, ніби те, що розповіла Момо, правда.

- Що таке правда? - відповів Джіджі. - Ти, Беппо,- людина без фантазії. Цілий світ - це ніби довжелезна оповідка, і ми в ній - дійові особи. Ні, Беппо, ні, я вірю всьому, що розповіла Момо, так самісінько, як і ти.

Беппо не знав, що на це сказати, але його тривога аж ніяк не розвіялася від такої відповіді Джіджі.

Потім вони розійшлися, щоб повідомити друзів і знайомих дітей про завтрашню зустріч,- Джіджі з легким, Беппо з важким серцем.

Тієї ночі Джіджі бачив себе уві сні як Славетного Визволителя. Сам він був у фраку, Беппо в чорному сурдуті, а Момо в сукні з білого шовку. А тоді їм усім трьом почепили на шиї золоті ланцюжки й понадягали на голови лаврові вінки. Залунала урочиста музика, і місто влаштувало на честь своїх рятівників процесію зі смолоскипами, таку довгу й величну, якої ще ніколи не бачили людські очі.

А тим часом старий Беппо лежав на своїй постелі і ніяк не міг заснути. Що довше він думав, то виразніш бачив, яке небезпечне все це діло. Звісно, він не покине Джіджі й Момо напризволяще, він піде з ними будь-що-будь. Але він повинен бодай спробувати зупинити їх.

Другого дня, о третій по обіді, руїни стародавнього амфітеатру сповнилися схвильованим гамором багатьох голосів. Хоча дорослі друзі Момо, крім, звісно, Джіджі й Бєппо,- на жаль, не поприходили, зате прийшло зблизька й здалека десь із п'ятдесят чи шістдесят дітей, чемних і бешкетливих, малих і великих. Дехто, як, наприклад, дівчинка Марія,- з меншенькими братиками й сестричками; тепер ці дитинчата, повстромлявши пальці в роти і широко розплющивши очі, дивились на незвичайні сходини. Франко, Паоло й Массімо, звісно, теж прийшли, але здебільшого поприходили ті діти, що стали вчащати до амфітеатру віднедавна. Вони й найдужче зацікавились тією справою, задля якої зібралися тут.

З'явився, між іншим, і хлопчик з транзистором-тільки чогось без транзистора. Він сів біля Момо і передусім повідомив її, що його звати Клавдіо і що він радий бути з ними.

Коли, нарешті, стало зрозуміло, що ніхто з їхніх прихильників більше не прийде, підвівся Джіджі-Гід і врочистим порухом руки закликав до тиші. Розмови й гомін ущухли, і довгождана тиша залягла на кам'яних лавах круглого амфітеатру.

- Любі друзі,- почав Джіджі на повний голос,- ви вже всі приблизно знаєте, в чім річ. Про це вас повідомили, запрошуючи на нашу таємну нараду. Донині було так, що все більше людей мають чимраз менше часу, хоча якомога заощаджують його. Та, бачите, якраз цей заощаджений час у людей забрано. А чому? Оце саме й вивідала Момо. Заощаджений час у людей просто вкрала зграя часокрадів! І щоб покласти край ділам цієї зграї крижано-холодних злочинців, нам потрібна ваша допомога. Якщо ви всі готові нам допомагати, то всю цю нечисту силу, яка найшла на людей, ми знищимо.

Він зробив паузу, і діти заляскали в долоні.

- Згодом,- вів далі Джіджі,- ми порадимося, яких заходів треба вжити. Але зараз нехай Момо розповість, як вона спіткалася з одним таким лиходієм і як він сам себе викрив.

- Стривайте лиш,- мовив старий Беппо й підвівся,- послухайте, діти! Я проти того, щоб Момо говорила. Так не можна. Якщо вона говоритиме, то й сама, і всі ви опинитеся у великій небезпеці…

- Ні! - гукнуло кілька голосів. - Нехай Момо розповідає!

Решта підхопила, й ось уже всі діти загукали хором:

- Момо! Момо! Момо!

Старий Беппо сів, зняв свої маленькі окуляри і втомлено провів рукою по очах.

Момо розгублено підвелася. Вона не знала гаразд, кого слухати: чи Беппо, чи дітей. Нарешті почала розповідати. Діти напружено слухали. Коли вона скінчила, залягла тиша.

Від її розповіді всім їм зробилося моторошно. Вони й не уявляли собі, що ці часокради такі страшні. Якесь дитинча голосно заплакало, та його швиденько вгамували.

- Ну,- запитав Джіджі у великій тиші,- хто з вас наважиться разом із нами стати до боротьби проти Сірих панів?

- А чого Беппо не хотів, щоб Момо все нам розповіла?- спитав Франко.

- Він гадає,- сказав Джіджі, підбадьорливо всміхаючись,- що Сірі пани бачать для себе загрозу в кожному, хто знає їхню таємницю, й тому будуть його переслідувати. Та я певен, що навпаки,- кожний, хто знає їхню таємницю, застрахований від них, і вони йому нічого не зроблять. Це ж ясна річ! Хіба не правда, Беппо?

Але старий лише звільна похитав головою. Діти мовчали.

- Принаймні одне певно,- знову обізвався Джіджі,- нам треба будь-що триматися гурту! Треба діяти обачно, та не піддаватися страхові. І тому я ще раз питаю вас: хто з нами?

- Я! - вигукнув Клавдіо й підвівся. Він трохи зблід. За ним, спочатку нерішуче, та дедалі все впевненіш, підводилися інші, аж поки всі, які були там, діти пристали на думку Джіджі-Гіда.

- Ну, Беппо,- мовив Джіджі,- що ти на це скажеш?

- Що ж,- відповів Беппо й сумовито кивнув головою,- я, звісно, теж з вами.

- Отже,- звернувся Джіджі до дітей,- порадьмося тепер, що нам робити. У кого є якісь пропозиції?

Всі задумалися. Аж ось підвівся Паоло, хлопчик в окулярах:

- Але ж як вони це роблять? Тобто, як узагалі можна красти час? Яким чином?

- Справді! - вигукнув Клавдіо. - Що ж тоді таке час? Цього ніхто не знав.

З того боку кам'яного кружала підвелася дівчинка Марія з маленькою сестричкою Деде на руках і мовила:

- Може, це щось таке, як атоми? Вони ж уміють записати на машинці навіть те, що людина тільки подумала. Я сама бачила по телевізору. Тепер-бо з усього є спеціалісти.

- Ось що я надумав! - вигукнув гладкий Массімо своїм дівчачим голосом,- Фільми знімають на кіноплівку, так? А звук записують на магнітну плівку. Може, й часокради мають якийсь апарат, щоб на нього накручувати час? Якби ми знали, де цей апарат, то просто розкрутили б його, і час знов би повернувся до людей.

- В кожному разі,- промовив Паоло, поправивши окуляри,- треба знайти якогось ученого, щоб він нам допоміг. Самі ми нічогісінько не зробимо!

- Завжди ти зі своїми вченими! - вигукнув Франко. - Та їм просто вірити не можна! Ось, скажімо, знайшли ми когось, хто в цьому тямить,- як ти знатимеш, що він не в спілці з часокрадами? Ото б ми спіймали рибку!

Це була слушна думка.

Тоді підвелася якась добре вихована дівчинка й сказала:

- По-моєму, найкраще було б нам заявити в поліцію.

- Цього ще бракувало! - вигукнув Франко. - Поліція - а що вона тут може зробити? Це ж вам не звичайні грабіжники. Поліція або давно вже все знає, і тоді виходить, що вона тут безсила. Або вона просто не помітила ще всього цього свинства, й тоді однаково це ні до чого! Така моя думка.

Всі безпорадно мовчали.

- Але щось же та треба робити,- сказав нарешті Паоло,- та ще й якомога скоріше, поки часокради не довідались про нашу зустріч.

Аж ось знову підвівся Джіджі-Гід.

- Любі друзі,- почав він,- я добре обміркував усю цю справу. Я перебрав сотні планів, поки нарешті знайшов такий, який, я певен, приведе до перемоги. Якщо тільки ви всі його підтримаєте. Та спершу я хотів би послухати - може, хто з вас має кращий план. Ніхто не має? Ну, тоді я скажу, що нам слід робити.

Він замовк і повільно обвів усіх очима. Понад п'ятдесят дитячих облич були звернені до нього. Стільки слухачів він давно вже не мав.

- Сила цих Сірих панів у тому,- знову повів він,- що, як вам уже відомо, вони роблять своє діло тайкома. Отже, найпростіший і найкращий спосіб їх знешкодити - це розкрити на них очі людям. А як ми це зробимо? Ми влаштуємо велику демонстрацію дітей! Намалюємо транспаранти й плакати і підемо з ними по всіх вулицях нашого міста. Ми привернемо до себе увагу громадськості. Й запросимо все місто сюди до нас, у старий амфітеатр, щоб усе людям розповісти. І люди страшенно схвилюються! Тисячі й тисячі рушать сюди, до нас. І коли тут збереться ціле море людей, ми розкриємо їм цю страшну таємницю! І тоді-тоді світ відразу зміниться! Ні в кого більше не крастимуть часу. Кожен матиме його стільки, скільки побажає, бо часу ж тоді буде доволі. І це, любі друзі, можемо зробити ми, ми всі гуртом, якщо тільки захочемо. Чи хочемо ми цього?

Багатоголосий вигук захвату був йому відповіддю.

- Отже, я констатую,- закінчив Джіджі свою промову,- що ми одностайно ухвалили наступної неділі скликати все місто до старого амфітеатру. Але доти наш план повинен бути найсуворішою таємницею, зрозуміло? А тепер, друзі, до роботи!

Того дня й кілька наступних серед старих руїн ішла таємна, а проте гарячкова робота. Сюди нанесли паперу й баночок із фарбою, пензликів і клею, фанери, картону, тичок і всього, що тільки могло знадобитись (як і звідки - краще не питати). І поки одні виготовляли плакати, й транспаранти, й нагрудні щити, інші,- ті, що вміли добре писати,- придумували й малювали на них яскраві тексти. То були заклики, що повідомляли, приміром, таке:

Ощаджати час? Але для кого? Навіщо?

Час берегти? Але для кого?

Приходьте в неділю до амфітеатру

Ваші діти заявляють: ЧАС ВАШ просто РОЗКРАДАЮТЬ

У вас часу немає? А чому? Ми, діти, враз поможемо тому!

Приходьте будь-ласка всі на великі збори наступної неділі о 6 вечора в старому амфітеатрі

!Увага!

ДУЖИ ВАЖЛИВО!

Ідеться про ваш ЧАС

Куди щизає він у вас ЦЕ ВЕЛИКА ТАЄМНИЦЯ!

але МИ ВАМ УСЕ РОСКАЖИМО!

На всіх плакатах стояло місце, день і час зборів. Коли нарешті все було готове, діти з плакатами й транспарантами в руках, з Джіджі, Бешю й Момо на чолі, довгою вервечкою рушили до міста. Дорогою вони торохкотіли клаптями бляхи, свистіли в свистки, хором вигукували гасла й співали пісню, яку Джіджі склав для такої нагоди:

Пісня, звичайно, мала ще багато куплетів - усього двадцять вісім,- та, мабуть, нам не конче треба наводити їх тут усі.

Разів кілька дітей розганяла поліція,- якщо вони ставали на заваді вуличному рухові. Та їх це анітрішки не злякало. Вони любісінько збиралися десь-інде і починали йти звідти. Більше з ними нічого не трапилося, та ніде, хоч як старанно пильнували, не помітили вони Сірих панів.

Зате багато тих дітей, що бачили процесію, але нічого до ладу не знали, приставали до них і собі йшли вулицями, поки їх набрались цілі сотні, а під кінець навіть тисячі. Тепер у великому місті по всіх вулицях ходили довжезні процесії дітей і запрошували дорослих на важливі збори, які мали переінакшити світ.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

ДОБРІ ЗБОРИ, ЩО НЕ ВІДБУЛИСЯ, І ПОГАНІ, ЯКІ ВІДБУЛИСЬ

Велика година минула.

Минула, й жоден із запрошених не показався. І саме ті дорослі, яких це найближче стосувалося, ледве чи й зауважили на вулицях процесії дітей.

Виходить, усе було марно.

Сонце схилилося вже низько до обрію і тепер пливло, велике й червоне, в морі пурпурових хмар. Його проміння торкалося тепер тільки найвищих східців амфітеатру, в якому вже кілька годин сиділи, дожидаючи, сотні дітей. Ані безладних вигуків, ні лагідного гомону тепер не було чутно. Всі сиділи мовчазні й сумні.

Тіні хутко довшали, ось-ось мало геть споночіти.

Похолоднішало, й діти почали мерзнути. Десь далеко на церковній дзвіниці дзиґарі вибили вісім разів. Тепер уже ніхто не сумнівався, що все безповоротно провалилося.

Ось кілька дітей підвелися й мовчки пішли геть. За ними інші. Ніхто не промовив ані слова. Занадто великий був жаль.

Нарешті до Момо підійшов Паоло й сказав:

- Немає сенсу більше чекати, Момо. Ніхто вже не прийде. На добраніч, Момо.

І він пішов.

Потім підійшов Франко й сказав:

- Нічого не вдієш. На дорослих не варто розраховувати, тепер ми це бачимо. Я ніколи їм не довіряв, а тепер узагалі не хочу мати з ними нічого спільного.

Сказавши це, пішов і він, а за ним інші. А коли геть стемніло, втратила надію й решта дітей і також пішла з амфітеатру. Момо залишилась утрьох із Беппо й Джіджі.

Згодом підвівся й старий підмітальник.

- І ти йдеш? - спитала Момо.

- Мушу,- відказав Беппо. - Маю понаднормову роботу.

- Вночі?

- Так. Нас тимчасово ставлять розвантажувати сміття. Мені час іти.

- Та сьогодні ж неділя! І взагалі, досі ж тобі цього не доводилось робити!

- Ні, але сьогодні нас призначили туди. Сказали - як виняток. Бо вони, мовляв, не впораються. Людей бракує, і так далі.

- Шкода, - сказала Момо. -Я б раділа, якби ти сьогодні побув тут.

Авжеж, мені й самому не до вподоби, що я мушу йти,- промовив Беппо. - Але треба ж. До завтра. Він скочив на рипливий велосипед і розтанув у пітьмі,

Джіджі насвистував собі під ніс якусь журливу пісеньку. Він умів свистіти дуже гарно, й Момо слухала. Та раптом він урвав свист.

- І мені ж треба йти! - сказав він. - Сьогодні ж неділя, і я вночі сторожую! Хіба я тобі не казав, що в мене тепер така робота? Трохи не забув…

Момо великими очима дивилась на нього і нічого не казала.

- Не журись! - вів далі Джіджі. - Не журися, що наш план не здійснився так, як ми сподівалися. Я й сам думав, що все буде не так. А все ж таки було цікаво! Чудово було!

Момо затято мовчала, і він, щоб утішити, погладив її по голові й додав:

- Не переймайся ти цим так, Момо! Завтра воно вже буде сприйматися зовсім по-іншому. Ми вигадаємо щось нове, якусь нову історію, еге ж?

- Це була ніяка не історія,- тихо сказала Момо. Джіджі підвівся.

- Я розумію. Та поговорімо про це завтра, згода? Зараз мені треба бігти, я вже й так спізнився. А ти, мабуть, лягай спати.

І він пішов собі, насвистуючи ту свою журливу пісеньку.

Тепер Момо сиділа сама-самісінька у величезному кам'яному кружалі. Ніч була незоряна. Небо затягли хмари. Схопився якийсь чудний вітер. Не великий, але невгамовний, він віяв якимось незвичним холодом. Це був, так би мовити, попелясто-сірий вітер.

Аж ген за великим містом здіймалися кучугури сміття. Цілі гори з попелу, всілякого череп'я, порожніх бляшанок, шматків пластику, картонних коробок і всякої всячини, яку щодня викидають на смітник у великому місті і яка тут чекала, поки її переправлять до велетенської печі, де спалюють сміття.

До пізньої ночі старий Беппо разом із товаришами по роботі скидав сміття з ваговозів, що з увімкнутими фарами стояли довгою вервечкою, ждучи своєї черги. Та що більше машин розвантажували, то більше ставало в чергу повних.

- Поспішіть, хлопці! - одно підганяли розвантажувачів. - Швидше! Швидше! Бо ми ніколи не впораємось!

Беппо скидав і скидав, аж поки сорочка прилипла до тіла. Десь над північ вони нарешті скінчили.

Беппо, як чоловік уже немолодий і взагалі не дуже міцний, знесилено сів на перекинуту догори дном діряву пластикову ванну, силкуючись відсапнутись.

- Агов, Беппо! - гукнув котрийсь із його товаришів. - Ми вже додому, ти поїдеш з нами?

- Одну хвилинку,- мовив Беппо, притуливши руку до хворого серця.

- Тобі недобре, старий? - спитав ще хтось.

- Уже все гаразд,- відповів Беппо. - Ви рушайте. Я ще трохи спочину.

- Ну то бувай! - гукнули й інші. - На добраніч!

І вони поїхали. Зробилось тихо. Хіба щури часом, повискуючи, шаруділи в смітті. Беппо заснув, схиливши голову на руки.

Скільки він так проспав, старий не знав. Збудив його раптовий повів холодного вітру. Беппо розплющив очі, і сон з нього як рукою зняло.

По всьому розлогому гірському кряжу сміття стояли Сірі пани в чудових костюмах, круглих цупких капелюхах на головах, із свинцево-сірими портфелями в руках і з манісінькими сірими сигарами в зубах. Усі вони мовчали, втупившись очима в найвищу кучугуру сміття,- там споруджено було щось на взірець суддівського столу, за яким сиділо троє Сірих панів, що на вигляд нічим не різнилися від інших.

У першу мить Беппо пройняв страх. Він боявся, що його помітять. Тут йому не можна бути, ясно, як білий день. Проте згодом він спостеріг, що вони прикипіли очима до суддівського столу. Може, вони взагалі не бачили старого, а може, думали, що то якась викинута річ, а не людина. Так чи інак, а старий вирішив сидіти тихесенько, мов та миша.

- Нехай агент номер Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це стане перед очі суду! - розітнув тишу голос Сірого пана, що сидів за столом посередині.

Той погук, підхоплений унизу, луною розійшовся на всі боки. Юрма Сірих панів розступилася, і в ту вуличку поміж ними ступнув один із них і став поволі виходити нагору до столу. Єдине, чим він чітко вирізнявся з-поміж інших, було його обличчя, тепер скоріш біле, а не сіре.

Аж ось він опинився біля суддівського столу.

- Ви - агент номер Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це? - спитав той, що сидів посередині.

- Так.

- Відколи ви працюєте в Ощадкасі Часу?

- Від дня мого виникнення.

- Це само собою зрозуміло. Відповідайте без зайвих слів! Коли ви виникли?

- Одинадцять років три місяці шість днів вісім годин тридцять дві хвилини і - саме на цю мить - вісімнадцять секунд тому.

Хоча ця розмова велась тихо, та ще й досить далеко від Беппо, старий якимось дивовижним чином розумів кожне слово.

- Чи відомо вам,- допитував далі середній Сірий пан,- що в цьому місті є чимала кількість дітей, які сьогодні всюди носилися з щитами й плакатами і які навіть мали страховинний план запросити до себе ціле місто, щоб розкрити йому очі на нас?

- Це мені відомо,- відповів агент.

- Як ви поясните,- невблаганно питав суддя,- те, що ці діти взагалі знають про нас і про нашу діяльність?

- Я сам собі не можу цього пояснити,- відповів агент. - Але якщо мені дозволено буде висловити одне зауваження, то я просив би високий суд не розцінювати всю цю історію серйозніше, ніж вона є насправді. Дитячі витівки, та й годі. Окрім того, я прошу суд зважити, що нам пощастило без ніяких зусиль зірвати намічені збори, просто не давши на них людям часу. Та навіть якби нам із цим не поталанило, я певен, що діти зуміли б їм розповісти всього-на-всього дитячу казочку про злодіїв. На мою думку, нехай би ці збори навіть відбулися, щоб таким чином…

- Підсудний! - гостро урвав його мову середній Сірий пан. - Чи ви усвідомлюєте, перед ким стоїте?

Агент наче трохи скорчився.

- Авжеж,- зітхнув він.

- Ви стоїте,- вів далі суддя,- не перед людським судом, а перед судом подібних до себе. Ви знаєте достоту, що вам не одурити нас. Чому ж ви все-таки силкуєтесь дурити?

- Це… це… фахова навичка,- пробурмотів агент.

- Як розглядати вказаний захід дітей - поважно а чи ні,- це ви лишіть на волю суду. Але ж ви й самі, підсудний, дуже добре знаєте: ніхто й ніщо не є небезпечнішим для нашої роботи, ніж дітвора.

- Я це знаю,- жалібно сказав агент.

- Діти,- пояснив суддя,- це наші природні вороги! Якби не вони, то все людство давно було б цілком у нашій владі. Дітей куди важче змусити ощаджати час, аніж дорослих. Тому один з наших найсуворіших законів каже:

за дітей узятися насамкінець. Відомий вам цей закон, підсудний?

- Авжеж, високий суде, - ледве видушив із себе звинувачений.

- І все ж таки ми маємо незаперечні докази того,- сказав суддя,- що один з нас, повторюю, один із нас, розмовляв з дитиною та ще й виказав їй правду про нас. Підсудний, ви часом не знаєте, хто був цей один з нас?

- Це був я,- відмовив агент Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це, остаточно знищений.

- І чому ви порушили наш щонайсуворіший закон? - питав суддя.

- Бо ця дитина,- боронився звинувачений, - через свій вплив на людей стала неабиякою перешкодою в нашій роботі. Я вчинив це з найкращими намірами щодо Ощадкаси Часу.

- Ваші наміри нас не цікавлять,- крижаним тоном відповів йому суддя. - Нас цікавить єдине - наслідок. А наслідок у вашому випадку, підсудний, не тільки не був для нас виграшем часу, а ви ще й зрадили перед тією дитиною деякі наші щонайважливіші таємниці. Чи ви це визнаєте, підсудний?

- Визнаю,- прошепотів агент, схиливши голову.

- Отже, ви визнаєте себе винним?

- Так, але прошу високий суд взяти до уваги одну обставину, що пом'якшує мою провину, а саме те, що мене було найсправжнісіньким чином зачаровано. Ця дитина так якось мене слухала, що витягла з мене все чистісінько. Я й сам не міг би сказати, як воно так вийшло, але присягаюсь, що це було саме так.

- Ваші присягання не цікавлять нас. Ніяких таких обставин ми не. визнаємо. Наш закон незламний і не знає винятків. А проте за цю дивну дитину ми ще візьмемося. Як її ім'я?

- Момо.

- Хлопець чи дівчина?

- Мале дівча.

- Адреса?

- Руїни амфітеатру.

- Гаразд,- сказав суддя, що записував усе те до нотатника. - Можете бути певні, підсудний, що ця дитина більш не стане нам на перешкоді. Про це ми подбаємо якнайстаранніше. Нехай це вам буде втіхою, коли ми перейдемо до виконання вироку.

Підсудний затремтів.

- А який буде вирок? - прошепотів він. Троє панів за суддівським столом схилилися один до одного, пошепотілися й кивнули головами. Потім середній знов обернувся до підсудного й оголосив:

- Вирок агентові Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це винесено одноголосно: підсудного визнано винним у державній зраді. Він сам визнав себе винним. Наш закон велить негайно позбавити підсудного будь-якого часу.

- Змилуйтеся! Змилуйтеся! - залементував підсудний. Та двоє Сірих панів, що стояли обабіч нього, вже вирвали в нього з рук портфеля, а з рота сигару.

І тоді сталося щось дивовижне. З тієї миті, як у засудженого висмикнули з рота сигару, він став усе дужче прозорішати. І крик його чимраз тихшав і завмирав. Отак, стоячи перед суддівським столом, затуливши руками обличчя, він буквально обернувся в ніщо. Наостанку Беппо здалося, ніби вітер покружляв на тому місці цяточками попелу, а потім і це пропало.

Мовчки подалися геть Сірі пани - і ті, що були за глядачів, і судді. Темрява поглинула їх, і тільки попелясто-сірий вітер ще віяв над пустельним звалищем.

Беппо-Підмітальник і досі непорушно сидів там-таки, втупившись очима в те місце, де щойно розплився в повітрі підсудний. Старий, здавалося, був змерз на кригу, а тепер поволі знову відтавав. Аж ось коли він на власні очі пересвідчився, що Сірі пани справді існують.

Десь о тій-таки порі - годинник удалині вибив північ - мала Момо ще сиділа на кам'яних сходах руйновища і чекала. Вона й сама не знала, чого. Та їй чомусь здавалося, що треба ще почекати. Через те вона й не лягала досі спати. Раптом дівчинці здалось, ніби щось доторкнулося до її босої ноги. Вона нахилилася, бо було дуже темно, і вгледіла долі велику черепаху, що підвела голову і якось чудно - неначе всміхаючись - дивилася на неї. Чорні розумні черепашині очі поблискували так приязно, наче вона ось-ось мала щось сказати дівчинці. Момо присіла над черепахою і почухала їй під шиєю.

- О, а хто ж ти така? - тихенько спитала вона. - Як гарно, що хоч ти прийшла до мене в гості, черепашко! А чого тобі від мене треба?

Момо не могла б сказати, чи то вона спочатку не додивилася, чи, може, це з'явилося в останню мить, але на панцері в черепахи раптом де не взялися ледве помітні світні літери - наче візерунок на його рогових пластинках.

«ХОДІМО!»- поволі прочитала Момо.

Вона здивовано підвелася.

- Це ти до мене?

Та черепаха вже рушила. За кілька кроків вона спинилася й озирнулась на дівчинку.

- Таки справді це до мене,- сказала Момо сама

собі. Тоді випросталась і пішла слідом за черепахою.

- Іди вперед,- сказала дівчинка. - Я йтиму за тобою.

Отак, ступінчик по ступінчику, посувалась вона за черепахою, яка поволі-поволеньки вивела Момо з кам'яного руйновища й рушила до великого міста.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

ШАЛЕНА ГОНИТВА Й НЕКВАПЛИВА ВТЕЧА

Старий Беппо мчав на своєму рипливому велосипеді крізь ніч. Він поспішав якомога. У вухах йому раз у раз озивалися слова Сірого судді: «…за цю дивну дитину ми ще візьмемося… Можете бути певні, підсудний, що ця дитина більш не стане нам на перешкоді. Про це ми подбаємо якнайстаранніше».

Без сумніву, Момо була у великій небезпеці. Треба якнайшвидше дістатись до неї, застерегти її перед Сірими, захистити її від них,- хоч Беппо й не знав, як саме. Та це він ще надумає. Беппо налягав на педалі, його біла чуприна лопотіла на вітрі. Дорога до амфітеатру лежала ще далека.

Усе руйновище було яскраво освітлене фарами великого числа елегантних сірих автомобілів, що облягли амфітеатр з усіх боків. Сірі пани десятками сновигали внизу й угорі по зарослих травою кам'яних сходах, обнишпорюючи кожнісінький куточок. Аж ось вони побачили дірку в стіні, що вела до кімнатчинки Момо. Кілька з них повлазили туди, зазирали під ліжко й навіть у кам'яну грубку. Потім повилазили звідтіль, обтрушуючи свої чудові сірі костюми й знизуючи плечима.

- Пташка вилетіла,- сказав один.

- Це обурливо,- мовив другий,- що діти вночі десь тиняються, замість лежати в своїх постелях.

- Мені це анітрішки не подобається,- заявив третій. - Так наче хтось її встиг попередити.

- Немислимо,- промовив перший. - В такому разі хтось мав би знати про нашу постанову раніше від нас самих!

Сірі пани стривожено перезирнулися.

- Якщо її справді попередив хтось,- озвався третій,- то її напевно вже близько немає. Шукаючи тут далі, ми б тільки марно згаяли час.

- У вас є краща ідея?

- Я гадаю, слід негайно зв'язатися з Центром, щоб звідти дали наказ про повсюдний розшук.

- Центр насамперед спитає нас, чи ми як слід обшукали тутешню місцевість, і матиме слушність.

- Ну гаразд,- сказав перший,- обшукаймо спочатку як слід тутешню місцевість. Але якщо дівча тим часом дістане від когось допомогу, то вийде, що ми зробили величезну помилку.

- Це смішно! - сердито перебив його інший. - В такому разі Центр теж може дати вказівку про повсюдний розшук. Тоді всі наявні агенти візьмуть участь у гонитві. В дівчати немає ніякісінького шансу втекти від нас. А зараз до роботи, панове! Ви знаєте, що поставлено на карту.

Тієї ночі багато людей у районі амфітеатру дивувались, чому ніяк не вщухає шум і ревисько машин на довколщніх вулицях. Навіть найменші завулочки були до самого світанку наповнені ревінням машин, яке звичайно стоїть на автострадах. Не можна було стулити очей…

А тим часом мала Момо, йдучи за черепахою, неквапом посувалася через велике місто, що тепер не спало навіть у цю пізню нічну пору.

Люди юрмами снували сюди й туди без перепочинку, поспішали, мчали, нетерпляче штовхалися, сварилися або мовчки плентались одне за одним нескінченною низкою. На шосе тислися автомобілі, гримкотіли величезні, завжди переповнені автобуси. На фасадах будинків спалахували вогні реклами, заливаючи людські натовпи своїм барвистим відблиском, і знову гасли.

Момо ніколи ще всього цього не бачила. Широко розкривши очі, йшла вона за черепахою, неначе уві сні. Вони переходили просторі майдани і яскраво освітлені вулиці, перед ними й позад них мчали машини, товпилися перехожі, та ніхто не звертав уваги на дівчатко з черепахою.

Їм жодного разу не довелося нікому звертати з дороги, їх ніхто не штовхнув, ані однісінька машина не загальмувала через них.

Так ніби черепаха несхибно знала наперед, де саме тієї чи тієї миті їм не стане на заваді ні автомобіль, ні перехожий. Тож їм жодного разу не довелося поспішати чи спинятись, щоб перечекати. І Момо почала дивуватись, як можна, так поволі йдучи, так швидко посуватися вперед.

Коли Беппо-Підмітальник нарешті дістався до старого амфітеатру, то, ще не злізши з велосипеда, побачив при кволому світлі велосипедного ліхтарика рясні сліди автомобільних шин довкола руйновища. Поклавши на траву велосипед, він кинувся до дірки в стіні.

- Момо! - гукнув він, а тоді знов, ще дужче: - Момо! Відповіді не було.

Беппо спробував ковтнути слину, в горлянці в нього пересохло. Він проліз діркою в чорну темряву кімнатки, спіткнувся й звихнув ногу. Тремтячими пальцями він запалив сірника й озирнувся довкола.

Столик і обидва стільці з ящиків були перекинуті, матрац і ковдри здерті з ліжка, і Момо не було.

Беппо закусив губу, поборовши хрипке ридання, що роздирало груди.

- Господи! - пробелькотів він. - О господи! Вони її вже кудись затягли! Вони вже кудись затягли моє мале дівчаточко! Я спізнився! Що ж мені тепер робити?

Сірник, догорівши, припік Беппо пальці, старий кинув його і поринув у темряву.

Як тільки міг швидко, він виліз у діру й пошкандибав із своєю звихнутою ногою до велосипеда. Сівши на нього, старий наліг на педалі.

- Треба до Джіджі! - одно казав він сам собі. - Треба знайти Джіджі. Може, я знайду гараж, де він спить.

Беппо знав, що Джіджі віднедавна підробляв собі по кілька дрібняків, ночуючи в неділю десь на невеличкому складі старих автодеталей, - стеріг, щоб вони не пропадали, як частенько траплялося.

Коли старий нарешті знайшов-таки той склад і загатив кулаками в двері, Джіджі спершу завмер, як миша: чи це бува не злодії навідались? Та потім він упізнав голос Беппо й відчинив.

- Що скоїлося? - злякано залементував він. - Терпіти не можу, коли мені отак зопалу перебивають сон!

- Момо!…- тільки й вимовив Беппо, ледве зводячи дух. - 3 Момо сталося щось страшне!

- Що ти кажеш? - спитав Джіджі й приголомшено сів на постіль.

- Я ще й сам нічого не знаю,- аж задихався Беппо,- щось лихе.

І він розповів усе, свідком чого став: про суд на звалищі, про сліди автомобільних шин довкола амфітеатру й про те, що Момо зникла.

Минув чималий час, поки старий скінчив, бо хоч як він тривожився за Момо, а швидше говорити просто не міг.

- Яз самого початку цього сподівався,- сказав він наприкін�

MICHAEL ENDE

МОМО

oder

Die Seltsame Geschichte von den Zeit-Dieben und von dem Kind, das den Menschen die gestohlene Zeit zurückbrachte

Michael Ende, MOMO

© 1973, 2005 by Thienemann Verlag

(Thienemann Verlag GmbH), Stuttgart / Wien.

© Коринец Ю. И., наследники, перевод на русский язык, 2019

© Издание на русском языке. Оформление.

ООО «Издательская Группа

«Азбука-Аттикус», 2019

Machaon^®

Часть первая

Момо и её друзья

Глава первая

Большой город и маленькая девочка

В давние-предавние времена, когда люди ещё говорили на совсем забытых ныне языках, в тёплых странах уже существовали большие и прекрасные города. Там возвышались дворцы королей и императоров; тянулись из конца в конец широкие улицы; извивались узкие переулочки и тупички; стояли великолепные храмы с золотыми и мраморными статуями богов; шумели пёстрые базары, где предлагали товары со всех концов света; простирались широкие площади, где люди обсуждали новости, произносили или просто слушали речи. Но прежде всего славились эти города своими театрами.

Театры эти похожи были на нынешний цирк, только построенный целиком из камня. Ряды для зрителей располагались ступеньками друг над другом, как в огромной воронке. И если поглядеть сверху, то одни из этих строений были круглыми, другие образовывали овал или половину круга. Называли их амфитеатрами.

Некоторые из них были огромные, как футбольный стадион, другие вмещали не больше двух сотен зрителей. Одни были роскошными, с колоннами и статуями, другие скромными, без всяких украшений. Крыш у амфитеатров не было, все представления давались под открытым небом. Впрочем, в театрах побогаче над рядами натягивали золототканые ковры, чтобы защитить публику от солнечного зноя или внезапного дождя. В театрах победнее этому же служили тростниковые или соломенные циновки. Одним словом, имелись театры для богатых и театры для бедных. Их посещали все, потому что все были страстными слушателями и зрителями.

И когда люди, затаив дыхание, следили за смешными или грустными событиями, которые происходили на сцене, им казалось, что эта только представляемая жизнь каким-то таинственным образом кажется более правдивой, истинной и намного интереснее, чем их собственная, повседневная. И они любили внимать этой иной действительности.

С тех пор прошли тысячелетия. Города исчезли, дворцы и храмы разрушились. Ветер и дождь, жара и холод отполировали и выветрили камни, от больших театров остались развалины. В старых, потрескавшихся стенах теперь только цикады поют свою монотонную песню, похожую на дыхание спящей земли.

Но некоторые из этих старинных городов сохранились и поныне. Конечно, жизнь в них изменилась. Люди ездят в автомобилях и поездах, у них телефон и электричество. Но иногда среди новых зданий можно и сегодня ещё увидеть древние колонны, арку, кусок крепостной стены или амфитеатр тех далёких дней.

В одном из таких городов и случилась эта история.

На южной окраине большого города, там, где начинаются поля, а дома и постройки становятся всё беднее, спрятались в пиниевом лесочке развалины маленького амфитеатра. Он и в древности не казался роскошным, это был театр для бедных. А в наши дни, то есть в те дни, когда началась эта история с Момо, о развалинах почти никто не помнил. Об этом театре знали только знатоки древности, но и для них он не представлял интереса – ведь изучать там было уже нечего. Иногда забредали сюда два-три туриста, лазили по заросшим травой каменным ступеням, переговаривались, щёлкали фотоаппаратами и уходили. В каменную воронку возвращалась тишина, цикады начинали следующую строфу своей бесконечной песни, точь-в-точь такую же, как предыдущие.

Чаще всего бывали здесь окрестные жители, давно знавшие это место. Они оставляли здесь пастись своих коз, а дети играли в мяч на круглой площадке, в середине амфитеатра. Иногда встречались тут по вечерам и влюблённые парочки.

Однажды прошёл слух, что в развалинах кто-то живёт. Говорили, что это ребёнок, маленькая девочка, но толком никто ничего не знал. Звали её, кажется, Момо.

Выглядела Момо немного странно. На людей, ценивших аккуратность и чистоту, она действовала пугающе. Она была маленькая и худая, и трудно было угадать, сколько ей лет – восемь или двенадцать. У неё были буйные, иссиня-чёрные кудри, которых, очевидно, никогда не касались ни гребень, ни ножницы, большие, удивительно красивые глаза, тоже чёрные, и такого же цвета ноги, потому что она всегда бегала босиком. Зимой она изредка надевала ботинки, но они были ей велики, да к тому же ещё и разные. Ведь свои вещи Момо или где-то нашла, или получила в подарок. Её длинная, до щиколоток, юбка была сшита из цветных кусков. Сверху Момо носила слишком для неё просторный старый мужской пиджак, рукава которого она всегда закатывала. Отрезать их Момо не хотела, она думала о том, что скоро вырастет и кто знает, попадётся ли ей когда-нибудь снова такой замечательный пиджак, в котором так много карманов.

Под заросшей бурьяном театральной сценой находилось несколько полуобвалившихся каморок, в которые можно было попасть через дыру в стене. Здесь Момо устроила себе дом. Как-то в обед к Момо пришли люди, несколько мужчин и женщин. Они хотели с ней поговорить. Момо стояла и испуганно смотрела на них, боясь, что они прогонят её отсюда. Но вскоре она поняла, что это добрые люди. Они сами были бедные и хорошо знали жизнь.

– Так, – сказал один из них, – тебе тут, значит, нравится?

– Да, – ответила Момо.

– И ты хотела бы здесь остаться?

– Да, очень.

– Разве тебя никто нигде не ждёт?

– Нет.

– Я хочу сказать: разве тебе не хочется вернуться домой?

– Мой дом здесь, – быстро ответила Момо.

– Но откуда ты?

Момо махнула рукой в неопределённом направлении, куда-то вдаль.

– Кто же твои родители? – продолжал выпытывать человек.

Чуть приподняв плечи, Момо растерянно взглянула на спрашивавшего. Люди переглянулись и вздохнули.

– Не бойся, – продолжал человек. – Мы вовсе не гоним тебя отсюда. Мы хотим тебе помочь.

Момо робко кивнула.

– Ты говоришь, тебя зовут Момо, не так ли?

– Да.

– Это красивое имя, хотя я его никогда не слыхал. Кто дал тебе это имя?

– Я, – сказала Момо.

– Ты сама себя так назвала?

– Да.

– Когда же ты родилась?

– Сколько я себя помню, я была всегда, – немного подумав, ответила Момо.

– Неужели у тебя нет ни тёти, ни дяди, ни бабушки, никого, к кому бы ты могла пойти?

Некоторое время Момо молча смотрела на спрашивающего, потом прошептала:

– Мой дом здесь.

– Конечно, – сказал человек. – Но ведь ты ребёнок. Сколько же тебе лет?

– Сто, – неуверенно ответила Момо.

Люди рассмеялись, решив, что это шутка.

– Нет, серьёзно, сколько тебе лет?

– Сто два, – ответила Момо, всё ещё не совсем уверенно.

Наконец люди поняли, что Момо называет цифры, где-то услышанные, не представляя себе их смысла, ведь никто не учил её считать.

– Послушай-ка, – сказал всё тот же человек, посоветовавшись с другими, – хочешь, мы расскажем о тебе полиции? Тебя отправят в приют, там у тебя будет еда и постель, там тебя научат считать, писать, читать и многому другому. Что ты на это скажешь?

Момо испугалась.

– Нет, – ответила она. – Не хочу. Я там уже была. Там и другие дети были. На окнах решётки, и каждый день нас били – просто так, ни за что. Я перелезла ночью через забор и убежала. Я не хочу туда.

– Это я могу понять, – кивнув, сказал старик. И другие тоже кивнули.

– Ну, хорошо, – сказала одна из женщин, – но ты ещё совсем маленькая. Кто-то ведь должен о тебе заботиться.

– Я, – облегчённо ответила Момо.

– И ты это можешь? – спросила женщина.

– Мне много не надо, – тихо ответила Момо.

Люди опять переглянулись.

– Знаешь что, Момо, – предложил человек, говоривший сначала, – ты могла бы пристроиться у кого-нибудь из нас. У нас у самих тесно, у каждого куча детей, всех надо прокормить, но одним больше или меньше – разница невелика… Что ты об этом думаешь?

– Спасибо, – сказала Момо, в первый раз улыбнувшись. – Большое спасибо! А можно мне остаться тут? Можно?

Обсудив этот вопрос, люди решили, что девочка права. Здесь ребёнку будет не хуже, чем у любого из них, а заботиться о Момо они могут сообща, и это будет проще, чем если бы заботы достались одному.

И они сразу же принялись приводить в порядок полуразвалившуюся каморку, в которой поселилась Момо. Каменщик даже сложил в углу маленький очаг, выведя наружу ржавую трубу. Старик столяр сколотил из ящичных досок столик и два стула. А женщины принесли старую, украшенную завитками железную кровать, старый матрац и два одеяла. Из каменной дыры получилась маленькая уютная комнатка. Каменщик, обладавший талантом художника, нарисовал на стене букет цветов. Он нарисовал и раму и даже гвоздь, на котором висит картина.

А потом пришли дети этих людей и принесли кто кусочек сыра, кто булку, кто немного фруктов. И так как детей было много, то к вечеру набралось столько еды, что они закатили в амфитеатре в честь Момо настоящий банкет. И праздновали так весело, как это умеют только бедные люди.

Так вот и началась дружба маленькой Момо с окрестными жителями.

Глава вторая

Необычное свойство и совсем обычный спор

С тех пор маленькой Момо жилось хорошо, во всяком случае она так считала. Еда у неё теперь была всегда – иногда больше, иногда меньше, как придётся. У неё была крыша над головой, была кровать, она могла, когда становилось холодно, развести огонь. А самое главное: у неё теперь появилось много друзей.

Казалось, Момо просто повезло, что она встретила таких хороших людей, – и она сама была того же мнения. Но вскоре люди поняли: им повезло не меньше. Они уже не могли обойтись без Момо и удивлялись, как же это они жили без неё раньше. И чем чаще люди общались с маленькой девочкой, тем незаменимее становилась она для них, так что они стали бояться, как бы она однажды не ушла.

У Момо теперь бывало много гостей. Почти всегда у неё кто-нибудь сидел и разговаривал с ней по душам. Те, кто не могли прийти к ней сами, посылали за ней. А тому, кто ещё не понимал, как она нужна, советовали: «Навести Момо!»

И как обычно говорят: «Всего вам хорошего!», или «Приятного аппетита!», или «Бог его знает!» – так же точно теперь стали говорить: «Навести Момо!»

Но почему? Может быть, Момо была такой умной, что могла дать каждому хороший совет? Умела утешать людей? Принимала мудрые и справедливые решения?

Нет, Момо, так же как и всякий другой ребёнок, не умела этого. Но может быть, она знала что-то такое, что приводило людей в хорошее настроение? Может быть, она очень хорошо пела? Играла на каком-нибудь инструменте? Или, может быть, она – раз уж жила в этом древнем цирке – умела танцевать или показывать фокусы?

Нет, ничего этого она не умела.

Может быть, она умела колдовать? Знала какое-нибудь таинственное заклинание, с помощью которого прогоняла все беды и заботы?

Нет.

Но что она действительно умела, как никто другой, так это слушать. Но ведь в этом нет ничего особенного, скажет иной читатель, слушать каждый умеет.

Но это заблуждение. По-настоящему слушать умеют только очень немногие. А Момо умела слушать, как никто другой.

Момо, например, умела слушать так, что даже глупым людям приходили вдруг толковые мысли. И вовсе не потому, что она им что-нибудь говорила или о чём-нибудь спрашивала, нет – она просто сидела и очень доброжелательно и со всем вниманием слушала.

При этом она смотрела на собеседника своими большими тёмными глазами, и говоривший чувствовал, что ему вдруг приходят в голову мысли, которых он раньше в себе не подозревал.

Она слушала так, что беспомощные и нерешительные вдруг начинали понимать, чего именно им не хватает. Робкие чувствовали себя свободными и смелыми. А несчастные и угнетённые обретали надежду. И если кто-нибудь думал, что его жизнь бессмысленная ошибка, что он ничего не значащая песчинка и не представляет из себя никакой ценности и его так же просто заменить, как какой-нибудь разбитый горшок, если с этими мыслями он шёл к маленькой Момо, то, по мере того как он всё это ей рассказывал, ему вдруг таинственным образом становилось ясно, что он ошибается, что и он – такой, какой он есть, – один-единственный в своём роде и поэтому ценен для мира…

Вот как умела слушать Момо!

В один прекрасный день к ней пришли два человека, два соседа, которые насмерть разругались и не хотели больше друг с другом разговаривать. Им посоветовали навестить Момо – не годится соседям так враждовать. Оба сначала противились, но в конце концов всё же пошли.

Они сидели в амфитеатре мрачные, далеко друг от друга.

Один из них был каменщик, тот самый, что сложил в комнатке Момо печку и нарисовал замечательную картину на стене. Его звали Никола, это был силач с чёрными пышными усами. Другого звали Нино. Он был худой и на вид всегда усталый. Нино арендовал на краю города маленькую закусочную, в которую по вечерам заглядывали старики, чтобы за стаканом вина вспомнить о былом. Нино и его толстая жена тоже были друзьями Момо и не раз приносили ей что-нибудь вкусное.

Когда Момо поняла, что они злы друг на друга, она никак не могла решить, к кому первому подойти, и, чтобы никого не обидеть, уселась на краю каменной сцены на равном расстоянии от обоих. Сидела, поглядывая то на одного, то на другого, и ждала, что будет дальше. Некоторые вещи требуют времени – время было единственным богатством Момо.

Долго просидели так оба врага молча, потом Никола вдруг встал и сказал:

– С меня хватит, зря, должно быть, я приходил. Но ты сама видишь, Момо, какой он! Чего ещё ждать?

И повернулся, чтобы уйти.

– Да, убирайся отсюда! – крикнул Нино. – Зачем ты вообще приходил? Я и не думаю мириться с преступником!

Никола обернулся, покраснев от гнева, как индюк.

– Кто преступник? – угрожающе спросил он, возвращаясь. – Повтори-ка ещё раз!

– Сколько хочешь! – крикнул Нино. – Ты думаешь, что, если ты силач, никто не осмелится сказать тебе правду? Да я выскажу её тебе в лицо! И пусть все слушают, кому охота! Давай начинай, подойди и убей меня, ты ведь один раз уже пытался!

– Жаль, что я этого не сделал! – заревел Никола, сжимая кулаки. – Ты видишь, Момо, как он врёт и злословит! А что я ему сделал? Схватил за шиворот и бросил в помойку позади его притона. Там и крыса не утонет!

Повернувшись опять к Нино, он крикнул:

– Очень жаль, что ты ещё жив!

Некоторое время продолжались взаимные обвинения, и Момо никак не могла понять, в чём, собственно, дело и почему они так не любят друг друга. Но постепенно выяснилось, что Никола поступил так потому, что Нино дал ему в присутствии гостей пощёчину, а пощёчина была следствием того, что Никола чуть не перебил всю посуду Нино.

– Неправда это! – защищался Никола. – Одну только кружку я об стенку трахнул, да и та всё равно была треснутая!

– Да, но это была моя кружка, понимаешь? – возразил Нино. – Ты не имел права так поступать!

Никола же считал, что поступил правильно, тем более что Нино задел его честь каменщика.

– Знаешь, что Нино обо мне говорил? – крикнул он Момо. – Он сказал, что я не в состоянии вывести прямой стены, потому что вечно пьян! И это, мол, у меня от прадеда, тот тоже таким был, это он строил Пизанскую башню, потому она и клонится набок.

– Но Никола! – ответил Нино. – Это же была шутка!

– Хороша шутка! – сердился Никола.

Выяснилось, что этой шуткой Нино только отплатил Никола за его зубоскальство – однажды утром на двери Нино появилась ярко-красная надпись: «Кто ни к чему не годен, становится трактирщиком». Тут уж Нино было не до смеха.

Некоторое время они всё ещё продолжали спор, чья шутка лучше, всё более распаляясь. Момо смотрела на них, широко открыв глаза, и они смутились, не зная, как оценить этот взгляд. Может, в душе девочка над ними смеётся? Или грустит? По её лицу понять это было нельзя. Но им вдруг показалось, будто они видят себя в зеркале, и обоим стало стыдно.

– Ладно, – сказал Никола. – Я, пожалуй, не должен был писать такое на твоей двери. Я бы и не сделал этого, если бы ты не отказался налить мне стакан вина. Это было противозаконно, понимаешь? Я всегда аккуратно платил, и у тебя не было повода так со мной обращаться.

– Не было повода? – воскликнул Нино. – А помнишь историю со святым Антонием? А-а, вот ты и побледнел! Ты хотел меня облапошить, а этого я никому не позволю!

– Я – тебя? – возмущённо крикнул Никола. – А не наоборот? Ты хотел мне свинью подложить, да не вышло!

Дело было в следующем: в закусочной Нино висела на стене картина с изображением святого Антония. Это была репродукция, которую Нино вырезал из журнала и вставил в раму.

Никола, которому картина будто бы очень понравилась, захотел её выменять. Нино, ловко торгуясь, довёл дело до того, что Никола оставался, конечно, в явном проигрыше. Они ударили по рукам.

Но позже выяснилось, что между картиной и картонным задником рамы спрятаны были деньги, о которых Нино ничего не знал. Тут в проигрыше вдруг оказался Нино, и это его разозлило. Короче, он потребовал спрятанные деньги, ведь они не были предусмотрены сделкой. Никола противился, и тогда Нино перестал отпускать ему вино. Это и послужило началом ссоры.

Проследив от конца до начала всю историю своих отношений, они на некоторое время умолкли.

После паузы Нино спросил:

– Скажи честно, Никола, знал ты перед сделкой об этих деньгах или нет?

– Конечно, знал, иначе я не стал бы меняться.

– Значит, ты признаёшься, что обманул меня!

– Почему? А разве ты ничего не знал об этих деньгах?

– Нет, честное слово!

– Ну, вот видишь! Значит, ты всё равно хотел провести меня! Иначе как мог ты взять у меня за никчемный кусок бумаги радиоприёмник? А?

– А откуда ты знал про деньги?

– Я видел, как за два дня до этого один посетитель положил их туда – пожертвовал святому Антонию.

Нино прикусил губу.

– И много там было денег?

– Не больше и не меньше стоимости моего радиоприёмника, – ответил Никола.

– Значит, весь наш спор из-за святого Антония, которого я вырезал из журнала, – задумчиво сказал Нино.

Никола почесал в затылке.

– Так оно и есть, – пробормотал он, – и ты можешь получить его назад, Нино.

– Ни в коем случае! – великодушно возразил Нино. – Уговор есть уговор! Ведь мы же ударили по рукам, как честные люди!

Тут оба рассмеялись. Они спустились по каменным ступеням, встретились в середине заросшей площадки и обнялись, хлопая друг друга по спине. После этого заключили в свои объятия Момо и сказали: «Большое тебе спасибо!»

Когда они уходили, Момо ещё долго махала им вслед рукой. Она была довольна, что два друга опять помирились.

В другой раз маленький мальчик принёс Момо канарейку, которая отказывалась петь. Это было для Момо трудной задачей. Целую неделю она терпеливо прислушивалась к едва слышному голосу канарейки, пока та опять весело не запела.

Момо терпеливо выслушивала всех: собак и кошек, цикад и жаб. Она умела прислушиваться к шуму дождя и шороху ветра в листве. И всяк рассказывал ей о чём-нибудь на свой лад.

Вечерами, когда её друзья расходились по домам, Момо ещё долго сидела в середине амфитеатра, над которым простирался мерцающий звёздами купол неба, и просто слушала тишину. Ей представлялось, что сидит она в середине огромной ушной раковины, внимающей музыке звёзд. И казалось ей тогда, что она слышит тихую, но мощную музыку, доходящую до сердца.

В такие ночи ей снились особенно прекрасные сны.

А тот, кто думает, что в умении слушать нет ничего особенного, пусть попробует, – может быть, и он научится слушать не хуже Момо.

Глава третья

Игрушечная буря и настоящая гроза

Само собой понятно, что Момо никогда не делала различия между взрослыми и детьми – она слушала и тех и других. Но дети приходили в старый амфитеатр ещё и по другой причине. С тех пор как в театре поселилась Момо, они научились играть, как не умели раньше. И никогда больше не скучали. И вовсе не потому, что Момо предлагала что-нибудь очень интересное. Нет, просто Момо была тут и играла вместе с ними. И именно поэтому – неизвестно отчего – детям стали приходить в голову прекрасные идеи. Каждый день изобретали они новые игры – одну лучше другой.

Однажды в душный, знойный день десять детей сидели на каменных ступенях и ждали Момо, которая пошла немного прогуляться. В небе висели тяжёлые, чёрные тучи, предвещая грозу.

– Лучше я домой пойду, – сказала одна девочка, которая пришла сюда с маленькой сестрёнкой, – я боюсь грома и молнии.

– А дома? – спросил мальчик в очках. – А дома ты этого не боишься?

– Боюсь, – ответила девочка.

– Вот и оставайся здесь, – решил мальчик.

Девочка пожала плечами и кивнула. Через минуту она сказала:

– А вдруг Момо не вернётся?

– Ну и что? – вмешался в разговор мальчик, выглядевший каким-то беспризорным. – Мы всё равно можем играть и без Момо.

– Хорошо, но во что?

– Я тоже не знаю. Во что-нибудь.

– Что-нибудь – это ничего. У кого есть предложение?

– У меня, – сказал толстый мальчик тонким, девчачьим голосом. – Давайте играть в морское путешествие, как будто вся эта развалина – огромный корабль, и мы плывём по неизвестным морям, и у нас разные приключения. Я капитан, ты первый штурман, а ты натуралист, профессор, потому что наше путешествие научно-исследовательское, понимаете? А все другие – матросы…

– А кто мы, девочки?

– Вы матроски. Это корабль будущего.

Это был хороший план! Они стали играть, но у них не было согласия и дело не клеилось. Вскоре они все опять сидели на каменных ступенях – и ждали.

Но вот пришла Момо.

Высоко вскипала носовая волна. Исследовательский корабль «Арго», тихо покачиваясь на мёртвой зыби, полным ходом спокойно продвигался в одно из южных коралловых морей. С давних времён ни один корабль не отваживался заплывать в эти опасные воды: здесь полно мелей, коралловых рифов и морских чудовищ. В этих краях царствовал так называемый «Вечный тайфун», смерч, который никогда не стихал. Как некое коварное чудовище, бродил он по этому морю в поисках жертвы. Неведомы были его пути. И всё, что захватывал этот ураган в свои огромные лапы, он не отпускал, пока не разнесёт в щепки не толще спичек.

Исследовательский корабль «Арго» был, естественно, по-особому оснащён для встречи с этим «Бродячим смерчем». Он целиком был выстроен из особой голубой стали – такой же гибкой и неломающейся, как та, из которой делают клинки. Он был отлит из единого куска, без сварных швов.

И всё же вряд ли другой капитан и другие матросы отважились бы подвергнуться подобной опасности. Но капитан Гордон отважился. Гордо смотрел он с капитанского мостика на матросов и матросок, а они все были знатоками своего дела.

Рядом с капитаном стоял его первый штурман, Дон Мелу, старый морской волк, переживший сто двадцать семь ураганов.

На тентовой палубе можно было видеть профессора Айзенштайна, научного руководителя экспедиции, с ассистентками Мауриной и Сарой – своей исключительной памятью они заменяли профессору целую библиотеку. Все трое склонились над точнейшими инструментами и о чём-то тихо советовались на сложном научном языке.

Немного в стороне сидела, скрестив ноги, прекрасная туземка Момо-сан. Время от времени исследователь расспрашивал её об особенностях этого моря, и она отвечала ему на благозвучном хула-диалекте, понятном одному лишь профессору.

Целью экспедиции было найти причину возникновения «Бродячего смерча» и, если возможно, устранить её, чтобы сделать это море доступным для других кораблей. Но пока всё было тихо.

Крик вперёдсмотрящего на мачте вырвал капитана из задумчивости.

– Кеп! – крикнул он в приставленные рупором ладони. – Или я с ума сошёл, или я действительно вижу впереди стеклянный остров!

Капитан и Дон Мелу схватились за подзорные трубы. Профессор Айзенштайн и его ассистентки тотчас же выглянули из своего укрытия. Только прекрасная туземка невозмутимо сидела на месте. Загадочные обычаи её народа запрещали ей выказывать любопытство. Вскоре корабль достиг стеклянного острова. Профессор спустился по верёвочной лестнице, перекинутой через борт корабля, на прозрачный берег. Почва острова была такой скользкой, что профессору Айзенштайну стоило больших трудов удержаться на ногах.

Остров был круглый и имел метров эдак двадцать в диаметре. Поверхность его поднималась к середине куполообразной крышей. Когда профессор достиг высшей точки, он отчётливо увидел глубоко внутри острова пульсирующий луч света.

О своих наблюдениях он сообщал всем остальным, напряжённо ожидавшим у поручней корабля.

– Ясно, – сказала ассистентка Маурина, – это оггельмумпф бистроциналис.

– Возможно, – сказала ассистентка Сара, – но это может быть и шлукула тапетоцифера.

Профессор выпрямился, поправил на носу очки и крикнул:

– По-моему, мы имеем здесь дело с подвидом обыкновенного штрумпфус кветчинензус! Окончательно установить это можно, только исследовав всё изнутри.

Три матроски, которые были к тому же мировыми рекордсменками по спортивному нырянию и уже надели тем временем акваланги, прыгнули за борт и скрылись в голубой глубине.

Некоторое время только пузыри появлялись на поверхности моря, но вдруг из глубины вынырнула одна из девочек, по имени Сандра, и крикнула, задыхаясь:

– Это огромная медуза! Две ныряльщицы пойманы её щупальцами и не могут освободиться. На помощь, пока не поздно!

С этими словами она опять исчезла.

В ту же минуту в волны кинулись сто водолазов под командованием командира Франка по прозвищу Дельфин. Под водой разгорелась жестокая битва, и поверхность моря покрылась пеной. Но даже этим борцам не удалось освободить девочек из страшных объятий. Слишком мощной была эта огромная медуза!

– Нечто, – обратился профессор, хмуря лоб, к своим ассистенткам, – нечто обусловливает в этом море повышенный рост всего в нём находящегося. В высшей степени интересно!

Капитан Гордон и его первый штурман тем временем посовещались и приняли решение.

– Назад! – крикнул Дон Мелу. – Все на борт! Мы разрежем чудовище на две части, иначе нам девочек не освободить.

Дельфин и его водолазы возвратились на корабль. «Арго» дал задний ход, а потом со всей силой устремился прямо на медузу. Нос стального корабля был острый как бритва. Бесшумно, почти без ощутимых усилий, разрезал он чудовище на две половины. Это, правда, было не совсем безопасно для двух пойманных щупальцами девочек, но первый штурман Дон Мелу в точности высчитал их местоположение и разрезал медузу как раз между ними. Щупальца разрезанной медузы вяло и бессильно повисли, и пленницы смогли освободиться.

Радостно встретили их на корабле. Профессор подошёл к ним и сказал:

– Это моя вина. Я не должен был посылать вас в воду. Простите, что я подвергнул вас такой опасности!

– Не за что вас прощать, профессор, – улыбнулась одна из девочек, – для того мы, собственно, и поехали с вами.

А другая добавила:

– Опасность – наша профессия!

Для дальнейших разговоров времени, однако, не осталось. Капитан и команда, занятые спасательными работами, забыли следить за состоянием моря. Только сейчас они заметили на горизонте «Бродячий смерч», он стремительно приближался к «Арго».

Первая же мощная волна схватила стальной корабль, подняла его вверх, опрокинула и бросила в водяную бездну. Менее опытные и смелые моряки, чем те, что были на «Арго», не выдержали бы этого удара: одних смыло бы волной, другие попадали бы в обморок. Но капитан Гордон, будто ничего не случилось, всё так же широко расставив ноги, стоял на капитанском мостике. Его команда тоже оставалась на местах. Только не привыкшая к морским бурям туземка Момосан забралась в спасательную шлюпку.

В несколько секунд небо стало чёрным как сажа. С рёвом и свистом набросился ураганный ветер на корабль и швырял его то в головокружительную высоту, то в зияющую бездну. Казалось, что его ярость с каждой минутой возрастает оттого, что он никак не может потопить корабль.

Капитан спокойным голосом отдавал свои приказания, первый штурман громко повторял их матросам. Каждый оставался на своём посту. Даже профессор Айзенштайн и его ассистентки не отступились от своих инструментов. Они точно высчитывали местонахождение середины смерча, именно туда двигался корабль. Капитан Гордон внутренне восхищался хладнокровием исследователей, которые отнюдь не были морскими волками, как он сам и его люди.

Первая же молния стрельнула прямо в стальной корабль – он, конечно, сразу же зарядился электричеством. Стоило хоть к чему-то притронуться – сразу сыпались искры. Но весь экипаж «Арго» уже был хорошо подготовлен к этому многомесячными тренировками. И никто не испугался.

Некоторую сложность представляли более тонкие детали корабля, например тросы и поручни; они раскалились докрасна, как волоски электролампы. Но люди работали в асбестовых перчатках. К счастью, хлынул ливень и быстро охладил пылающую сталь. Такого ливня ещё никто, кроме Дона Мелу, не видал, он был таким частым, что вытеснил почти весь воздух. Стало нечем дышать. Команде пришлось прибегнуть к аквалангам.

Одна молния за другой, один удар грома за другим! Воющий ветер! Волны величиной с дом и белая пена!

Метр за метром боролся «Арго» с древней мощью тайфуна, медленно продвигался вперёд, хотя машины работали на полную мощность. Машинисты и кочегары в трюме корабля прилагали нечеловеческие усилия. Они привязались к трубам толстыми канатами, чтобы не угодить в разверстую огненную пасть топки, – так бросало и качало корабль.

Наконец была достигнута самая середина смерча. Что это было за зрелище!

На поверхности моря, которая была здесь гладкой как зеркало, потому что смерч своей гигантской силой придавил волны, плясал великан. Он стоял на одной ноге, напоминая волчок величиной с гору. Громадина эта вращалась вокруг своей оси с такой быстротой, что подробностей разглядеть не удавалось.

– Это Шум-шум Гумиластик! – восторженно крикнул профессор, придерживая очки, которые ливень пытался смыть с его носа.

– Может быть, вы объясните нам это попроще? – буркнул Дон Мелу. – Мы простые моряки, и…

– Не мешайте профессору наблюдать! – прервала его ассистентка Сара. – Нам представился неповторимый случай. Происхождение этого волчка восходит к первейшим временам образования земли. Его возраст – миллионы лет. Сегодня его микроскопические подвиды изредка встречаются в томатном соусе и – ещё реже – в зелёных чернилах. Экземпляр подобной величины, очевидно, единственный в своём роде.

– Но мы явились сюда, чтобы выяснить причину происхождения «Вечного смерча» и устранить её! – крикнул капитан сквозь вой урагана. – Пусть профессор скажет, как остановить эту штуку!

– А я тоже не имею об этом ни малейшего представления, – сказал профессор. – Науке ещё не приходилось подробно изучать это явление.

– Хорошо, – сказал капитан. – Попробуем-ка его обстрелять и посмотрим, что из этого получится.

– Какой ужас! – запричитал профессор. – Обстрелять единственный экземпляр Шум-шум Гумиластика!

Но лучевая пушка была уже нацелена на волчок.

– Огонь! – приказал капитан.

Голубой луч длиной в километр вырвался из двухствольной пушки. Выстрел был бесшумным, ибо лучевая пушка, как известно, стреляет протеинами.

Светящийся луч ударил по Шум-шуму, но тут же был схвачен и отброшен гигантским вихрем. Несколько раз обернулся луч вокруг Гумиластика, потом поднялся в вышину и исчез в чёрных облаках.

– Бесполезно! – крикнул капитан Гордон. – Необходимо подойти ближе!

– Ближе нам не подойти! – крикнул в ответ Дон Мелу. – Машины работают на полную мощность, но этого хватает только на то, чтобы нас не сдуло.

– Какие будут предложения, профессор? – спросил капитан.

Но профессор только плечами пожал. Его ассистентки тоже не могли ничего присоветовать. Похоже было, что экспедицию придётся прервать, так ничего и не добившись.

Но тут кто-то дёрнул профессора за рукав. Это была прекрасная туземка.

– Малумба! – произнесла она с ободряющей миной. – Малумба оиситу соно! Ервени самба инсалту лолобиндра. Крамуна хей бени-бени садо садогау.

– Бабалу? – изумлённо спросил профессор. – Диди маха фенози интуге дойнен малумба?

Прекрасная туземка кивнула:

– Додо ум ауфу шуламат вавада.

– Ой-ой, – ответил профессор, задумчиво теребя подбородок.

– Чего она хочет? – спросил первый штурман.

– Она говорит, – ответил профессор, – что у её народа есть одна древняя песня, которая может усыпить «Бродячий смерч», если кто-нибудь отважится пропеть ему её.

– Не смешите меня! – проворчал Дон Мелу. – Колыбельная для урагана!

– Что вы об этом думаете, профессор? – хотела знать ассистентка Сара. – Возможно ли такое?

– Отбросим всякие предубеждения, – сказал профессор. – В преданиях туземцев часто сокрыто разумное зерно. Весьма возможны определённые звуковые колебания, влияющие на Шум-шум Гумиластик. Мы просто ещё мало знаем о его свойствах.

– Вреда от этого не будет, – решил капитан. – Надо просто попробовать. Скажите ей – пусть поёт.

Профессор обратился к прекрасной туземке и сказал:

– Малумба диди оисафал хуна-хуна, ваваду?

Момо-сан кивнула и тут же запела свою песню, в которой всё время повторялись почти одни и те же звуки:

• Ени мени аллубени
• ванна тай сусура тени!

Она хлопала в такт ладошками и приплясывала на месте.

Простая мелодия и слова легко запоминались. Вскоре и остальные начали подпевать, команда хлопала в ладоши, приплясывая в такт песне. Удивительно было видеть, как старый морской волк Дон Мелу, а под конец и профессор тоже запели и захлопали, будто дети в какой-нибудь игре.

И действительно – случилось то, во что никто не верил! Огромный волчок вращался всё медленнее и медленнее, наконец он остановился и стал опадать. С грохотом сомкнулась над ним вода. В мгновение ока смолк ураган, прекратился ливень, голубым стало небо, успокоились волны моря. «Арго» недвижно покоился на сверкающем зеркале моря, будто ничего, кроме тишины, здесь никогда и не было.

– Люди, – сказал капитан Гордон, с признательностью взглянув на каждого, – это сделали мы с вами!

Все знали, что он немногословен. Тем более знаменательным было, что на этот раз он ещё добавил:

– Я горжусь вами!..

– Знаете что? – сказала девочка, которая привела с собой маленькую сестрёнку. – Я думаю, что дождь всё-таки был. Я промокла до нитки…

Гроза тем временем кончилась. И больше всех удивлялась девочка с маленькой сестрёнкой: как это она, позабыв о своих страхах, тоже плавала на стальном корабле?

Они ещё беседовали некоторое время о своих приключениях, вспоминая отдельные моменты, пережитые каждым. Потом они расстались, чтобы пойти домой и обсушиться.

Но оказалось, что мальчик в очках не очень доволен игрой.

Прощаясь с Момо, он сказал:

– Жалко, что мы потопили этот Шум-шум Гумиластик. Последний экземпляр в своём роде! Хотел бы я изучить его подробней.

Но все были согласны в одном: нигде нельзя играть так хорошо, как у Момо.

Глава четвёртая

Молчаливый старик и словоохотливый юноша

Если у тебя много друзей, то среди них всегда есть такие, которые тебе особенно дороги. Так было и с Момо.

Она особенно полюбила двоих, которые приходили к ней каждый день. Один был молодой, другой старый. И Момо не могла бы сказать, кого из них она любит больше.

Одного звали Беппо-Подметальщик. В действительности у него было, наверно, другое имя, но так как он был подметальщиком улиц и все звали его Подметальщиком, то он и сам стал так себя называть.

Беппо-Подметальщик жил вблизи амфитеатра в хижине, которую сам себе выстроил из кирпичей, кровельного железа и толя.

Он был очень маленького роста и всегда ходил немного сгорбившись, так что был только чуть выше Момо. Свою большую голову с торчавшими во все стороны белыми волосами он всегда держал немного косо, а на носу у него сидели маленькие очки.

Некоторые считали, что у Беппо-Подметальщика «не все дома». В ответ на вопросы он обычно только улыбался. Он думал. И если ему казалось, что ответ вовсе не обязателен, то ничего не говорил. Если же он считал, что надо ответить, то всегда долго думал над ответом. Иногда это длилось часа два, иногда целый день. Тем временем люди уже забывали о своих вопросах, и тогда слова Беппо казались им чудны́ми.

Одна Момо умела так долго ждать и понимала его слова. Она знала, что столько времени ему требовалось для того, чтобы не говорить неправду. По его мнению, все несчастья мира происходят оттого, что люди говорят неправду – когда нарочно, когда случайно.

Каждое утро, задолго до рассвета, отправлялся он на своём визжащем велосипеде в город, к одному большому зданию. Там, во дворе, он вместе со своими товарищами ждал, пока дадут метлу и тачку и укажут улицу, которую надо подмести.

Беппо любил эти часы перед рассветом, когда весь город ещё спал. Свою работу он делал с удовольствием и очень основательно. Он знал, что это очень нужная работа.

Улицу он подметал не спеша, с расстановкой: при каждом шаге – вздох, при каждом вздохе – взмах метлой. Шаг – вздох – взмах метлой. Шаг – вздох – взмах метлой. Иногда он на минуту останавливался и задумчиво смотрел перед собой. А потом опять сначала: шаг – вздох – взмах метлой…

И пока он так продвигался, посматривая на грязную улицу впереди себя и на чистую – позади, ему в голову приходили порой даже значительные мысли. Но это были мысли без слов, мысли, которые так же трудно передать, как запах, о котором остались одни лишь воспоминания, или цвет, который привиделся во сне. После работы, сидя у Момо, он объяснял ей свои мысли. И благодаря способности Момо слушать Беппо находил для объяснения нужные слова.

– Видишь ли, Момо, – говорил он, например, – дело обстоит так: вот ты видишь перед собой очень длинную улицу. И думаешь: какая же она длинная! Никогда её не одолеть, думаешь ты.

Некоторое время он молча смотрел перед собой, потом продолжал:

– И тогда ты начинаешь спешить. И спешишь всё сильнее. А поглядев вперёд, ты видишь, что путь перед тобой совсем не уменьшился. И тогда ты ещё больше напрягаешься – от страха, и под конец ты совсем без сил и не можешь шагу ступить. А улица всё ещё простирается впереди. Но так делать нельзя.

Некоторое время он думал. Потом продолжал:

– Никогда нельзя думать сразу обо всей улице, понимаешь? Надо думать о следующем шаге, о следующем вздохе, о следующем взмахе метлой. Всё время только о следующем.

Он опять задумался, размышляя, прежде чем добавить:

– Тогда это доставляет радость; это важно, тогда дело идёт хорошо. И так оно должно быть.

И опять продолжал после долгой паузы:

– Вдруг ты замечаешь, что шаг за шагом одолел всю улицу. А ты и не заметил как, и не устал. – Он кивнул сам себе и закончил: – Вот что важно.

В другой раз он пришёл и молча сел возле Момо. Она сразу заметила, что он задумался – видно, хочет сказать ей что-то особенное.

Взглянув ей в глаза, старик начал:

– Я узнал нас с тобой.

Прошло некоторое время, пока он продолжил тихим голосом:

– Такое бывает иногда – в обед, когда всё уснуло в зное. Тогда мир становится прозрачным. Как река, понимаешь? До самого дна видно!

Он кивнул, помолчал, потом сказал ещё тише:

– Там, на дне, лежат совсем другие времена, – на дне, понимаешь?

Он опять долго думал, подыскивая слова. Но, как видно, не нашёл, потому что заговорил своим обычным голосом:

– Сегодня я подметал возле старой городской стены. В ней пять камней совсем другого цвета. Вот так, понимаешь?

Он нарисовал пальцем в пыли большое «Т». Склонив голову набок и взглянув на букву, он вдруг прошептал:

– Я их узнал, эти камни.

Помолчав немного, он добавил:

– Это были совсем другие времена – тогда, когда строили эту стену. Много народу там работало. Но были двое, которые взяли да вмуровали эти камни. Знак такой, понимаешь? Я узнал его.

Он провёл рукой по глазам. Казалось, каждое слово давалось ему с трудом, и, когда он вновь заговорил, слова его прозвучали тягостно:

– Они совсем по-другому выглядели, те двое, тогда, совсем по-другому. – И он закончил почти гневно: – Но я их снова узнал – тебя и себя! Я узнал нас!

Нельзя, конечно, осуждать людей за то, что они посмеивались, слушая такие речи Беппо-Подметальщика. Некоторые за его спиной крутили пальцем у виска. Но Момо любила Беппо и хранила все его слова глубоко в сердце.

Другой лучший друг Момо был очень молод и во всех отношениях прямая противоположность Беппо-Подметальщику. Это был красивый юноша с мечтательными глазами и бойким язычком. Всегда напичканный шутками и разным вздором, он так заразительно смеялся, что вы невольно смеялись вместе с ним – хотели вы того или нет. Его настоящее имя было Джилорамо, но все звали его просто Джиги.

Но так как Беппо мы уже называли Подметальщиком, то и Джиги мы дадим прозвище, связанное с его профессией, хотя, по правде говоря, никакой профессии у него не было. Так что назовём его Гидом. Но ведь гидом он тоже бывал от случая к случаю, совсем не потому, что он этому учился или его кто-то на такое дело поставил.

Верным его помощником была кепка с огромным козырьком. Как только появлялись вблизи заблудившиеся туристы, он тут же нахлобучивал её и с серьёзным видом направлялся к незнакомцам предлагать свои услуги. Он был готов всё им показать и объяснить. Стоило им согласиться, он сразу же приступал к делу и нёс ужаснейшую чепуху: семь вёрст до небес! Он выдумывал столько необычайных событий, называл столько имён и дат, что у бедных слушателей кружилась голова. Некоторые, заметив обман, сердились и уходили, но большинство принимали всё за чистую монету и тоже платили за это монетой, когда Джиги протягивал им напоследок свою перевёрнутую кепку.

Люди из ближайших окрестностей смеялись над фантазиями Джиги. А иногда говорили, что нехорошо, мол, делает Джиги: за разные выдумки ещё и деньги получает.

– Но так делают все поэты, – отвечал им Джиги. – А разве туристы ничего не получают за свои деньги? Это уж я точно вам говорю, они получают именно то, что хотят! И какая разница, написано ли это всё в учёных книгах или нет? Кто знает, может быть, истории в этих книгах тоже выдуманы, только никто уже этого сейчас не помнит.

В другой раз он сказал:

– А что вообще-то правда, что – неправда? Кто может знать, что происходило здесь тысячу или две тысячи лет тому назад? Может, вы это знаете?

– Нет, не знаем, – соглашались с ним люди.

– Ну так вот! – говорил Джиги. – Чего ж вы тогда уверяете, что мои истории неправда! По случайности всё могло так и быть, как я рассказывал. А значит, я чистую правду сказал!

Против этого трудно было возразить. Да, с бойким на язычок Джиги справиться было нелегко.

К сожалению, туристы, желавшие осмотреть амфитеатр, приходили сюда очень редко, и тогда Джиги брался за что-нибудь другое. Смотря по обстоятельствам он бывал сторожем в парке, свидетелем при бракосочетаниях, разносчиком любовных писем, плакальщиком на похоронах, продавцом сувениров или корма для кошек, выгуливал собак и занимался ещё многим другим.

Но он мечтал стать когда-нибудь богатым и прославиться. Тогда он будет жить в сказочно-прекрасном доме, окружённом большим парком; есть он будет с золотых тарелок и спать на шёлковых подушках. И самого себя видел он в сиянии грядущей славы – как некое солнце, лучи которого уже сейчас, издалека, согревали его в бедности.

– И я этого добьюсь! – кричал он, когда другие смеялись над его снами. – Все вы ещё вспомните мои слова!

Каким образом он всего этого добьётся, Джиги, разумеется, сказать не мог. К тому же особым прилежанием и любовью к труду он никогда не отличался.

– Работать – не велика премудрость, – говорил он Момо. – Таким путём пусть богатеют другие. Посмотри, какие они из себя – те, что продают жизнь и душу за каплю благосостояния! Нет, это не для меня. Пусть иногда у меня нет денег, чтобы заплатить за чашку кофе, – Джиги всегда остаётся Джиги!..

Казалось, что столь разные люди, со столь различными взглядами на жизнь и на мир, как Джиги-Гид и Беппо-Подметальщик, никогда не могут подружиться. И всё же они дружили. Как ни странно, но именно Беппо был единственным, кто никогда не осуждал Джиги за его легкомыслие. И так же странно, что острый на язычок Джиги никогда не насмехался над чудаковатым старым Беппо.

Зависело это, конечно, и от того, что маленькая Момо так хорошо умела их слушать.

Никто из троих не знал, что на их дружбу скоро набежит тень. И не только на их дружбу – на всё вокруг. И тень эта росла и уже сейчас – тёмная и холодная – наползала на весь город.

Это похоже было на какое-то бесшумное и вроде бы и незаметное нашествие, продвигавшееся вперёд, и ему было невозможно противостоять, ибо никто его толком не замечал. А завоеватели – кто были они?

Даже старый Беппо, видевший многое, чего не видели другие, даже он не заметил Серых господ, которых становилось всё больше и больше.

Они всё чаще мелькали в большом городе и казались неутомимо-деятельными. Вместе с тем они вовсе не были невидимками. Все их видели – и всё же их не видел никто. Зловещим образом умели они оставаться незамеченными, так что вы просто смотрели мимо них, а если встречали их, то тут же забывали. Они совершали своё тайное дело, даже не прячась. И так как они никому не бросались в глаза, никто и не спрашивал, откуда они взялись и откуда приходили, только с каждым днём их становилось всё больше.

Они ездили по улицам в элегантных серых автомобилях, они входили во все дома, сидели во всех ресторанах. И частенько они заносили что-то в свои маленькие записные книжечки.

Одеты они были во всё пепельно-серое. Даже лица у них были пепельно-серыми. Они носили круглые жёсткие шляпы и курили маленькие тёмно-серые сигары. Каждый имел при себе портфель свинцового цвета.

Даже Джиги-Гид не замечал, что эти Серые господа то и дело кружат возле амфитеатра, записывая что-то в свои книжечки.

Только Момо однажды вечером заметила в последнем ряду амфитеатра их тёмные силуэты. Они делали друг другу какие-то знаки, потом их головы сблизились, будто они о чём-то совещаются. Ничего не было слышно, но Момо вдруг стало странно холодно, как никогда раньше. Она поплотнее закуталась в свой огромный пиджак, но и это не помогло – холод был какой-то необычный.

Потом Серые господа исчезли и больше не показывались.

В тот вечер Момо не услышала тихой и мощной музыки, как это бывало раньше. Но на следующий день жизнь вошла в свою обычную колею, и Момо уже не думала о странных посетителях. Она тоже их забыла.

Глава пятая

История для всех и история для одной

Момо стала для Джиги-Гида совершенно незаменимой. Легкомысленный, непостоянный Джиги вдруг почувствовал, что горячо любит эту маленькую лохматую девочку. Он был бы рад никогда с ней не расставаться.

Его страстью, как мы уже знаем, было рассказывать разные истории. С некоторых пор он стал рассказывать намного лучше – он и сам это чувствовал. Раньше его истории получались какими-то суховатыми – видно, ничего хорошего не приходило на ум, – он часто повторялся или рассказывал про какой-нибудь виденный им фильм или о том, что прочитал в газете. Его рассказы, если так можно выразиться, шли пешком, но с тех пор, как он узнал Момо, они обрели крылья.

Особенно когда Момо была рядом и слушала, тогда его фантазия расцветала, подобно весеннему лугу. Теперь вокруг него всегда толпились дети и взрослые. Он научился рассказывать истории с продолжением, которые тянулись днями и неделями. Выдумкам его не было конца, да он и сам стал прислушиваться к себе, никогда не зная, куда заведёт его фантазия.

Как-то раз, когда опять пришли туристы, чтобы осмотреть амфитеатр (Момо сидела немного в стороне на каменных ступенях), Джиги повёл такую речь:

– Высокочтимые дамы и господа! Императрица Страпация Августина, как вам должно быть известно, вела бесчисленные войны, защищая свою страну от нападений Трясунов и Трусоватых.

Когда она однажды снова покорила эти народы, она так разгневалась на них, что пригрозила истребить всех до последнего человека, даже до последней мышки, если их король Ксаксотраксолус не отдаст ей свою Золотую рыбку.

Должен сообщить вам, мои дамы и господа, что в те времена золотые рыбки ещё не были у нас известны. Но императрица Страпация слышала от одного путешественника, что у короля Ксаксотраксолуса есть такая рыбка и она, когда вырастет, превратится в чистое золото. И этой диковиной ей непременно хотелось завладеть.

Но король Ксаксотраксолус в ответ только улыбнулся. Свою Золотую рыбку он спрятал под кровать, а императрице вместо неё переслал молодого кита в украшенной драгоценностями суповой миске.

Императрица была немного удивлена величиной рыбы, потому как представляла себе Золотую рыбку маленькой. Что же, сказала она себе, чем больше, тем лучше, такая рыба даст, в конце-то концов, и больше золота. Но на рыбе не было ни одного золотого пятнышка, и это беспокоило Страпацию. Посол же короля Ксаксотраксолуса объяснил ей, что рыба только тогда превратится в золото, когда хорошенько подрастёт. Поэтому важно не мешать её развитию. Императрица Страпация успокоилась.

Молодой кит рос день ото дня и требовал страшно много пищи. Но ведь императрица Страпация не была бедной, и поэтому рыба получала всё, что только могла проглотить. Скоро она стала толстой и жирной. И суповая миска оказалась мала.

«Чем больше, тем лучше», – сказала императрица Страпация и переселила кита в ванную. Но прошло немного времени, он уже и в ванной не умещался. Он рос и рос. Тогда его перевели в императорский бассейн. Транспортировка была довольно затруднительной – рыба-то уже весила не меньше хорошего быка. Один из рабов, тащивших кита, поскользнулся, и императрица тут же повелела бросить несчастного на съедение львам – такова была её любовь к рыбе.

Каждый день сидела она на краю бассейна и следила, как рыба растёт. При этом она только и думала что о золоте, ведь, как известно, императрица вела роскошную жизнь и золота ей всегда не хватало.

«Чем больше, тем лучше», – без конца повторяла она. И слова эти были объявлены всеобщим законом, они красовались на всех государственных зданиях, набранные бронзовыми буквами.

Под конец и бассейн стал узким для рыбы. Тогда-то Страпация и повелела воздвигнуть вот это самое здание, руины которого вы видите перед собой, мои дамы и господа. Это был огромный круглый аквариум, доверху заполненный водой, в нём-то рыба и смогла наконец спокойно вытянуться во весь рост.

Самолично, день и ночь, сидела императрица вон на том месте и наблюдала за гигантской рыбой – не превратилась ли та в золото. Она не доверяла никому: ни своим рабам, ни своим родственникам, она боялась, что рыбу могут украсть. Так она там сидела, всё худея от страха и заботы, и, не смыкая глаз, охраняла свою рыбу, которая весело плескалась в аквариуме, вовсе и не думая превращаться в золото. Постепенно Страпация совсем запустила государственные дела. А Трясуны и Трусоватые только того и ждали. Под водительством короля Ксаксотраксолуса предприняли они ещё один военный поход и в мгновение ока завоевали всю страну, не встретив ни одного солдата. Народу было всё равно, кто им управляет.

Когда императрица Страпация обо всём этом узнала, она воскликнула свои знаменитые слова: «Горе мне! О хоть бы я…» Конец этой знаменательной фразы, к сожалению, не сохранился. Но зато точно известно, что она бросилась в аквариум и утонула возле рыбы, поглотившей все её надежды. Король же Ксаксотраксолус повелел к празднику победы заколоть кита, и восемь дней весь народ получал жареное рыбье филе.

Из этого вы видите, мои дамы и господа, к чему может привести легкомыслие!

Этими словами закончил Джиги экскурсию, и видно было, что рассказ произвёл на слушателей сильное впечатление. Почтительно смотрели они на развалины. Только один сомневающийся недоверчиво спросил:

– А когда всё это происходило?

Но Джиги, как известно, никогда не лез за словом в карман.

– Императрица Страпация была, как известно, современницей знаменитого философа Нойозиуса Старшего, – ответил он.

Сомневающийся не захотел, конечно, признаться, что понятия не имеет, когда жил знаменитый философ Нойозиус Старший, и поэтому только пробурчал:

– Ага, благодарю вас.

Все слушатели были глубоко удовлетворены и сказали, что они не напрасно пришли сюда, что никто ещё им о тех далёких временах так интересно не рассказывал. Тут Джиги, сама скромность, протянул свою перевёрнутую кепку, и туристы поспешили его отблагодарить. Даже сомневающийся бросил в неё несколько монет. Впрочем, с тех пор как здесь поселилась Момо, Джиги никогда не рассказывал одну и ту же историю дважды. Это было бы слишком скучно. Когда Момо бывала среди слушателей, ему чудилось, будто у него внутри вдруг открывался какой-то шлюз и целый поток выдумок устремлялся на свободу. Самому ему почти думать и не приходилось.

Но больше всего любил Джиги рассказывать свои истории маленькой Момо, когда они были одни. Чаще всего это были сказки, которые Момо очень любила. Почти всегда в них рассказывалось о Момо и Джиги. Эти сказки предназначались только для них, и звучали они совсем по-другому, чем все остальные рассказы Джиги.

В один прекрасный тёплый вечер сидели они оба на верхнем краю каменных ступеней. В небе уже засветились первые звёздочки, и большая серебряная луна поднималась над чёрными силуэтами пиний.

– Может, расскажешь сказку? – тихо спросила Момо.

– Хорошо, – сказал Джиги, – о чём?

– Лучше всего о Момо и о Джилорамо, – ответила Момо.

Немного подумав, Джиги спросил:

– А как она должна называться?

– Может быть, «Сказка о Волшебном Зеркале»?

Джиги задумчиво кивнул:

– Звучит неплохо. Посмотрим, как она сложится.

Он положил руку на плечо Момо и начал:

– Жила-была когда-то прекрасная принцесса по имени Момо, она ходила в шелках и бархате, а её дворец стоял высоко над миром на покрытой вечным снегом вершине, весь из разноцветного стекла.

У принцессы было всё, что только можно себе пожелать, ела она только изысканные блюда и пила сладчайшие вина. Спала на шёлковых подушках и сидела на стульях из слоновой кости. Она ни в чём не нуждалась, но была совсем одна.

Всё вокруг: её слуги, горничные, её собаки, и кошки, и птицы, даже её цветы, – всё это были лишь отражения, зеркальные отражения.

Дело в том, что у принцессы Момо было большое круглое Волшебное Зеркало из чистейшего серебра. Каждый день и каждую ночь она отправляла его гулять по свету. И Зеркало парило над странами и морями, над городами и полями. Люди, видевшие его, ни капельки не удивлялись, они просто говорили: «Это Луна».

Каждый раз, когда Волшебное Зеркало возвращалось, оно отдавало принцессе все отражения, которые ему удавалось собрать во время своего путешествия.

Одни были красивыми, другие уродливыми, одни интересными, другие скучными – какие уж Волшебному Зеркалу по дороге попадались. Понравившиеся принцесса забирала, остальные выбрасывала в ручей. И отпущенные на свободу отражения быстро ускользали назад к своим владельцам. Поэтому, когда мы наклоняемся над каким-нибудь колодцем или какой-нибудь лужей, мы там всегда видим своё отражение.

Ещё я забыл сказать о том, что принцесса Момо была бессмертной.

Своего собственного отражения в Зеркале она ещё никогда не видела. Дело в том, что тот, кто заглядывал в Волшебное Зеркало и видел в нём своё отражение, становился смертным. Принцесса Момо это хорошо знала. Так вот она и жила со всеми своими отражениями и была, в общем, всем довольна.

Но как-то раз Волшебное Зеркало принесло ей отражение, которое означало для неё нечто большее, чем все другие. Это было лицо юного принца. Увидев его, принцесса почувствовала вдруг такую тоску, что непременно захотела к нему отправиться. Но как это сделать? Она ведь не знала ни где он живёт, ни кто он, она даже не знала его имени.

Не зная, как иначе поступить, она решила заглянуть в Волшебное Зеркало, подумав: «Может быть, оно отнесёт моё отражение неизвестному принцу? Может быть, он случайно посмотрит вверх, когда Зеркало будет пролетать по небу, и увидит меня в нём? И принц последует за Зеркалом и найдёт меня?»

Момо долго-долго смотрела в Волшебное Зеркало, а потом снова отправила его путешествовать по свету. Но из-за этого она конечно же сразу стала смертной.

Сейчас ты услышишь, что было дальше, но сперва я должен рассказать тебе о принце.

Принца звали Джилорамо. Он властвовал над огромным царством, которое сам себе создал. Где было это царство? Его не было Вчера и не было Сегодня, оно всегда находилось на день вперёд – в Будущем. Потому и называлось оно Страна-Завтра. Все жившие там преклонялись перед принцем и любили его.

Однажды утром министры сказали принцу Страны-Завтра: «Ваше величество, вам надо жениться, так уж оно принято».

Принц Джилорамо не имел ничего против, и тогда прекраснейшие юные дамы Страны-Завтра приведены были во дворец, чтобы он мог из них какую-нибудь выбрать. Они принарядились, как могли, – каждой ведь хотелось стать принцессой.

Но вместе с девушками во дворец прокралась злая фея, в её жилах текла не горячая красная кровь, а зелёная и холодная.

По ней этого, однако, не видно было, потому что она очень искусно накрасилась.

Когда принц Страны-Завтра вошёл в большой тронный зал, чтобы сделать свой выбор, она быстро прошептала заклинание, и бедный Джилорамо с того мгновения видел только её одну и больше никого. Она показалась ему такой прекрасной, что он сразу же спросил, не согласится ли она стать его женой.

– С удовольствием, – прошипела злая фея, – но с одним условием.

– Я его выполню, – необдуманно ответил принц Джилорамо.

– Хорошо, – ответила злая фея и улыбнулась так сладко, что у несчастного принца голова закружилась. – Целый год ты не должен заглядывать в Волшебное Зеркало, то самое, что летает по небу. Если же ты это сделаешь, то тут же забудешь обо всём на свете. Ты забудешь, кто ты в действительности есть, и должен будешь переселиться в Страну-Сегодня, где тебя никто не знает и где ты будешь жить неизвестным бедняком. Согласен?

– О, если только это! – воскликнул принц Джилорамо. – Условие легче лёгкого…

Что же происходило тем временем с принцессой Момо?

Она ждала и ждала, но принц не появлялся. Тогда она решила сама отправиться в путешествие, чтобы найти его.

Всем окружавшим её отражениям она тут же возвратила свободу и одна-одинёшенька вышла из дворца в мягких домашних туфельках. Спустившись со снежных гор в долину, она прошла через многие страны, пока не попала в Страну-Сегодня. Туфельки её уже порвались, и она шла босиком. Но её отражение в Волшебном Зеркале всё ещё витало высоко над миром.

Однажды ночью принц Джилорамо сидел на крыше своего золотого дворца и играл в шахматы с феей, в жилах которой текла зелёная холодная кровь. Малюсенькая капелька упала вдруг на руку принца.

– Начинается дождь, – сказала фея с зелёной кровью.

– Нет, – ответил принц, – это не дождь, ведь на небе ни облачка…

Он поднял голову и посмотрел прямо в большое серебряное Волшебное Зеркало, парившее над ним. В нём он увидел отражение принцессы Момо и заметил, что она плачет.

Это одна из её слезинок упала ему на руку! И в то же мгновение он понял, что фея его обманула, что она вовсе не прекрасна и что в жилах у неё зелёная холодная кровь. Принцесса Момо – вот кого он действительно любит!

– Ты нарушил условие, – сказала зелёная фея, и её лицо исказилось, – теперь ты за это заплатишь!

Длинными зелёными пальцами залезла она в сердце принца – он сидел словно окаменевший – и завязала там узелок. И в ту же минуту он забыл, что он принц Страны-Завтра. И покинул свой дворец и свою страну. Он долго странствовал по свету, пока не пришёл в Страну-Сегодня и стал там жить никому не известным бедняком и звался отныне всего лишь Джиги. Единственное, что он захватил с собой, – это отражение из Волшебного Зеркала.

Тем временем шёлковые и бархатные платья Момо тоже превратились в лохмотья. Она носила теперь слишком большой для неё мужской пиджак и залатанную юбку. И жила она в старых развалинах.

Тут-то они в один прекрасный день и встретились. Но принцесса Момо не узнала в бедняке принца Страны-Завтра. И Джиги тоже не узнал принцессу, потому что на принцессу она уже не была похожа. Но общая беда сблизила их, они подружились, помогая друг другу, и вместе им было хорошо.

Как-то вечером, когда Волшебное Зеркало, теперь уже пустое, опять проплывало по небу, Джиги достал хранившееся у него отражение и показал его Момо. Оно было уже сильно помято и смазано, но принцесса тотчас узнала свой портрет, который она когда-то посылала в мир. А в бедном Джиги она вдруг узнала принца Джилорамо, которого она всегда искала и ради которого стала смертной. И она тут же ему всё рассказала.

Но Джиги грустно покачал головой:

– Не понимаю, о чём ты говоришь: в моём сердце завязан узелок, и поэтому я ни о чём не помню.

Тогда Момо взяла в руки его сердце и легко развязала узелок. И принц Джилорамо сразу вспомнил, кто он и откуда пришёл.

Он взял принцессу за руку и ушёл с ней далеко-далеко – туда, где лежит Страна-Завтра.

Когда Джиги закончил, оба немного помолчали, а потом Момо спросила:

– Стали они потом мужем и женой?

– Думаю, что стали, – сказал Джиги, – наверное. Но потом, позже.

– А сейчас они уже умерли?

– Нет, – уверенно сказал Джиги, – это я точно узнал. Волшебное Зеркало делает человека смертным, если он один в него заглянет. Если же заглянуть в него вдвоём, то становишься снова бессмертным. Оба так и сделали.

Большая серебряная луна стояла над чёрными пиниями и таинственно освещала старые камни развалин. Момо и Джиги долго смотрели на неё, сидя рядом. В это мгновение они чувствовали себя бессмертными.

Часть вторая

Серые господа

Глава шестая

Фальшивый счёт, а всё сходится

Есть на свете один важный, но совсем будничный секрет. Все люди к нему причастны, каждый его знает, но только немногие о нём думают. Многие просто принимают его к сведению, ни капли ему не удивляясь. Секрет этот – время.

Для измерения времени созданы календари и часы, но от них мало толку, потому что каждый знает, что один час может показаться вечностью и вместе с тем промелькнуть как мгновение – смотря по тому, что за этот час пережито.

Ведь время – это жизнь. А жизнь обитает в сердце.

Никто не понимал этого лучше, нежели Серые господа. Никто не знал цену одного часа, или одной минуты, или одной секунды человеческой жизни так, как они. Понимали они это, разумеется, на свой лад, как пиявки понимают на свой лад цену крови, и исходя из этого действовали.

В отношении человеческого времени у них были свои планы – далеко идущие и тщательно подготовленные. Самым важным было, чтобы никто не обратил внимания на их деятельность. Незаметно утвердились они в жизни большого города и его жителей. Шаг за шагом, никем не замеченные, продвигались они в своём деле, опутывая людей.

Каждого, принимавшегося ими в расчёт, они знали задолго до того, как этот человек сам о чём-нибудь догадывался. Они только ждали удобного случая, чтобы схватить его. И делали всё, чтобы это мгновение скорее наступило.

Взять, например, господина Фузи, парикмахера. Он, правда, не был выдающимся мастером причёсок, но пользовался на своей улице уважением. Он не был ни богат, ни беден. Его мастерская, расположенная в центре города, была маленькой, он держал всего лишь одного ученика.

Как-то днём стоял господин Фузи перед дверью своей мастерской, поджидая клиентов. Ученика он отпустил и теперь был один. Стоял и смотрел, как барабанит на улице дождь. День был серый, и на душе у господина Фузи было пасмурно.

«Так и проходит моя жизнь, – думал он, – под клацанье ножниц и болтовню клиентов, в мыльной пене… Что я вижу в жизни хорошего? И когда я умру, всё будет так, будто меня вообще никогда не было на свете».

Нет, господин Фузи ничего не имел против того, чтобы поболтать. Он даже очень любил обсуждать с клиентами разные вопросы и выслушивать их мнение. Против клацанья ножниц и мыльной пены он, в сущности, тоже ничего не имел. Работа доставляла ему большое удовольствие, и он знал, что делает её хорошо. Особенно любил он выбривать подбородки – в этом у него не было равных. Но бывают в жизни мгновения, когда начинает казаться, что всё это гроша ломаного не стоит. Так с каждым случается.

«Вся моя жизнь – ошибка, – думал господин Фузи. – Кто я такой? Маленький брадобрей, вот кто! Жил бы я настоящей жизнью, был бы я совсем другой человек!»

Но какая эта настоящая жизнь, он не знал. Он только представлял себе что-то очень значительное, роскошное, как это изображают на картинках в иллюстрированных журналах.

«Но, – думал он угрюмо, – для всего этого работа не оставляет мне времени. Для настоящей жизни надо иметь время. Надо быть свободным. А я на всю жизнь пленник клацанья ножниц, болтовни и мыльной пены…»

В это мгновение возле парикмахерской господина Фузи остановился роскошный пепельно-серый автомобиль. Из него вышел Серый господин и направился в мастерскую. Он положил на столик перед зеркалом свинцово-серый портфель, повесил на вешалку круглую жёсткую шляпу, сел в кресло, вынул записную книжечку и стал листать её, попыхивая маленькой серой сигарой.

Господин Фузи закрыл дверь парикмахерской – ему показалось, что в помещении вдруг стало необычно холодно.

– Чем могу служить? – спросил он растерянно. – Побрить или постричь? – Но тут же проклял себя за свою бестактность: у Серого господина была зеркальная лысина.

– Ничего подобного, – ответил Серый господин без тени улыбки странно беззвучным, пепельно-серым голосом. – Я пришёл к вам от Сберкассы Времени. Я агент номер ИКС (384) б. Нам стало известно, что вы хотите открыть у нас текущий счёт.

– Это для меня новость, – ещё растерянней сказал господин Фузи. – Откровенно говоря, я до сих пор даже не знал, что существует такая фирма…

– Ну, теперь вы это знаете, – оборвал его агент. Он ещё полистал в записной книжке и продолжал: – Ведь вы господин Фузи, парикмахер?

– Совершенно верно, – согласился господин Фузи.

– Значит, я попал по адресу, – сказал Серый господин, захлопнув книжечку. – Вы наш кандидат.

– То есть как? – спросил господин Фузи, всё ещё удивляясь.

– Видите ли, дорогой господин Фузи, – сказал агент, – вы растрачиваете свою жизнь на клацанье ножниц, болтовню и мыльную пену. Когда вы умрёте, всё будет так, как будто вас вообще никогда не было. Если бы у вас хватало времени вести настоящую жизнь, вы были бы совсем другим человеком. Самое главное, в чём вы нуждаетесь, – это время.

– Я только что обо всём этом думал, – пробормотал господин Фузи, содрогаясь от озноба; хотя дверь была закрыта, становилось всё холоднее и холоднее.

– Вот видите! – сказал Серый господин, удовлетворённо затягиваясь маленькой сигарой. – Но откуда берётся время? Его надо копить! А вы, господин Фузи, растрачиваете его самым безответственным образом. Я сейчас докажу вам это с помощью маленького расчёта. В минуте шестьдесят секунд. Один час составляет шестьдесят минут. Вы следите за моей мыслью?

– Да, да, конечно, – сказал господин Фузи.

Агент ИКС (384) б быстро написал серым графитом на зеркале несколько цифр.

– Шестьдесят на шестьдесят – это три тысячи шестьсот. Следовательно, в одном часе три тысячи шестьсот секунд.

День состоит из двадцати четырёх часов, умножим три тысячи шестьсот на двадцать четыре – это составит восемьдесят шесть тысяч четыреста секунд в день.

В году, как известно, триста шестьдесят пять дней. Это даёт нам тридцать один миллион пятьсот тридцать шесть тысяч секунд в году.

Или триста пятнадцать миллионов триста шестьдесят тысяч секунд за десять лет.

Во сколько лет вы оцениваете продолжительность вашей жизни, господин Фузи?

– Ну, – растерянно заикнулся господин Фузи, – я надеюсь прожить семьдесят, может быть, восемьдесят лет, если это будет угодно богу.

– Хорошо, – продолжал Серый господин, – возьмём для осторожности только семьдесят лет. Значит, триста пятнадцать миллионов триста шестьдесят тысяч на семь. Итого – два миллиарда двести семь миллионов пятьсот двадцать тысяч секунд.

И он крупно написал это число на зеркале:

2 207 520 00 °CЕКУНД.

Несколько раз подчеркнув число, он объявил:

– Это, господин Фузи, ваше, так сказать, состояние, которым вы можете распоряжаться.

Господин Фузи судорожно глотнул и провёл рукой по лбу. От этой суммы у него закружилась голова. Он никогда не думал, что обладает таким богатством.

– Да, – кивнул агент и опять затянулся маленькой серой сигарой, – впечатляющее число, не правда ли? Но посмотрим дальше… Сколько вам лет, господин Фузи?

– Сорок два, – пролепетал господин Фузи, вдруг почувствовав себя виновным в каком-то незаконном утаивании средств.

– Сколько вы спите ночью, в среднем? – продолжал выпытывать Серый господин.

– Около восьми часов, – признался господин Фузи.

Агент считал молниеносно. Его графит так визжал о стекло, что у господина Фузи по коже забегали мурашки.

– Сорок два года по восемь часов ежедневно – это четыреста сорок один миллион пятьсот сорок тысяч. Мы с полным правом можем считать эту сумму вашей потерей. А сколько времени вы ежедневно тратите на работу, господин Фузи?

– Тоже примерно восемь часов, – еле слышно сознался господин Фузи.

– Значит, придётся ещё раз вычесть из вашего состояния ту же самую сумму, – безжалостно продолжал агент. – Но вы ещё тратите определённое время на еду. Сколько вы тратите на завтрак, обед и ужин?

– Точно не знаю, – испуганно ответил господин Фузи, – может быть, часа два?

– Полагаю, что побольше, – возразил агент, – но допустим. Тогда это составит за сорок два года сто десять миллионов триста семьдесят шесть тысяч. Поедем дальше! Как нам известно, вы живёте один со старой матерью. Ежедневно вы посвящаете вашей матери целый час, вы сидите и разговариваете с ней, хотя она глуха и едва ли что-либо слышит. Это выброшенное время составляет пятьдесят пять миллионов сто восемьдесят восемь тысяч секунд. Кроме того, у вас есть ещё совершенно лишний зелёный попугайчик, уход за которым стоит ежедневно четверти часа, в перерасчёте это означает тринадцать миллионов семьсот девяносто семь тысяч…

– Но… – умоляюще заикнулся господин Фузи.

– Не перебивайте меня! – приказал агент, считавший всё быстрее и быстрее. – Так как ваша мать инвалид, вам, господин Фузи, приходится выполнять самому часть работы по дому. Вам надо ходить за покупками, чистить ботинки и исполнять прочие обязанности. Сколько времени отнимает это у вас ежедневно?

– Может быть, час, но…

– Это ещё пятьдесят пять миллионов сто восемьдесят восемь тысяч, которые вы теряете, господин Фузи. Кроме того, нам известно, что раз в неделю вы ходите в кино, раз в неделю вы поёте в хоре, дважды в неделю посещаете ресторан, в другие дни вы по вечерам встречаетесь с друзьями, а иногда даже читаете ту или иную книгу. Короче, вы убиваете своё время совершенно бесполезными занятиями, и на это у вас уходит по три часа ежедневно. Это будет сто шестьдесят пять миллионов пятьсот шестьдесят четыре тысячи… Вам нехорошо, господин Фузи?

– Нет, ничего, – ответил господин Фузи, – но, простите, пожалуйста…

– Мы сейчас кончим, – сказал Серый господин. – Сперва надо коснуться ещё одной главы в вашей жизни. Эта ваша маленькая тайна… вы знаете…

У господина Фузи зуб на зуб не попадал, так холодно ему стало.

– И это вам тоже известно? – пробормотал он беспомощно. – Я думал, что, кроме меня и фрейлейн Дарии…

– В нашем современном мире, – прервал его агент ИКС (384) б, – тайн больше не существует. Подойдём к этому вопросу реалистично, по-деловому, господин Фузи. Ответьте мне, пожалуйста, на один вопрос: собираетесь ли вы жениться на фрейлейн Дарии?

– Нет, – сказал господин Фузи, – ведь это невозможно…

– Совершенно верно, – продолжал Серый господин, – ибо фрейлейн Дария всю жизнь прикована к креслу на колёсах, у неё больные ноги. Несмотря на это вы каждый день приходите к ней на полчаса, чтобы принести ей цветок. Зачем?

– Она всегда так рада, – ответил, чуть не плача, господин Фузи.

– Взгляните на это трезво, – продолжал агент, – для вас, господин Фузи, это потерянное время. А именно – двадцать семь миллионов пятьсот девяносто четыре тысячи секунд. И если мы добавим к этому вашу привычку сидеть перед сном у окна и размышлять о прошедшем дне – четверть часа в день, то мы получим ещё одну минусовую сумму: тринадцать миллионов семьсот девяносто семь тысяч. Теперь посмотрим, что вам, собственно, остаётся, господин Фузи.

На зеркале уже стоял нижеследующий счёт:

1 324 512 000 секунд

1 324 512 000 секунд

___________________

0 000 000 000 секунд

– Данная сумма, – сказал Серый господин и так застучал графитом по зеркалу, что это прозвучало как револьверные выстрелы, – данная сумма означает потерянное вами время. Что вы на это скажете, господин Фузи?

Господин Фузи не сказал ничего. Он опустился в углу на стул и вытер платком лоб: ему стало жарко несмотря на холод.

Серый господин важно кивнул:

– Да, вы правы. Это составляет более половины вашего первоначального состояния, господин Фузи. Но теперь давайте посмотрим, что, собственно, осталось от ваших сорока двух лет. Один год – это, как вы знаете, сто тридцать один миллион пятьсот тридцать шесть тысяч секунд. Умножим это на сорок два и получим один миллиард триста двадцать четыре миллиона пятьсот двенадцать тысяч.

Он написал число под суммой потерянного времени:

Сон………………………………..441 504 000 секунд

Работа……………………………441 504 000 секунд

Питание………………………….110 376 000 секунд

Мать………………………………..55 188 000 секунд

Зелёный попугайчик. ……….13 797 000 секунд

Покупки и т. д. …………………55 188 000 секунд

Друзья, пение и т. д………….165 564 000 секунд

Тайна……………………………….27 594 000 секунд

Окно…………………………………13 797 000 секунд

_____________________________________________

ИТОГО:…………………………1 324 512 000 секунд

Он убрал графит и сделал долгую паузу, чтобы дать нулям воздействовать на господина Фузи.

И нули оказали-таки своё действие.

«Вот он – итог всей моей жизни», – подумал господин Фузи, чувствуя себя совершенно раздавленным.

Неумолимый счёт подействовал на него так сильно, что он принял всё без возражений. Да и счёт сам по себе был правилен – всё сходилось. Это был один из тех фокусов, с помощью которых Серые господа обманывали людей в тысячах случаев.

– Не находите ли вы, господин Фузи, – мягко начал агент ИКС (384) б, – что такое мотовство недопустимо? Не хотите ли вы начать копить своё время?

Господин Фузи молча кивнул, сжав посиневшие губы.

Пепельно-серый голос агента всё ещё бубнил у него над ухом:

– Если бы вы начали двадцать лет назад сберегать в день хотя бы по одному часу, вы бы имели сегодня актив в сумме двадцать шесть миллионов двести восемьдесят тысяч секунд. Два часа сэкономленного за день времени дало бы вам, конечно, вдвое больше, то есть пятьдесят два миллиона пятьсот шестьдесят тысяч… Я спрашиваю вас, господин Фузи, что значит два пустяковых часика по сравнению с такой большой суммой?

– Ничего! – воскликнул господин Фузи. – Смехотворная мелочь!

– Меня радует, что вы это признаёте, – хладнокровно продолжал агент. – Если бы мы подсчитали, сколько времени вы сэкономили бы при тех же условиях в течение других двадцати лет, то мы получили бы кругленькую сумму в сто пять миллионов сто двадцать тысяч секунд! И всем этим капиталом вы могли бы свободно распорядиться на восемьдесят втором году жизни!

– Грандиозно! – пробормотал господин Фузи, широко раскрыв глаза.

– Не спешите, – сказал Серый господин, – я вас ещё больше обрадую. Мы, то есть Сберкасса Времени, не только сохраняем вам сэкономленное время, но ещё и выплачиваем проценты. Это значит, что в действительности вы сберегли бы намного больше.

– Сколько? – спросил господин Фузи, затаив дыхание.

– Всё зависит от вас, – объяснял агент, – смотря сколько вы собираетесь накопить и на какое время вы оставляете накопленное у нас.

– Оставить у вас? – переспросил господин Фузи. – Как это понять?

– Очень просто, – сказал Серый господин. – Если по истечении пяти лет вы не потребуете ваше время назад, мы приплатим вам ту же самую сумму. Ваше состояние удваивается каждые пять лет, понимаете? Через десять лет это составит четырёхкратное от первоначального, через пятнадцать – восьмикратное и так далее. Если бы вы начали копить двадцать лет тому назад ежедневно по два часа, то к шестьдесят второму году жизни, то есть по истечении сорока лет, вы имели бы в своём распоряжении двухсотпятидесятишестикратное сэкономленное время. Это составило бы двадцать шесть миллиардов девятьсот десять миллионов семьсот двадцать тысяч.

Он вновь достал графит и нацарапал на зеркале:

26 910 720 000 секунд.

– Вы сами видите, господин Фузи, – сказал он и впервые скупо улыбнулся, – что это более чем в десять раз превышает всё отпущенное вам первоначально время жизни. И это при экономии только двух часов в день! Подумайте, стоящее ли это предложение.

– Стоящее! – обессиленно изрёк господин Фузи. – Без сомнения! Мне не повезло, что я раньше этим не занялся. Только сейчас я всё понял и признаюсь вам: я в отчаянии.

– Для отчаяния нет никаких оснований, – мягко возразил Серый господин. – Никогда не поздно. Если вам угодно, можно начать хоть сегодня. Вы увидите: дело того стоит.

– Ещё бы! – вскричал господин Фузи. – Что мне делать?

– Но, дорогой мой, – ответил агент, подняв брови, – вам, наверное, известно, как экономится время! Вы просто должны быстрее работать и не делать ничего лишнего. Своим клиентам посвящайте вместо получаса только пятнадцать минут. Избегайте крадущей время болтовни. Час у матери сократите до получаса. Лучше всего отдайте её в дешёвый дом для престарелых, где о ней будут заботиться, тогда вы выиграете ежедневно целый час. Ликвидируйте ненужного попугайчика! Посещайте фрейлейн Дарию только раз в две недели, если это вообще необходимо. Отбросьте ежедневные размышления у окна и – главное – не тратьте драгоценное время на пение, чтение и на ваших так называемых друзей. Между прочим, советую повесить в парикмахерской хорошие стенные часы, чтобы контролировать работу вашего ученика.

– Хорошо, – согласился господин Фузи, – всё это я могу сделать, но с оставшимся временем – что я с ним буду делать? Должен я его куда-нибудь сдавать? Но куда? Или сохранять? Как всё это делается?

Серый господин улыбнулся во второй раз:

– Можете спокойно предоставить это нам. Будьте уверены, что из сэкономленного вами времени мы не потеряем ни секунды. Вы увидите, что ничего лишнего не останется.

– Значит, хорошо, – обалдело пробормотал господин Фузи, – значит, я полагаюсь на вас…

– Будьте покойны, мой дорогой, – сказал агент и встал. – Итак, я могу поздравить многочисленную общину Сберкассы Времени с новым членом. Теперь вы, господин Фузи, действительно современный, прогрессивный человек. Мои наилучшие пожелания!

Он взял шляпу и портфель.

– Одну минуточку! – крикнул господин Фузи. – Разве нам не надо заключить какой-нибудь контракт? И я не должен ничего подписать? Получу ли я какой-нибудь документ?

Агент ИКС (384) б повернулся в дверях и окинул господина Фузи с головы до ног презрительным взглядом.

– К чему? – спросил он. – Накопление времени не сравнимо ни с какими другими накоплениями. Это дело полнейшей доверительности с обеих сторон. Нам достаточно вашего согласия. Оно необратимо. О накопленных вами сбережениях мы позаботимся. Но сколько вы сбережёте, это целиком зависит от вас. Мы вас ни к чему не принуждаем. Будьте здоровы, господин Фузи!

С этими словами агент сел в свой элегантный серый автомобиль и укатил.

Господин Фузи долго смотрел ему вслед, потирая лоб. Постепенно ему становилось теплее, но он чувствовал себя больным и жалким. Сизый дым маленькой сигары агента не рассеивался и ещё долго висел в помещении густым облаком.

Только когда дым растаял, господину Фузи стало лучше. Но по мере того как таял дым, бледнели и числа на зеркале. И когда они наконец совсем исчезли, потухло в памяти господина Фузи и воспоминание о Сером посетителе – о посетителе, но не о решении! Это решение он воспринимал теперь как своё собственное. Намерение экономить время, чтобы начать в будущем другую жизнь, засело в его душе, как жало рыболовного крючка.

И тогда появился первый в тот день клиент. Господин Фузи мрачно обслужил его, не позволив себе ничего лишнего, молчал и кончил не через полчаса, а через двадцать минут.

Так он поступал отныне с каждым клиентом. Его работа больше не приносила ему удовольствия, да это и не имело уже никакого значения. Он нанял ещё двоих учеников и строго следил за тем, чтобы они не теряли ни секунды времени. Каждое движение было рассчитано. В парикмахерской господина Фузи висела теперь табличка с надписью: «СБЕРЕЖЁННОЕ ВРЕМЯ – ДВОЙНОЕ ВРЕМЯ!»

Фрейлейн Дарии написал он короткое, деловое письмо – что из-за недостатка времени больше к ней не придёт. Попугайчика он продал в зоомагазин. Мать он поместил в дешёвый дом для престарелых и посещал её там раз в месяц. И вообще он выполнял теперь все советы Серого господина, – советы, которые считал своими собственными решениями.

Он становился всё нервознее и беспокойнее, ибо странно: от времени, которое он выгадывал, ему ничего не оставалось. Это время странным образом исчезало. Дни сначала незаметно, потом всё более ощутимо укорачивались и укорачивались. Не успевал он оглянуться, как наступала новая неделя, новый месяц, год, и ещё год, и ещё…

И так как Фузи больше не вспоминал о посещении Серого господина, он должен был бы всерьёз спросить себя, куда его время, собственно, девается? Но этого вопроса он себе никогда не задавал, как и все другие члены Сберкассы Времени. Его охватила какая-то одержимость. И когда он иногда со страхом замечал, как всё быстрее и быстрее проносятся его дни, он ещё ожесточённее экономил время.